Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/9489/17 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 12.10.2023.
Дата набрання законної сили: 04.10.2023
Номер судового провадження: 51-3247км23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 42016000000002769

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		04 жовтня 2023 року
		м. Київ
		справа №  759/9489/17
		провадження № 51-3247 км 23
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого                                                                        ОСОБА_1 ,
		суддів                                                                                    ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання                                        ОСОБА_4 ,
		прокурора                                                                            ОСОБА_5 ,
		захисника                                                                             ОСОБА_6 
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , на вирок Святошинського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000002769 від 07 жовтня 2016 року, за обвинуваченням
		ОСОБА_7 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Синельникове, Дніпропетровська область, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексуУкраїни (далі - КК України).
		 
		Змістсудовихрішеньівстановленісудамипершоїтаапеляційноїінстанційобставини
		За вироком Святошинського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року ОСОБА_7 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України (у редакції законів від 08 квітня 2014 року № 1183-VII та від 07 жовтня 2014 року № 1689-VII) та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього належного їй майна. Вирішено питання щодо скасування арешту.
		Згідно з вироком, суд першої інстанції визнав доведеним, що громадянка України ОСОБА_7 , будучи суддею апеляційного суду АР Крим, вчинила державну зраду, тобто умисно, на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України надавала іноземній державі (Російській Федерації) допомогу в проведенні підривної діяльності проти України за таких обставин.
		27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради АР Крим. Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - АР Крим та м. Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада 
		АР Крим 16 березня 2014 року провела псевдореферендум про входження АР Крим та міста Севастополя до складу Російської Федерації. 17 березня 2014 року Верховна Рада АР Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники АР Крим та м. Севастополя підписали з Президентом Російської Федерації «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим 
		і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів». 
		Продовжуючи підривну діяльність проти України, військовослужбовці, співробітники спецслужб, правоохоронних органів та інших органів державної влади Російської Федерації утворили на окупованій території України федеральні органи державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронні органи та судову систему з метою становлення і зміцнення окупаційної влади та недопущення контролю української влади на півострові.
		Під час зазначених подій ОСОБА_7 , будучи громадянкою України, мешканкою Автономної Республіки Крим, з власної ініціативи вирішила надати допомогу 
		в проведенні підривної діяльності Російській Федерації проти України.
		Зокрема, реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на вчинення державної зради, ОСОБА_7 , обіймаючи посаду судді Апеляційного суду АР Крим (призначена Постановою Верховної Ради України від 06 червня 2013 року №328-VІІ суддею апеляційного суду АР Крим), діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України, упродовж березня - грудня 2014 року, перебуваючи за місцем розташування Апеляційного суду АР Крим по АДРЕСА_1, діючи в інтересах Російської Федерації, використовуючи теоретичні знання і практичні навики, отримані в Україні, продовжила здійснювати правосуддя на підставі ч. 5 ст. 9 «Федерального Конституційного Закону» Російської Федерації № 6-ФКЗ «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим 
		та утворення в складі Російської Федерації нових суб`єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» до створення і початку діяльності 
		на зазначених окупованих територіях України судів Російської Федерації 
		з винесенням рішень за російським матеріальним та процесуальним правом 
		як суддя незаконно створених на тимчасово окупованій території України судових органів Російської Федерації, чим забезпечила посилення тимчасової окупації півострова Крим та функціонування незаконно створеної судової системи країни-агресора.
		Продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу, упродовж березня - листопада 2014 року суддя Апеляційного суду АР Крим, громадянка України ОСОБА_7 , будучи на території АР Крим, свідомо, умисно підготувала та подала до Вищої кваліфікаційної колегії суддів Російської Федерації особисту заяву про рекомендацію на вакантну посаду судді Верховного Суду незаконно створеної Республіки Крим 
		як суб`єкта Російської Федерації та необхідний для цього пакет документів, передбачений ч. 6 ст. 5 Закону Російської Федерації «Про статус суддів в Російській Федерації». Після цього ОСОБА_7 за власноруч складеною заявою, взяла участь у конкурсі на заміщення вказаної посади судді Російської Федерації на окупованій території АР Крим і подала такі документи: копію документа, що посвідчує особу претендента як громадянина Російської Федерації; копію документа, який підтверджує отримання вищої юридичної освіти; копії трудової книжки та інших документів, на підтвердження трудової діяльності; власноруч заповнену та підписану анкету, яка містить біографічні відомості та відомості 
		про доходи і майно, належне їй на праві власності, та обов`язки майнового характеру, а також відомості про доходи подружжя і неповнолітніх дітей претендента, про майно, яке належить їм на праві власності та обов`язки майнового характеру подружжя і неповнолітніх дітей претендента, чим підтвердила особисту згоду сприяти виконанню функцій представника судової влади країни, яка окупувала АР Крим.
