Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/21975/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; витребування майна із чужого незаконного володіння.
Надіслано для оприлюднення: 11.09.2023. Зареєстровано: 11.09.2023. Забезпечено надання загального доступу: 12.09.2023.
Дата набрання законної сили: 09.09.2023
Номер судового провадження: 2/522/2010/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		03.08.23
		 
		 
		 
		 
		 
		Справа № 522/21975/21
		Провадження № 2/522/2010/23
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 серпня 2023 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:
		головуючого судді  Свяченої Ю.Б., 
		при секретарі судового засідання  Прусс О.М., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі у порядкузагальногопозовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, в особі органу опіки та піклування, Служба у справах дітей Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення, 
		ВСТАНОВИВ:
		У листопаді 2021 року ОСОБА_1 , від імені якої діє ОСОБА_5 , звернулась до Приморського районного суду м. Одеси з позовною заявою про витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення, в якій просила:
		- витребувати квартиру під АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 );
		- виселити з квартири під номером АДРЕСА_1 : ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , що зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , що зареєстрована за адресою: 
		АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_4 , що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 );
		- стягнути з відповідачів понесені судові витрати.
		 
		Позов мотивовано тим,що ОСОБА_1 на підставі договору №Фб-22-ф про інвестування будівництва від 21 листопада 2005 року, додаткової угоди до цього договору від 24 грудня 2010 року та свідоцтва про право власності серії НОМЕР_5 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 05 грудня 2011 року, набула право власності на спірну квартиру 
		АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом про державну реєстрацію речових прав від 21 грудня 2011 року № 32601864.
		Також позивач зазначила, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року у цивільній справі №1522/17093/12 було задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання права власності та було визнано за ОСОБА_6 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . В подальшому, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року зазначене заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року було скасовано, а згодом ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання права власності було залишено без розгляду.
		Проте, на підставі вищевказаного заочного рішення Приморського районного суду 
		м. Одеси від 15 серпня 2011 року, ОСОБА_6 зареєстрував на своє ім`я право власності на спірну квартиру, після чого відчужив цю квартиру на користь ТОВ «Модуль Трансконт», яке, в свою чергу, відчужило цю квартиру на користь ОСОБА_3 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 10 жовтня 2013 року.
		Таким чином, Позивач стверджує, що з 15 серпня 2012 року по 18 жовтня 2013 року доводила своє право власності, але поновити не змогла.
		В червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння і виселення. 
		20 лютого 2017 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі №522/12782/15-ц було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності на спірну квартиру. Постановою апеляційного суду Одеської області від 19.12.2017 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року вказане рішення залишено без змін. На підставі цих рішень, 10 травня 2018 року право власності було зареєстровано за ОСОБА_1 .
		Враховуючи те, що справа була розглянута без урахування інтересів неповнолітньої особи у жовтні 2019 року до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою звернулася ОСОБА_3 та Служба у справах дітей Одеської міської ради в інтересах ОСОБА_2 .
		Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у справі №522/12782/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_3 та Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої дитини та було задоволено частково, а саме рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року у справі №522/12782/15-ц в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позовних вимогах ОСОБА_1  відмовлено.
		15 червня 2020 року Верховним Судом було відкрито касаційне провадження по справі №522/12782/15-ц за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року.
		Крім того, позивач зазначає, що 11 квітня 2016 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси в рамках справи № 522/12782/15-ц було накладено арешт на спірну квартиру та накладено заборону щодо вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо даної квартири. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 липня 2016 року зазначену ухвалу в частині заборони щодо вчинення реєстраційних дій скасовано.
		Водночас, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачу стало відомо, що спірна квартира була відчужена на користь ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 20 жовтня 2021 року №1537, посвідченого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т.А. 
		Позивач стверджує, що ОСОБА_3 вчинила неправомірні дії щодо зняття арешту в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майна, а договір дарування від 20 жовтня 2021 року не відповідає вимогам чинного законодавства, укладений із численними порушеннями законодавства та з метою уникнення витребування спірного майна (фіктивний правочин), внаслідок чого є недійсним та не має жодних юридичних наслідків, а відтак ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем.
		Зазначає, що наведені обставини та правові норми, закріплені у статтях 3, 13, 202, 203,215, 234, 717Цивільного кодексу Українисвідчать, що у ОСОБА_2 за договором дарування від 20 жовтня 2021 року не було підстав для виникнення права власності на спірне житло, адже ОСОБА_3 , як дарувальник, не була законним власником спірної квартири.
		Так як у ОСОБА_3 відповідно до рішення суду по справі № 522/12782/15-ц не було підстав для виникнення права власності на спірне житло, вона - не мала права відчужувати його на користь ОСОБА_2 , оскільки не набула правового статусу власника спірного житла та, відповідно, не мала права щодо розпорядження спірної квартири. Договір дарування є таким, що підпадає під встановлені умови ст. 228 ЦК України, за яких правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, оскільки на підставі нього проведено відчуження майна, обіг якого був обмежений у зв`язку із забороною його відчуження. 
		У зв?язку з цим, на думку позивача, ОСОБА_2 не набула права власності на спірну квартиру на підставі договору дарування від 20 жовтня 2021 року за реєстровим № 1537, оскільки такий договір є недійсним в силустатті 215 ЦК Україниз підстав наведених вище.
		У сукупності наведене свідчить про те, що ОСОБА_1 , яка є законним власником спірного майна та наділена вимогою до останнього власника в особі ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння в порядку статей387,388 ЦК України.
		Позивач посилається на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, що вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. 
		Враховуючи те, що спірна квартира АДРЕСА_1 , від ОСОБА_1 вибуло на підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року у справі 1522/17093/12, яке в подальшому було скасоване ухвалою Приморського районного суду 
		м. Одеси від 10 грудня 2012 року, Позивач вважає, що вона вибула з володіння законного власника поза його волею та є всі підстави для витребування майна у останнього власника саме ОСОБА_2 .
		 
		Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2021 року було відкрито провадження у цивільній справі №522/21975/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за участю третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, в особі органу опіки та піклування, Служби у справах дітей Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення за правилами загального позовного провадження.
		Підготовче засідання було призначено на 21 грудня 2021 року та неодноразово відкладалося з різних причин. 
		28 січня 2022 року законний представник відповідача ОСОБА_3 надала Відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечила в повному обсязі та зазначила, що вона є законним та добросовісним власником. Відповідач зазначила, що укладення Договору дарування від 20 жовтня 2021 року передувало ухвалення Постанови Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у справі №522/12782/15-ц, яким було частково задоволено апеляційні скарги ОСОБА_3 та Служби у справах дітей Одеської міської ради, які діяли в інтересах малолітньої особи ОСОБА_2 . З посиланням на Постанову апеляційного суду, відповідач зазначила про те, що після скасування 10 грудня 2012 року заочного рішення Приморського районного суду від 15 серпня 2012 року, право власності ОСОБА_1 було відновлено, однак вона не звернулась до органу державної реєстрації для поновлення реєстрації права власності на квартиру. За захистом свого порушеного права позивач звернулась лише 26 червня 2015 року, після того, як ТОВ «Модуль-Трансконт» було ліквідовано. Позивач невиправдано зволікала із захистом порушеного права власності на квартиру, чим сприяла виникненню ситуації щодо переходу права власності від неї до добросовісного набувача.
		 
