Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 727/7659/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 13.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 16.10.2023.
Дата набрання законної сили: 11.10.2023
Номер судового провадження: 61-808ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Окрема думка
		судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 
		Крата В. І. 
		 
		11 жовтня 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 727/7659/21
		провадження № 61-808св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнив частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 21 вересня 2022 року у частині стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 94 000,00 грн та 15 000,00 доларів США та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у частині залишення без змін рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 21 вересня 2022 року у цій частині залишив без змін. Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 05 жовтня 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у частині залишення без змін додаткового рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 05 жовтня 2022 року скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		По-перше, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц (провадження № 14-99цс21) зазначено, що: «відповідно до частини другої статті 1282 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі. У наведеній нормі передбачається спеціальний, додатковий за своєю правовою природою спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця в разі, якщо спадкоємці не виконають його вимог. Разом з тим зазначена норма не конкретизує способів звернення стягнення на майно та не передбачає можливості звернути стягнення на майно, отримане спадкоємцями, шляхом визнання на нього права власності за кредитором, а лише встановлює обов`язок суду в разі пред`явлення відповідного позову та доведення його підстав звернути стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі».
		 
		1. Системне тлумаченнястатті 16 та частини другої статті 1282 ЦК України дозволяє зробити висновок, що:
		по-перше, норма частини другої статті 1282 ЦК України є спеціальною у площині захисту прав кредиторів спадкодавця у межах спадкових правовідносин, в якій передбачено належний спосіб захисту прав кредиторів спадкодавця; 
		по-друге, до відносин між кредитором і спадкоємцями боржника не повинні застосовуватися норми закону, які врегульовують загальні наслідки невиконання стороною договірних зобов`язань, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі (пред`явлення в судовому порядку вимоги про стягнення коштів).
		 
		2. Аналіз частини другої статті 1282 ЦК України свідчить, що задоволення вимоги кредитора до спадкоємців боржника шляхом одноразового платежу, тобто, шляхом сплати грошових коштів, можливе лише в позасудовому порядку. 
		 
		2.1. Судовий спосіб захисту порушеного права кредитора, у разі відмови спадкоємців від одноразового платежу, полягає у пред`явленні до спадкоємців позову про звернення стягнення на спадкове майно. 
		 
		3. Аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц (провадження № 14-99цс21) свідчить, що:
		            у ній відсутні мотиви для кваліфікації «накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі» як додаткового за своєю правовою природою способом захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця;
		«накладення стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі» є способом захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця, що передбачений спеціальною нормою частини другої статті 1282 ЦК України;
		у разі конкуренції загальної та спеціальної норм права, застосуванню підлягає остання, тобто, при конкуренції способів захисту, передбачених статтею 16 та у частині другій статті 1282 ЦК України, застосуванню підлягає остання, оскільки частина друга статті 1282 ЦК України закріплює ефективний спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця;
		рішення суду за позовом про «накладення стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі» є підставою для його виконання у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження»;
		Велика Палата Верховного Суду не навела власне мотивів для висновку про те, що: «зазначена норма не конкретизує способів звернення стягнення на майно».
		 
		4. У постанові Верховного Суду України 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15 зроблено висновок, що «згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі. Разом з тим, положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред`явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб`єктивне право, а не є строком позовної давності, як зазначив суд. У справі, яка переглядається, кредитор пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, що згідно з частиною четвертою цієї норми позбавляє його права вимоги до спадкоємців».
		 
		4.1. У пунктах 45, 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18) вказано, що «з огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18) від останнього. […] У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 08 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців».
		 
		4.2. Тобто від висновку, викладено у постанові Верховного Суду України 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15 Велика Палата Верховного Суду не відступала.
		 