		За результатами проведеного державними органами Російської Федерації конкурсу Указом Президента Російської Федерації від 19 грудня 2014 року №786 внаслідок зазначених дій діючий суддя судової влади України, громадянка України ОСОБА_7 була призначена на посаду судді Верховного Суду Республіки Крим Російської Федерації на окупованій території АР Крим та продовжила здійснення правосуддя вже як суддя Верховного Суду Республіки Крим Російської Федерації.
		Своїми діями, які виразилися в забезпеченні діяльності на окупованій території України органу судової влади, як невід`ємної частини федеральних органів влади Російської Федерації, що у свою чергу призводить до зміцнення окупаційної влади 
		та недопущення контролю української влади на півострові, завдяки чому окупація триває, ОСОБА_7 вчинила державну зраду.
		Київський апеляційний суд ухвалою від 22 березня 2023 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок Святошинського районного суду м. Києва від 20 вересня 2022 року - без змін.
		 
		Вимогитаузагальненідоводиосіб, якіподали касаційнускаргу
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_6 , посилаючись 
		на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати оскаржені судові рішення і закрити кримінальне провадження, у зв`язку 
		з відсутністю в ії діях складу злочину.
		На обґрунтування касаційної скарги захисник зазначає, що:
		·                    в обвинувальному акті та в оскаржених судових рішеннях не зазначено точного виду і розміру шкоди, завданої правопорушенням, а також не вказано, якими конкретно діями або рішеннями ОСОБА_7 завдала шкоди суверенітету України;
		·                    на час вчинення інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення рішення Ради Безпеки ООН, яким РФ визнано агресором, не існувало;
		·                    законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», не доведено фактів вчинення ОСОБА_7 дій, передбачених диспозицією ч. 1 ст. 111 КК України;
		·                    дії ОСОБА_7 , які, можливо, мали місце під час перебування на посаді судді РФ, не утворюють складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України;
		·                     ОСОБА_7 не є суб`єктом злочину за ч. 1 ст. 111 КК України, оскільки набула громадянство іншої держави в добровільному порядку, що є підставою для позбавлення її громадянства України;
		·                    відсутність заяви в уповноваженого органу про її звільнення з посади судді України не свідчить про те, що ОСОБА_7 не намагалася подати таку заяву. Також зазначив, що остання не змогла цього зробити з об`єктивних причин;
		·                    твердження суду про те, що ОСОБА_7 добровільно подала документи для зайняття посади судді РФ, порушує презумпцію невинуватості, оскільки 
		є припущенням;
		·                     ОСОБА_7 не проінформована про кримінальне провадження щодо неї, тому обмежена в реалізації своїх прав, чим порушено її право на вільний вибір захисника.
		На касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 прокурор ОСОБА_8 подала заперечення, у яких, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
		 
		Позиціїучасниківсудовогопровадження
		Захисник ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.
		Прокурор ОСОБА_5 вважав касаційну скаргу захисника необґрунтованою 
		та просив залишити її без задоволення.
		 
		МотивиСуду
		Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
		Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
		Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
		Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
		Натомість зазначені обставини, на які посилається в касаційній скарзі захисник, були предметом ретельної перевірки в судах першої та апеляційної інстанцій.
		Як убачається з матеріалів кримінального провадження, органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувалася у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України.
		Розглянувши це кримінальне провадження в порядку спеціального судового розгляду, суд першої інстанції визнав ОСОБА_7 винуватою у вчиненні вказаного кримінального правопорушення та призначив відповідне покарання.
		Висновки судів у частині призначеного ОСОБА_7 покарання в касаційному порядку сторонами кримінального провадження не оспорюються.
