Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/8056/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 27.10.2023.
Дата набрання законної сили: 11.10.2023
Номер судового провадження: 14-94цс21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Окрема думка суддів К. М. Пількова, М. І. Гриціва, Д. А. Гудими 
		до постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)
		 
		У цій справі, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата), ОСОБА_1 звернулась із позовом про визнання недійсним договору позики та стягнення коштів до свого чоловіка - ОСОБА_2 - та ОСОБА_3 , з яким чоловік уклав договір позики без згоди позивачки, як вона про те стверджує.
		Велика Палата постановою від 11.10.2023 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_3 , скасувала постанову Київського апеляційного суду від 17.06.2020 та направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Мотивувала постанову тим, що приписи частин другої та третьої статті 65 СК України розповсюджуються на грошові зобов`язання подружжя щодо передачі спільних коштів у позику; договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без письмової згоди іншого з подружжя на його укладення, може бути визнаний недійсним у разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
		Велика Палата звернула увагу на те, що суди, встановивши, що ОСОБА_2 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її письмової згоди, уклавши з ОСОБА_3 договір позики, який виходить за межі дрібного побутового і стосується цінного майна, а ОСОБА_3 внаслідок взаємовідносин, які на той момент між ними існували, знав про те, що ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 , тому не міг не знати, що одержані ним за спірним договором кошти є спільною сумісною власністю подружжя, дійшли висновку про те, що, укладаючи спірний договір позики, відповідачі діяли недобросовісно, позбавивши позивачку як співвласника майна у спільній сумісній власності права володіння та розпорядження ним.
		Також Велика Палата зазначила, що у липні 2015 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Верховний Суд постановою від 03.04.2019 у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) відмовив у задоволенні цього позову у зв`язку зі спливом позовної давності. 
		Оскільки суд апеляційної інстанцій не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача, зокрема щодо обставин неналежності переданих у позику коштів до спільного майна подружжя і щодо позовної давності, Велика Палата скасувала постанову апеляційного суду і направила справу на новий апеляційний розгляд.
		Висловлюємо незгоду з ухваленим Великою Палатою рішенням з таких підстав.
		 
		1.    Стосовно добросовісності звернення з позовом у цій справі 
		( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 )
		Велика Палата у цій справі покликалась на презумпцію належності до спільної власності подружжя майна, набутого ним в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. 
		ОСОБА_1 покладалась на цю презумпцію, стверджуючи, що передані ОСОБА_3 кошти за договором позики є її з ОСОБА_2 спільним майном.
		Презумпція належності майна до спільної власності подружжя є проявом презумпції спільності справ подружжя, обізнаності кожного з подружжя про дії одне одного, які спричиняють зміни в обов`язках, правах та інтересах подружжя.
		Покладаючись в одному випадку на презумпцію спільності майна, тобто, стверджуючи в одному випадку про спільність справ у подружжі, один із подружжя не може стверджувати, що в іншому випадку цієї спільної сумісної власності немає, не обґрунтовуючи при цьому такої непослідовності.
		ОСОБА_1 діяла саме таким непослідовним чином: покладалась на презумпцію спільності майна подружжя, стверджувала про обізнаність ОСОБА_3 про це в одному випадку; однак не наводила обставини, які б підтверджували, що вона не була і не могла бути обізнана про судову справу № 756/9094/15, а також не доводила, що у справі № 756/9094/15 її чоловік як позивач діяв не в інтересах подружжя, намагаючись стягнути зі ОСОБА_3 борг за договором позики.
		Без посилання і доведення позивачкою цих обставин апеляційний суд і Велика Палата мали дійти висновку, що фактично ОСОБА_1 намагається в новому провадженні, якою є справа № 756/8056/19, переглянути остаточне судове рішення у справі № 756/9094/15 і, порушуючи основоположний принцип res judicata, який є складовою правової визначеності і однією з підвалин верховенства права, знівелювати це рішення, домігшись протилежного результату для себе і ОСОБА_2 (якому було остаточно відмовлено у стягненні коштів з ОСОБА_3 у справі № 756/9094/15, однак якому ці кошти могли би бути повернуті у справі № 756/8056/19 за вимогою  ОСОБА_1 ).
		Апеляційний суд, а також Велика Палата не врахували, що Цивільний процесуальний кодекс України закріплює серед основних засад (принципів) цивільного судочинства неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункт 11 частини третьої статті 2).
		Згідно з частиною другою статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, перелік яких не є вичерпним.
		Вважаємо, що за обставинами цієї справи поданий ОСОБА_1 позов суди мали розглядати як такий, що спрямований на нівелювання принципу res judicata шляхом перегляду результату вирішення справи № 756/9094/15.
		За частиною третьою статті 44 ЦПК України, якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. А згідно з частиною четвертою цієї статті суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
		Отже, з огляду на обставини справи № 756/8056/19, а саме з огляду на те, що ОСОБА_1 після посилання ОСОБА_3 на остаточне рішення у справі № 756/9094/15 жодним чином не обґрунтувала, що їй не було і не могло бути відомо про розгляд тієї справи або що ОСОБА_2 у тій справі діяв не в інтересах подружжя, намагаючись стягнути позичені кошти ( як зараз намагається зробити ОСОБА_1 в ініційованому нею новому провадженні), Велика Палата повинна була: (1) визнати звернення ОСОБА_1 з позовом у справі № 756/8056/19 зловживанням процесуальними правами; (2) скасувати ухвалені у цій справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій та залишити позов без розгляду; (3)  застосувати до ОСОБА_1 заходи процесуального примусу.
		 
