Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 203/4111/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про захист немайнових прав фізичних осіб, з них.
Надіслано для оприлюднення: 02.10.2023. Зареєстровано: 02.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 04.10.2023.
Дата набрання законної сили: 20.09.2023
Результат оскарження 03.07.2024 Касаційний цивільний суд Верховного Суду: залишено постанову апеляційної інстанції без змін
Номер судового провадження: 22-ц/803/6367/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		Провадження № 22-ц/803/6367/23 Справа № 203/4111/21   Суддя у 1-й інстанції - Ханієва Ф. М. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		20 вересня 2023 року                                                                м. Дніпро
		 
		Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
		 
		головуючої - Городничої В.С.,
		суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,
		за участю секретаря судового засідання - Панасенко С.С.,  
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 10 березня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди, -
		 
		ВСТАНОВИЛА:
		 
		       У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом (т. 1 а.с. 1-11), який в подальшому уточнив (т. 1 а.с. 31-41) в обґрунтування якого посилався на те, що він є інвалідом ІІ (другої) групи довічно, що підтверджується довідкою та пенсійним посвідченням. 
		У зв`язку з наявним у позивача захворюванням, фахівцями Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи із залученням спеціалістів закладу охорони здоров`я останньому була розроблена індивідуальна програма реабілітації інваліда за №473. Так, враховуючи можливість перебування позивача поза межами міста, а саме: мешкати окремо від суспільства на території належної його сестрі дачі, яка розташована у селі Обухівка, спеціалістами медичних закладів було рекомендовано обмежитись у спілкуванні з оточуючими та за можливістю знаходитись окремо від суспільства, на тій же дачі проходити реабілітацію та займатись дозволеною працею як особі з інвалідністю. При цьому програма реабілітації була складена таким чином, що серед усіх видів обмеження життєдіяльності вид пересування та орієнтація дозволяється без жодних обмежень. 
		Як зазначив позивач, до серпня 2021 року він безперешкодно користувався своїм правом на безоплатний проїзд у транспорті приміського сполучення та виконував Програму своєї реабілітації, соціалізації, користувався правом на працю, виконуючи надомну роботу, - єдиний вид праці, дозволений у відповідності до медичних показань. 
		Проте із серпня 2021 року працівники ПрАТ «ДОПАС» почали відмовляти позивачу у пільговому проїзді з м. Дніпра до смт. Обухівка (приміський маршрут №241) як особі з інвалідністю ІІ групи. 
		Водночас всі інші особи при пред`явленні в касі Центрального автовокзалу міста Дніпра пенсійного посвідчення квитки пільгового проїзду на цьому маршруті отримували безперешкодно, без дискримінації, без образ та принижень гідності.
		Так, позивачу вдалось зафіксувати факт відмови на відеозапис, з якого видно, що він в черговий раз пред`явив своє пенсійне посвідчення, де вказана група інвалідності, просив забезпечити пільговий проїзд, одночасно роз`яснив про недопустимість дискримінаційних дій щодо позивача як інваліда ІІ групи. 
		Позивач вважає такі дії ПрАТ «ДОПАС» прямою дискримінацією за ознакою інвалідності, соціальним статусом та утиском, оскільки він в дійсності має право безоплатного проїзду на приміських маршрутах, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України (КМУ) «Про безоплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993 року №354 та Постанови Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354» від 16.08.1994 року №555.
		Після звернення позивача до Дніпропетровської обласної державної адміністрації йому були надані відповіді, за змістом яких його право на безоплатний проїзд не оспорювалось, проте відмова обґрунтовувалась тим, що існує певне законодавче протиріччя між ст. 38-1 та ч. 1 ст. 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». 
		На думку позивача, дії ПрАТ «ДОПАС» є протиправними та становлять пряму дискримінацію за ознакою інвалідності, соціального статусу, утиском, позбавляють позивача можливості користуватись своїм правом на безоплатний пільговий проїзд на приміських маршрутах без будь-якої дискримінації за будь-якою ознакою. При цьому дії Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо наданої відповіді про те, що позивач є особою з інвалідністю та в умовах поглибленої децентралізації влади одним із його ключових завдань є підвищення ефективності надання соціальної підтримки саме соціально вразливим категоріям населення, позивач вважає пособництвом в дискримінації та утиском.