		Ухвалою суду від 14 лютого 2022 року в рамках підготовчого засідання було задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_1 про витребування доказів та витребувано з:
		- Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради (65009, м. Одеса, вул. Черняховського, 6) реєстраційну справу з усіма документами, в тому числі, які подані 01 вересня 2021 року для проведення реєстраційних дій, щодо припинення арешту нерухомого майна (номер запису про обтяження 15538302) на квартиру під АДРЕСА_1 .
		- Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Канатна, 134) копію розпорядження та всіх документів, які були підставою для його прийняття, в тому числі і ті документи, які були надані ОСОБА_3 щодо надання дозволу на укладання договору дарування на користь неповнолітньої особи ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 .
		- Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Тетяни Анатоліївни (65058, м. Одеса, вул. Довженка, 3) матеріали нотаріальної справи або їх засвідчену в установленому порядку копію, щодо укладення 20 жовтня 2021 року договору дарування між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 .
		03 серпня 2022 року представником позивача було подано клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи, а саме копію Постанови Верховного суду від 25 травня 2022 року у справі № №522/12782/15-ц.
		07 листопада 2022 року було винесено ухвалу, якою клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_7 , про залучення до участі у якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору було задоволено та залучено до участі у справі, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору Службу у справах дітей Одеської міської ради.
		Також, 07 листопада 2022 року надійшли пояснення на позовну заяву від відповідача ОСОБА_4 , в якій він проти позову заперечив та зазначив, що на момент укладення договору купівлі-продажу нотаріус перевірив відсутність будь-яких обтяжень на об?єкті в Державному реєстрі речових прав. Наголосив, що його родина позбавлена отримати компенсацію від продавця у разі витребування майна, оскільки ТОВ «Модуль-Трансконт» було ліквідовано в 2014 році. Крім того, після скасування заочного рішення від 15 серпня 2012 року у грудні 2012 року, згідно з яким спірна квартира вибула з права власності позивача, позивач могла звернутись до суду з позовом про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію та поновлення запису про право власності.
		07 листопада 2022 року представником позивача було подано клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи, а саме копію Ухвали Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2022 року у справі № №522/12782/15-ц.
		В судовому засіданні було розглянуто клопотання представника ОСОБА_2 ОСОБА_7 про виклик свідка, а саме позивачки ОСОБА_1 для надання особистих пояснень. Враховуючи те, що представником позивача було повідомлено, що позивачка знаходиться на території Російської Федерації в задоволенні клопотання було відмовлено. Клопотань про проведення судового засідання за участю позивачки в режимі відеоконференції не надходило.
		Представником відповідача додатково були подані: заява про застосування строків позовної давності від 15 листопада 2022 року, клопотання від 04 грудня 2022 року про витребування доказів у позивача та додатково заява від 11 січня 2023 року, якою долучено до матеріалів цивільної справи матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018161500001231 від 26 травня 2018 року за заявою ОСОБА_3 про вчинення кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України, ухвалу про накладення арешту від 21 грудня 2022 року, ухвалу Верховного суду від 14 листопада 2022 року.
		31 березня 2023 року представником позивача було надано клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи.
		Протокольною ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2023 року закрито підготовче провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 за участю третіх осіб, що не заявляють самостійні вимоги на предмет спору: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, в особі органу опіки та піклування, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
		Представник органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради та Представник Служби у справах дітей Одеської міської ради надавали заяви про розгляд справи за їх відсутності та зазначили про необхідність розгляду справи виключно в інтересах дитини. Представник позивача, відповідач та відповідача не заперечували проти розгляду справи за відсутності представників зазначених органів.
		В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, та просила їх задовольнити повністю. Пояснила, що відповідач ОСОБА_3 не мала права придбати квартиру у ТОВ «Модуль- Транскорт», повинна була перевірити контрагента майна та перевірити статус майна щодо відповідних обмежень та заборон, а також недобросовісними шахрайськими діями вилучила обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та в подальшому подарувала квартиру неповнолітній доньці.
		У судових засідання законний представник ОСОБА_2  ОСОБА_3 та адвокати ОСОБА_7 та ОСОБА_8 проти позову заперечували, у задоволенні позовних вимог просили відмовити з підстав викладених раніше у відзиві та в поясненнях. Зазначили, що під час угоди між ТОВ «Модуль-Трансконт» та ОСОБА_3 жодних обтяжень та обмежень на об`єкті зареєстровано не було та був відповідний запис про право власності, а отже ОСОБА_3 була добросовісним набувачем. Щодо договору дарування від 20 жовтня 2021 року додатково зазначили, що після набрання законної сили рішенням Приморського районного суду по справі 522/12782/15-ц від 20 лютого 2017 року та залишенням його без змін Постановою апеляційного Одеської області від 19.12.2017, позивач 10 травня 2018 року зареєструвала за собою право власності, незважаючи на ухвалу Приморського районного суду від 11 квітня 2016 року про накладення арешту, на яку сам же позивач посилається. Отже, станом на дату укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору дарування 20 жовтня 2021 року, забезпечення позову вважалось скасованим на підставі ч.7. ст. 158 ЦПК України після спливу 90 днів після набрання рішенням законної сили без додаткового клопотання про скасування такого заходу забезпечення.
		 
		В силу положень частини першоїстатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).
		При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
		Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
		Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
		Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
		Сторони надали свої пояснення по суті справи, нових документів чи доказів для долучення до матеріалів справи, заяв та клопотань, які б мали суттєве значення у справі, до суду не надходило. У справі зібрано достатньо доказів, містяться достатні дані про права та взаємовідносини сторін.
		Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, як кожен окремо так і у їх сукупності, суд доходить таких висновків.
		 
