Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 127/19170/23 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Справи в порядку виконання судових рішень у кримінальних провадженнях; інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
Надіслано для оприлюднення: 20.09.2023. Зареєстровано: 20.09.2023. Забезпечено надання загального доступу: 21.09.2023.
Дата набрання законної сили: 28.09.2023
Номер судового провадження: 1-в/127/425/23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа №127/19170/23 
		Провадження №1-в/127/425/23 
		 
		УХВАЛА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		20 вересня 2023 року         м. Вінниця
		 
		Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
		головуючого судді ОСОБА_1 , 
		за участю:
		секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
		прокурора ОСОБА_3 , 
		адвоката ОСОБА_4 , 
		засудженого ОСОБА_5 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду № 12 клопотання засудженого  ОСОБА_5 про розв`язання питання, пов`язаного з виконанням вироку,
		ВСТАНОВИВ:
		 
		До Вінницького міського суду Вінницької області надійшло клопотання засудженого ОСОБА_5 про розв`язання питання, пов`язаного з виконанням вироку. 
		Клопотання мотивоване тим, що вироком Закарпатського обласного суду від 05.05.1997 він засуджений за частиною другою статті 145, частиною третьою статті 142, пунктами «а», «г» статті 93 Кримінального кодексу України (далі  КК) в редакції 1960 року до покарання у виді смертної кари з конфіскацією всього майна. Ухвалою Верховного Суду України від 01.07.1997 вирок від 05.05.1997 залишений без змін. Ухвалою Закарпатського обласного суду від 22.06.2000 призначене йому покарання у виді смертної кари замінене на довічне позбавлення волі.
		Заявник вважає, що до нього мають бути застосовані приписи частини першої статті 25 КК (у редакції 1960 року), оскільки санкцією статті 93 КК було передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років позбавлення волі. Покарання у виді довічного позбавлення волі до КК було внесене лише на підставі Закону України від 22.02.2000 № 1483-ІІІ. Саме тому заявник вважає, що його відповідальність була значно посилена порівняно з тим видом покарання, яке було передбачене кримінальним законом на час вчинення діяння, за яке він засуджений. При цьому заявник у клопотанні посилався на рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 № 11-рп/99, відповідно до якого положення КК, якими передбачена виняткова міра покарання, визнані нечинними. Заявник у клопотанні посилався на те, що Конституційний Суд України не створив жодної нової норми і не скасував жодної чинної норми кримінального закону. Натоміть покарання у виді довічного позбавлення волі до інституту кримінальних покарань було введене на підставі закону № 1483-ІІІ. Тому заявник вважає, що заміна покарання на довічне позбавлення волі можлива лише в порядку помилування. Саме тому заявник вважає, що верхня межа кримінального покарання, яка могла бути йому призначена, складає 25 років позбавлення волі у зв`язку з чим він має бути звільнений від відбування призначеного йому покарання.
		Заявник зауважував, що КК 1960 року передбачав двоярусну систему покарання, яка з прийняттям КК 2001 року змінена на одноярусну. Верхня межа кримінального покарання у КК 1960 року згідно з частиною першою статті 25 КК в редакції до 29.03.2000 складала 20 років, а після цієї дати  25 років. Отже, на переконання заявника, до 01.09.2001 кримінальне законодавство не містило інституту невизначених вироків до позбавлення волі, натомість всі покарання мали певний строк і верхня межа такого покарання становила 25 років.
		Інститут заміни вироків до позбавлення волі був введений у кримінальне законодавство з прийняттям КК 2001 року. Довічне позбавлення волі за цим Кодексом відноситься до загальної системи покарання, є безстроковим видом покарання, встановлене на підставі частини другої статті 87 КК, за яким можлива заміна в порядку помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком від 25 років і більше, де верхня межа покарання не визначена, що встановлює безстроковість такого виду покарання. Саме тому заявник вважає, що верхня межа кримінального покарання, яка могла бути йому призначена, складає 25 років позбавлення волі у зв`язку з чим він має бути звільнений від відбування призначеного йому покарання.
