Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 332/1195/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.09.2023. Забезпечено надання загального доступу: 19.09.2023.
Дата набрання законної сили: 14.09.2023
Номер судового провадження: 61-11828ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		14 вересня 2023 року
		м. Київ
		справа № 332/1195/23
		провадження № 61-11828св23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне акціонерне товариство «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» імені А. М. Кузьмина»,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Железняк-Кранг Інга Вікторівна, на рішення Заводського районного суду міста Запоріжжя від 18 квітня 2023 року 
		у складі судді Марченко Н. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 27 червня 2023 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., 
		Крилової О. В., Кухаря С. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 
		до Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» імені А. М. Кузьмина» (далі - ПрАТ «Дніпроспецсталь») про визнання незаконним та скасування розпорядження про припинення виплати середнього заробітку та стягнення середнього заробітку по дату винесення судового рішення.
		Позовна заява мотивована тим, що з 2008 року ОСОБА_1 працює на ПрАТ «Дніпроспецсталь»» на посаді начальника зміни залізничного цеху.
		12 січня 2022 року позивач уклав контракт з Міністерством оброни України про проходження військової служби строком на три роки.
		Заступник голови правління ПрАТ «Дніпроспецсталь» своїм розпорядженням від 19 січня 2022 року № 77-к вирішив зберегти ОСОБА_1 , начальнику зміни залізничного цеху, робоче місце 
		і середній заробіток, з 12 січня 2022 року строком на три роки на час військової служби за контрактом.
		Заступник голови правління ПрАТ «Дніпроспецсталь» своїм розпорядженням від 18 липня 2022 року № 982А-к вирішив внести 
		з 19 липня 2022 року зміни до розпорядження від 19 січня 2022 року № 77-к, за змістом яких виключив слова «і середній заробіток».
		З 19 липня 2022 року ОСОБА_1 припинено нарахування заробітної плати з основного місця роботи.
		Від роботодавця повідомлень ОСОБА_1 не отримував, 
		з розпорядженням від 18 липня 2022 року № 982А-к ознайомлений не був, тому вважає вказане розпорядження незаконним.
		Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просив суд скасувати розпорядження ПрАТ «Дніпроспецсталь» від 18 липня 2022 року № 982А-к 
		та стягнути з відповідача на свою користь суму невиплаченого середнього заробітку за період з 19 липня 2022 року до ухвалення судового рішення.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		і мотиви їх ухвалення
		Заводський районний суд міста Запоріжжя своїм рішенням від 18 квітня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		Запорізький апеляційний суд своєю постановою від 27 червня 2023 року рішення Заводського районного суду міста Запоріжжя від 18 квітня 
		2023 року залишив без змін.
		Судові рішення мотивовані тим, що, оскільки Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (тут і далі - Закон № 2352-IX, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) внесені зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України, а саме в частині скасування норми щодо збереження роботодавцем середнього заробітку працівникам, прийнятим на військову службу за контрактом, тому вимоги позивача щодо зобов`язання поновити йому нарахування та виплатити середній заробіток на час військової служби задоволенню не підлягають.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року,  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Железняк-Кранг І. В., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає 
		пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
		Також заявник вказує, що касаційна скарга в малозначній справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
		Касаційна скарга містить клопотання про передачу справи № 332/1195/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Касаційна скарга мотивована тим, що посилання судів на Закону № 2352-ІХ, яким внесено зміни до частини третьої статті 119 КЗпП є помилковим, адже цей Закон не містить жодних посилань на приведення у відповідність трудових відносин між роботодавцями та робітниками, які існували до набрання ним чинності. Оскільки право на збереження середнього заробітку за період виконання державних обов`язків у позивача виникло до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, то його норми в силу статті 58 Конституції України не підлягають застосуванню, оскільки таке застосування фактично призвело до зворотної дії в часі закону, який суттєво погіршує соціальне становище позивача.
		Оскільки захист Вітчизни - це виконання державних обов`язків, які, в силу частини третьої статті 119 КЗпП України, можуть виконуватися в робочий час, адже на цей час за працівниками зберігається місце роботи і посада, то в силу частини першої статті 119 КЗпП України за позивачем має бути збережено середній заробіток на весь час виконання державного обов`язку із захисту Вітчизни.
		Доводи інших учасників справи
		У вересні 2023 року ПрАТ «Дніпроспецсталь» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди установили, що  ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах 
		з ПрАТ «Дніпроспецсталь», на посаді начальника зміни залізничного цеху, що підтверджується копією довідки від 15 лютого 2023 року № 013.
