Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/3125/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: 02.10.2023. Зареєстровано: 03.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 04.10.2023.

Номер судового провадження: 2/761/5582/2023

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 761/3125/23
		Провадження № 2/761/5582/2023
		 
		РІШЕННЯ 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		       25 вересня 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
		 
		головуючого судді:                        Волошина В.О.
		при секретарі:                                Харечко О.В.,
		за участі:
		представника відповідача 1:                Сучкової А.М.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом  ОСОБА_1 до Служби Безпеки України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди,
		 
		в с т а н о в и в :
		 
		У січні 2023р. позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного м. Києва з позовом (а.с. 1-5) до відповідачів: Служби Безпеки України (далі по тексту - відповідач 1), Державної казначейської служби України (далі по тексту - відповідач 2), в якому просив суд:
		- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 1 на користь позивача 1000000,0 грн. моральної шкоди; витрати на професійну правничу допомогу - 75000,0 грн.
		Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він перебував у статусі підозрюваного у кримінальному провадженні № 22019000000000215 від 12 липня 2019р., за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 27, 
		ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 121 КК України. На час подання позову кримінальне провадження перебувало в Дніпровському районному суді м. Києва. Досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні здійснювалось відповідачем 1, в особі відповідних структурних підрозділів.
		16 червня 2020р. позивача було затримано та поміщено до спеціально відведеного місця для тимчасового тримання (ізолятор тимчасового тримання) Відділу забезпечення досудового слідства СБУ (далі по тексту - ВЗДС СБУ).
		19 червня 2020р. ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. На виконання зазначеної ухвали слідчого судді, позивача було поміщено до ВЗДС СБУ, де він перебував з 19 червня по 20 серпня 2020р.
		Позивач вважає, що його перебування у ВЗДС СБУ у зазначений період часу, було наслідком протиправних дій органу досудового розслідування - відповідача 1, який здійснив його неправомірне утримання в ВЗДС СБУ, чим завдав позивачу моральної шкоди, яку він оцінює в 1000000,0 грн. та просить стягнути її з відповідача. На думку позивача, ВЗДС СБУ не є місцем попереднього ув`язнення, в силу вимог закону. В обґрунтування моральної шкоди зазначає, що режим утримання під вартою у ВЗДС СБУ значно відрізняється від аналогічного режиму перебування у «звичайному» слідчому ізоляторі, оскільки позбавляє особу певних, визначених Конституцією прав. 
		Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2023р. відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадженні і призначено справу в підготовче засідання.
		10 лютого 2023р. на адресу суду надійшов відзив на позов (а.с. 45-51), в якому відповідач 2 проти позову заперечив, зазначивши, що жодним чином не порушував права позивача, яким не враховані положення ст. ст. 1173, 1174 ЦК України, та не доведено всі складові для відшкодування моральної шкоди. На думку сторони відповідача 2, розмір витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованим, відсутні складові цих витрат, а також документальне підтвердження понесення цих витрат стороною позивача. Також сторона відповідача 2, клопотала перед судом про розгляд справи у відсутність свого представника. 
		13 лютого 2023р. на адресу суду від відповідача 1 надійшла заява про продовження процесуального строку для подання до суду відзиву і доказів.
		16 лютого 2023р. на адресу суду, представником позивача було подано заяву, в якій сторона не заперечувала проти задоволення заяви відповідача 1, про продовження процесуального строку на подання відзиву на позов.
		23 лютого 2023р. на адресу суду надійшов відзив на позов (а.с. 59-72), в якому відповідач 1 заявлені позовні вимоги не визнав, внаслідок його необґрунтованості, просив суд відмовити в його задоволенні, наголошуючи, що на стадії досудового розслідування співробітники відповідача 1 діяли на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		06 березня 2023р. представником позивача подано до суду заяву про заміну неналежного відповідача 2, зокрема, позивач просив суд: замінити неналежного відповідача Державну казначейську службу України на належного Державу України в особі Державної казначейської служби України.
		Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 09 березня 2023р. зазначену вище заяву представника позивача було задоволено.