		Як зазначив позивач, діями відповідачів йому було завдано немайнових втрат, спричинених моральними стражданнями, які позначили негативні зміни у його житті: щоденні думки та спогади про протиправне позбавлення його права на безоплатний проїзд, негативні переживання та спогади, насторогу, тривогу, емоційні реакції при згадуванні протиправної поведінки ПрАТ «ДОПАС» та бездіяльності Дніпропетровської обласної державної адміністрації, фіксованість уваги на відстоюванні своїх порушених прав та законних інтересів, переживаннях психологічного дискомфорту, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційну напругу, нервозність, дратівливість, почуття образи, обурення, приниження гідності. Позивач пережив емоційний стрес, який супроводжувався почуттями розгубленості, образи, обурення, приниженої гідності. Все це призвело до появи негативних психоматичних та психоемоційних змін: швидка втомлюваність, пасивність, знижений настрій, пригніченість, образливість, чутливість, фіксованість на негативних переживаннях, насторога, тривога з приводу майбутнього.
		З огляду на це, позивач вважає, що йому було завдано моральну шкоду у загальному розмірі 6 000 000,00 грн, а тому він звернувся до суду з позовом про визнання дій відповідачів, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди.
		       На підставі вищевикладеного, з урахуванням уточненої позовної заяви, ОСОБА_1 просив суд:
		       1. визнати дії ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» щодо відмови у наданні 08.08.2021 року ОСОБА_1 пільгових квитків на проїзд за ознакою інвалідності, соціальним статусом, та дії Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо свідомої умисної допомоги у вчиненні дій через бездіяльність, спрямованих на виникнення прямої дискримінації та утиску, як такими, що становлять пряму дискримінацію за ознакою інвалідності, соціального статусу, утиску;
		       2. стягнути солідарно з ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» та Дніпропетровської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 6 000 000,00 грн.
		       Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 10 березня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди, відмовлено (т. 2 а.с. 74, 76-82). 
		       Не погодившись з таким рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Яструб О.П. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог у повному обсязі (т. 2 а.с. 93-99).
		       Інші учасники процесу не скористались своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
		       Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		       Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		       Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		       Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, з огляду на таке.
		       Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є інвалідом ІІ групи, загальне захворювання, та отримує пенсію по інвалідності довічно. Це підтверджується копіями: індивідуальної програми реабілітації інваліда від 30.03.2021 року (т. 1 а.с. 17), довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 30.03.2021 року, серії 12ААВ №127357 (т. 1 а.с. 18), пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 20.07.2021 року, серії НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 18 зворот).
		На підтвердження факту звернення до відповідачів із листами-зверненнями щодо відмови у пільговому проїзді як особі з інвалідністю ІІ групи за посвідченням та отримання відповідей на звернення, позивач надав суду копії: листів Департаменту соціального захисту населення від 26.08.2021 року №Л-468 (т. 1 а.с. 13), Управління транспорту Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 16.08.2021 року №822 (т. 1 а.с. 14) та від 30.08.2021 року №838 (т. 1 а.с. 12), ПрАТ «ДОПАС» від 10.08.2021 року вих.№05/529-2 (т. 1 а.с. 15) та від 10.08.2021 року №05/529 (т. 1 а.с. 16), Міністерства соціальної політики України від 18.09.2020 року №8768/0/290-20/29 (т. 1 а.с. 16 зворот).
		При цьому листом від 21.10.2021 року за №6898/3.1/15-21 Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпеки) «Про розгляд звернення» було надано відповідь на звернення ОСОБА_1 від 16.09.2021 року стосовно відмови у продажі пільгового квитка на автостанції у місті Верхньодніпровськ Дніпропетровської області, за якою позивача повідомлено про те, що під час здійснення заходів державного контролю за автобусними маршрутами, які обслуговують перевізник ТОВ «Зігфрід-М», виявлено факти порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт щодо надання послуг з перевезення пасажирів зазначеним суб`єктом господарювання. За результатами розгляду справ про порушення законодавства про автомобільний транспорт зазначеного перевізника буде притягнуто до відповідальності, відповідно до законодавства України. Також позивача було повідомлено про те, що втручання у господарську діяльність суб`єкта господарювання автостанції «Верхньодніпровськ», що є власністю ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій», не належить до повноважень Укртрансбезпеки (т. 1 а.с. 68-69).