		 
		Щодо доводів захисника про те, що дії ОСОБА_7 , які, можливо, мали місце під час її перебування на посаді судді РФ, не утворюють складу злочину, передбаченого 
		ч. 1 ст. 111 КК України; твердження суду про те, що ОСОБА_7 добровільно подала документи для зайняття посади судді РФ, є припущенням; відсутність заяви 
		в уповноваженого органу про звільнення ОСОБА_7 з посади судді України 
		не свідчить про те, що остання не намагалася подати таку заяву
		Як убачається з матеріалів провадження, свої висновки щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, суд першої інстанції обґрунтував письмовими доказами, зокрема: листами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року №18-2153/15 та Вищої Ради Юстиції від 12 січня 2015 року № 112/0/9-15, згідно з якими суддя апеляційного суду АР Крим ОСОБА_7 до ВККС чи до ВРЮ із заявами про переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади за загальними обставинами не зверталася, хоча мала таку можливість; копіями постанов Верховної Ради України від 06.06.2013 року №328-VІІ «Про обрання суддів» та від 19 квітня 2016 року №1138-VІІІ «Про звільнення судді», згідно з якою ОСОБА_7 звільнена з посади судді АР Крим у зв`язку з порушенням присяги; рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 10 листопада 2015 року № 3009/дп-15, згідно з яким ОСОБА_7 , яка обіймала посаду судді Апеляційного суду АР Крим, призначена на посаду «судді Верховного суду Республіки Крим». Тобто, не будучи у встановленому законом порядку звільненою з посади судді України, ОСОБА_7 прийняла на себе повноваження «судді» іншої держави; протоколом огляду інтернет-видань від 07 квітня 2015 року 
		та додатками до нього у виді нормативних актів РФ індивідуального характеру про призначення суддів, розміщених на офіційному сайті Президента РФ і згідно з 
		пп. «а» п. 2 Указу Президента РФ від 19 грудня 2014 року №786 ОСОБА_7 призначена на посаду «судді Верховного суду Республіки Крим»; листом Міністерства Юстиції України від 21 березня 2016 року, протоколом огляду документів від 15 серпня 
		2016 року, протоколом огляду інтернет-видань від 22 березня 2017 року з додатками у виді судових рішень судових органів окупаційної влади на території АР Крим, а також роздруківками із сайту «Верховного суду Республіки Крим» на підтвердження обставин здійснення ОСОБА_7 правосуддя від імені РФ на підставі законодавства РФ 
		на території АР Крим без припинення статусу судді Апеляційного суду АР Крим відповідно до законів України упродовж 2014 - 2015 років, як суддею незаконно створеного судового органу окупаційної влади «Верховного суду Республіки Крим».
		Дослідивши докази, надавши кожному з них оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності 
		та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України.
		Так, проаналізувавши досліджені докази, місцевий суд встановив, що громадянка України ОСОБА_7 , не будучи у встановленому законами України порядку звільненою з посади судді Апеляційного суду АР Крим, у березні - грудні 2014 року як «суддя» незаконно створеного «верховного суду Республіки Крим» здійснювала «правосуддя» на окупованій території України від імені іноземної держави - РФ, керуючись 
		її матеріальним та процесуальним правом, а з призначенням у грудні 2014 року на посаду «судді верховного суду Республіки Крим РФ», прийняла на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави РФ, яка окупувала та незаконно анексувала цю територію.
		Суд першої інстанції дійшов переконання, що здійснення ОСОБА_7 за таких умов «правосуддя» від імені РФ свідчить про порушення нею вимог ст. 65 Конституції України, присяги судді, оскільки це забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення й функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання нею допомоги РФ у проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.
		Разом з тим суд також зауважив, що достатній рівень освіти, спеціальних знань 
		і життєвого досвіду ОСОБА_7 для усвідомлення нею фактів активної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про її кваліфікаційний рівень підготовки як судді 
		в галузі права, який дозволяв їй тривалий час здійснювати правосуддя.
		При цьому суд дійшов висновку, що на свідомий і добровільний характер дій 
		ОСОБА_7 з надання допомоги РФ в проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, вказував характер таких дій, 
		їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку. 
		Так, обґрунтовуючи свої висновки в цій частині, суд у своєму рішенні також зазначив, що суддя Апеляційного суду АР Крим ОСОБА_7 , починаючи з 21 березня 2014 року, не склала своїх повноважень, як суддя не вчинила жодних дій у зв`язку з своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, 
		а продовжила здійснювати «правосуддя» як «суддя верховного суду Республіки Крим». Керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, брала успішну участь у конкурсі на зайняття посади «судді верховного суду Республіки Крим РФ», процедура якого передбачала свідоме складання окремих документів 
		та добровільне подання персональних особистих даних про себе і членів своєї сім`ї, 
		та надалі продовжила здійснювати «правосуддя» на цій посаді.