		Судом встановлено такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
		ОСОБА_1 на підставі договору № Фб-22-ф про інвестування будівництва від 21 листопада 2005 року, додаткової угоди до цього договору від 24 грудня 2010 року та свідоцтва про право власності серії НОМЕР_5 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 05 грудня 2011 року набула право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 .
		Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року було задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання права власності, та за ОСОБА_6 було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
		Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року було скасовано, й згодом ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання права власності було залишено без розгляду.
		На підставі вищевказаного заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року, ОСОБА_6 зареєстрував на своє ім`я право власності на спірну квартиру.
		З матеріалів справи вбачається, що 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року за заявою ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду було скасовано і її право на спірну квартиру було відновлено, проте вона не звернулась до органу державної реєстрації речових для поновлення реєстрації свого права власності на квартиру.
		10 жовтня 2013 року між TOB «Модуль-Трансконт» та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири за ціною 795135, 00 грн., посвідчений нотаріально державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Пенчевим К.Л., зареєстрований в реєстрі за №4-2671, право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.10.2013, номер запису: 2025830, реєстраційний номер майна: 126842151101, номер запису про право власності:2819601, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 6846414 від 10.10.2013.
		Право власності TOB «Модуль-Трансконт» на даний об?єкт належало на підставі свідоцтва про право власності, виданого РС Одеського МУЮ 06 серпня 2013 року.
		18 квітня 2014 року ТОВ «Модуль-Трансконт» було ліквідовано.
		26 червня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння і виселення.
		11 квітня 2016 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси в рамках справи №522/12782/15-ц було накладено арешт на спірну квартиру та накладено заборону щодо вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо даної квартири. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 липня 2016 року зазначену ухвалу в частині заборони щодо вчинення реєстраційних дій скасовано.
		20 лютого 2017 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі №522/12782/15-ц було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності на спірну квартиру.
		Враховуючи те, що справа була розглянута без урахування інтересів неповнолітньої особи у лютому 2017 року до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою звернулася ОСОБА_3 та Служба у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої ОСОБА_2 .
		Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у справі №522/12782/15-ц апеляційну скаргу в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 та Служби у справах дітей Одеської міської ради було задоволено частково, а саме рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року у справі № 522/12782/15-ц в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено.
		15 червня 2020 року Верховним Судом було відкрито касаційне провадження по справі №522/12782/15-ц за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року.
		Постановою Верховного Суду від 25 травня 2022 року по справі №522/12782/15-ц, ухвалу Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року, ухвалу Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року, постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Ухвалою Одеського апеляційного суду по справі №522/12782/15-ц відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Служби у справах дітей Одеської міської ради та ОСОБА_3 , які діяли в інтересах неповнолітньої особи ОСОБА_2 
		31 травня 2023 року Верховний Суд по справі №522/12782/15-ц залишив без задоволення касаційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якої діяла адвокат Тимошенко Людмили Володимирівни, та Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах ОСОБА_2 . 
		З матеріалів справи вбачається, що 20 жовтня 2021 року власником квартири АДРЕСА_1  стала ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 20 жовтня 2021 року посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т.А. за реєстровим № 1537.
		За змістом даного договору ОСОБА_3 подарувала своїй неповнолітній доньці, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру. Дарувальнику за цим договором належить ця квартира на підставі Постанови Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року по справі № 522/12782/15-ц, яка набрала законної сили 16 березня 2020 року. Право власності за № 39578586 зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04.12.2020 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна  126842151101.
		Розпорядженням Приморської районної адміністрації №481 від 18.10.2021 було надано дозвіл на вчинення правочину щодо дарування квартири на ім?я неповнолітньої ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , якою вона має право користування.
		За заявою ОСОБА_3 від 26 травня 2018 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості по кримінальному провадженню за №12018161500001231, які кваліфіковано за ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України. У кримінальному провадженні її визнано потерпілою.
		21 грудня 2022 року Слідчим суддею Приморського районного суду м. Одеси Єршовою Л.С. по справі № 522/16253/22, за результатом розгляду у відкритому судовому засіданні клопотання слідчого відділення Відділу поліції №5 Одеського районного управління поліції №1 ГУНП в Одеській області Горбаня І.В., погоджене прокурором Приморської окружної прокуратури м. Одеси О. Наливайченком, по кримінальному провадженню N№12018161500001231 від 26.05.2018, за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України, було винесено ухвалу про арешт квартири за адресою: АДРЕСА_4 , власником якої є ОСОБА_2 , заборонивши відчуження та проведення будь-яких реєстраційних дій з зазначеним нерухомим майном.
		 
		Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.
		Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду по захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
		Вирішуючи спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
		 
		Водночас, розглядаючи спір у даній справі, суд виходить з наступного.
		Позивач вважає, що спірний об`єкт нерухомого майна вибув поза її волею на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, яке в подальшому було скасоване, а отже, відповідно позивач може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. За твердженням позивача, попередній власник ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем, оскільки вона не мала права набувати право власності на квартиру, яка була предметом судового розгляду, повинна була перевірити контрагента майна та перевірити статус майна щодо відповідних обмежень та заборон, а також врахувати правове підґрунтя, яке слугувало підставою для реєстрації права власності на продавця.
		Суд не погоджується з даними аргументами позивача у зв`язку з наступним.
		В ходісудового розглядувстановлено,що ОСОБА_3 звернулась доТОВ «Агентствопо торгівлінерухомістю «ЕВРОПА»з метоюпридбання квартиридля своєїсім?ї.В Ухвалівід 21грудня 2022року слідчогосудді ЄршовоїЛ.Спро накладенняарешту зазначено,що зважаючина тойфакт,що об?єктнерухомого майнаналежав начас придбанняюридичній особіТОВ «Модуль-Трансконт», ОСОБА_3  отримала згоду засновників на відчуження вказаної квартири, а також підтвердження наявності у директора Товариства права підписувати такий договір.
		Станом на дату укладення договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2013 року жодних обмежень та обтяжень в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зареєстровано, а отже перешкод для реєстрації права власності також не виникало.
		У постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, таких висновків: якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 Цивільного кодексу України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відомості з Державного реєстру прав презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.
		За таких підстав, суд вважає, що ОСОБА_3 була добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки вона мала право в повній мірі покладатись на відомості, які містились в реєстрі речових прав на нерухоме майно і, при всій своїй обачності та турботі, вона не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю держави та самого позивача.
		Частина першастатті 182 ЦК Українивизначає, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Згідно з абз. 3 частини другоїстатті 331 ЦК, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
		Відповідно до частини першоїстатті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Суд погоджується з твердженням відповідача, що з моменту скасування рішення суду, на підставі якого майно вибуло з володіння власника (10 грудня 2012 року) її право було відновлено, однак позивач не вживала жодних дій для поновлення за собою державної реєстрації права власності та вступу у фактичне володіння цим нерухомим майном та невиправдано зволікала із захистом порушеного права власності на квартиру. За захистом свого порушеного права позивач звернулась лише 26 червня 2015 року, після того, як ТОВ «Модуль-Трансконт» у 2014 році було ліквідовано.
		Тобто, саме непослідовні та недобросовісні дії самого позивача з реалізації ним своїх прав сприяли виникненню ситуації щодо переходу права власності від неї до добросовісного набувача.
		 
		Суд приймає до уваги факт набрання рішенням Приморського районного суду по справі 522/12782/15-ц від 20 лютого 2017 року законної сили та обставини, що в ньому встановлені, однак, в рамках розгляду даної справи діючим власником квартири є ОСОБА_2 , права та інтереси якої не були предметом розгляду справи №522/12782/15-ц, а отже дане рішення суду не має юридичних наслідків для ОСОБА_2 у в даній справі.
		Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанова КГС ВС від 19.12.2019 по справі №916/1041/17).
		 
