Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 504/3831/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про розірвання шлюбу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 25.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 26.10.2023.
Дата набрання законної сили: 18.10.2023
Номер судового провадження: 61-7849ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		18 жовтня 2023 року 
		м. Київ
		справа № 504/3831/19
		провадження № 61-7849св23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., 
		Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
		 
		учасники справи:
		за первісним позовом:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		за зустрічним позовом:
		позивач -  ОСОБА_2 ,
		відповідач -  ОСОБА_1 ,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко Олексій Миколайович, на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2022 року у складі судді Вінської Н. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 травня 2023 року у складі колегії суддів: Ігнатенко П. Я., Базіль Л. В., Воронцової Л. П.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
		Позов обґрунтований тим, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі 
		з відповідачем з 1996 року, від якого мають двох дітей ОСОБА_3 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За час шлюбу, у період 2006-2018 років, за спільні кошти подружжя побудувало житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці отриманій ОСОБА_2 20 серпня 2007 року на підставі розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 26 березня 2007 року № 372.
		Спільне життя у сторін не склалось та ОСОБА_2 звернувся до суду 
		з позовом про розірвання шлюбу.
		Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 , остаточно сформулювавши позовні вимоги, просила суд здійснити поділ спільного майна шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частину житлового будинку 
		та 1/2 частину земельної ділянки за вказаною адресою.
		Короткий зміст вимог зустрічного позову
		У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до 
		ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.
		Зустрічний позов ОСОБА_2 обґрунтовано тим, що 20 вересня 2007 року він отримав державний акт серії ЯЕ № 659931 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5122782600:01:002:2426, площею 
		0,06 га для ведення садівництва за адресою: 
		АДРЕСА_1 на території Красносільської сільської ради Комінтернівського району Одеської області. 
		Вказана земельна ділянка ним одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України 
		у зв`язку з чим є його особистою приватною власністю, та не може бути визнана спільним майном подружжям.
		Після отримання у власність земельної ділянки він почав будівництво житлового будинку, використовуючи виключно позичені в інших осіб кошти. 
		Так, 02 вересня 2007 року, 01 березня 2008 року, 07 серпня 2009 року, 
		03 квітня 2010 року та 11 вересня 2011 року ним отримано в борг 
		у ОСОБА_5 відповідно - 10 000 євро, 9 300 євро, 9 700 євро, 
		10 000 євро та 8 900 євро.
		05 вересня 2008 року та 06 серпня 2009 року у ОСОБА_6 ним позичено на будівництво відповідно -10 000 євро та 9 500 євро.
		05 серпня 2009 року у ОСОБА_7 взято у борг на будівництво 
		10 000 євро.
		20 квітня 2010 року та 15 березня 2011 року у ОСОБА_8 позичено двічі по 10 000 євро.
		Зазначає, що загальна сума боргу становить 97 400 євро, які витрачені на будівництво спірного будинку. Будучи професійним будівельником, 
		він особисто здійснював контроль за будівельними роботами та забезпеченням матеріалами (постачанням), вкладаючи багато сил та часу на проведення робіт.
		Вказує, що збудував будинок для себе за свої особисті кошти.
		За таких обставин просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на спірний будинок та земельну ділянку під ним.
		Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2022 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 02 травня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано 
		за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,06 га, кадастровий номер 5122782600:01:002:2426, за цією 
		ж адресою. У зустрічному позові відмовлено.