		Крім цього, як вже зазначалось вище, в ході судового розгляду місцевий суд дослідив листи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15 (т. 5 а. п. 35-43) та Вищої Ради Юстиції № 112/0/9-15 від 12.01.2015 (т. 5 а.с. 41 - 43). 
		Із вказаних листів вбачається, що заявипро переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади за загальними обставинами фактично подали 
		в першому випадку 53 судді, а в другому - 33 судді судів АР Крим, у тому числі, у зв`язку з окупацією та припиненням громадянства України. Таким чином, суд дійшов ґрунтовного висновку, що суддя апеляційного суду АР Крим  ОСОБА_7 мала можливість звернутися із відповідною заявою про звільнення чи переведення, проте 
		не звернулась.
		За наслідком судового розгляду цей суд констатував, що ОСОБА_7 , будучи громадянкою України та суддею Апеляційного суду АР Крим, умисно, починаючи 
		з березня 2014 року, забезпечила становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом безпосередньої участі в утворенні та функціонуванні незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України (АР Крим), виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, надавши цим допомогу РФ 
		в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові 
		та територіальній цілісності України, чим вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 111 КК України (у редакції Законів від 08 квітня 2014 року № 1183-VII та  від 07 жовтня 
		2014 року № 1689-VII), а саме державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України у виді надання іноземній державі допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
		 
		Щодо доводів касаційної скарги про те, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», не доведено фактів вчинення ОСОБА_7 дій, передбачених диспозицією ч. 1 ст. 111 КК України; в обвинувальному акті та в оскаржених судових рішеннях не зазначено точного виду і розміру шкоди, завданої правопорушенням, а також не вказано, якими конкретно діями або рішеннями ОСОБА_7 завдала шкоди суверенітету України.
		Так, відповідно до ч. 1 ст. 111 державна зрада - це діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану чи в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
		Що стосується доводів захисника про те, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», то аналогічні доводи були предметом аналізу колегії суддів Верховного Суду в постанові від 06 грудня 2021 року у справі № 756/4855/17.
		У згаданому рішенні Верховний Суд зауважив, що термін «підривна діяльність» давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається
		в науковій доктрині.
		Зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 
		1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Ці міжнародні акти зазначені в рішенні суду першої інстанції, а їх системний аналіз дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.
		У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
		Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок,
		що застосування ст. 111 КК України в цьому випадку було передбачуваним
		і не суперечить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Крім того, вчинення будь-яких діянь, передбачених ч. 1 ст. 111 КК, заподіює шкоду національній безпеці України і розцінюються як підривна діяльність проти неї.
		Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги 
		у  проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим 
		чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати 
		і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації 
		чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.
		Крім цього, всупереч доводам захисника, обвинувальний акт стосовно ОСОБА_7 складений із дотриманням вимог ст. 291 КПК України, у ньому викладено фактичні обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність
		та формулювання обвинувачення, а також інші відомості, передбачені ч. 2 вказаної статті.
		Копії цього вказаний процесуальний документ відповідно до приписів ч. 2 ст. 297-5 КПК України було вручено захиснику ОСОБА_9 . 
		За таких обставин у суду першої інстанції також не було підстав для повернення обвинувального акта, а тому він обґрунтовано призначив кримінальне провадження 
		до судового розгляду.
		Апеляційний суд, перевіряючи доводи сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, які за своїм змістом фактично є аналогічними тим, які були предметом розгляду в суді першої інстанції 
		та викладені в касаційній скарзі захисника, погодився з наведеними висновками суду першої інстанції.
