Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/7551/18 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти власності.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 09.09.2023. Забезпечено надання загального доступу: 11.09.2023.
Дата набрання законної сили: 05.09.2023
Номер судового провадження: 51-2251км23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12017100100008261

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		05 вересня 2023 року
		м. Київ
		справа № 755/7551/18
		провадження № 51-2251км23
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого                                   ОСОБА_1 ,
		суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
		прокурора                                       ОСОБА_5 ,
		захисника                                        ОСОБА_6 ,
		виправданого                                ОСОБА_7 ,
		 
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 26 січня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за 
		№ 12017100100008261  за обвинуваченням
		ОСОБА_7 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця Республіки Азербайджан, зареєстрованого та проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого, 
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України.
		Вступ
		Органами досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, тобто самовільному зайнятті земельної ділянки в охоронюваній зоні.
		Так, ОСОБА_7 , не зважаючи на встановлені законодавством обмеження, та, ігноруючи відсутність оформленого у встановленому законом порядку права володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою, діючи із прямим умислом, направленим на самовільне заняття земельної ділянки розміром 
		120 кв.м. у м. Києві, усвідомлюючи, що зазначена територія відноситься до земель охоронної зони, при невстановлених досудовим розслідуванням обставинах у 2009 році, почав протиправно використовувати вказану земельну ділянку у власних цілях.
		Зокрема, останнім було організовано огородження самовільно зайнятої земельної ділянки, розташованої у м. Києві, завезення на її територію будівельних матеріалів та проведення робіт по будівництву прибудови до закладу громадського харчування - ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
		Суд першої інстанції визнав ОСОБА_7 невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 197-1 КК України та виправдав його в зв`язку з недоведеністю вчинення ним даного кримінального правопорушення. 
		Апеляційний суд, після розгляду апеляційної скарги сторони обвинувачення, вирок районного суду залишив без змін.
		Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, прокурор подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржуване судове рішення і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції. 
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, в порядку касаційного розгляду, має відповісти на доводи щодо наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону при постановлені ухвали апеляційним судом та правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність у результаті виправдання особи у даному кримінальному провадженні. 
		 
		 
		Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 20 липня 2021 року  ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України та виправдано, у зв`язку з недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим.
		Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався в тому, що він у 2009 році при невстановлених досудовим розслідуванням обставинах, зі сторони АДРЕСА_2 виявив земельну ділянку, що розміщується в охоронній зоні і є власністю територіальної громади м. Києва за межами ділянки площею 0,0823 га кадастровий номер 8000000000:66:121:0005, яка належить останньому та прилягає до житлового будинку АДРЕСА_1 .
		Діючи всупереч встановленому порядку, передбаченого ст.ст. 1, 16, ч. 1 ст. 117 ч. ч. 6, 7, 8, 9 ст. 118 Земельного Кодексу України, не отримавши відповідного рішення Київської міської ради, ОСОБА_7 , переслідуючи кримінально - протиправний намір, вирішив самовільно зайняти земельну ділянку розміром 120 кв.м. на АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_1 , з метою організації на ній в подальшому прибудови до закладу громадського харчування.
		Крім того, ОСОБА_7 був обізнаним про те, що зазначена вище земельна ділянка, розташована на розподільному газопроводі низького тиску, є об`єктом газорозподільної системи та щодо неї встановлені обмеження у використанні.
		Не зважаючи на встановлені законодавством обмеження, та, ігноруючи відсутність оформленого у встановленому законом порядку права володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою, ОСОБА_7 , діючи із прямим умислом, направленим на самовільне заняття земельної ділянки розміром 120 кв.м. на АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_1 , усвідомлюючи, що зазначена територія відноситься до земель охоронної зони, при невстановлених досудовим розслідуванням обставинах у 2009 році, почав протиправно використовувати вказану земельну ділянку у власних цілях.
		Зокрема, останнім було організовано огородження самовільно зайнятої земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_1 , завезення на її територію будівельних матеріалів та проведення робіт по будівництву прибудови до закладу громадського харчування - ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
		Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 січня 2023 року  виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 залишено без змін.
		Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до незаконного виправдання ОСОБА_7 , просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. 
		У поданій касаційній скарзі прокурор не погоджується із рішеннями суду апеляційної інстанції щодо правильності виправдання ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 197-1 КК України, оскільки, на його думку, допущені апеляційним судом істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема статей 370, 419 КПК України, призвело до незастосування закону України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню, що в свою чергу, дало можливість ОСОБА_7 уникнути справедливого покарання за вчинене кримінальне правопорушення.
		При цьому зазначає, що в матеріалах кримінального провадження наявна достатня сукупність доказів вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, що за умови їх дослідження повністю підтверджують вину останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України.
		Позиції інших учасників судового провадження
		Від учасників судового провадження заперечення на касаційну скаргу прокурора не подавались.
		У судовому засіданні прокурор виступив на підтримку поданої касаційної скарги, а виправданий та його захисник заперечували проти її задоволення.
		Заслухавши суддю-доповідача, думку прокурора, виправданого та його захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга прокурора  не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
		Згідно з вимогами ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Відповідно до ст. 438 КПК України підставою для скасування або зміни касаційним судом судового рішення є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
		Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
		Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є незастосування судом закону, який не підлягає застосуванню.
		Про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону при постановлені ухвали апеляційним судом та щодо правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при виправданні особи у даному кримінальному провадженні.
		Положеннями ст. 94 КПК України встановлено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ - з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. 
		Колегія суддів акцентує увагу на тому, що відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
		Статтею 62 Конституції України гарантовано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
		Зазначені права і свободи мають своє відображення у загальних засадах кримінального провадження, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ч. 1 ст. 17 КПК України полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
		Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo» («у випадку сумніву - на користь обвинуваченого»), згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу.  
		Стандарт доведення винуватості «поза розумним сумнівом» полягає у тому, що за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, які були досліджені в суді, можливо дійти висновку про те, що встановлена під час судового розгляду сукупність обставин, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка була предметом судового розгляду, крім того, що кримінальне правопорушення вчинене і обвинувачений є винним у вчиненні цього кримінального правопорушення.
		Виконуючи, свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні  кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
		Згідно з вимогами ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої ст. 284 цього Кодексу.
		Стаття 373 КПК України передбачає, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення. Пред`являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) Кримінального кодексу, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.
		Повертаючись до матеріалів даного кримінального провадження, колегія суддів встановила, що згідно з обвинувальним актом органом досудового розслідування  ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, тобто самовільному зайнятті земельної ділянки в охоронюваній зоні.
		За результатом розгляду кримінального провадження суд першої інстанції, даючи кримінально-правову оцінку діям  ОСОБА_7 , дійшов висновку про те, що стороною обвинувачення не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що самовільне зайняття земельної ділянки, у тому числі завезення на її територію будівельних матеріалів та проведення робіт по будівництву прибудови до закладу громадського харчування - ресторану «Комфорт», вчиняв саме  ОСОБА_7 , а тому виправдав останнього, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України. 
		З таким рішенням не погодилася сторона обвинувачення і звернулася до суду апеляційної інстанції з відповідною скаргою на виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 .
		Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2, 7 КПК України, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства та з урахуванням особливостей, передбачених статтями 404, 405 КПК України.
		Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
		Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, і повинна бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам ст. 419 КПК України.
		Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційній скарзі та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.
		Тобто, суд апеляційної інстанції повинен перевірити і проаналізувати доводи, наведені в апеляційній скарзі, зіставити їх з наявними у кримінальному провадженні матеріалами та дати на них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК України завданнями та загальними засадами кримінального провадження.
		Що стосується матеріалів даного кримінального провадження, то з них слідує, що апеляційний суд дотримався зазначених вимог закону, перевірив доводи апеляційної скарги прокурора, які стосувалися неповноти судового розгляду та невідповідності висновків районного суду фактичним обставинам кримінального провадження, й дійшов висновку про те, що усі обставини, з`ясування яких могло мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та вмотивованого вироку, були всебічно досліджені в суді першої інстанції із дотриманням вимог ст. 22 КПК України.
