Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 120/4975/22 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; соціального захисту (крім соціального страхування), з них.
Надіслано для оприлюднення: 03.08.2023. Зареєстровано: 04.08.2023. Забезпечено надання загального доступу: 04.08.2023.
Дата набрання законної сили: 03.08.2023
Номер судового провадження: К/990/15158/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 серпня 2023 року 
		м. Київ
		справа № 120/4975/22
		адміністративне провадження № К/990/15158/23 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Стрелець Т.Г., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу 
		за позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
		до Товариства з обмеженою відповідальністю «Летішопс Україна»
		про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені
		за касаційною скаргою Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
		на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2022 року (ухвалене у складі головуючого судді Чернюк А.Ю.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Ватаманюка Р.В., суддів Капустинського М.М. та Сапальової Т.В.),
		У С Т А Н О В И В :
		Короткий зміст позовних вимог
		1. Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі також - позивач, скаржник) звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Летішопс Україна» (далі також - ТОВ «Летішопс Україна», відповідач), у якому просило стягнути з відповідача на користь позивача адміністративно-господарські санкції у розмірі 2 593 156 грн за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та пеню за їх несвоєчасну сплату у розмірі 151 439,96 грн, а всього - 2 744     595 гривень.
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		2. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.
		3. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем вжито передбачених чинним законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2021 році, тому підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII (далі - Закон № 875-XII), відносно відповідача відсутні. З огляду на відсутність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій, відсутні також підстави і для стягнення з відповідача пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31 січня 2007 року (далі - Порядок № 70).
		Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
		4. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, позивач звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
		5. В обґрунтування касаційної скарги зазначено, що суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували положення Закону № 875-XII. Вказане, за твердженням скаржника, призвело до ухвалення необґрунтованих судових рішень про відсутність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875-XII. Скаржник вказує, що суди дійшли помилкових висновків про те, що відповідачем в повному обсязі виконано вимоги щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів згідно Закону № 875-XII.
		6. Скаржник також вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 7 лютого 2018 року у справі № П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16 та від 13 червня 2018 року у справі №     819/639/17 про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		7. Окрім того, Фонд зазначає про необхідність врахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17, де Суд вказав, що доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми «№ 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року.
		Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
		8. Касаційна скарга надійшла до Суду 27 квітня 2023 року.
		9. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі №120/4975/22, витребувано адміністративну справу та запропоновано відповідачу надати відзив на касаційну скаргу.
		10. Ухвалою Верховного Суду від 2 серпня 2023 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 2 серпня 2023 року.
		11. При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
		Позиція інших учасників справи
		12. 5 червня 2023 року до суду надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу позивача, у якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. 
		13. У відзиві, зокрема, зазначається, що відповідачем подано до позивача звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2021 рік, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників становить 117 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб. Кількість інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону № 875-XII, становить 5 осіб. Факт подачі усієї необхідної звітності, передбаченої чинним законодавством, відповідачем виконано, що не заперечується позивачем. Окрім того, фактів безпідставної відмови у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулася до відповідача самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості - не виявлено.
		14. Також відповідач вказує, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не породжує обов`язок пошуку таких осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-XII. Така позиція викладена Верховним Судом у постановах від 7 лютого 2018 року у справі №П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі №804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі №819/639/17, від 20 травня 2019 року у справі №820/1889/17 та від 3 грудня 2020 року №812/1189/18.
		Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 
		15. Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ТОВ «Летішопс Україна» подало до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2021 рік, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників становить 117 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб. Кількість інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону № 875-XII становить 5 осіб.
		16. Таким чином, враховуючи те, що відповідач, на думку позивача, не виконав нормативів робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості 5 робочих місць та не сплатив адміністративно-господарські санкції з урахуванням пені в загальній сумі 2     593     156 грн, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 
		Оцінка висновків судів попередніх інстанцій і доводів учасників справи 
		17. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає таке.
		18. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		19. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		20. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		21. Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2022 року та постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року відповідають, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на таке.
		22. Статтею 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		23. Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		24. Статтею 172 Кодексу законів про працю передбачено, що у випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається обов`язок організувати працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій. 
		25. Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про охорону праці» у випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов`язаний організувати працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій. 