		Залишаючи вирок суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні  зазначив, що наведені докази у своїй сукупності є взаємопов`язаними, узгоджуються між собою, відповідають вимогам належності та допустимості, 
		не містять розбіжностей або суперечностей, які б могли вплинути на правильність висновків суду щодо винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України
		Так, обґрунтовуючи своє рішення, апеляційний суд врахував, що ОСОБА_7 умисно підготувала та подала до Вищої кваліфікаційної колегії суддів РФ особисту заяву 
		про рекомендацію на вакантну посаду «судді» незаконно створеного на території АР Крим «Верховного Суду Республіки Крим» та необхідний для цього пакет документів, передбачений ч. 6 ст. 5 Закону РФ «Про статус суддів», після чого взяла участь 
		у конкурсі на заміщення посади «судді» вказаного «суду». При цьому апеляційний суд слушно зауважив, що докази, які були наведені у вироку місцевого суду доводять, що ОСОБА_7 , яка не була у встановленому законом порядку звільнена 
		з посади судді апеляційного суду АР Крим, протягом березня - грудня 2014 року здійснювала «правосуддя» як суддя незаконно створеного судового органу окупаційної влади «верховного суду Республіки Крим» на окупованій території України від імені РФ, а з призначенням у грудні 2014 року на посаду «судді верховного суду Республіки Крим РФ», прийняла на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави - РФ, яка окупувала та незаконно анексувала цю територію.
		Таким чином, за результатом судового розгляду апеляційний суд зробив умотивований висновок про те, що суд першої інстанції, оцінивши докази в їх сукупності, правильно встановив фактичні обставини кримінального правопорушення та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у висунутому 
		їй обвинуваченні за ч. 1 ст. 111 КК України, а саме у державній зраді, тобто діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України у виді надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.
		 
		Щодо доводів сторони захисту про те, що ОСОБА_7 не є суб`єктом злочину 
		за ч. 1 ст. 111 КК України. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги в цій частині захисник, зазначив, що ОСОБА_7 набула громадянство іншої держави 
		в добровільному порядку, що є підставою для позбавлення її громадянства України
		Змістом оскаржених судових рішень підтверджується те, що суд першої інстанції, 
		з огляду на особливості цього кримінального провадження, надав правову оцінку вказаним доводам захисника ОСОБА_6 . 
		Так, місцевий суд у вироку зазначив, що громадянство України ОСОБА_7 підтверджено даними дослідженої судом копії анкети отримувача паспорта громадянина України для виїзду за кордон від 26 січня 2011 року (т. 4, а. п 155), за яким ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особисто як громадянка України (паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Павлоградським МВ ГУМВС України в Дніпропетровській області) заповнила вказану анкету та одержала закордонний паспорт 21 квітня 2011 року.
		Відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство.
		Згідно з положеннями Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України», який визначає підстави і порядок набуття та припинення громадянства України, законодавство у цій сфері ґрунтується на принципах: єдиного громадянства, якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; збереження громадянства України незалежно від місця проживання (ст. 2). Громадянство України припиняється внаслідок виходу з громадянства України за клопотанням громадянина України та втрати громадянства України внаслідок добровільного набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави (статті 17 - 19). При цьому вихід із громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України, а не допускається, якщо особі в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Датою припинення громадянства України у всіх випадках є дата видання відповідного Указу Президента України (статті 18 та 19). Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України несе всі обов`язки громадянина України (ст. 20).
		Водночас відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» , примусове автоматичне набуття громадянами України, 
		які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною і не є підставою для втрати громадянства України.
		Отже, ОСОБА_7 , продовжуючи з 21 березня 2014 року здійснювати «правосуддя» до створення і початку діяльності на території АР Крим «судів РФ» та скориставшись переважним правом на заміщення посади судді в утвореному суді РФ - «верховного суду Республіки Крим», фактично отримала за законодавством РФ громадянство цієї країни як необхідну умову такої діяльності, тобто з боку РФ з 21 березня 2014 року за нею автоматично визнається громадянство РФ і вона своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористалася.
		Колегія суддів при цьому бере до уваги, що законодавство РФ визначає підстави набуття та припинення громадянства РФ, проте не може вирішувати питання припинення громадянства іншої країни, у тому числі України.
		Таким чином, враховуючи приписи ст. 4 Конституції України, статей 2, 17 - 20 Закону України «Про громадянство України», ч. 4 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», дотримуючись проголошеного в Україні визнання права громадянина України на зміну громадянства у встановленому порядку, ОСОБА_7 по теперішній час залишається громадянином України незалежно від місця її проживання. Примусове автоматичне набуття нею як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, відтак не може бути підставою для втрати нею громадянства України. Через оголошену ОСОБА_7 у межах цього провадження підозру у вчиненні злочину не допускається і її вихід із громадянства України.