		04 квітня 2023р. на адресу суду надійшла відповідь на відзив відповідача 1 (а.с. 105-108), в якому сторона позивача заявлені позовні вимоги підтримала в повному обсязі, наголошуючи, що під час перебування позивача під вартою в ВЗДС СБУ, він був позбавлений можливості нормального сну, ведення особистих записів, був позбавлений можливості отримувати необхідні речі та продукти, і весь час перебування під вартою знаходився під спостереженням камер відео нагляду.
		10 квітня 2023р. на адресу суду надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с. 111-114), в яких відповідач 1 проти позову заперечив, зазначивши, що доводи позивача наведені у відповіді на відзив є необґрунтованими та безпідставними, оскільки перебування фізичної особи під вартою у відповідній установі, регламентується «Інструкцією про порядок тримання осіб у спеціально відведених місцях для тимчасового тримання (ізоляторах тимчасового тримання Служби Безпеки України», затвердженої наказом за № 589 від 26 липня 2008р. з подальшими змінами та доповненнями. При цьому позивачем не надано жодних доказів, щодо порушення зазначеної «Інструкції» зі сторони співробітників відповідача 1 під час перебування позивача під вартою.
		Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 травня 2023р. закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.
		До судового засідання сторона позивача, відповідача 2 клопотали перед судом про розгляд справи у їх відсутність.
		В судовому засіданні представник відповідача 1, проти позову заперечила, з підстав наведених у відзиві на позов, запереченнях на відповідь на відзив, просила суд залишити позов без задоволення. Зазначила, що співробітники відповідача 1, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки 19 червня 2020р. ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. На виконання зазначеної ухвали, а також відповідно до постанови старшого слідчого Слідчого управління ГУ СБУ у м. Києві та Київській області про визначення місця тримання під вартою позивача було поміщено до ВЗДС СБУ, де він перебував з 19 червня по 20 серпня 2020р. Твердження позивача про існування в ВЗДС СБУ таких умов тримання, які б завдавали моральної шкоди, вважає безпідставними та такими, що не знаходять підтвердження за обставинами даної справи. Крім того, на думку відповідача є недоведеними ані наявність моральної шкоди і протиправність діянь відповідача, ані причинно-наслідкового зв`язку між ним, так само як і не надано обґрунтувань розміру моральної шкоди, і витрат на правову допомогу.
		Суд, заслухавши пояснення представника відповідача 1, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає що позов не підлягає задоволенню з наступник підстав.
		За змістом ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
		За змістом ч. 2-4 ст. 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
		Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
		При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
		Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		На підставі вказаної норми права, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
		Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, визначені частиною сьомою статті 1176 ЦК України.
		Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
		Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою у випадках вчинення незаконних дій, перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
		За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст. ст. 1173, 1174 цього Кодексу).
		Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.
		Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, та не оспорювалося сторонами, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 19 червня 2020р., позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. На виконання зазначеної ухвали слідчого судді, а також відповідно до постанови старшого слідчого Слідчого управління ГУ СБУ у м. Києві та Київській області про визначення місця тримання під вартою, позивача було поміщено до ВЗДС СБУ, де він перебував з 19 червня по 20 серпня 2020р.
		Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач наголошував, що визначення йому місця тримання під вартою саме в ВЗДС СБУ, де він перебував з 19 червня по 20 серпня 2020р., є незаконним, що спричинило йому моральні страждання, пов`язані з позбавленням його певних прав, як фізичної особи.
		За змістом ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Відповідно до ч. 3 цієї статті, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 серпня 2020р. по справі № 372/3192/18). 
		Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права. При цьому, Європейський суд з прав людини суворо дотримується позиції, що відшкодування має виключно компенсаційний, а не каральний, обтяжуючий або запобіжний характер.
		Пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судом роз`яснено, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
		Пунктом 5 вказаної Постанови роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. 
		Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Так, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
		Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені ст. 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
		Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч. 1 ст. 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
		За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст. ст. 1173, 1174 цього Кодексу).
		Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи, відшкодовується на підставі ст. 1174 ЦК України.
		Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.
		При цьому, ст. 1174 ЦК України є спеціальною і передбачає певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, положеннями вказаної статті передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою.
		Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, довести наявність яких має саме позивач, звертаючись до суду з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1174 ЦК України.
		Застосовуючи ст. ст. 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
		При зверненні до суду з вказаним позовом, стороною позивача не було надано до суду жодного належного і допустимого доказу доказів неправомірності дій відповідача 1.
		Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України» СБУ - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.
		Порядок попереднього ув`язнення визначається Законом України «Про попереднє ув`язнення» та КПК України. При цьому, як визначено ст. 1 зазначеного Закону тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув`язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.
		Статтею 4 цього Закону встановлено, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт, є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання.
		З метою організації діяльності спеціально відведених місць для тримання осіб, підозрюваних у підготовці чи проведенні розвідувально-підривної, терористичної діяльності та вчиненні інших злочинів, розслідування яких віднесено до компетенції органів СБУ, а також осіб, які проникли на об`єкти та в місця, що охороняються органами і підрозділами СБУ, конвоювання затриманих і взятих під варту осіб прийнято Інструкцію про порядок тримання осіб у спеціально відведених місцях для тимчасового тримання (ізоляторах тимчасового тримання) Служби безпеки України, затверджена Наказом СБУ від 26 липня 2008р. № 589, з подальшими змінами та доповненнями (далі по тексту - Інструкція). 
		Пунктом 1.2 даної Інструкції передбачено, що вона регулює порядок, режим і умови перебування у спеціально відведених місцях для тимчасового тримання (ізоляторах тимчасового тримання) затриманих і осіб, які тримаються під вартою.
		При зверненні до суду з позовом, позивач наголошував, що на час поміщення його до ВЗДС СБУ перебував у статусі підозрюваного, відповідно до положень КПК України, а отже жодне з положень, визначених пунктом 1.5 Інструкції до нього не може бути застосовано.
		В той же час суд, виходячи з положень ЦПК України вважає за необхідне дослідити обставини, на які посилаються сторони.
		Зокрема, відповідач 1, у відзиві на позов, зазначав, що позивач, вважаючи своє тримання під вартою у ВЗДС СБУ незаконним, після звільнення під заставу, вже звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом про визнання протиправною та не чинною Інструкції (справа № 640/4221/19). У даній справі позивач, крім іншого, стверджував, що відповідач 1, не уповноважений мати у своїй структурі установи для тримання осіб, яким обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
		Судом першої інстанції у рішенні від 05 червня 2019р. по справі № 640/4221/19 встановлено, що за змістом ст. 4 Закону «Про попереднє ув`язнення», тримання осіб, щодо яких, як запобіжний захід обрано - тримання під вартою, може здійснюватися не лише в слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, а й у ізоляторах тимчасового тримання. Порядок і термін такого тримання визначається законодавством, проте виключно у разі наявності потреби в проведенні слідчих дій.
		У рішенні Окружного адміністративного суду м. Києва по справі № 640/4221/19 від 05 червня 2019р., зазначено, що системний аналіз наведених положень дає суду підстави для висновку, що з огляду на наявне у відповідача повноваження щодо тримання у спеціально відведених для цього місцях, в тому числі, осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, розслідування яких віднесено до компетенції органів Служби безпеки України, та беручи до уваги бланкетну норму ст. 4 Закону України «Про попереднє ув`язнення», СБУ є органом, який наділений правом визначення порядку тримання осіб, взятих під варту, в ізоляторі тимчасового тримання. В той же час, сама конструкція наведеної вище ст. 4 Закону України «Про попереднє ув`язнення» передбачає можливість утримання у ізоляторах тимчасового тримання осіб, щодо яких, зокрема, як запобіжний захід обрано тримання під вартою.
		Проте, необхідно зазначити, що ст. 4 Закону України «Про попереднє ув`язнення» передбачає, що в ізоляторі тимчасового тримання особа може утримуватись виключно в окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій.