		12 січня 2022 року позивач уклав контракт з Міністерством оброни України про проходження військової служби строком на три роки та перебував на військовій службі у ІНФОРМАЦІЯ_1 , а згодом, на військовій службі у Військовій частині НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 ), що підтверджується копією контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - ЗСУ) на посадах осіб рядового складу від 12 січня 2022 року та копіями довідок виданих ІНФОРМАЦІЯ_1 та ВЧ НОМЕР_1 .
		Заступник голови правління ПрАТ «Дніпроспецсталь» своїм розпорядженням від 19 січня 2022 року № 77-к вирішив зберегти ОСОБА_1 , начальнику зміни залізничного цеху, робоче місце 
		і середній заробіток, з 12 січня 2022 року строком на три роки на час військової служби за контрактом.
		Заступник голови правління ПрАТ «Дніпроспецсталь» імені А. М. Кузьмина» своїм розпорядженням від 18 липня 2022 року № 982А-к вирішив внести 
		з 19 липня 2022 року зміни до розпорядження від 19 січня 2022 року № 77-к, за змістом яких виключив слова «і середній заробіток».
		З 19 липня 2022 року позивачу було припинено нарахування заробітної плати з основного місця роботи.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених 
		у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
		Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
		Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом 
		у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша 
		статті 13 ЦПК України).
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що звужено його право на отримання середнього заробітку, що суперечить статті 22 Конституції України. Разом з тим, відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Між позивачем та роботодавцем виникли триваючі правовідносини із збереження середнього заробітку на час проходження військової служби в особливий період, тому норму статті 58 Конституції України не можна розуміти в тому сенсі, що новими законами не можливе скасування чи погіршення прав та соціальних чи трудових гарантій громадян.
		Таким чином, між позивачем і відповідачем виник спір щодо нарахування останнім середнього заробітку позивачу, який працював на підприємстві, увільнений від роботи у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу до ЗСУ.
		Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
		Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» 
		(тут і далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.
		Згідно зі статтею 2 Закону № 2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку 
		(за контрактом) або за призовом.
		У листі Міністерства оборони України від 01 жовтня 2015 року № 322/2/8417 «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України 
		«Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.
		Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації 
		(17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу.
		Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила 
		у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження 
		№ 11-609апп19).
		24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
		Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
		КЗпП України надано визначення трудового договору.
		Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації.
		Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
		Частиною третьою статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
		Законом України № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
		Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 
		2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
		Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). 
		З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
		Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.
		Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призиву на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
		Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 
		2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
		У справі, яка переглядається, суди встановили, що ПрАТ «Дніпроспецсталь», змінивши 18 липня 2022 року розпорядження № 982А-к в частині припинення з 19 липня 2022 року виплати середньої заробітної плати ОСОБА_1 на період проходження ним військової служби, діяв відповідно до вимог чинного законодавства. 
		Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
		Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду 
		від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22 (провадження 
		№ 61-5606св23) та від 14 серпня 2023 року у справі № 349/1607/22 (провадження № 61-7739св23).
		Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.
		При цьому не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень доводи касаційної скарги про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим із 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
		Доводи касаційної скарги про незастосування до спірних правовідносин частини третьої статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом 
		на 24 лютого 2022 року, колегія суддів відхиляє.
		Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України 
		від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, 
		від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
		Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
		Відповідно до частини другої статті Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
		Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
		Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року 
		№ 5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
		У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення 
		соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.
		Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.
		Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ.
		Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що оскаржуваний наказ звужує його права і свободи та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону № 2352-ІХ, є необґрунтованими.
		Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 119 КЗпП України 
		у подібних правовідносинах також не заслуговують на увагу, оскільки такий висновок сформовано, зокрема у вищенаведених постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22 (провадження 
		№ 61-5606св23) та від 14 серпня 2023 року у справі № 349/1607/22 (провадження № 61-7739св23).
		Отже, з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
		З огляду на зміст підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
		Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		Такі правові висновки виклав Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).
		З огляду на вищенаведене, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 3 
		частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою.
		Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
		Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, тому оскаржувані рішення підлягають залишенню без змін.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
		У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Железняк-Кранг І. В., питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		На думку заявника, ця справа містить виключну правову проблему, для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики її необхідно передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 цього Кодексу.
		Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
		Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
		З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.
		При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.
		Разом з тим, не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.
		У клопотанні відсутнє обґрунтування кількісного та якісного показників, які свідчить про наявність виключної проблеми та необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Відповідно до статті 263 ЦПК України Верховний Суд у цій справі врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені у постановах Верховного Суду.
		Тому в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Железняк-Кранг Інга Вікторівна, про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатеса Железняк-Кранг Інга Вікторівна, залишити без задоволення.
		Рішення Заводського районного суду міста Запоріжжя від 18 квітня 
		2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 27 червня 
		2023 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною 
		і оскарженню не підлягає.
		Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...