		Також на підтвердження факту звернення позивача до Управління транспорту Дніпропетровської обласної державної адміністрації із зверненням від 25.07.2022 року №ЛИ-1513551 щодо відмови у продажі йому квитка на безоплатний проїзд позивач надав суду роздруківку з сайту з текстом звернення, копіями протоколу правопорушення та пояснень до протоколу правопорушення (т. 2 а.с. 43-48).
		Відповідно до висновку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 22.02.2022 року, наявні ознаки дискримінації ОСОБА_1 в діях ПрАТ «ДОПАС» та в діях Дніпропетровською обласною державною адміністрацією пособництва в дискримінації (т. 1 а.с. 197-202).
		Так, надаючи оцінку обставинам справи на предмет ознак дискримінації, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зазначила, що невід`ємними умовами для кваліфікації юридичної ситуації як дискримінаційної є: наявність обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами, наявність певної персональної ознаки (ознак), за якою (якими) відбувається розрізнення у ставленні, відсутність правомірної, об`єктивної обґрунтованої мети, у зв`язку з якою відбувається розрізнення та непропорційність між метою і способами її досягнення.
		З огляду на те, що постановою Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354» від 16.08.1994 року №555 поширено чинність постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.1993 року №354 «Про безоплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» на осіб з інвалідністю, а також ураховуючи положення ст. 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 року №875-ХІІ, вбачається, що позивач як особа з інвалідністю має право на безоплатний проїзд на приміських маршрутах впродовж всього року.
		У зв`язку з цим, у діях працівника ПрАТ «ДОПАС», які полягали у відмові здійснити продаж квитка на пільговий проїзд на приміському маршруті позивачу, вбачаються ознаки прямої дискримінації позивача. Оскільки Дніпропетровська обласна державна адміністрація, яка здійснює державний контроль за додержанням правил транспортного обслуговування, додержанням законодавства з питань соціального захисту населення, з моменту, коли стало відомо про порушення прав позивача на безоплатний проїзд, не вжила жодних заходів реагування з метою поновлення порушених прав позивача, така бездіяльність Дніпропетровської обласної державної адміністрації може бути розглянута як пособництво в дискримінації.
		На підтвердження факту укладення договору з перевізником - ПП «Зігфрід-М» Дніпропетровська обласна державна адміністрація надала суду копії: договору №016 від 19.02.2018 року про організацію перевезення пасажирів на міжміських та приміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території Дніпропетровської області (внутрішньообласні маршрути) (т. 1 а.с. 228-231), Порядок здійснення контролю за виконанням умов договору про організацію перевезення пасажирів на міжміських та приміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території Дніпропетровської області (внутрішньообласні маршрути) (т. 1 а.с. 231 зворот - 232), зразки актів (т. 1 а.с. 233-236), додаткові угоди як додатки до договору (т. 1 а.с. 237-240).
		Оглянутим у судовому засіданні відеозаписом з DVD-диску судом встановлено, що 08.08.2021 року касир відмовила у продажі позивачу - ОСОБА_1 квитка на безоплатний проїзд на підставі пенсійного посвідчення інваліда ІІ групи.
		Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , показала, що вона є рідною сестрою позивача. З 07.07.2020 року їй необхідно було весь час доглядати позивача. У день події, що сталась 08.08.2021 року, він дуже хвилювався через те, що трапилось, погіршився стан його здоров`я. Проте, що саме сталося біля кас того дня їй невідомо, бо її там не було. Хоча до того моменту позивач адаптувався до спілкування у суспільстві, а того дня його трусило та він дуже хвилювався як ніколи.
		       Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з безпідставності заявлених позивачем вимог.
		       Втім, колегія суддів не може погодитися в повній мірі з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
		       Відповідно до положень ст. 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), особи з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю I групи або дитину з інвалідністю), мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) за наявності посвідчення чи довідки, зазначених у цьому Законі, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.