		Відповідно до п. 4.1 Інструкції, підставами для прийняття до спеціально відведених місць для тимчасового тримання (ізоляторів тимчасового тримання) та тримання в них затриманих і осіб, які тримаються під вартою, є:
		- ухвала слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу підозрюваного, обвинуваченого відповідно до ст. 190 КПК України;
		- протокол затримання уповноваженою службовою особою підозрюваного у вчиненні злочину відповідно до ст. 208 КПК України;
		- ухвала слідчого судді, суду про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відповідно до ст. 183 КПК України;
		- ухвала слідчого судді про продовження строку тримання під вартою відповідно до статті 199 КПК України;
		- постанова слідчого, прокурора, ухвала слідчого судді, суду про застосування заходу безпеки відповідно до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».
		В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, переведення взятих під варту осіб, які тримаються в установах для попереднього ув`язнення, до слідчого ізолятора (ізоляторів тимчасового тримання) здійснюється на підставі постанови слідчого, який проводить досудове розслідування, скріпленої гербовою печаткою, та за наявності документа, що є підставою для тримання під вартою.
		Вирок суду, що набрав законної сили, про засудження, позбавлення волі особи, яка не перебувала під вартою до набрання вироком законної сили.
		При цьому, відповідно до вимог ч. 8 ст. 223 КПК України, слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених ч. 3 ст. 333 цього Кодексу.
		Чинним КПК України не визначено конкретних строків здійснення слідчих (розшукових) дій. 
		В даному випадку, суд враховує, що за твердженнями відповідача 1, відносно позивача винесено постанову старшого слідчого Слідчого управління ГУ СБУ у м. Києві та Київській області про визначення місця тримання під вартою позивача у ВЗДС СБУ. Проте, всі документи, які слугували підставою для поміщення і тримання позивача у ВЗДС долучені до його особової справи та передані до «Київського слідчого ізолятору».
		Суд, досліджуючи матеріали справи, також враховує ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020р. по справі № 757/31502/20, на яку посилається позивач. З тексту вказаної ухвали вбачається, що суд «із урахуванням закінчення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні та призначенні обвинувального акту до судового розгляду, суд вважає безпідставним подальше утримання обвинувачених у Відділі забезпечення досудового розслідування СБУ, яке в розумінні вимог закону не є місцем попереднього ув`язнення, у зв`язку з чим вважає за необхідне при застосуванні до обвинувачених запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, утримувати їх у ДУ «Київський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України».
		Оцінюючи вказані обставини необхідно враховувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020р. по справі № 333/6816/17, що «ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим (також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 20 березня 2019р. у справі № 808/3230/17).
		Як вбачається з ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 червня 2020р. у справі № 757/23714/20-к, в рамках кримінального провадження №22019000000000215, слідчим суддею розглядалась скарга про незаконне тримання підозрюваного у відділі забезпечення досудового розслідування Служби Безпеки України та зобов`язання уповноваженого слідчого Головного управління Служби безпеки України перевести підозрюваного до слідчого ізолятора Державної кримінально-виконавчої служби. Дослідивши скаргу та додані до неї матеріали, слідчий суддя дійшов висновку, що скарга не підлягає задоволенню.
		Крім того, в рамках даного кримінального провадження, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/26453/20-к також розглядалась скарга захисників позивача, які просили суд перевести підозрюваного з Відділу забезпечення досудового розслідування Служби безпеки України до Державної установи «Київський слідчий ізолятор», оскільки тримання останнього у Відділі забезпечення досудового розслідування Служби безпеки України є незаконним та таким, що порушує права підозрюваного та не може забезпечити належного спілкування підозрюваного зі своїми захисниками та медичного нагляду. З урахуванням положень ст. 206 КПК України суд зобов`язав прокурора у даному кримінальному провадженні вжити заходів щодо перевірки обґрунтованості подальшого знаходження підозрюваного у відділі забезпечення досудового слідства СБ України та умов знаходження останнього у даній установі, у разі виявлення порушень, вжити негайних заходів щодо усунення порушень його прав, у відповідності до вимог Закону.
		Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 17 липня 2020р. у справі № 757/29266/20-к у задоволенні скарги адвоката щодо зобов`язання уповноважених осіб Офісу Генерального прокурора у кримінальному провадженні № 22019000000000215 забезпечити дотримання прав підозрюваного, який тримається під вартою у Відділі забезпечення досудового розслідування СБУ, шляхом переведення його для тримання під вартою до ДУ «Київський слідчий ізолятор», на весь період дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відмовлено.
		Підстави звільнення від доказування передбачені ст. 82 ЦПК України, зокрема, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
		Ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020р. по справі № 757/31502/20, на яку посилається позивач, не належить до жодної з перерахованих вище підстав. В той же час обставини, встановлені рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 червня 2019р. у адміністративній справі № 640/4221/19, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Крім того, ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020р. була постановлена судом на стадії судового розгляду кримінального провадження. КПК України не відносить питання законності визначення місця попереднього ув`язнення обвинувачених до кола питань, які вирішуються судом на цій стадії. Відповідно висновки цієї ухвали, за її змістом стосуються тільки місця подальшого тримання під вартою позивача, статус якого змінився з підозрюваного на обвинуваченого, відповідно до положень КПК України. В іншому випадку така ухвала підготовчого провадження зводилась би до перегляду висновків, викладених у згаданих вище ухвалах слідчих суддів, чого КПК України не передбачено.
		З огляду на це, відповідно до ч. 7 ст. 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Натомість, позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається. Питання незаконності тримання підозрюваних у кримінальному провадженні №22019000000000215 у Відділі забезпечення досудового розслідування Служби безпеки України неодноразово розглядалось в порядку кримінального судочинства.
		З аналізу матеріалів справи можна зробити висновок, що позивачем, враховуючи засади змагальності сторін та диспозитивності не доведено одного з обов`язкових елементів - протиправності дій відповідача 1. 
		Також твердження позивача про умови тримання у ВЗДС СБУ, які спричиняють йому моральну шкоду, суд оцінює критично. В матеріалах справи не міститься доказів наявності таких страждань. Зокрема, позивач стверджує, що він був позбавлений права направляти скарги до суду, уповноваженого ВРУ з прав людини та Європейському суду з прав людини.
		Проте, пунктом 6.1 Інструкції, затриманим та особам, які тримаються під вартою гарантовано право звертатись із скаргами, заявами і листами в державні органи, громадські організації і до посадових осіб. При цьому скарги, заяви та листи, передані в письмовій формі, реєструються у відповідному журналі.
		Окремим п. 6.4 Інструкції встановлено, що скарги, заяви та листи затриманих і осіб, які тримаються під вартою переглядає керівництво ВЗДС СБУ. Скарги, заяви і листи, адресовані Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Європейському суду з прав людини, відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких організацій та прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються протягом доби з часу їх подання.
		Окремі обмеження передбачені п. 6.6 Інструкції, відповідно до якого скарги, заяви та листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особи або органу, у провадженні яких перебуває кримінальне провадження, про що повідомляються особа, що перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.
		Відповідно до п. 6.11 цієї Інструкції про надсилання скарги і заяви повідомляють особу, що подала її, під розписку на копії супровідного листа. Результат розгляду скарги і заяви сповіщається цій особі під розписку на одержаній відповіді чи на скарзі, яка розглянута керівництвом ВЗДС СБУ. Копію супровідного листа, відповідь на скаргу і заяву, а також скаргу і заяву, розглянуті керівництвом, долучають до матеріалів затримання чи особової справи, про результати розгляду скарги і повідомлення її затриманим, особам, які тримаються під вартою робиться відмітка у відповідному журналі реєстрації.