		5. У постанові Верховного Суду в складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 645/3265/13-ц (провадження № 61-5552свп18) зроблено висновок, що: 
		«відповідно до структури ЦК України у книзі першій, розділу І «Основні положення», у статті 16 визначені загальні способи захисту цивільних прав та інтересів. Ці способи захисту є універсальними для всіх правовідносин та можуть бути застосовані особою для врегулювання спірних правовідносин. Застосовувані способи захисту цивільних прав мають відповідати характеру спірних правовідносин та природі спору, що існує між сторонами. Аналіз структури та змісту ЦК України дає підстави для висновку, що застосування спеціальних способів захисту, які визначені законодавцем для захисту окремих категорій цивільних прав, не виключає можливості також застосовувати загальні способи захисту цивільних прав та інтересів. Зокрема, відповідно до абзацу 2 частини другої статті 1282 ЦК України у разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі. У наведеній нормі права передбачається спеціальний, додатковий за своєю правовою природою, спосіб захисту цивільних прав та інтересів кредитора спадкодавця в разі, якщо спадкоємці не виконають його вимоги. Ані зі змісту, ані з системного аналізу наведеного правила у зв`язку з іншими нормами ЦК України Верховний Суд не має правових підстав зробити висновок, що такий спосіб захисту є єдино можливим. Верховний Суд зробив висновок, що застосування правила статті 1282 ЦК України не виключає можливості застосування альтернативного способу захисту, зокрема пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України про примусове виконання обов`язку в натурі. Тлумачення ж статті 1282 ЦК України окремо від інших норм ЦК України позбавить кредитора права на захист своїх цивільних прав та інтересів у тому випадку, якщо на час його звернення до суду з відповідною позовною вимогою майно, яке було передано спадкоємцю у натурі, не збереглося».
		 
		5.1. Тобто, Верховним Судом в складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду зроблено висновок, що застосування правила статті 1282 ЦК України не виключає можливості застосування альтернативного способу захисту, зокрема пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України про примусове виконання обов`язку в натурі.
		 
		5.2. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц (провадження № 61-33766сво18) вказано, що «задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що має місце порушення права позивача на своєчасне отримання кредитних коштів, внаслідок неналежного виконання ОСОБА_4 зобов`язань, а сам обов`язок по поверненню кредитних коштів не є нерозривно пов`язаним з особою померлого боржника, відповідачі є спадкоємцями, розмір заборгованості за договором не перевищує вартість спадкового майна. Крім того, суди вірно вказали, що ПАТ «Альфа-Банк» дізнався про відкриття спадщини лише після свого звернення у лютому 2016 року до суду першої інстанції із позовними вимогами про стягнення з померлого боржника заборгованості, а тому не пропустило строк, встановлений статтею 1281 ЦК України».
		 
		6. За таких обставин, колегії суддів необхідно було передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду для відступу від висновку, зробленого в постанові Верховного Суду в складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 645/3265/13-ц (провадження № 61-5552свп18), в постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц (провадження № 61-33766сво18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц (провадження № 14-99цс21).
		 