		Так, відповідно до вимог ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні поряд з іншим підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення 
		(час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
		Відповідно до змісту ст. 92 КПК Україниобов`язок доказування покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом, чого в даному кримінальному провадженні зроблено не було. 
		Сторона обвинувачення не надала суду належних, достатніх, вагомих та допустимих доказів, які б у своїй сукупності доводили, що кримінальне правопорушення вчинене саме  ОСОБА_7 .
		Так, із матеріалів провадження слідує, що суд першої інстанції дослідив надані стороною обвинувачення докази винуватості  ОСОБА_7 , у тому числі показання самого  ОСОБА_7 , який заперечив свою винуватість у вчиненні самовільного захоплення зазначеної земельної ділянки та показав, що дійсно відповідно до договору купівлі - продажу житлового будинку від 26 грудня 2001 року він придбав у власність житловий будинок 
		АДРЕСА_1 . 31 липня 2002 року він отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:66:121:0005 та відповідно до розпорядження Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації за № 1014 від 09 грудня 2004 року дозвіл на здачу в експлуатацію житлового будинку та господарчого блоку на АДРЕСА_1 . За вказаною адресою проживав до 2009 року. Йому відомо, що зі сторони АДРЕСА_2 знаходиться земельна ділянка, яка розміщується в охоронній зоні і є власністю територіальної громади міста Києва, однак жодних дій по захопленню цієї ділянки він не вчиняв. Що сталося з ділянкою після 2009 року, коли він змінив місце постійного проживання, йому однозначно не відомо, однак коли він інколи приїздив на свою земельну ділянку по сусідству, то помітив, що на цій ділянці наявний комплекс відпочинку, однак до його будівництва він жодного відношення не має. 
		Суд першої інстанції визнав, що твердження ОСОБА_7 про його непричетність до кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 
		ст. 197-1 КК України не спростовуються наданими стороною обвинувачення доказами.
		Так, допитані в суді першої інстанції свідки, показання яких за клопотанням прокурора було досліджено в суді апеляційної інстанції, а саме ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 , підтвердили лише сам факт самовільного зайняття земельної ділянки, яка розташована на розподільному газопроводі. Проте, жоден з допитаних свідків не вказав на обвинуваченого ОСОБА_7  як на особу, яка вчинила самовільне зайняття земельної ділянки.
		Крім цього, суд дійшов висновку, що жодними належними та допустимими доказами не підтверджено факт того, що дану земельну ділянку віднесено до охоронюваних земель.
		При цьому судом першої інстанції за результатом дослідження письмових доказів, наданих стороною обвинувачення, констатовано, що вони також не підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні самовільного зайняття земельної ділянки, у тому числі, завезення на її територію будівельних матеріалів та проведення робіт по будівництву прибудови до закладу громадського харчування.
		Суд першої інстанції допитавши обвинуваченого, свідків, проаналізувавши безпосередньо досліджені всі зібрані у даному кримінальному провадженні докази з точки зору належності, допустимості, достовірності, та сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, дійшов обґрунтованого висновку, що обвинувачення не знайшло свого підтвердження під час судового розгляду. 
		У свою чергу колегія суддів акцентує увагу на тому, що основним безпосереднім об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, є право власності на землю (право володіння і користування землею). Об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 
		ст. 197-1 України, полягає у самовільному зайнятті земельної ділянки
		Самовільне зайняття земельної ділянки - це фактичне заволодіння 
		(чи заволодіння і користування) земельною ділянкою або її частиною, вчинене в особистих інтересах або інтересах інших осіб тим, кому ця ділянка у встановленому порядку не надавалась у володіння і користування або не передавалась у власність, або за відсутності вчинення правочину щодо такої земельної ділянки (чи щодо об`єкта, розташованого на земельній ділянці).
		Самовільне зайняття земельної ділянки має місце і у випадку, коли власник або законний володілець земельної ділянки самовільно змінює її межі, приєднуючи частину суміжних земель до своєї ділянки.
		Самовільне зайняття земельної ділянки є злочином із матеріальним складом, який вважається закінченим з того моменту, коли особа фактично заволоділа земельною ділянкою або розпочала її протиправну експлуатацію (освоєння). 