		Як вбачається зі змісту відзиву відповідача 1, та не оспорюється позивачем, відповідно до журналу №43 «Реєстрація скарг та заяв осіб, взятих під варту, у ВЗДС за 2020 рік» позивачем за час тримання під вартою у ВЗДС було надано для відправки тільки дві заяви: від 08 липня 2020р., адресована слідчому судді Печерського районного суду м. Києва Т. Ільєвій (щодо відмови бути присутнім при розгляді самовідводу судді Писанця В.А.); від 21 липня 2020р., адресована старшому слідчому Слідчого управління ГУ СБ України у м. Києві та Київській області В. Спільному (з вимогою скасувати щодо нього заходи безпеки).
		Дані заяви були надіслані адресатам у встановлений законодавством строк. Отже, позивач ОСОБА_1 не був позбавлений права подавати скарги та заяви, чим він і скористався двічі. При цьому жодних скарг, заяв, листів тощо до Уповноваженого ВРУ з прав людини або Європейського суду з прав людини до адміністрації ВЗДС від позивача ОСОБА_1 не надходило.
		Позивач також вказує на існування обмежень щодо передачі позивачу речей від родичів, оскільки у ВЗДС СБУ діє інший режим, ніж встановлений Законом України «Про попереднє ув`язнення». З огляду на це позивач стверджує, що був позбавлений права отримувати речі, на які він мав би право, якби перебував в СІЗО.
		Прийом продуктів харчування та речей для осіб, які тримаються під вартою у ВЗДС СБУ здійснюється відповідно до Інструкції та Закону України «Про попереднє ув`язнення» в робочі дні, без обмеження ваги. У святкові та вихідні дні передачі не приймаються.
		За час перебування позивача під вартою у ВЗДС СБУ, відповідно до Журналу №40 «Обліку побачень, передач, посилок, бандеролей і грошових переказів особам, взятим під варту, за 2020 рік» ним була отримана 31 передача (19, 22, 23, 25, 26, 30 червня; 01, 02, 06, 07, 10, 13, 14, 16, 17, 21, 22, 23, 24, 27, 28, 29, 30 липня; 03, 05, 06, 07, 10, 12, 13, 17 серпня 2020р.), до яких входили продукти харчування, питна вода, речі, книги, медикаменти, телевізор. 
		З переліком продуктів харчування, предметів першої необхідності, інших речей та предметів, які забороняється передавати особам, взятим під варту, а також користуватися та зберігати при собі позивач був ознайомлений під розписку, яка була долучена до матеріалів його особової справи. Отже, твердження позивача з цього питання безпідставні. 
		Стосовно інших доводів позивача необхідно зазначити, що вони ґрунтуються на можливих гіпотетичних порушеннях його прав. При цьому, відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Європейський суд з прав людини також вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України»).
		При цьому, судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
		Як вбачається з позовної заяви, позивач обмежився лише загальними посиланнями на законодавство про відшкодування моральної шкоди, не надавши до суду жодних доказів.
		Позивачем не доведена наявність моральної шкоди, протиправність діяння відповідача 1, наявність причинно-наслідкового зв`язку між наслідками і протиправним діянням відповідача 1, не зазначено, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується, не зазначено та не обґрунтовано характер, обсяг, глибину та тривалість його моральних страждань, в чому конкретно виразились зміни в його емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню його як особистості, зниження ділової репутації, про які він зазначає в позовній заяві.
		Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.
		Відповідно до ст. ст. 137, 141, 142 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то з відповідачів не підлягають стягненню судові витрати. 
		 
		Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 110, 141, 142, 206, 258, 259, 263-266, 268, 354, 355 ЦПК України; ст. 56 Конституції України; ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. ст. 13, 15, 16, 23, 1167, 1173, 1174, 1176 ЦК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» з подальшими змінами та доповненнями, суд, - 
		 
		в и р і ш и в:
		 
		Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Служби Безпеки України (код ЄДРПОУ 00034074, місцезнаходження: м. Київ, вул. Володимирська, буд. 33), Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ 37567646, місцезнаходження: м. Київ, вул. Бастіонна, 6) про стягнення моральної шкоди - залишити без задоволення.
		Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повний текст рішення суду складено 02 жовтня 2023р.
		 
		Суддя:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...