		По-друге, упостанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22) зазначено, що:
		«7.23. Однаковим в обох кодексах є правило про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 244 ГПК України, частина четверта статті 270 ЦПК України). Отже, законодавцем уніфіковано правила щодо прийняття додаткового судового рішення, що вимагає єдиних підходів у їх застосуванні.
		7.24. Аналіз положень статті 244 ГПК України та статті 270 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги. Також додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Так, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України). Подібне право має  сторона в господарському судочинства згідно з частиною першою статті 221 ГПК України.
		7.25. Неповнота судового рішення може полягати в невирішеності деяких питань, що стояли перед судом. Однак, через незмінність судового рішення суд, який його ухвалив, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати чи змінити первісне рішення, проте він має право виправити деякі його недоліки, зокрема пов`язані з необхідністю розподілу судових витрат.
		7.26. Частина перша статті 244 ГПК України (частина перша статті 270 ЦПК України) містить диспозитивну норму щодо права суду з власної ініціативи, або за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення. Винятком є розподіл судових витрат, який має ініціювати сторона з дотриманням правил статей 123-130, 221 ГПК України (статей 133 - 142, 246 ЦПК України).
		7.27. ЦПК України та ГПК України однаково визначають обов`язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України. У випадку розгляду такої заяви судом цивільної юрисдикції, засідання має бути проведено не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України). Отже, для обох юрисдикцій законодавець визначив обов`язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала).
		7.28. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України, частина третя статті 270 ЦПК України). Дослідивши чи однаково процесуальні кодекси (цивільний та господарський) визначають поняття «порядку ухвалення судового рішення»,  Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що обидва кодекси під цим поняттям розуміють: ухвалення рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду; прийняття рішень та постанов, складення та їх підписання в нарадчій кімнаті тим складом суду, який розглянув справу; можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті; оформлення окремим документом ухвал, які постановляються в нарадчій кімнаті, а інших ухвал, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання; особливості оформлення судових рішень (ухвал) що містять вступну та резолютивну частину, а також складення повного рішення (постанови, ухвали) у певні строки; можливість внесення виправлень в рішеннях чи ухвалах із застереженням перед підписом судді; викладення усіх судових рішень письмово у паперовій та електронній формі та вимоги їх викладення у Єдиній судово-інформаційно-телекомунікаційній системі ( стаття 259 ЦПК України, стаття 233 ГПК України). Отже, процесуальні кодекси поняття «порядок ухвалення судового рішення» визначають однаково та не включають до нього  «процедуру розгляду справи по суті в загальному чи письмовому провадженні», яка виділена в окремі глави процесуальних кодексів (глава 6 ЦПК України, глава 6 ГПК  України).
		7.29. Велика Палата Верховного Суду висновує, що термін «ухвалення» додаткового судового рішення, а не термін «розгляд» законодавцем застосовано з метою, щоб підкреслити необхідність буквального тлумачення такого поняття відповідно до статті 259 ЦПК України (статті 233 ГПК України). Таке тлумачення є релевантним для з`ясування змісту положення другого речення частини третьої статті 270 ЦПК України (частини третьої статті 244 ГПК України), коли йдеться про усунення неповноти судового рішення, тобто відсутності у резолютивній частині рішення висновків щодо результатів розгляду справи. При цьому презюмується, що позовні вимоги та заперечення, докази, подані на їх обґрунтування, судом розглянуті згідно з вимогами статей 209 - 246 ЦПК України (статей 201 - 221 ГПК України), а розгляд справи належним чином відображений в описовій та мотивувальній частинах рішення. У протилежному випадку неповнота судового рішення може бути усунута шляхом його перегляду в апеляційному (касаційному) порядку, а не через ухвалення додаткового рішення.
		7.30. Однак, у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не подавала, поданої на підставі статті 246 ЦПК України (статті 221 ГПК України), слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів чи внаслідок залишення позову без розгляду в підготовчому судовому засіданні.
		7.31. Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України), які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
		7.32. Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України (частини четвертої 244 ГПК України) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов`язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим)».
		 
		Не можу погодитися із висновками, зробленими в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22), з таких мотивів.
		 
		1. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу (частина перша статті 270 ЦПК України).
		 
		1.1. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України
		 
		1.2. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 270 ЦПК України).
		 
		2. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
		 
		2.1. У науково-практичному коментарі до статті 270 ЦПК України (Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за загальною редакцією ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Кота 0. 0. - Київ: ВД «Дакор», 2021. - 1028 с.) вказано:
		«частина третя коментованої статті встановлює вимогу про ухвалення додаткового рішення тим складом суду, що ухвалив основне рішення, та встановлює, що таке ухвалення має здійснюватися в тому ж порядку, що й основне рішення, тобто відповідати вимогам статей 264, 265 та 268 ЦПК України з урахуванням особливостей коментованої статті.
		Частина четверта коментованої статті містить правила про повідомлення (виклик) сторін та інших учасників справи до судового засідання, у якому здійснюється розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення суду та наслідки неявки учасників справи в таке судове засідання. Можемо констатувати, що ці правила видаються дещо неузгодженими між собою з наступних підстав. Формулювання правила про повідомлення (виклик) учасників справи, що міститься в першому реченні частини четвертої коментованої статті, дає підстави дійти висновку про необов`язковість такого повідомлення, адже встановлює таке правило: у разі необхідності суд може викликати сторони та інших учасників справи до відповідного судового засідання. Отже, якщо суд не вбачає необхідності у виклику (повідомленні) сторін про судове засідання, у якому здійснюватиметься розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення виклик не здійснюється. Разом з тим правило про наслідки неявки учасників цивільної справи до відповідного судового засідання, сформульовані у другому реченні частини четвертої коментованої статті, встановлює що не перешкоджає розгляду справи неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Ця норма сформульована тотожно до норм, що встановлюють наслідки неявки в судові засідання, повідомлення учасників цивільної справи про як, є обов`язковим (наприклад, частина четверта статті 440 ЦПК України, частина друга статті 457 ЦПК України). Водночас системне тлумачення обох правил, передбачених частиною четвертою коментованої статті, дає підстави для висновку, що виклик (повідомлення) учасників справи в судове засідання, у якому розглядається заява про ухвалення додаткового рішення, не є обов`язковим, а їх неявка незалежно від їх повідомлення не перешкоджає розгляду відповідної заяви».
		 
