Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 758/55/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 31.08.2023. Забезпечено надання загального доступу: 31.08.2023.
Дата набрання законної сили: 29.08.2023
Номер судового провадження: 61-10630ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України                         
		           
		29 серпня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 758/55/21
		провадження № 61-10630св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Ігнатенка В. М.,
		 
		учасники справи: 
		 
		позивач - ОСОБА_1 , 
		 
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 
		 
		третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Шипілов Олександр Вікторович, на рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року в складі судді Якимець О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Савченка С. І., Ігнатченко Н. В., Мережко М. В., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними.
		 
		В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що рішенням Подільського районного суду міста Києва від 17 листопада 2020 року у справі № 758/12347/18 задоволено його позов і стягнуто з відповідача ОСОБА_3 борг за двома договорами позики у розмірі 25 682 доларів США та 7 214,76 грн судового збору.                    У межах цієї справи ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04 лютого 2019 року задоволено його заяву про забезпечення позову і накладено арешт на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , що належить відповідачці.
		 
		Незважаючи на це, 18 лютого 2019 року між відповідачами укладено договір іпотеки, за яким відповідачі  ОСОБА_3 і ОСОБА_4 передали відповідачу ОСОБА_2 в іпотеку належну їм квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 20 червня 2016 року. Цього ж дня відповідачі уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким  ОСОБА_3 і ОСОБА_4  в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки передали квартиру у власність іпотекодержателя ОСОБА_2 .
		 
		Позивач зазначав, що обидва договори укладені під час дії арештів, накладених ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04 лютого 2019 року у справі          № 758/12347/18 та постановою Подільського РВ ДВС міста Києва ГТУЮ у місті Києві                 від 18 вересня 2018 року, що свідчить про наявність обману з боку відповідачки ОСОБА_3 при укладенні правочинів, спрямованих на її ухилення від повернення коштів кредиторам за відповідними судовими рішеннями.
		 
		Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договір іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 18 лютого 2019 року щодо нерухомого майна, укладені ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент укладення відповідачами оспорюваних правочинів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості про арешт квартири, накладений на підставі ухвали Подільського районного суду міста Києва від 04 лютого 2019 рокуу справі № 758/12347/18.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року змінено рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року в мотивувальній частині та викладено його в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорювані позивачем правочини укладено між відповідачами 18 лютого 2019 року, тобто через два тижні після постановлення Подільським районним судом міста Києва ухвали про накладення арешту на нерухоме майно від 04 лютого 2019 року.
		 
		Проте докази про обізнаність відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про накладення судом арешту на частину квартири, зокрема докази направлення копії ухвали на адресу ОСОБА_3 , яка є учасником справи № 758/12347/18,і дату отримання ухвали, ознайомлення з матеріалами справи, або оскарження ОСОБА_3 цієї ухвали, як доказ про її обізнаність, у справі відсутні і такі докази позивачем не надано. 
		 
		Тому недоведеність факту обізнаності відповідача ОСОБА_3 про арешт частки нерухомого майна унеможливлює визнання оспорюваних правочинів недійсними.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
		 
		У жовтні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Шипілов О. В., засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
		 
		У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
		 
		Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права у подібних правовідносинахбез урахування висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17, від 18 січня 2017 року у справі                                 № 6-2552цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц, у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17.
		 
		Доводи відзиву на касаційну скаргу
		 
		У грудні 2022 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Івасюк І. Ю., подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
		 
		 
		 
		Провадження в суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		Розпорядженням Верховного Суду від 24 січня 2023 року, у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя, призначений повторний автоматизований розподіл судової справи.
		 
		У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
		 
		Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 серпня 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Сердюку В. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Ігнатенко В. М. 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Судами встановлено, що у провадженні Подільського районного суду м. Києва перебувала цивільна справа № 758/12347/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики. 
		 
		У порядку забезпечення позову у справі № 758/12347/18 Подільським районним судом м. Києва 04 лютого 2019 року постановлено ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на 2/3 частини квартири  АДРЕСА_1 .
		 