		Суб`єктивна сторона самовільного зайняття земельної характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює відсутність у неї права на конкретну земельну ділянку, однак бажає її захопити. Умислом особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, має охоплюватись належність самовільно зайнятої земельної ділянки до вказаних у цій нормі земель з особливим правовим режимом. 
		Кваліфікуючими ознаками самовільного зайняття земельної ділянки є вчинення цього злочину: 1) особою, раніше судимою за злочин, передбачений ст. 197-1 КК України; 2) групою осіб; 3) щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель (ч. 2 ст. 197-1 КК України).
		Буквальне тлумачення ч. 2 ст. 197-1 КК України дозволяє стверджувати, що самовільне зайняття земельної ділянки за наявності хоча б однієї кваліфікуючої ознаки, вказаної у цій кримінально-правовій нормі, має тягнути не адміністративну, а кримінальну відповідальність незалежно від розміру шкоди, завданої власнику або законному володільцю земельної ділянки.
		Слід зазначити, що охоронні зони створюються: 1) навколо особливо цінних природних об`єктів, об`єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; 
		2) уздовж ліній зв`язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об`єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об`єкти.
		Що стосується матеріалів даного кримінального провадження, то з них слідує, що дослідженими судом першої інстанції, а в подальшому і апеляційним судом, доказами підтверджується лише факт самовільного зайняття земельної ділянки, розташованої за адресою АДРЕСА_4 , яка розташована на розподільному газопроводі низького тиску, проте не доводиться той факт, що самовільне заволодіння земельною ділянкою вчинено саме ОСОБА_7 .
		Так, з наданих АТ «Київгаз» документів слідує, що: 
		- відповідно до паспорта порушень № 347 було виявлено 11 квітня 2007 року розташування на газопроводі низького тиску на АДРЕСА_5 кафе, власником якого є ОСОБА_22 , тобто інша особа, а не обвинувачений 
		ОСОБА_7 (т. 1, а. п. 136, 177);
		- із попереджень, які складались працівниками АТ «Київгаз» вбачається, що вони винесені стосовно   ОСОБА_22 , який, як установлено судом першої інстанції, є суб`єктом господарювання ФОП; 
		- із попереджень від 23 лютого 2009 року та від 21 липня 2009 року слідує, що вони винесені стосовно ПП ОСОБА_23 (т. 1, а. п. 148, 150); 
		- із гарантійного листа ОСОБА_22 від 15 червня 2007 року слідує, що він гарантує, що у випадку певних робіт споруда, розміщена за наведеною адресою, буде демонтована. Гарантійний лист засвідчений печаткою суб`єкта господарювання ОСОБА_22 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 (т. 1, а. п. 139, 178); 
		- із попередження № 398 від 23 вересня 2008 року вбачається, що воно винесено стосовно ОСОБА_24 ;  (т. 1, а. п. 146, 179) 
		 - із листів - попереджень (т. 1, а. п. 158. 160, 162, 164, 166. 168, 170, 172, 173, 181-184) слідує, що вони вручались не обвинуваченому, а іншим особам.
		При цьому судом апеляційної інстанції за клопотання прокурора були досліджені інші докази, які правильно було визнано цим судом такими, що не доводять винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
		Із акта обстеження земельної ділянки № 17-087704 з від 12 червня 2017 року план-схемою, здійсненого Департаментом земельних ресурсів на запит слідчого у кримінальному провадженні № 12016100000000046, вбачається, що у ході обстеження земельної ділянки - державний акт № 09-7-02874 від 14 травня 
		2010 року, виявлено, зокрема будівлю ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». За поданням Департаменту земельних ресурсів Київська міська рада не приймала рішень про передачу цієї земельної ділянки у власність чи користування (оренду). 
		У міському земельному кадастрі відсутня інформація щодо державної реєстрації зазначеної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі та державної реєстрації речових прав на неї в установленому чинним законодавством порядку (т. 1, а. п. 71-73, 124).