		Засуджений ОСОБА_5 в судовому засіданні клопотання підтримав та просив його задовольнити, посилаючись на обставини, викладені у клопотанні.
		Прокурор вважає, що правові підстави для задоволення клопотання відсутні.
		Захисник засудженого  адвокат ОСОБА_4  у судовому засіданні клопотання засудженого підтримав та просив його задовольнити.
		Заслухавши думку учасників судового провадження, дослідивши надані суду матеріали заяви та матеріали особової справи, суд дійшов до такого висновку.
		З матеріалів особової справи вбачається, що вироком Закарпатського обласного суду від 05.05.1997 він засуджений за частиною третьою статті 43, пунктами «а» та «г» статті 93, частиною другою статті 145 Кримінального кодексу України (далі  КК) в редакції 1960 року до покарання у виді смертної кари - розстрілу з конфіскацією усього належного йому майна.
		Ухвалою Закарпатського обласного суду від 22.06.2000 покарання у виді смертної кари ОСОБА_5 замінено довічним позбавленням волі.
		Вище суд наводив доводи засудженого, на підставі яких останній вважав, що призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі, яке є безстроковим, має бути замінене на строкове покарання у виді позбавлення волі. Також зауважив, що він відбув 28 років призначеного йому покарання у виді позбавлення волі. 
		Оцінюючи зазначені доводи засудженого, суд вважає за доцільне зауважити таке.
		Діяння, за які засуджений ОСОБА_5 , останнім були вчинені 08.03. 1995.
		Суд вважає за доцільне зауважити, що Конституційний Суд України у рішенні від 29.12.1999 № 11-рп/99, приписи КК, якою передбачене покарання у виді виняткової міри покарання  страта  неконституційними. З метою гуманізації кримінального законодавства та імплементації конституційних приписів законодавець прийняв Закон України від 22.02.2000 № 1483-ІІІ, відповідно до якого покарання у виді смертної кари мало бути замінене на покарання у виді довічного позбавлення волі. Тому твердження заявника щодо безпідставності застосування такого виду кримінального покарання як довічне позбавлення волі не ґрунтується на приписах кримінального закону з урахуванням його зворотної дії у часі. Крім того, суд вважає за доцільне зауважити, що вирок відносно заявника був ухвалений з урахуванням приписів наведеного вище рішення Конституційного Суду України.
		Саме тому суд вважає, що правові підстави для задоволення заяви засудженого в частині необхідності застосування приписів частини першої статті 15 КК 1960 року його звільнення від відбування призначеного покарання у зв`язку з відбуттям максимально дозволеного кримінального покарання відсутні.
		Суд приймає до уваги, що відповідно до пункту 4а Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Про умовно-дострокове звільнення» Rec (2003) для зменшення несприятливих наслідків позбавлення волі і сприяння поверненню засудженого у суспільство за умов, які гарантували б безпеку цього суспільства, умовно-дострокове звільнення повинно бути у відповідності до закону доступним кожному засудженому, в тому числі особам, що засуджені до довічного позбавлення волі. При цьому у відповідності до цієї ж Рекомендації умовно-достроковим звільненням в її розумінні не вважаються амністія та помилування (Rec (2003)22-Appendix par.1).
		Згідно з пунктом 12 Резолюції щодо поводження із засудженими до тривалого строку ув`язнення (Resolution (76) 2 on the treatment of long-term prisoners on 17 February 1976 (at the 254th meeting of the Ministers Deputies)) має бути забезпечено, щоб перегляд довічного позбавлення волі відбувався у регулярні періоди часу та після відбуття 814 років позбавлення волі. Натомість згідно з чинним порядком, помилування щодо таких осіб може бути розглянуто тільки після відбуття 20-річного строку, але не передбачається регулярний перегляд їхніх покарань, а лише за їхніми клопотаннями. 