		Особи з інвалідністю, діти з інвалідністю та особи, які супроводжують осіб з інвалідністю першої групи або дітей з інвалідністю (не більше однієї особи, яка супроводжує особу з інвалідністю або дитину з інвалідністю), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх лініях (маршрутах) повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня.
		Пільгове перевезення осіб з інвалідністю здійснюють усі підприємства транспорту незалежно від форми власності та підпорядкування відповідно до Закону України «Про транспорт».
		Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.
		Порядок транспортного обслуговування осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю на пільгових умовах визначається нормативно-правовими актами, що регламентують правила користування громадянами повітряним, залізничним, річковим, автомобільним та міським електричним транспортом.
		Відповідно до положень пп. 1-1, п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17 травня 1993 року №354, Кабінетом Міністрів України було постановлено: ввести безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та приміських маршрутах. Установити, що право на безплатний проїзд надається за наявності посвідчення встановленого зразка чи довідки, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який зареєстрований у зазначеній системі і видається на безоплатній основі.
		Відповідно до положень п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354» від 16 серпня 1994 року №555, Кабінет Міністрів України постановив: поширити чинність постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» на інвалідів.
		Відповідно до положень ст. 38-2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), у випадках, коли іншими нормативно-правовими актами передбачені норми, що підвищують встановлений цим Законом рівень соціального захисту осіб з інвалідністю, застосовуються положення тих нормативно-правових актів, які визначають найбільший рівень соціального захисту осіб з інвалідністю.
		Якщо особа з інвалідністю має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга їй надається лише за одним з них за її вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).
		Враховуючи вищевказані норми матеріального права, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що відмова ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» у продажі позивачу пільгового квитка, оскільки останній є собою 2 групи інвалідності на проїзд на приміський маршрут №241: м.Дніпро - смт. Обухівка Дніпропетровської області, базувалась на положеннях ст. 38-1 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», якими передбачена пільга на маршрут на внутрішніх лініях (маршрутах) у виді 50% знижки вартості проїзду у період з 01 жовтня по 15 травня, оскільки судом не було враховано положення ст. 38-2 ЗУ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», якими визначено, що якщо особа з інвалідністю має право на одну і ту ж пільгу за цим Законом і одночасно за іншим нормативно-правовим актом, пільга їй надається лише за одним з них за її вибором (незалежно від підстави встановлення пільги).
		Тобто, в даному випадку, позивач за його вибором, мав право на пільговий проїзд на приміському маршруті №241: м.Дніпро - смт. Обухівка Дніпропетровської області, на підставі п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354» від 16 серпня 1994 року №555, на інвалідів.
		Відповідно до п. 115 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. №176 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. №1184) (далі-Правила) продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим суб`єктом господарювання, уповноваженим на це автомобільним перевізником чи власником автостанції.
		Згідно абз. 2 п. 124 Правил, власники автостанцій несуть відповідальність згідно із законом за якість та безпечність послуг, що надаються автостанціями пасажирам і автомобільним перевізникам, доступність, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.
		Відповідно до п. 130 Правил, особи, що користуються пільгами з оплати проїзду автобусами міжміського та/або приміського сполучення, звертаються у квиткову касу автостанції для внесення відповідної позначки до касової відомості та отримання квитка на пільговий проїзд.
		Таким чином, враховуючи вищевказані вимоги Правил, позивач мав законне право на звернення до квиткової каси ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» з метою отримання пільгового квитка.
		Проте, у вказаному праві позивачу ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» було відмовлено, оскільки останні вважає, що пільга діє тільки в період з 01 жовтня по 15 травня, а постанови КМУ №354 від 17.05.1993 року та № 555 від 16.08.1994 року у даному випадку не застосовуються, оскільки в пенсійному посвідчені позивача зазначено вид пенсії по інвалідності 2 групи, а тому не має лише на один вид пенсії по інвалідності, а не за віком, вказане підтверджується змістом відзиву ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» на позов ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 51-53).