		Крім того, згідно з дослідженим судом листом Адміністрації Президента України 
		від 28 вересня 2016 року № 03-01/3021 клопотання про вихід ОСОБА_7 
		з громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства не надходило (т. 4 а. п. 97).
		Таким чином доводи касаційної скарги в цій частині не можна вважати слушними. 
		 
		 
		Щодо доводів касаційної скарги про те, що на час вчинення інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення рішення Ради Безпеки ООН, яким РФ визнано агресором, не існувало
		Тимчасова окупація з боку РФ частини території України - АР Крим, яка розпочалася із збройного конфлікту, викликаного російською військовою агресією, починаючи 
		з 20 лютого 2014 року, а також анексія з боку РФ цієї частини території України 
		є загальновідомими фактами, які за хронологією подій: а) констатовані нормативними, хоча і засудженими з точки зору міжнародного права, актами РФ, а також «нормативними актами» самопроголошених суб`єктів на території України в АР Крим, законність яких не визнається державою Україна, проте прийнятих судом у цьому випадку до уваги, оскільки вирішується питання про відповідальність за вчинення злочинів, внаслідок яких були прийняті такі акти; б) встановлені національними нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для застосування на території України; в) засуджені міжнародними актами колективного реагування, - а отже 
		ці факти не потребують окремого судового доведення.
		Так, Постановою Ради Федерації Федеральних Зборів РФ від 01 березня 2014 року № 48-СФ «Про використання Збройних Сил Російської Федерації на території України» 
		за результатами звернення Президента РФ, виходячи з інтересів безпеки життя громадян РФ, особового складу військового контингенту ЗС РФ, що дислокується 
		на території України (АР Крим), надано згоду Президенту РФ на використання ЗС РФ 
		на території України.
		06 березня 2014 року Верховною Радою АР Крим прийнята Постанова «Про проведення загальнокримського референдуму». Указом Президента України від 07 березня 2014 року № 261/2014 дія цієї Постанови Верховної РадиАР Крим була зупинена, 
		а сама вона Рішенням Конституційного Суду України  від 14 березня 2014 року 
		№ 2-рп/2014 вказана постанова визнана неконституційною.
		11 березня 2014 року Постановою Верховної Ради АР Крим прийнята «Декларація», якою проголошено АР Крим «суверенною державою» - «Республікою Крим». Указом Президента України від 14 березня 2014 року № 296/2014 дія цієї Постанови Верховної Ради АР Крим була зупинена, а Рішенням Конституційного Суду України від 20 березня 2014 року № 3-рп/2014 вказана постанова також визнана неконституційною.
		Постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року № 891-VII Верховна Рада АР Крим була розпущена.
		17 березня 2014 року представники розпущеної «Верховної Ради АР Крим» прийняли Постанову № 1745-6/14 «Про незалежність Криму», за якою створено нелегітимне державне утворення «Республіка Крим», а також Постанову № 1748-6/14 «Про правонаступництво Республіки Крим», за якою вищим органом влади «Республіки Крим» є «Державна рада Республіки Крим».
		18 березня 2014 року «Державна рада Республіки Крим» підписала «Договір» між РФ 
		та «Республікою Крим» про прийняття до РФ «Республіки Крим» та утворення у складі РФ нових суб`єктів, який вже 19 березня рішенням Конституційного Суду РФ визнаний таким, що відповідає Конституції РФ, 20 березня 2014 року вказаний договір ратифікувала більшістю голосів Держдума РФ, а 21 березня 2014 року - Рада Федерації Федеральних Зборів РФ, відтак цей «Договір» набрав чинності 21 березня 2014 року.
		21 березня 2014 року прийнятий Закон РФ № 6-ФКЗ (т. 4 а. п. 167 - 204), яким прийнято 
		до РФ «Республіку Крим» та утворені в складі РФ нові суб`єкти. «Республіка Крим» вважається прийнятою до РФ з дати підписання «Договору» (ст. 1 Закону РФ № 6-ФКЗ).
		11 квітня 2014 року «Державна рада Республіки Крим» прийняла «Конституцію Республіки Крим» як суб`єкта РФ.
		Разом з тим Верховна Рада України 15 квітня 2014 року прийняла Закон України 
		№ 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», за яким перебування підрозділів ЗС РФ на території України з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, а також усупереч міжнародно-правовим актам, визнано окупацією частини території суверенної держави Україна, а територію АР Крим, відповідні води, територіальне море України, територію виключної (морської) економічної зони України, а також повітряний простір над цими територіями визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії з боку РФ.