		Суд також критично відноситься до твердження позивача про недобросовісність ОСОБА_2 внаслідок неправомірних дій ОСОБА_3 щодо вилучення обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з метою укладення договору дарування та приховання майна, оскільки після набрання законної сили рішенням Приморського районного суду по справі 522/12782/15-ц від 20 лютого 2017 року та залишенням його без змін Постановою апеляційного Одеської області від 19.12.2017, позивач 10 травня 2018 року зареєструвала за собою право власності. Отже, суд приходить до висновку, що станом на дату укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору дарування 20 жовтня 2021 року, забезпечення позову за ухвалою Приморського районного суду від 11 квітня 2016 року про накладення арешту, на яку сам же позивач посилається, вважалась скасованою на підставі ч.7. ст. 158 ЦПК України після спливу 90 днів після набрання рішенням законної сили.
		Окрім того, відповідно до п. 1 ч. 1 статті 9 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів до вимог законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
		Відповідно до ст. 37 даного Закону, рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов`язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
		Таким чином, закон покладає на державного реєстратора обов`язок щодо перевірки наявності будь-яких обмежень та заборон для реєстрації відповідного права. Однак, в матеріалах справи відсутні відомості про оскарження позивачем дій державного реєстратора щодо реєстрації права власності за ОСОБА_3 та в подальшому за ОСОБА_2 або відомості про оскарження договору дарування позивачем.
		Щодо твердження позивача про недійсність договору дарування від 20 жовтня 2021 року з підстав його укладення із численними порушеннями законодавства, порушенням публічного порядку та фіктивності, внаслідок чого діючий власник також є недобросовісним набувачем, суд виходить з наступного.
		Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, договори та інші правочини (частина другастатті 11 ЦК України)
		Згідно з частиною першоюстатті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.
		Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначеністаттею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
		Тлумачення статей215,216 ЦК Українисвідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має існувати в момент вчинення правочину та має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину, що узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц (провадження № 61-101св19), постанові Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18).
		Так, позивач посилається на положення ст. 228 ЦК України, у якій закріплено правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.
		Згідно з п. 18 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
		Таким чином, положення ст. 228 ЦК України можуть застосовуватися лише в тому разі, коли наявний вирок суду у кримінальній справі щодо незаконного заволодіння майном. Оскільки такого вироку немає і позивач не довів, що оспорюваний правочин суперечать інтересам суспільства і його моральним принципам, вказані норми матеріального права не підлягають застосуванню до вказаних правовідносин.
		Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
		Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
		Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
		Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
		Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
		Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, у яких вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
		В ході розгляду справи судом встановлено, що договір дарування від 20 жовтня 2021 року, посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петрушенко Т.А. за реєстровим № 1537, був укладений відповідно до діючого законодавства України, в інтересах неповнолітньої особи з урахуванням дозволу на вчинення правочину щодо дарування квартири на ім?я неповнолітньої. Станом на дату укладення даного договору право власності було зареєстровано за ОСОБА_3 відповідно до Постанови Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у справі №522/12782/15-ц. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , а отже обдаровувана користується нерухомим майном, що було предметом договору. Таким чином, судом встановлено, що внутрішня воля сторін при укладенні договору дарування відповідала зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, виконали даний договір в повному обсязі. У зв?язку з чим, суд вважає ОСОБА_2 добросовісним набувачем спірної квартири.
		 
		Стосовно вимоги про витребування спірного майна законним власником з чужого незаконного володіння від добросовісного набувача суд зазначає наступне.
		Відповідно до положеньстатті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно достатті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		Згідно зістаттею 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
		Статтею 319 ЦК Українивстановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
		Відповідно достатті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно достатті 388 цього Кодексумайно не може бути витребуване у нього.
		Відповідно достатті 387 ЦК Українивласник має право витребувати своє майно від соби, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		Згідно зістаттею 388 ЦК Україниу випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
		Добросовісне придбання згідно зістаттею 388 ЦК Україниможливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
		У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей387і388 ЦК України, є неефективними.
		Власник з дотриманням вимог статей387і388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.»
		У пунктах 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено: «Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна»
		Відповідно до частини четвертоїстатті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожнафізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.
		Основною метою статті 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободє попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому, в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). 
		Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West AllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
		Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
		Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься, як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах.
		Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
		Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
		Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 квітня 2022 року у справа № 644/2204/19 сказав: «Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням (висновок Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 521 /8368/15-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 вказано, що: «можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)»
		 