		Так, до загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться: 1) протиправний характер поведінки (дій чи бездіяльності) особи, на яку передбачається покласти відповідальність (чи настання інших спеціально передбачених законом або договором обставин); 2) наявність у потерпілої особи шкоди або збитків; 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою порушника і наступними шкідливими наслідками; 4) вина правопорушника. 
		Сукупність перерахованих умов, за загальним правилом необхідних для покладання цивільно-правової відповідальності на конкретну особу, називається складом цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із зазначених умов відповідальності, як правило, виключає її застосування. Встановлення даних умов здійснюється саме у зазначеній черговості, оскільки відсутність одного з попередніх умов позбавляє сенсу встановлення інших (наступних) умов.
		Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 09.08.2017 року, справа №908/2138/16, за якою для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, за відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
		Відповідно до положень ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає:
		1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
		2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
		3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
		4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
		Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Відповідно до положень ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
		1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
		2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
		3) в інших випадках, встановлених законом.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 1190 ЦК України, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
		Аналіз викладених вище норм чинного законодавства України вказує, що підставою для відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дискримінації, є встановлення складу цивільно-правового правопорушення, у зв`язку з дискримінацією, тобто факту дискримінації, причинно-наслідкового зв`язку між дискримінацією та спричиненою шкодою, вини правопорушника у дискримінації та незалежно від вини органу державної влади. Солідарна відповідальність за вчинене цивільно-правове правопорушення настає у разі встановлення факту спільності дій відповідачів одночасно у певний проміжок часу.
		У пункті 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Відповідно до частин 1, 2 ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
		Відповідно до п. 2, п. 5-1, 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 року №5207-VI (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; пособництво у дискримінації - будь-яка свідома допомога у вчиненні дій або бездіяльності, спрямованих на виникнення дискримінації, утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери.
		Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», формами дискримінації є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск.
		Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», пряма дискримінація - це ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		Згідно з роз`ясненнями, визначеними в п. 15 Постанови №1 від 27.02.2009 року Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
		Відповідно до частин 1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		У справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача.
		Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява №36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (пункти 48, 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява №10441/06).
		Конституційний Суд України вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
		Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.
		Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 року, справа №804/2823/16, провадження № 11-433апп19.
		Надаючи оцінку діям/бездіяльності відповідачів щодо відмови у продажі безоплатного квитка позивачу з точки зору наявності чи відсутності в них ознак дискримінації для необхідності встановлення складу цивільно-правового правопорушення, у зв`язку з дискримінацією, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку стосовно того, що у ході судового розгляду справи судом не було встановлено наявності ознак прямої дискримінації, утиску в діях ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» та, відповідно, ознак пособництва в дискримінації, утиску в діях Дніпропетровської обласної державної адміністрації чи допущення ним бездіяльності у спірному питанні.
		Оскільки відмова ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» у продажі позивачу безоплатного квитка як інваліду ІІ групи на проїзд на внутрішніх лініях (маршрутах), а саме: з м. Дніпра до смт. Обухівка (приміський маршрут №241, м. Дніпро) 08.08.2021 року базувалась лише на невірному трактуванні та застосуванні норм матеріального права, які регламентують права інвалідів на пільговий проїзд в тому числі і на приміських маршрутах, що підтверджується змістом листів ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» №05/529-2 та № 05/529 від 10.08.2021 року (т. 1 а.с. 15-16), а не з підстав того, що позивач є саме особою 2 групи інвалідності, тобто за ознакою інвалідності, тобто його соціальним статусом, як вважає позивач.
		Крім того, колегією суддів також не можуть бути взяті до уваги посилання позивача у позові стосовно того, що всім іншим громадянам, окрім нього, касиром автостанції було здійснено продаж безоплатних квитків на підставі пенсійного посвідчення, оскільки вказані посилання є безпідставними та не підтверджуються будь-якими доказами та жодним чином не підтверджують факт дискримінації ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» позивача як особи з інвалідністю, тобто за його соціальним статусом. 
		Також, колегія суддів враховує те, що Дніпропетровська обласна державна адміністрація, відповідно до вимог Закону України «Про автомобільний транспорт», не наділена законом повноваженнями щодо здійснення перевірки автостанції з питань продажу квитків. 