		26. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI (далі - Закон № 5067-VI) особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», є однією з категорій осіб, які мають додаткові гарантії на допомогу в працевлаштуванні.
		27. Відповідно до статті 15 Європейської соціальної хартії (переглянутої), Страсбург, 3 травня 1996 року (Хартію ратифіковано із заявами Законом № 137-V від 14 вересня 2006 року; European Social Charter) з метою забезпечення особам з інвалідністю, незалежно від їхнього віку та характеру і походження їхньої інвалідності, ефективного здійснення права на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема:
		1. вжити необхідних заходів для забезпечення особам з інвалідністю орієнтування, освіти та професійної підготовки, коли це можливо, у межах загальних програм або, коли це видається неможливим, у державних або приватних спеціалізованих закладах;
		2. сприяти їхньому доступові до роботи усіма засобами, які можуть заохочувати роботодавців приймати на роботу осіб з інвалідністю і утримувати їх у звичайному виробничому середовищі та пристосовувати умови праці до потреб осіб з інвалідністю, або, коли це видається неможливим у зв`язку з інвалідністю, шляхом облаштування або створення спеціальних робочих місць з урахуванням ступеня інвалідності. У деяких випадках такі заходи можуть вимагати використання спеціалізованих служб працевлаштування та надання допомоги;
		3. сприяти їхній всебічній соціальній інтеграції та участі у житті суспільства, зокрема, шляхом вжиття заходів, включаючи технічну допомогу, що спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування і що надають доступ до транспорту, житла, культурної діяльності і відпочинку.
		28. Закон № 875-ХІІ визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.
		29. Колегія суддів звертає увагу, що практика Верховного Суду щодо застосування положень цього Закону сформована, зокрема, у постановах від 30 січня 2018 року у справі № П/811/696/17, від 13 березня 2018 року у справі № 809/1377/17, від 10 липня 2018 року у справі №П/811/722/17, від 27 листопада 2018 року у справі № П/811/698/17 та від 21 листопада 2022 року у справі №400/3957/21.
		30. Так, статтею 17 Закону № 875-ХІІ встановлено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
		31. Згідно зі статтею 18 Закону № 875-XII забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
		Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
		Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		32. Відповідно до статті 18-1 Закону № 875-XII особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна.
		Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
		Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
		Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		33. Згідно статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
		Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
		Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
		34. Статтею 20 Закону № 875-XII передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
		Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
		35. З аналізу наведених правових норм вбачається, що адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв`язку зі скоєнням правопорушення, передбаченого статтею 20 Закону № 875-XII.
		36. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у аналогічних правовідносинах у постанові від 16 червня 2020 року у справі №813/3047/18.
		37. Згідно із пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI (далі - Закон № 5067-VI) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
		38. На виконання вищевказаної норми Закону № 5067-VI, наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" (далі - Порядок №316).
		39. Пунктом 2.1 Порядку № 316 встановлено, що інформація за даною формою подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
		40. З аналізу пункту 2.1 Порядку № 316 вбачається, що звітність за формою №3-ПН роботодавці подають до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), тобто, лише у разі наявності на підприємстві чи в організації вільних робочих місць. Разом з тим, періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.
		41. Отже, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
		42. Проте, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-XII.
		43. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі №819/639/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17 та від 3 грудня 2020 року у справі № 812/1189/18.
		44. Тому, підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.
		45. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 260/557/19.
		46. Як встановлено судами попередніх інстанцій, ТОВ «Летішопс Україна» подавався до Вінницького міського центру зайнятості інформація про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН, а саме про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, що підтверджується копіями звітності про попит на робочу силу (вакансії).
		47. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що відповідачем виконані вимоги постанови Кабінету Міністрів України №70 від 31 січня 2007 року «Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо подання у встановленому порядку інформації про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю до центру зайнятості.
		48. З огляду на встановлення судами попередніх інстанцій факту подачі відповідачем звітності за формою №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", а також відсутності у позивача зауважень щодо строків подачі вказаної звітності та їх змісту, колегія суддів вважає безпідставними твердження скаржника про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17, де Суд вказав, що доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми «№ 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року, а також у постановах від 7 лютого 2018 року у справі № П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі № 819/639/17 про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		49. При цьому, передбачене статтею 17 Закону № 875-XII право осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.