		3. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що усталеною є практика Касаційного цивільного суду щодо застосування частини четвертої статті 270 ЦПК України. Наприклад:
		 
		(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2020 року у справі № 756/5330/17 (провадження № 61-40303св18) зазначено, що: «доводи касаційної скарги про неповідомлення відповідача про судове засідання від 13 квітня 2018 року суд не приймає до уваги, оскільки відповідно до частини четвертої статті 270 ЦПК України у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви»;
		 
		(2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справі № 755/1139/18 (провадження № 61-3584св20) вказано, що: «аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що додаткова постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню на підставі пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України колегія суддів не приймає, оскільки відповідно до частини четвертої статті 270 ЦПК України суд під час ухвалення додаткового рішення у разі необхідності може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання»;
		 
		(3) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2021 року у справі № 645/396/20 (провадження №61-11502св21) вказано, що: «доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції не повідомлено Харківську міську раду про дату, час та місце судового засідання, на якому розглядалося питання про ухвалення додаткового судового рішення є безпідставними, оскільки виклик сторін в судове засідання для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення є правом суду, а не обов`язком. Зазначене передбачено частиною четвертою статті 270 ЦПК України, зокрема, у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання».
		 
		3.1. Отже, практика Касаційного цивільного суду щодо застосування частини четвертої статті 270 ЦПК України та необов`язковості повідомлення судом учасників справи при вирішенні питання про ухвалення додаткового рішення є усталеною та послідовною. Вказівка у частині третій статті 270 ЦПК України про те, що «додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення» стосується саме порядку ухвалення рішення, передбаченого статями: 264 ЦПК України (питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду); 265 ЦПК України (зміст рішення суду), 268 ЦПК України (проголошення судового рішення), і не регулює питання повідомлення судом учасників справи.
		 
		4. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України).
		 
		4.1. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 244 ГПК України).
		 