		Задовольнивши первісний позов та відмовивши у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив 
		з того, що оскільки спірний житловий будинок набутий у власність сторонами за час зареєстрованого шлюбу, зважаючи на презумпцію спільності майна подружжя, він є спільною сумісною власністю подружжя та відповідно частки їх є рівними. У зв`язку з тим, що до ОСОБА_1 перейшло право власності на 1/2 частину житлового будинку, то до неї також переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності на будинок, відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У касаційній скарзі  ОСОБА_2 просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову в первісному позові та задоволення зустрічного позову.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		23 травня 2023 року представник  ОСОБА_2 - адвокат Кравченко О. М. подав касаційну скаргу на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 травня 2023 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 
		У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, від 25 червня 
		2019 року у справі № 924/1473/15, Верховного Суду від 12 січня 2022 року 
		у справі № 234/11607/20, від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19, 
		від 28 вересня 2021 року у справі № 902/743/18, від 22 січня 2020 року 
		у справі № 711/2302/18, від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17, 
		від 31 серпня 2020 року у справі № 738/703/18, від 12 червня 2019 року 
		у справі № 409/1959/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12, від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц, від 16 вересня 
		2020 року у справі № 359/4356/18, від 16 вересня 2020 року у справі № 754/10844/18, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, 
		від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року 
		у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, 
		від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, від 25 вересня 2019 року 
		у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 
		2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, 
		від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року 
		у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, від 16 вересня 2020 року 
		у справі № 344/5437/17, від 27 липня 2021 року у справі № 357/4897/20, 
		від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року 
		у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, 
		від 06 лютого 2019 року у справі № 606/2445/14-ц, Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, від 18 вересня 2013 року 
		у справі № 6-90цс13, від 13 грудня 2017 року у справі № 309/3458/14-ц (щодо принципу змагальності сторін, зміни предмета спору та уточнення позовних вимог, виходу за межі позовних вимог, поділ майна подружжя, визнання права особистої приватної власності на майно, зокрема земельної ділянки, отриманої із земель державної або комунальної власності) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Вважає, що суд першої інстанції, фактично спонукав представника 
		ОСОБА_1 змінити позовні вимоги із порушенням визначених частинами другою, третьою статті 49 ЦПК України строків, а розглянувши первісний позов у запропонованій позивачкою редакції, вийшов за межі позовних вимог, та не звернув увагу, що в уточнених вимогах представник 
		ОСОБА_1 просив визнати право сумісної власності на 1/2 частину будинку і на 1/2 частину земельної ділянки, тобто не ставлячи питання про поділ інших 1/2 часток земельної ділянки та будинку. 
		Звертає увагу, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що ухвалою від 04 серпня 2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті, а тому процесуальний строк, встановлений позивачу приписами статті 49 ЦПК України для реалізації права на зміну предмета або підстав позову, на момент подання відповідної заяви (17 жовтня 2022 року) сплинув. При цьому суд в ухвалі від 17 жовтня 2022 року не визначив підстави поновлення пропущеного процесуального строку.
		Стверджує, що суди протиправно не врахували, що гроші позичалися 
		ОСОБА_2 під власну відповідальність і для особистих потреб, про що знала ОСОБА_1 , якій було відомо що ОСОБА_2 на ці кошти будує будинок для власного проживання, оскільки вона неодноразово виганяла його із квартири, де вони мешкали разом. 
		Також суди не надали належної правової оцінки усім доказам, а саме наданому адвокатом Прунич Н. П. зошиту, де вона нібито записувала витрати на будівництво, проте там є лише записи про загальні витрати на господарство.
		Попри посилання судів на факт укладення ОСОБА_1 договору з ФОП ОСОБА_9 на виготовлення проєктної документації котеджу, суд не встановив факт зв`язку проєктної документації, придбаної позивачкою 
		з будинком ОСОБА_2 .
		Апеляційний суд не досліджував докази надані ОСОБА_2 , 
		а безпідставно їх відхиляв, чим порушив вимоги статей 12, 13, 89 ЦПК України. Суди залишили поза увагою, що земельна ділянка належить до особистої приватної власності ОСОБА_2 , який використав своє право на безоплатну приватизацію.
		Стверджує, що визнання права власності на частину земельної ділянки під будинком не допускається законом при визначенні ідеальних часток, без виділення в натурі такої частки. Отже, позовні вимоги про визнання права власності на 1/2 частину будинку мали заявлятись разом із вимогами про виділ частки в натурі із визнанням права власності на 1/2 частину земельної ділянки під будинком. При цьому є висновок експертизи про неможливість такого поділу в натурі.
		Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив
		Фактичні обставини справи
		13 січня 1996 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 зареєстровано шлюб.
		Від шлюбу сторони мають дітей ОСОБА_3 , 2004 року народження та ОСОБА_4 , 2010 року народження.
		ОСОБА_1 є особою з інвалідністю другої групи.
		На підставі розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 26 березня 2007 року № 372 ОСОБА_2 отримав у власність земельну ділянку, площею 0,06 га, на АДРЕСА_1 , на території Красносільської сільської ради, ОС «Степове» із цільовим призначенням для ведення садівництва, про що видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 659931.
