Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/2249/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; соціального захисту (крім соціального страхування), з них.
Надіслано судом: 11.08.2023. Зареєстровано: 12.08.2023. Забезпечено надання загального доступу: 14.08.2023.
Дата набрання законної сили: 11.08.2023
Номер судового провадження: 5610/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 
		11 серпня 2023 р. Справа № 520/2249/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
		Головуючого судді: Перцової Т.С.,
		Суддів: Русанової В.Б. ,  Жигилія С.П. ,
		 
		          розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2023, головуючий суддя І інстанції: Котеньов О.Г., м. Харків, повний текст складено 04.04.23  по справі № 520/2249/23
		за позовом                 ОСОБА_1  
		до                Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради                        
		про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,
		 
		ВСТАНОВИВ
		 
		ОСОБА_1 ( далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Адміністрації Салтівського району Харківської міської ради ( далі - УСЗН Адміністрації Салтівського р-ну ХМР, відповідач), в якому просив суд:
		- визнати дії УСЗН Адміністрації Салтівського р-ну ХМР щодо відмови в наданні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», протиправними;
		- зобов`язати УСЗН Адміністрації Салтівського р-ну ХМР надати ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати відповідне посвідчення і нагрудний знак;
		 - стягнути з УСЗН Адміністрації Салтівського р-ну ХМР на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану в результаті протиправних дій органів соціального захисту населення, які полягають у протиправній відмові в наданні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в розмірі 735973,80 грн;
		- стягнути з УСЗН Адміністрації Салтівського р-ну ХМР на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 3 000,00 грн.
		В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність відмови відповідача у наданні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», оформленої листом № 138/0/872-23 від 24.01.2023, оскільки вважає, що він має право на отримання такого статусу з огляду на встановлення йому з 03.11.2020 III групи інвалідності, отриманої внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ (довідка МСЕК серія 12 ААБ №699755), у зв`язку з чим стверджує про дотримання позивачем всіх умов, визначених п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», для отримання бажаного статусу.
		Крім того, пославшись на ст.ст. 23, 1174 Цивільного кодексу України, наполягав, що внаслідок протиправних дій відповідача позивачу було завдано моральної шкоди, яка пов`язана з душевними стражданнями, викликаними вказаними протиправними діями відповідача, якими були порушенні майнові права ОСОБА_1 на отримання відповідних пільг та компенсацій, передбачених для осіб з інвалідністю внаслідок війни. На переконання позивача обґрунтований розрахунок розміру моральної шкоди складає 735 973,80 грн.
		Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2023 у справі № 520/2249/23 у задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради (просп. Тракторобудівників, буд. 144, м. Харків, 61121, код ЄДРПОУ 25864181) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено.
		Позивач, не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення судом  норм матеріального та процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2023 у справі № 520/2249/23 та  ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі; судові витрати покласти на відповідача.
		Апеляційна скарга мотивована твердженнями, аналогічними тим, що містить позовна заява. Додатково вказано, що оскільки ОСОБА_1 перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду України за пенсійною справою № 10025412-МВС, тобто отримує пенсію за вислугу років, як пенсіонер Міністерства внутрішніх справ України, твердження відповідача про відсутність у нього, як поліцейського, права на отримання статусу особи з інвалідністю відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» є безпідставним.
		На думку апелянта враховані судом першої інстанції під час розгляду даної справи правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2021 року у справі №0540/9350/18-а, від 18 листопада 2020 року у справі №1140/2362/18 та від 30 вересня 2019 року у справі №824/32/19-а, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин через відмінність суб`єктного складу та нормативно-правового регулювання у порівнюваних справах.
		Вважає, що проходження позивачем служби в органах внутрішніх справ, та, як наслідок, віднесення його до осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ, отримання ним інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ, тобто під час виконання службових обов`язків, пов`язаних з проходженням служби в органах внутрішніх справ, є достатнім для надання позивачу спірного статусу. 
		Відповідач у надісланому до суду відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти задоволення її вимог, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне і обґрунтоване. Стверджував, що за відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивача до формувань саме правоохоронних органів спеціального призначення, які проходять військову службу на території України, та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, відсутні достатні підстави для набуття позивачем статусу інваліда війни з підстав, встановлених п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Позивач отримав інвалідність у мирний час та не приймав участь у захисті Батьківщини, не перебував на фронті чи в районі воєнних дій, а тому зазначена у довідці МСЕК № 699755 від 17.11.2020 причина інвалідності ОСОБА_1 «захворювання пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ» не є підставою для встановлення позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
		Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
		Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
		Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду України за пенсійною справою № 10025412-МВС.
		Відповідно до Довідки МСЕК Серія 12 ААБ № 699755 від 17.11.2020 та Довідки про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги Серія 12 ААА № 037036 від 17.11.2020 позивачу з 03.11.2020 та безстроково була встановлена III група інвалідності МВС.
		Відповідно до Довідки МСЕК Серія 12 ААБ № 699755 від 17.11.2020 причиною встановлення III групи інвалідності МВС позивачу стало захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ.
		Листом № 138/0/872-23 від 24.01.2023 УСЗН Адміністрації Салтівського району ХМР відмовлено позивачу у наданні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», оскільки вказаним нормативним положенням не передбачено надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни поліцейським.
		Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач, посилаючись на встановлення йому з 03.11.2020 III групи інвалідності, яка отримана внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ, що на його переконання надає право на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п.2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», звернувся до суду з даним позовом.
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що травма, яку отримав позивач та внаслідок якої встановлено інвалідність, не пов`язана із його участю у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, що в свою чергу свідчить про відсутність підстав для визнання ОСОБА_1 особою з інвалідністю внаслідок війни в розумінні ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Також за висновками суду інші позовні вимоги, як похідні, задоволенню не підлягають.
		Аргументи відповідача стосовно того, що Національна поліція, як центральний орган виконавчої влади не належить до військових формувань, суд вважав несуттєвими для вирішення цього спору, адже безвідносно того, де позивач проходив службу - в органах внутрішніх справ чи в Нацполіції, за відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивача до формувань саме правоохоронних органів спеціального призначення, які проходять військову службу на території України та правоохоронних органів, які виконують військовий обов`язок за межами України, відсутні достатні підстави для набуття позивачем статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 2 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
		Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Спеціальним законом, який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
		Відповідно до статті 4 Закону № 3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. 
		До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
		З наведеного слідує, що даною нормою законодавець визначив загальне поняття «ветеран війни», яке об`єднує різні групи осіб в залежності від особливостей їх участі у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. 
		Статтею 7 Закону № 3551-XII визначено осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни.
		Позивач стверджує, що його слід віднести до осіб з інвалідністю внаслідок війни за пунктом 2 частини 2 статті 7 Закону № 3551-XII. 
		Згідно з пунктом 2 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.
		З системного аналізу вимог статті 4 та пункту 2 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII вбачається, що віднесення особи до осіб з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону № 3551-XII безпосередньо пов`язане з визначенням самого поняття «ветеран війни», яке міститься у статті 4 цього Закону, згідно з частиною першою якої ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
		Тобто, однією з обов`язкових умов для надання особі статусу інваліда внаслідок війни є безпосередня участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
		Разом з цим, судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивачу відповідно до Довідки МСЕК Серія 12 ААБ № 699755 від 17.11.2020 встановлено III групи інвалідності МВС, причиною якої слугувало захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ.
		Натомість, доказів того, що отримана позивачем інвалідність була пов`язана із його безпосередньою участю у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав матеріали справи не містять. Крім того, позивач не заперечує, що у таких діях він участі не брав, та стверджує, що для отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII достатньо бути особою начальницького або рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ та отримати інвалідність внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням служби.
		Колегія суддів вважає, що таке тлумачення позивачем положень Закону № 3551-XII є хибним, оскільки за відсутності участі особи у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав наділення особи загальним статусом «ветерана війни» є таким, що не відповідає меті прийняття Закону № 3551-XII, зокрема, забезпечення створення належних умов життєзабезпечення ветеранів війни. 
		Суд апеляційної інстанції враховує, що само по собі несення позивачем служби в органах МВС не є тотожним участі в бойових діях та захисту Батьківщини у розумінні ст. 7 Закону № 3551-XII.
		За встановлених у справі обставин, враховуючи, що травма, яку отримав позивач та внаслідок якої встановлено інвалідність, не пов`язана із його участю позивача у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.
		Колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянта на неможливість врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02 квітня 2021 року у справі № 0540/9350/18-а та від 30 вересня 2019 року у справі №824/32/19-а, оскільки суд касаційної інстанції у вказаних справах, незалежно від їх суб`єктного складу, застосував єдиний правовий підхід при вирішенні питання щодо можливості наділення особи статусом особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до якого визначальною ознакою категорії осіб, які відносяться до «осіб з інвалідністю внаслідок війни», є те, що такі особи безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, що випливає із сукупного аналізу статей 4 та 7 Закону № 3551-XII.
		Варто зазначити, що доводи апелянта про помилковість посилань відповідача на проходження позивачем служби в органах Національної поліції України, а не в органах внутрішніх справ, не вказують на наявність підстав для надання позивачу статусу інваліда війни, оскільки незалежно від того, де позивач проходив службу, за відсутності доказів, які б свідчили про його залучення до дій по захисту Батьківщини чи участі в бойових діях на території інших держав, відсутні достатні підстави для набуття позивачем статусу інваліда війни відповідно до пункту 2 частини 2 статті 7 Закону № 3551-XII.
		Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
		Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
		Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
		Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
		Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
		З огляду на результати апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає, що  підстави для розподілу судових витрат відповідно до ст. 139 КАС України відсутні.
		Керуючись ч. 4 ст.229, ч. 4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - 
		 
		ПОСТАНОВИВ
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
		Рішення  Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2023 по справі № 520/2249/23 - залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
		 
		Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді   В.Б. Русанова    С.П. Жигилій

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...