		4.2. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у практиці Касаційного господарського суду сформувався протилежний підхід щодо застосування частини четвертої статті 244 ГПК України (яка за змістом є тотожною частині четвертій статті 270 ЦПК України). Наприклад:
		(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2020 року у справі № 908/2614/19 зазначено, що: «за змістом ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвала про відмову в прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені. Верховний Суд звертає увагу, що рішення господарського суду Запорізької області від 12.12.2019р. у справі №908/2614/19 було прийнято у відкритому судовому засіданні, проте розгляд заяви про розподіл судових витрат господарським судом першої інстанції в порушення положень ч. 3 ст. 244 ГПК України було здійснено без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи. Як правильно враховано апеляційним господарським судом, не призначивши розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат в тому ж самому порядку, що й судове рішення, суд першої інстанції порушив принцип змагальності і позбавив відповідача можливості заявити відповідне клопотання щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, обов`язок доведення неспіврозмірності яких покладено саме на нього. З огляду на викладене, апеляційним господарським судом правильно скасовано додаткове рішення з підстав порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема ст. 244 ГПК України»;
		(2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 січня 2022 року у cправі № 910/21095/20 зазначено, що: «водночас, в частині третій статті 244 ГПК України закріплено, суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Згідно з частиною четвертою статті 244 ГПК України у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Отже приписами статті 244 ГПК України унормовано, що додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Відповідно до частини другої статті 221 ГПК України для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу (частина третя статті 221 ГПК України). Із аналізу змісту статті 244 ГПК убачається, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою та ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й судове рішення; додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати. З матеріалів справи вбачається, що у справі, що переглядається, постанову від 19.10.2021 Північним апеляційним господарським судом за результатом розгляду апеляційної скарги ФГ "Основа" ухвалено у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Проте, розгляд заяви ФГ "Основа" від 21.10.2021 № 1203 про ухвалення додаткового рішення судом апеляційної інстанції було здійснено в порушення приписів частини третьої статті 221, частини третьої статті 244 ГПК України із постановленням ухвали про відмову у її задоволенні від 29.10.2021 без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи. Відмовляючи у задоволенні заяви ФГ "Основа" про ухвалення додаткового рішення апеляційний суд виходив з того, що позивач ні в апеляційній скарзі, ні під час розгляду справи 19.10.2021 в суді апеляційної інстанції до закінчення судових дебатів представником апелянта не було заявлено про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу та не надано попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, заяву з доданими до неї доказами подано поза межами строку, визначеного частиною восьмою статті 129 ГПК України. Постановлення судом апеляційної інстанції ухвали про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у справі з порушенням положень статей 221, 244 ГПК України, позбавило учасників справи права на участь у судовому засіданні при вирішенні питання розподілу судових витрат, в тому числі можливості відповідача реалізувати своє право на подання, в силу змагальності процесу, процесуальної позиції (аргументів, заперечень) щодо заяви позивача. Аналогічні висновки щодо застосування приписів статей 221, 244 ГПК України викладено у постановах Верховного Суду від 08.05.2019 у справі №910/3984/18, від 04.07.2019 у справі № 910/10930/18, від 31.03.2021 у справі № 922/2341/20, від 30.06.2021 у справі № 905/2135/19, від 30.06.2021 у справі № 910/18652/20). Відтак, постановляючи ухвалу від 29.10.2021 про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, суд апеляційної інстанції у порушення наведених норм процесуального права розглянув заяву позивача про розподіл судових витрат без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання. Верховний Суд зазначає, що з огляду на порядок прийняття постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2021, повідомлення судом апеляційної інстанції учасників справи про час і місце судового засідання з розгляду заяви позивача про ухвалення додаткового рішення було обов`язковим. Натомість виклик учасників справи у судове засідання є правом суду, реалізація якого залежить від конкретних обставин справи. Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що під час постановлення оскаржуваної ухвали від 29.10.2021, суд апеляційної інстанції не дотримався вимог господарського процесуального законодавства, зокрема положень статей 221, 244 ГПК України, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 310 ГПК України є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення»;
		(3) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 листопада 2021 року у справі № 908/3408/20 вказано, що: «водночас доводи касаційної скарги позивача також містять аргументи щодо порушення судом першої інстанції норм частин третьої, четвертої статті 244 ГПК України з огляду на не призначення судового засідання для ухвалення додаткового рішення у справі, з урахуванням чого суд зважає на таке. Відповідно до частини третьої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Згідно з частиною четвертою статті 244 ГПК України у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Отже приписами статті 244 ГПК України унормовано, що додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Відповідно до частини другої статті 221 ГПК України для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу (частина третя статті 221 ГПК України). У справі, що переглядається Господарський суд Запорізької області за результатом розгляду заявлених вимог ПрАТ "Бердянський завод підйомно-транспортного обладнання" прийняв рішення від 14.04.2021 у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Натомість заява Бердянської міської ради від 19.04.2021 № 187 про ухвалення додаткового рішення судом першої інстанції в порушення приписів частини третьої статті 221, частини третьої статті 244 ГПК України розглянута із постановленням додаткового рішення від 14.04.2021 без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання. Прийняття судом першої інстанції додаткового рішення з порушенням положень статей 221, 244 ГПК України, позбавило учасників справи права на участь у судовому засіданні при вирішенні питання розподілу судових витрат, в тому числі можливості позивача реалізувати своє право на подання, в силу змагальності процесу, процесуальної позиції (аргументів, заперечень) щодо заяви відповідача. З огляду на те, що заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення розглянуто не в тому самому порядку, що й судове рішення, оскаржуване додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 11.05.2021 у справі № 908/3408/20 є таким, що прийнято з порушенням норм процесуального права (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.05.2019 у справі № 910/3984/18, від 04.07.2019 у справі № 910/10930/18, від 31.03.2021 у справі № 922/2341/20, від 30.06.2021 у справі № 905/2135/19, від 30.06.2021 у справі № 910/18652/20). Допущені порушення місцевим господарським судом норм процесуального права також залишені поза увагою суду апеляційної інстанції. Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та в силу приписів пункту 5 частини першої статті 310 ГПК України є безумовною підставою для скасування судових рішень. З огляду на встановлення процесуальних порушень, які є безумовною підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, Верховний Суд не розглядає доводи скаржника щодо неналежного дослідження судами усіх обставин справи з наданням оцінки наявних у ній доказів та помилкового висновку судів про наявність правових підстав для задоволення заяви відповідача про розподіл судових витрат»;
		(4) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 вересня 2021 року у справі № 873/108/20 зазначено: «разом з тим, враховуючи доводи апеляційної скарги Франківського ВДВС ЛМУЮ щодо порушення судом першої інстанції норм частини восьмої статті 165, частини п`ятої статті 176, частини першої статті 178, статті 236 ГПК України з огляду на вирішення питання про порядок розподілу судових витрат без проведення судового засідання, суд зважає на таке. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 244 ГПК України додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення; у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Отже приписами статті 244 ГПК України унормовано, що додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Відповідно до частини другої статті 221 ГПК України для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу (частина третя статті 221 ГПК України). У справі, що переглядається Північний апеляційний господарський суд за результатом розгляду скарги ТзОВ "Агрохім-Партнер" на бездіяльність державного виконавця ВДВС ЛМУЮ постановив ухвалу від 15.02.2021 у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Натомість заява ТзОВ "Агрохім-Партнер" від 01.03.2021 вих. № 01-1/03 про покладення на Франківський ВДВС ЛМУЮ судових витрат на професійну правничу допомогу Північним апеляційним господарським судом в порушення приписів частини третьої статті 244 ГПК України розглянута із постановленням додаткової ухвали від 30.03.2021, яка є об`єктом апеляційного оскарження, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання. За таких умов Франківський ВДВС ЛМУЮ був позбавлена можливості заявити у суді апеляційної інстанції клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, про відсутність якого (клопотання) і було зазначено судом у додатковій ухвалі. З огляду на те, що заяву про ухвалення додаткового рішення розглянуто не в тому самому порядку, що й судове рішення, чим позбавлено Франківський ВДВС ЛМУЮ можливості заявити клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката та довести неспівмірність витрат на оплату правничої допомоги адвоката, оскаржувана додаткова ухвала від 30.03.2021 є такою, що прийнята з порушенням норм процесуального права (подібні висновки щодо застосування приписів частини третьої статті 244 ГПК України викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.05.2019 у справі № 910/3984/18, від 04.07.2019 у справі № 910/10930/18, від 31.03.2021 у справі № 922/2341/20, від 30.06.2021 у справі № 90/2135/19, від 30.06.2021 у справі № 910/18652/20)»;
		(5) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 червня 2021 року у справі № 905/2135/19 зазначено: «згідно з частинами 3, 4 статті 244 ГПК України додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення; у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. У статті 196 ГПК України визначено, що розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів. Відповідно до частин 1-3 статті 120 ГПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою; суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою; виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Так, постанова апеляційного суду від 10.09.2020 у даній справі прийнята в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. У зв`язку з чим з огляду на імперативні приписи частини 3 статті 244 ГПК України додаткова постанова мала бути прийнята судом у такому ж порядку - в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Однак, приймаючи додаткову постанову від 29.03.2021, суд апеляційної інстанції у порушення наведених норм процесуального права розглянув заяву відповідача про розподіл судових витрат без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання. При цьому Верховний Суд зазначає, що з огляду на порядок прийняття постанови Східного апеляційного господарського суду від 10.09.2020 повідомлення судом апеляційної інстанції учасників справи про час і місце судового засідання з розгляду заяви відповідача про розподіл судових витрат було обов`язковим. Натомість виклик учасників справи у судове засідання є правом суду, реалізація якого залежить від конкретних обставин справи».
		 
		5. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 62)).
		 
		5.1. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
		 
		5.2. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20). Об`єднана палата звертала увагу, що відступ від висновку про застосування тієї чи іншої норми має бути розумним і про нього має бути вказано в тексті постанови. Натомість, цілком очевидно, що зміна практики застосування норм при вирішенні певної категорії спорів не має слідувати з тексту постанови не явно, імпліцитно (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 676/7428/19 (провадження № 61-361сво22).
		 
		5.3. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). 
		 
		5.4. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
		 
		6. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22):
		не наведено обґрунтування необхідності зміни практики Касаційного цивільного суду щодо застосування частини четвертої статті 270 ЦПК України та необов`язковості повідомлення судом учасників справи при вирішенні питання про ухвалення додаткового рішення є усталеною та послідовною;
		не враховано, що вказівка у частині третій статті 270 ЦПК України про те, що «додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення» стосується саме порядку ухвалення рішення, передбаченого статями: 264 ЦПК України (питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду); 265 ЦПК України (зміст рішення суду), 268 ЦПК України (проголошення судового рішення), і не регулює питання повідомлення судом учасників справи.
		 
		6.1. За таких обставин, колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22).
		 
		 
		Суддя                                                                                              В. І. Крат

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...