		25 червня 2007 року ОСОБА_1 уклала з СПД ФО ОСОБА_9 договір на купівлю проєктної документації для будівництва котеджу.
		Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно 
		від 25 листопада 2022 року та витягу про державну реєстрацію прав 
		від 26 грудня 2011 року № 32688478 право власності на садовий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 25 листопада 2011 року серії НОМЕР_1 .
		Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 09 липня 2018 року державним реєстратором зареєстровано право власності ОСОБА_2 на спірний житловий будинок. Загальна площа об`єкта 184 кв. м, житлова площа 61,3 кв. м.
		На замовлення ОСОБА_2 виготовлено висновок експерта № 06/21, згідно з яким ринкова вартість житлового будинку, без урахування вартості земельної ділянки, на момент проведення дослідження становить: 
		3 255 017 грн (за курсом НБУ на дату оцінки: 100 доларів США складає 
		2 755,50 грн). В результаті проведеного дослідження у відповідності до методики визначення фактичних обсягів та вартості виконаних будівельних робіт за звітною документацією за видавництвом Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз 2009 рік р/к 10.6.01 визначено об`єм та вартість фактично виконаних робіт з будівництва житлового будинку. Кошторисна вартість становить: 3 295 853,00 грн. У результаті проведеного дослідження, експерт також дійшов висновку про неможливість поділу 
		в натурі житлового будинку виходячи з рівності часток співвласників.
		Також у матеріалах справи наявні копії розписок про отримання 
		ОСОБА_2 у борг:
		- від 02 вересня 2007 року від ОСОБА_5 суму еквівалентну 
		10 000 євро з умовою їх повернення протягом 30 днів з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 01 березня 2008 року від ОСОБА_5 суму еквівалентну 9 300 євро з умовою їх повернення протягом 50 днів з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 05 вересня 2008 року від ОСОБА_6 суму 10 000 євро для будівництва будинку з умовою їх повернення протягом 180 днів з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 05 серпня 2009 року від ОСОБА_12 суму еквівалентну 
		10 000 євро для будівництва житлового будинку з умовою їх повернення протягом 180 днів з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 06 серпня 2009 року від ОСОБА_6 суму 9 500 євро для будівництва будинку з умовою їх повернення протягом 60 днів з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 07 серпня 2009 року від ОСОБА_5 суму еквівалентну 9 700 євро для будівництва будинку з умовою їх повернення протягом 50 днів 
		з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 03 квітня 2010 року від ОСОБА_5 суму еквівалентну 10 000 євро для будівництва будинку з умовою їх повернення протягом 20 днів 
		з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 20 квітня 2010 року від ОСОБА_13 суму еквівалентну 10 000 євро 
		з умовою їх повернення протягом 360 днів з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 15 березня 2011 року від ОСОБА_13 суму еквівалентну 10 000 євро для будівництва будинку з умовою їх повернення протягом 360 днів 
		з моменту пред`явлення вимоги;
		- від 11 вересня 2011 року від ОСОБА_5 суму еквівалентну 8 900 євро для будівництва будинку з умовою їх повернення протягом 30 днів 
		з моменту пред`явлення вимоги.
		Оригінали вказаних розписок судом не досліджувались, на вказаних копіях розписок підпис іншого з подружжя ( ОСОБА_1 ) відсутній.
		Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України.
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Згідно зі статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
		Згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
		Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, 
		є особистою приватною власністю кожного з них.
		Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. 
		Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що 
		є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того 
		з подружжя, який її спростовує.
		Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.
		Щодо поділу будинку
		Спірний будинок зведений в період шлюбу сторін, а подружжя ОСОБА_2 разом із дітьми оселилось в ньому та мешкало до 2018 року. 
		Оцінивши надані сторонами докази та встановивши, що відповідачем за первісним позовом не спростована презумпція спільності майна подружжя на спірний будинок, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спірний будинок є спільним майном подружжя та здійснили його поділ шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину будинку.
		Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року 
		в справі № 691/1240/18).
		Щодо поділу земельної ділянки
		ОСОБА_2 у касаційній скарзі вважав, що суди помилково поділили земельну ділянку, яка є його особистою власністю.
		Суди встановили, що ОСОБА_2 в порядку безоплатної приватизації отримав у власність спірну земельну ділянку на підставі розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області 
		від 26 березня 2007 року № 372.