		Проте 18 лютого 2019 року між ОСОБА_2 , як іпотекодержателем, з одного боку та ОСОБА_3 і  ОСОБА_4 , як іпотекодавцями, з іншого боку укладено договір іпотеки, за яким  ОСОБА_3 і ОСОБА_4 передали ОСОБА_2 в іпотеку належну їм квартиру АДРЕСА_1 . Договір іпотеки укладено на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 20 червня 2016 року.
		 
		18 лютого 2019 року, відповідачі уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким  ОСОБА_3 і ОСОБА_4  в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки передали квартиру АДРЕСА_1  у власність іпотекодержателя ОСОБА_2 .
		 
		На момент ухвалення оскаржуваних судових рішень справа № 758/12347/18 не була вирішена, проте за інформацією, отриманою з Єдиного державного реєстру судових рішень, яка є загальнодоступною, рішенням Подільського районного суду міста Києва від 25 січня 2023 року, яке набрало законної сили, із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнута заборгованість за договором позики від 20 квітня 2016 року у розмірі 3 403,35 доларів США та за договором позики від 17 лютого 2018 у розмірі                           22 279,45 доларів США, а всього 25 682,80 доларів США.
		 
		Мотивувальна частина
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
		 
		Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. 
		 
		Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
		 
		Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність правочину чи договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, а не застосовуватися з іншою метою.
		 
		Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2022 року у справі № 644/10317/19 (провадження                              № 61-15143св21) зазначено, що відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.
		 
		Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		 
		Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
		 
		Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду    від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) міститься висновок про те, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
		 
		Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладених між відповідачами 18 лютого    2019 року, ОСОБА_1 посилався на те, що укладення таких договорів було неможливим у зв`язку з накладеним обтяженням на спірне майно. Оскільки існувала заборона на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1   ОСОБА_3 не могла вільно розпоряджатися спірним нерухомим майном, а тому не могла укладати договір іпотеки вказаної квартири та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким квартира перейшла у власність іпотекодержателя ОСОБА_2 .
		 
		Статтею 129-1 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
		 
		Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
		 
		Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).
		 
		Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року в справі № 454/3657/18 (провадження                            № 61-569св21) зроблено висновок, що забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
		 
		Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину, записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. 
		 
		З огляду на викладене апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що відсутність у момент вчинення оспорюваного правочину в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про накладення арешту на спірне нерухоме майно не свідчить про відсутність будь-яких обтяжень на таке майно та право відповідача вільно ним розпоряджатися.
		 
		Правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
		 
		До таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16,                       від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17 та від 18 січня 2017 року у справі                      № 6-2552цс16, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18) та Верховний Суд у постанові                    від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17 (провадження № 61-10105св19), на які посилається заявник в касаційній скарзі. 
		 
		Отже, суду необхідно довести обставини про факт обізнаності відповідача про встановлену ухвалою суду заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешт.
		Встановивши, що відповідач ОСОБА_3 на час укладення оспорюваних договорів не знала, що належна їй частина квартири  АДРЕСА_1 , яка була предметом укладених між відповідачами договорів іпотеки та про задоволення вимог іпотекодержателя, перебувала під забороною на відчуження та арештом за ухвалою суду від 04 лютого 2019 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання таких договорів недійсним. 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права у подібних правовідносинах без урахування висновків, викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, не заслуговують на увагу, оскільки такі висновки суду апеляційної інстанції в цій справі не суперечать згаданим висновкам, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким апеляційний суд надав належну оцінку, зокрема обставинам обізнаності відповідача про встановлену ухвалою суду заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешт. Переоцінка доказів знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
		 
		Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені  в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.
		 
		Щодо судових витрат
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		З огляду на наведене колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Шипілов Олександр Вікторович, залишити без задоволення.
		 
		Рішення Подільського районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                       В. В. Сердюк
		 
		А. І. Грушицький 
		 
		В. М. Ігнатенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...