		При цьому, також слід зауважити, що на всі письмові звернення позивача Дніпропетровська обласна державна адміністрація реагувала шляхом надання письмових відповідей з посиланнями на вимоги чинного законодавства України та в межах своїх повноважень, що в свою чергу підтверджує обгрунтованість висновку суду першої інстанції щодо відсутності в діях Дніпропетровською обласною державною адміністрацією бездіяльності та наявності ознак пособництва в дискримінації чи утиску, а також відсутності вини в питанні щодо відмови у продажі позивачу безоплатного квитка на проїзд у приміському транспорті.
		З урахуванням викладеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стососвно того, що позивач не навів суду фактичних даних, які підтверджують, що у спірній ситуації в діях відповідачів мала місце пряма дискримінація та утиск. 
		Колегія суддів не погоджується з висновком суду стосовно того, що предметом позову є визнання дій відповідачів дискримінацією, оскільки зі змісту позовної заяви та її прохальної частини позивачем в тому числі оскаржуються дії щодо відмови у наданні пільгових квитків 08.08.2020 року.
		Таким чином, враховуючи все вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення в частині позовних про стягнення моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення вказаних вимог та стягнення з ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» на користь позивача ОСОБА_1 , враховуючи принцип розумності та справедливості, моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн, оскільки під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, колегією суддів було встановлено, що позивач мав право на пільговий проїзд на приміському маршруті №241: м.Дніпро - смт. Обухівка Дніпропетровської області, на підставі п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року №354» від 16 серпня 1994 року №555, на інвалідів, проте, відповідачем ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» безпідставно було відмовлено у наданні такого права через помилкове тлумачення норм матеріального права.
		В частині стягнення моральної шкоди з Дніпропетровська обласна державна адміністрація колегія суддів вважає за необхідне відмовити позивачу у зв`язку з недоведеністю позовних вимог в цій частині, а саме наявності ознак пособництва в дискримінації чи утиску, а також відсутності вини в питанні щодо відмови у продажі позивачу безоплатного квитка на проїзд у приміському транспорті ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій».
		Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови стосовно визнання дії ПрАТ «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» щодо відмови у наданні 08.08.2021 року ОСОБА_1 пільгових квитків на проїзд за ознакою інвалідності, соціальним статусом, та дії Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо свідомої умисної допомоги у вчиненні дій через бездіяльність, спрямованих на виникнення прямої дискримінації та утиску, як такими, що становлять пряму дискримінацію за ознакою інвалідності, соціального статусу, утиску з підстав їх недоведеності, оскільки рішення суду в цій частині вирішуючи спір суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону, у зв`язку з чим колегія приходить до висновку про залишення рішення суду в цій частині без змін. 
		       З огляду на вищезазначене, оскільки суд першої інстанції не в повній мірі встановив обставини, що мають значення для справи та ухвалюючи рішення по суті не вірно застосував норми матеріального права, апеляційний суд частково приймає до уваги доводи апеляційної скарги та змінює рішення суду в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
		       Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів, які наявні в матеріалах справи та були досліджені судом, позиція апелянта в цілому зводиться до заперечення висновків суду першої інстанції, однак не спростовує їх.
		       Будь-яких доказів на підтвердження своїх доводів та процесуальної позиції в справі апелянт до суду не надав.
		       Таким чином, враховуючи вищенаведене, оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, однак в повній мірі не спростували правильних по суті висновків суду першої інстанції, апеляційний суд частково задовольняє апеляційну скаргу та на підставі ст.376 ЦПК України змінює оскаржуване рішення в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
		       Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		       Апеляційну скаргу  ОСОБА_1 - задовольнити частково.
		       Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 10 березня 2023 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
		Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
		Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Дніпропетровське обласне підприємство автобусних станцій» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 2 000 грн. 
		У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної державної адміністрації про відшкодування моральної шкоди - відмовити.
		В іншій частині рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 10 березня 2023 року - залишити без змін.
		       Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. 
		 
		 
		       Головуючий:                                                          В.С. Городнича
		 
		 
		       Судді:                                                                          О.В. Лаченкова
		 
		 
		 
		                                                  М.Ю. Петешенкова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...