		Відповідно до Закону України від 11 січня 2011 року № 2913 «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
		Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України від 17 травня 2012 року № 4766 «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 12 червня 2012 року.
		Отже, з урахуванням наведених змін до СК України, правовий режим приватизованого державного земельного фонду змінювався.
		При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному 
		з подружжя із державного земельного фонду, у тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 
		2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності дружини або чоловіка, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
		Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17, від 07 жовтня 2020 року у справі 
		№ 442/6318/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 158/1378/20-ц, 
		від 31 січня 2023 року у справі № 587/2739/20.
		Вирішуючи спір у частині поділу земельної ділянки, на якій розташований спірний житловий будинок, суди правильно застосували положення частини першої статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.
		Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
		За змістом статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності іншої особи, відбувається одночасний перехід права власності на земельну ділянку.
		Системний аналіз змісту статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
		Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17 дійшла висновку, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, необхідно враховувати те, що норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного 
		і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства».
		У постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16 зроблено висновок, що земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, 
		є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, 
		а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, 
		статті 377 ЦК України.
		Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
		Враховуючи наведені положення норм матеріального права, суди дійшли правильного висновку, що хоча спірна земельна ділянка і набута у власність ОСОБА_2 в порядку безоплатної приватизації, однак оскільки на ній знаходиться будинок, який є спільною власністю подружжя та який підлягає поділу, то до ОСОБА_1 переходить право власності на земельну ділянку 
		у розмірі частки права власності спільного будинку відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
		 
		Доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права щодо не дослідження доказів, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки судами надано оцінку доказів відповідно до положень статті 89 ЦПК України.
		Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
		Узагальнені доводи щодо уточненого позову ОСОБА_1 , строків його подання та виходу судом першої інстанції за межі позовних вимог 
		є необґрунтованими з огляду на зміст ухвали від 17 жовтня 2022 року, відповідно до якої районний суд, вивчивши подані представником позивача уточнення до позовної заяви, дійшов висновку про можливість їх прийняття поза межами визначеного законом строку, оскільки вказані уточнення позову носять технічний характер, не змінюють змісту заявлених вимог, не розширюють предмет доказування та не збільшують кількості поставлених перед судом для вирішення питань. Прийняття таких уточнень не поставило відповідача у невигідне положення та не порушило його прав, оскільки не потребувало вчинення додаткових дій.
		Доводи касаційної скарги, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, виходять за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди не застосували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20, 
		від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19, від 28 вересня 2021 року у справі № 902/743/18, 
		від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 12 серпня 2020 року 
		у справі № 626/4/17, від 31 серпня 2020 року у справі № 738/703/18, 
		від 12 червня 2019 року у справі № 409/1959/15-ц, від 20 червня 2018 року 
		у справі № 1311/832/12, від 12 листопада 2018 року у справі 
		№ 753/6139/14-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 359/4356/18, 
		від 16 вересня 2020 року у справі № 754/10844/18, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, 
		від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року 
		у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, 
		від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року 
		у справі № 287/587/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17, від 27 липня 2021 року 
		у справі № 357/4897/20, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, 
		від 06 лютого 2019 року у справі № 606/2445/14-ц, Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, від 18 вересня 2013 року 
		у справі № 6-90цс13, від 13 грудня 2017 року у справі № 309/3458/14-ц.
		Визначаючи подібність правовідносин, Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин 
		у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		У наведених заявником постановах викладено узагальнені висновки щодо принципу змагальності сторін, зміни предмета спору та уточнення позовних вимог, виходу за межі позовних вимог, поділ майна подружжя, визнання права особистої приватної власності на майно, зокрема земельної ділянки, отриманої із земель державної або комунальної власності, проте висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях не суперечать вказаним висновкам.
		Крім того, у наведених постановах Верховного Суду висновки, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано відхилив, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 
		1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). 
		Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
		Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 
		ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
		Щодо постановлення окремої ухвали
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 вважав, що наявні підстави для постановлення окремої ухвали, через порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Відповідно до частин першої, десятої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.
		Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали 
		є правом, а не обов`язком суду.
		Верховний Суд не встановив таких порушень законодавства або недоліків 
		у діяльності судів попередніх інстанцій, які б давали підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі.
		Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кравченко Олексій Миколайович, залишити без задоволення. 
		Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 травня 
		2023 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий Судді:  Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...