		Як на основну підставу позову позивач посилається на те, що відповідачем незаконно набуте право власності та без правових підстав було укладено договір дарування, адже спірна квартира поза волею власника на підставі рішення суду перейшла у власність ОСОБА_6 , який в подальшому передав її до статутного капіталу ТОВ «Модуль- Трансконт». Товариство, в свою чергу, за оплатним договором купівлі-продажу продало квартиру ОСОБА_3 , яка в подальшому з дозволу Служби у справах дітей, не порушуючи вимог законодавства та діючи в інтересах дитини передала нерухомість в дар дочці.
		Суд враховує той факт, що спірна квартира є єдиним помешканням відповідачів, яка була придбана за оплатним договором купівлі-продажу. Однак, у зв?язку з тим, що ТОВ «Модуль- Транскорт» було ліквідовано у 2014 році  у випадку витребування майна відповідачі не зможуть захистити свої права та отримати будь-яку компенсацію своїх втрати від продавця, що було б неприйнятним та надмірний тягарем для них.
		Крім того, в судовому засіданні відповідачі звертали увагу суду на те, що судовий спір між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 припинився на підставі того, що ОСОБА_6 помер, тобто судом не було встановлено кому саме належить першочергово квартира.
		Суд ставить під сумнів наявність правового зв`язку між позивачем та спірним майном та відсутність волевиявлення позивача щодо вибуття майна, оскільки з моменту скасування рішення суду, на підставі якого майно вибуло з володіння власника, позивач не вживала жодних дій для поновлення за собою державної реєстрації права власності та вступу у фактичне володіння цим нерухомим майном, що свідчить про невиправдане зволікання позивача із захистом порушеного свого порушеного права власності на квартиру. 
		Крім того, позивачем не було надано для огляду в суді оригінали документів на підставі яких ОСОБА_1 набула право власності на квартиру, витребувані матеріали справи не містять договору №Фб-22-ф про інвестування будівництва від 21.11.2005р. та додаткової угоди до цього договору від 24.12.2010р., відповідно яких проводилась державна реєстрація права власності та видано свідоцтво про право власності на житло за ОСОБА_1 .
		В свою чергу, акт приймання-передачі спірного об?єкта ОСОБА_6 до статутного капіталу ТОВ «Модуль-Транконт», договір купівлі-продажу квартири від 10 жовтня 2013 року між ТОВ «Модуль- Транскорт» та ОСОБА_3 та договір дарування від 21 жовтня 2021 року на момент розгляду даної справи не було визнано судом недійсним.
		У зв?язку з цим, суд вважає, що дотримання права відповідачів на мирне володіння майном є більш важливим, ніж позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів позивача.
		На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
		 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятоюстатті 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Вимогами частини третьої статті12, частини першої статті81 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
		Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьомастатті 81 ЦПК України).
		Відповідно до частини першоїстатті 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
		Статтею 81 ЦПК Українизазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановленихЦПК України.
		Статтею 89 ЦПК Українивстановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
		Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
		Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).
		 
		Оскільки суд відмовляє у задоволенні позовної вимоги щодо витребування квартири АДРЕСА_1 , то і позовна вимога , як похідна від витребування майна та виселенню не підлягає задоволенню.
		 
		Щодо заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності до вимог позивача суд зазначає наступне.
		Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Великою Палатою Верховного Суду у своїй постанові від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17 аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 зазначено, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Таким чином, розглядаючи віндикаційні позови, суд має враховувати, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється саме з моменту, коли майно вибуло з власності власника, та не пов`язано з ухваленням будь-яких судових рішень про порушення права такої особи.
		Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
		Разом з тим, згідно із частинами 3,4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. ВС роз`яснив, як правильно розраховувати строки позовної давності за вимогами про витребування майна (ВС/КЦС по справі №186/599/17 від 27.01.2021).
		Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
		У даному випадку суд погоджується з твердженням відповідача про недоведеність позовних вимог, тому правові підстави для застосування строків позовної давності до заявлених вимог відсутні.
		Відповідно до вимогстатті 141 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в задоволенні позовних вимог покладаються на позивача.
		Оскільки суд дійшов висновку про необгрунтованості позовних вимог судові витрати залишаються за позивачами.
		На підставі вищевикладеного, керуючись статтями259, 261-263,268 ЦПК України, суд 
		ВИРІШИВ:
		У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, в особі органу опіки та піклування, Служба у справах дітей Одеської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння та виселення  відмовити.
		Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Особи, які брали участь у судовому засіданні, але не були присутні при оголошенні рішення, зазначений строк обчислюється з моменту отримання копії рішення.
		Повний текст судового рішення виготовлено 09 серпня 2023 року
		 
		Суддя Свячена Ю.Б.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...