		Відповідно до пункту 26 Рекомендації Ради Європи щодо перенаселення в`язниць (Recommendation No. R (99) 22 concerning prison overcrowding and prison population inflation) мають розроблятися спеціальні індивідуальні плани відбування покарання, які розраховані на ресоціалізацію засуджених, зниження рецидивізму, забезпечення безпеки суспільства. 
		Однак ці акти не є міжнародними договорами в розумінні пункту а) частини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.1969, згідно з якою «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв`язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.
		Суд приймає до уваги, що ЄСПЛ зазначив, що у контексті довічного позбавлення волі стаття 3 Конвенції повинна тлумачитись як така, що вимагає зменшуваності покарання, в розумінні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи наявні суттєві зміни довічно ув`язненого, і що в ході покарання був зроблений такий прогрес у виправленні, що тривале тримання в ізоляції не може бути виправдане пенологічними підставами (п. 119, справа «Вінтер та ін. проти Сполученого Королівства» від 09.07.2013). В цьому ж рішенні (п. 122) ЄСПЛ зауважив, що кожна особа, довічно позбавлена волі, має право знати, за яких умов може бути переглянутий строк її покарання, включаючи дату, коли такий перегляд може відбутись. Більше того, згідно з правовою позицією ЄСПЛ довічно ув`язнений має знати чіткі критерії для такого перегляду (п. 137, справа «Трабельсі проти Бельгії» від 04.09.2014).
		Чинна в Україні норма (ч. 2 ст. 87 КК) про можливість застосування помилування після відбуття 20 років покарання не відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що помилування не відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Національне законодавство цієї країни не вимагало від президента оцінювати, чи були обґрунтовані пенологічні підстави для продовження довічного ув`язнення, а також не вимагало надавати мотивацію у разі відмови у помилуванні (п. 57, справа «Лаезло Магіяр проти Угорщини» від 20.05.2014 р.). Через зазначені причини президентське помилування не дотримувалось тієї вимоги, яка витікає зі статті 3 Конвенції: довічно засуджений має знати, що саме він має зробити для того, аби була розглянута можливість його звільнення (п. 58 зазначеного рішення).
		Крім того, ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що існування можливості звільнення з мотивів «милості» не є достатнім для застосування вимог статті 3 Конвенції (п. 127, справа «Вінтера та ін. проти Сполученого Королівства» від 09.07.2013; п. 43, справа «Ханчінсон проти Сполученого Королівства» від 17.01.2017; п. 100, справа «Мюррей проти Нідерландів» від 26.04.2016), оскільки звільнення на підставі «милості» не є реалістичною перспективою звільнення від довічного покарання в розумінні Суду. 
		Для задоволення вимог статті 3 Конвенції довічне покарання має бути зменшуваним (п. 98, справа «Кафкаріс проти Кіпру» від 12.02.2008). Щоб встановити, чи було таке покарання зменшуваним, має існувати перспектива звільнення від довічного ув`язнення, яка має бути не тільки де юре, а й де факто реалістичною (п. 196, справа «Окалан проти Туреччини» від 18.03.2014).
		Конвенція є міжнародним договором в розумінні пункту а) частини першої статті 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Разом з тим, у зазначених судових рішеннях йде мова про позитивне зобов`язання держави-учасниці, в тому числі й щодо розробки та запровадження дієвого механізму, який сприяв би задоволенню вимог статті 3 Конвенції. 
		Згідно зі статтею 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів визначено, що Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. Це правило діє без шкоди для статті 46. 
		Зі змісту частини першої статті 46 Конвенції випливає, що Держава не має права посилатись на ту обставину, що її згода на обов`язковість для неї договору була виражена на порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки це порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.