		Крім того, Верховною Радою України 21 квітня 2015 року прийнято Постанову 
		№ 337-VIІI «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», згідно з якою констатовано початок такої агресії 
		з боку РФ на території АР Крим 20 лютого 2014 року, яка завершилася воєнною окупацією та подальшою незаконною анексією цієї частини території України (т. 4 а. п. 168-174).
		Крім того, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» № 68/262від 27 березня 2014 року, «референдум», проведений в АР Крим 16 березня 
		2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для зміни статусу АР Крим.
		Крім цього, Резолюціями Генеральної Асамблеї ООН «Стан у сфері прав людини 
		в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190, «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, районів Чорного та Азовського морів» від 17 грудня 2018 року, «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим 
		та місті Севастополь, Україна» від 22 грудня 2018 року послідовно засуджено тимчасову окупацію з боку РФ внаслідок військової агресії частини території України - АР Крим - підтверджено невизнання її анексії.
		Зазначені та інші аналогічні за оцінками вказаних подій резолюції Генеральної Асамблеї ООН, Закон України №1207-VII, постанови Верховної Ради України є нормативно-правовими актами, що становлять частину законодавства України, на підставі якого суд приймає рішення у справі.
		Варто зауважити, що судом першої інстанції досліджений зв`язок між цими подіями 
		та діями ОСОБА_7   безпосередньо в контексті висунутого їй обвинувачення.
		З огляду на викладене доводи захисника і в цій частині також є безпідставними.
		Щодо доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_7 не проінформована про кримінальне провадження щодо неї, а тому обмежена в реалізації своїх прав, чим порушено її право на вільний вибір захисника
		Так, відповідно до ч. 8 ст. 135 КПК України повістка про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, у випадку обґрунтованої неможливості вручення їй такої повістки згідно з частинами першою, другою, четвертою - сьомою цієї статті, публікується в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.
		Особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.
		У випадку наявності в особи, зазначеної в абзаці першому цієї частини, захисника (захисників) копія повістки про її виклик надсилається захиснику (захисникам).
		Згідно з положеннями ст. 297-5 КПК України повістки про виклик підозрюваного у разі здійснення спеціального досудового розслідування надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування та обов`язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора. З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора підозрюваний вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
		За статтею 323 КПК України судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у частині другій статті 297-1 цього Кодексу, може здійснюватися за відсутності обвинуваченого (in absentia), крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності (спеціальне судове провадження) та/або оголошений в міжнародний розшук.
		Повістки про виклик обвинуваченого у разі здійснення спеціального досудового розслідування у зв`язку з прийняттям уповноваженим органом рішення про передачу обвинуваченого для обміну як військовополоненого публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями статті 297-5 цього Кодексу та на офіційному веб-сайті суду, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилаються захиснику.
		Отже, наведені вище положення закону містять вимоги щодо повідомлення осіб, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, про здійснення щодо них спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
		Як убачається з матеріалів провадження, розгляд кримінального провадження судом за відсутності обвинуваченої ОСОБА_7 здійснювався на підставі прийнятого рішення про спеціальне судове провадження відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
		Стороною обвинувачення під час досудового розслідування вжито заходів для повідомлення ОСОБА_7 про здійснюване щодо неї кримінального провадження, шляхом публікування повідомлень на офіційному сайті Генеральної прокуратури та в газеті «Урядовий кур`єр», та направлення всіх документів її захиснику. Крім того, стороною обвинувачення було вжито додаткових заходів повідомлення ОСОБА_7 про здійснення відносно неї спеціального досудового розслідування та повідомлення їй їй про підозру шляхом направлення на електронну адресу так званого «верховного суду Республіки Крим» ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
		Також з матеріалів справи вбачається, що суди повідомляли ОСОБА_7 про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення відповідних повідомлень її захиснику, публікування оголошень у засобу масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, а також на офіційних веб-сайтах Святошинського районного суду м. Києва, а потім і Київського апеляційного суду.
		Крім цього, як вбачається з матеріалів справи кримінальне провадження відносно ОСОБА_7 здійснювалося за участю захисника ОСОБА_9 , а з 03 липня 2019  року за участю захисника ОСОБА_6 , які ефективно здійснювали захист інтересів ОСОБА_7 , зокрема шляхом подання апеляційної та касаційної скарг.