		50. Разом з тим, як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, до обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону № 875-XII фактично віднесено укладання трудового договору з особою з інвалідністю, яка самостійно звернулася до роботодавця або була направлена до нього державною службою зайнятості, а в силу приписів частини третьої статті 18 даного Закону № 875-XII - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі, спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		51. Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875-XII міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або: 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-XII, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону № 875-XII, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулась до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.
		52. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного від 8 травня 2018 року у справі №805/2275/17-а та від 16 червня 2020 року у справі №813/3047/18.
		53. Оскільки відповідачем виконано вимоги статей 18-20 Закону № 875-XII, то доводи скаржника  про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875-XII, є безпідставними. При цьому твердження позивача про необхідністю вчинення відповідачем, який не є суб`єктом владних повноважень, інших заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, що не передбачені Законом № 875-XII, суперечать імперативним вимогам статті 19 Конституції України, виходячи із такого.
		54. Відповідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
		Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		55. Згідно зі статтею 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
		56. Зазначені норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
		Водночас суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
		57. З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем вжито передбачених чинним законодавством заходів, спрямованих на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2021 році, а тому підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875-XII, відносно відповідача відсутні. 
		58. Оскільки відсутні підстави для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875-XII, то відсутні також підстави і для стягнення з останнього пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку № 70.
		59. Суд погоджується, що перешкодою для належного виконання законодавства може бути також і брак достатніх санкцій (lex imperfecta), а також те, що заходи стосовно застосування відповідних санкцій є незадовільними чи вибірковими.
		60. Разом з тим, відповідно до пунктів 1-4 Рекомендації № R(91)1 Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) про адміністративні санкції (on administrative sanctions) адміністративні санкції можуть бути накладені органами публічної влади у вигляді штрафу чи будь-якого іншого заходу фінансового чи нефінансового характеру, проте під час застосування адміністративних санкцій необхідно дотримуватися, зокрема, таких умов: адміністративні санкції повинні бути передбачені національним законодавством і бути пропорційними фактичному порушенню; орган публічної влади повинен встановити як факт порушення адміністративної норми права, так і відповідальність певної особи; адміністративні санкції неможливо накладати у зв`язку з діяльністю особи, якщо така діяльність на момент її вчинення була законною або не суперечила відповідній адміністративній практиці.
		61. Суд констатує, що позивачем не доведено у цій справі наявності жодної із зазначених у цих Рекомендаціях КМРЄ умов для притягнення відповідача до відповідальності.
		62. Крім того, враховуючи суворість звинувачень (ухилення від працевлаштування осіб з інвалідністю) та санкцій, які позивач просить суд застосувати до відповідача, є застосовними у цій справі і гарантії, передбачені статтею 7 Конвенції (ніякого покарання без закону), згідно з якими нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь- якого кримінального правопорушення на підставі будь- якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом.
		63. Таким чином колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до ТОВ «Летішопс Україна» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, а доводи скарги зазначених висновків судів не спростовують.
		64. Доводи касаційної скарги стосовно неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження. 
		65. Розглядаючи цю справу в касаційному порядку суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статі 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
		66. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		67. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
		68. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
		69. Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. 
		70. Важливо наголосити, що низка рішень ЄСПЛ дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.
		71. ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява N 22750/02, пункт 42)). 
		72. Крім того, у пункті 60 рішення "Helle v. Finland" (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі. 
		73. Також у пункті 71 рішення у справі "Peleki v. Greece" (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (рішення у справі "Moreira Ferreira v. Portugal" (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
		74. До того ж, у пункті 80 рішення у справі "Perez v. France" (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі "Artico v. Italy", заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи. 
		75. Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcia Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Van de Hurk v. the Netherlands" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Водночас, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися залежно від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи. 
		76. Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spain" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgins and others v. France" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява № 22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).
		77. Так, у пункті 54 рішення "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. 
		78. Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто вмотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка ухвалює рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		79. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		80. Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі.
		81. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім основним аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
		Висновки щодо розподілу судових витрат
		82. Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Cуд
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.
		Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2022 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
		Суддя-доповідач                                                                       Я.О. Берназюк 
		Судді:                                                                                          Н.В. Коваленко
		                                                                                          Т.Г. Стрелець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...