		При цьому з протоколу огляду місця події від 09 червня 2017 року слідує, що слідчим у кримінальному проваджені № 12016100000000046 здійснено огляд земельної ділянки, самовільне зайняття якої інкримінується обвинуваченому, та установлено факт розміщення на ній прибудов та ресторану « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (т. 1, 
		а. п. 75-79).
		Із дослідженої інвентаризаційної та реєстраційної справи на будівлю, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ( АДРЕСА_1 ), вбачається, що ОСОБА_7 , відповідно до договору купівлі - продажу житлового будинку від 26 грудня 2001 року, укладеного між ним та продавцями ОСОБА_25 та ОСОБА_26 , придбав у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці розміром 794 кв. м. В подальшому, 31 липня 2002 року, отримав державний акт на право приватної власності на землю серія І-КВ № 139213 площею 0,0823га з кадастровим номером 8000000000:66:121:0005 та відповідно до розпорядження Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації за № 1014 від 09 грудня 2004 року дозвіл на здачу в експлуатацію житлового будинку під літ. «А» та господарчого блоку літ. «Д» на 
		АДРЕСА_1 (т. 1, а. п. 94-102).  Дана інформація підтверджена Київським міським Бюро технічної інвентаризації (т. 1, а. п. 191-271).
		Також із листа ДПІ у Дніпровському районі ГУ ДФС у м. Києві 
		№ 703/9/26-53-13-05 від 24 квітня 2017 року вбачається, що за обвинуваченим згідно даних державного земельного кадастру земельні ділянки не зареєстровані, а земельна ділянка з кадастровим номером 66:121:0005 є власністю ОСОБА_27 (т. 1, а. п. 104) 
		До того ж із листа Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) слідує, що ними не видавались (не реєструвались) станом на 31 березня 2017 року документи, що дають право на виконання підготовчих (будівельних) робіт та засвідчували б готовність до експлуатації об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. п. 106). 
		Листом ПАТ «Київгаз» № 1152/14 від 03 квітня 2017 року повідомлено, що за адресою: АДРЕСА_1 ) розміщена мала архітектурна форма з фундаментом на розподільному газопроводі низького тиску (т. 1, а. п. 114).
		З урахуванням наведеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що даними доказами підтверджується лише факт самовільного зайняття земельної ділянки, розташованої за адресою АДРЕСА_4 , яка розташована на розподільному газопроводі низького тиску, проте дослідженими судами попередніх інстанцій доказами не доводиться той факт, що самовільне заволодіння земельною ділянкою вчинене саме ОСОБА_7 .
		Отже, аналізуючи докази, надані стороною обвинувачення, суди першої та апеляційної інстанцій правильно дійшли висновку, що поза розумним сумнівом не доведено винуватість ОСОБА_7 у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, з чим погоджується і колегія суддів.
		У свою чергу суд апеляційної інстанції, дотримуючись вимог статей 404, 405, 407, 412-414 КПК України, переглянув вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 за апеляційною скаргою прокурора, ретельно перевірив зазначені в ній доводи, які є аналогічними доводам поданої касаційної скарги, проаналізував їх, дав на них достатньо переконливі відповіді, зазначивши в ухвалі підстави, через які визнав їх необґрунтованими.
		Апеляційний суд, залишаючи виправдувальний вирок без змін, навів детальні мотиви постановленого рішення, спростувавши доводи прокурора, які є аналогічними доводам його касаційної скарги, щодо безпідставності виправдання ОСОБА_7 та наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону.
		Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про необхідність залишити виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 без змін.
		Переконливих доводів про протилежне в касаційній скарзі прокурора не наведено та перевіркою матеріалів кримінального провадження не встановлено.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 
		Ухвала апеляційного суду мотивована належним чином та відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
		Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би підставами для зміни або скасування судового рішення при перевірці даного кримінального провадження, колегією суддів не встановлено.
		Інші доводи, викладені в касаційній скарзі прокурора та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які ставили би під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення.
		Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, то касаційну скаргу прокурора має бути залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без зміни.
		Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 442 КПК України, Суд
		ухвалив:                                                           
		Ухвалу Київського апеляційного суду від 26 січня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - 
		без задоволення.
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1                                      ОСОБА_2                         ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...