		Таким чином, з огляду на викладене вище, як органом досудового розслідування, так і судами попередніх інстанції були виконані вимоги КПК України щодо повідомлення ОСОБА_7 про здійснення щодо неї спеціального досудового розслідування, про підозру та про дату, час і місце розгляду справи відносно неї судами. При цьому, виконання наведених вимог закону є підставою для здійснення спеціального досудового розслідування та судового розгляду відносно ОСОБА_7 .
		Разом з тим, у справі Sanaderv. Croatia(від 12 лютого 2015 року, заява № 66408/12) Європейський суд з прав людини зазначив, що провадження, яке відбувається за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним із ст. 6 Конвенції, і ця норма буде порушена лише коли особа, засуджена заочно, згодом не може отримати від суду новий розгляд по суті обвинувачення, якщо не було однозначно встановлено, що вона відмовилася від свого права з`явитися і захищати себе або що він мав намір уникнути суду.
		Чинний КПК України містить положення, які дозволяють забезпечити такий перегляд в суді апеляційної інстанції як щодо питань права, так і фактів.
		Так, відповідно до ч. 3 ст. 400 КПК України якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених статтею 138 цього Кодексу, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених статтею 399 цього Кодексу.
		Таким чином, засуджена навіть після закінчення строків на апеляційне/касаційне оскарження не позбавлена права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на оскарження, якщо причини її неявки дійсно виявляться поважними, під час якого вона не буде позбавлена можливості ставити питання про усунення порушень, які, на її думку, були допущенні під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду.
		При цьому, колегія суддів касаційного суду вважає, що у даному кримінальному провадженні здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваної ОСОБА_10 , котра постійно перебувала на тимчасово окупованій території України - в АР Крим, без оголошення її в міжнародний розшук відповідає приписам пункту 20-1 Розділу XI «Перехідні положення» КПК та не може свідчити про порушення гарантій щодо заборони дискримінації згідно з п. 1 ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Вирок суду першої інстанції належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. Зокрема, в ньому вказано формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, диспозиції статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, 
		що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого засуджену визнано винуватою, та об`єктивні докази на підтвердження встановлених судом обставин.
		Зважаючи на вимоги кримінального процесуального закону та практику ЄСПЛ,
		яка вказує на необхідність належної оцінки всіх важливих аргументів сторін
		і наведення в судовому рішенні достатніх мотивів, суд апеляційної інстанції перевірив під час апеляційного перегляду доводи поданої апеляційної скарги, вмотивовано погодившись із рішенням суду першої інстанції. У рішенні апеляційного суду належним чином зазначено підстави, на яких воно ґрунтується. Ухвала цього суду відповідає приписам статей 370, 419 КПК України. Апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на всі основні доводи, викладені в апеляційній скарзі захисника, які здебільшого 
		є аналогічними доводам його касаційної скарги, навів переконливі аргументи 
		на їх спростування, зазначив підстави, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою, та належним чином мотивував свою позицію.
		Вищезазначене дозволяє колегії суддів касаційного суду дійти висновку, що суд апеляційної інстанції розглянув подану апеляційну скаргу з дотриманням положень 
		ст. 405 КПК України і дійшов правильного висновку, що вирок суду першої інстанції відповідає вимогам кримінального процесуального закону, є обґрунтованим
		та вмотивованим.
		Підсумовуючи наведене, колегія суддів констатує, що матеріалами кримінального провадження підтверджено те, що висновки судів обох інстанцій про доведеність винуватості засудженої зроблені з дотриманням вимог ст. 23 КПК України
		на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, підтверджених доказами,
		які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
		Інші доводи, викладені в касаційній скарзі, та матеріали кримінального провадження 
		не містять вказівки на порушення судом апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження норм кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятого рішення, і фактично зводяться до неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що не є предметом касаційного розгляду.
		При цьому суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що, як неодноразово вказував у своїх рішеннях ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини 
		і основоположних свобод, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти
		на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»).
		Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами попередніх інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
		Враховуючи те, що під час касаційного розгляду не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність або невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, які би були безумовними підставами для скасування або зміни оскаржених судових рішень, касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.
		Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд
		ухвалив:
		Вирок Святошинського районного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року залишити без зміни, 
		а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7 - без задоволення.
		Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:
		 
		ОСОБА_1                    ОСОБА_2                                      ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...