		12.05.2019 ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Пєтухов проти України (№2)» та констатував порушення статті 3 Конвенції, пов`язане з тим, що у нашій державі довічно ув`язнені не мають реальної перспективи звільнення. Приймаючи вказане рішення, ЄСПЛ відмітив відсутність в Україні юридичної системи для забезпечення паліативного догляду в тюрмах. Що стосується неможливості скоротити довічний термін ув`язнення, Суд зазначив, що дане питання розкриває систематичну проблему, яка закликає до здійснення заходів загального характеру. 
		З огляду на обов`язковість для виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини, гарантовану статтею 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006, слід звернути увагу на таке.
		Згідно з частиною першою статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
		Зі змісту частини першої статті 75 Конституції України випливає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
		До повноважень Верховної Ради України згідно з пунктами 3, 5 та 6 частини першої статті 85 Конституції України належать, зокрема, прийняття законів; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. При цьому, відповідно до пункту 1 частини першої статті 91 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.
		Зі змісту частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		Як зазначено у пункті 4.5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 05.10.2005 № 6-рп/2005, розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» у системному зв`язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об`єднаннями тощо.
		Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24.06.1999 № 6-рп/99 (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).
		Крім того, Верховний Суд України в постанові від 17.12.2013 у справі № 21-439а13 визначив, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.
		06.11.2022 набрали чинності Закони України № 2689-ІХ від 18.10.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» та № 2690-ІХ від 18.10.2022 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення окремих положень досудового розслідування в умовах воєнного стану».
		Зазначеними Законами були внесені зміни до КК, КПК та КВК, зокрема, щодо гуманізації окремих норм кримінального законодавства стосовно застосування покарання у виді довічного позбавлення волі.
		Так, Законом № 2690-ІХ внесені зміни до положень статті 82 КК, якими визначено можливість заміни особі, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, невідбутої частини покарання більш м`яким (позбавлення волі строком від 15 до 20 років) після відбування нею не менше 15 років призначеного судом покарання.
		Відповідно до частини першої статті 82 КК невідбута частина покарання у виді обмеження, позбавлення волі або покарання у виді довічного позбавлення волі можуть бути замінені судом більш м`яким покаранням, строк якого обчислюється з дня заміни невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким. У цих випадках більш м`яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині цього Кодексу для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком.
		При цьому частиною п`ятою статті 82 КК визначено, що покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п`ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п`ятнадцяти років призначеного судом покарання.
		Згідно з частиною шостою статті 82 КК до осіб, яким покарання замінене більш м`яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 цього Кодексу.
		Пунктом 3 частини третьої статті 81 КК регламентовано, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом, зокрема, у разі заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавленням волі на певний строк.
		З сукупного аналізу наведених норм випливає, що особа, засуджена до довічного позбавлення волі, спочатку (після відбування нею не менше п`ятнадцяти років призначеного судом покарання) має право на заміну покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким, і лише після фактичного відбування нею не менше трьох чвертей строку вже заміненого покарання така особа матиме право на умовно-дострокове звільнення від його відбування.
		У судовому засіданні встановлено, що засуджений ОСОБА_5 з клопотанням про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням не звертався. Натомість засуджений наполягав на тому, що він має бути звільнений від відбування призначеного йому покарання саме у зв`язку із застосуванням норм кримінального закону, які не могли бути застосовані при призначенні йому кримінального покарання. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що без вирішення питання про попередню заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі строком від п`ятнадцяти до двадцяти років неможливе застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого, який відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі. Саме тому в цій частині правові підстави для задоволення клопотання засудженого відсутні.
		Керуючись статтями 371, 539 КПК, суд 
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		У задоволенні клопотання засудженого  ОСОБА_5 про розв`язання питання, пов`язаного з виконанням вироку  відмовити.
		 
		Ухвала може бути оскаржена до Вінницького апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим, який тримається під вартою  в той же строк з дня вручення копії ухвали.
		 
		 
		 
		Суддя:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...