		2.    Стосовно висновків про застосування норм матеріального права 
		( ОСОБА_4 , ОСОБА_6 )
		Велика Палата також мала утриматись від викладення цього помилкового, на наше переконання, висновку:
		«Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним з подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що у свою чергу потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід враховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у частині першій статті 1047 ЦК України, та брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов`язковість укладення договору позики в письмовій формі.  
		У частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже, логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово. 
		Отже, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового та стосується цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (частина перша статті 1047 ЦК України), має бути надана у письмовій формі. 
		У випадку недотримання вказаної вимоги другий з подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі частини другої статті 65 СК України».
		У цьому висновку Велика Палата безпідставно ототожнила правочин, який виходить за межі дрібного побутового, із договором стосовно цінного майна і помилково виснувала, що вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, щодо цінного майна вимагає письмової згоди іншого з подружжя. 
		Закон (частина третя статті 65 СК України) встановлює вимогу про надання згоди другого з подружжя у письмовій формі лише у випадку укладення одним з подружжя договору стосовно цінного майна, а не будь-якого правочину, що виходить за межі дрібного побутового (частина друга цієї статті).
		Крім того, Велика Палата жодним чином не пояснила її висновок про те, що «у частині першій статті 1047 ЦК України законодавець пов`язав обов`язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже, логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватись також письмово». 
		Така проста аналогія - за якою, оскільки для конкретного договору закон встановлює письмову форму, то згода на його укладення також має бути надана у письмовій формі, - не є очевидною в умовах дії частини третьої статті 65 СК, яка вимагає письмову форму згоди іншого з подружжя лише для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна.
		Те, що частина перша статті 1047 ЦК України встановлює обов`язкову письмову форму для договорів позики на суму понад десятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, не означає, що у категоріях сімейного права такий договір є в усіх випадках договором стосовно цінного майна.
		Кваліфікація договору як такого, що стосується цінного майна, має здійснювались з урахуванням обставин конкретної справи.
		Ототожнення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, з договором стосовно цінного майна створює нічим не виправдані перешкоди та ризики у цивільних майнових відносинах з участю подружжя.
		Фактично за підходу Великої Палати будь-який правочин одного з подружжя при ототожненні категорій «правочин, що виходить за межі дрібного побутового» і «договір стосовно цінного майна» потребуватиме письмової згоди іншого з подружжя.
		Оскільки в умовах обов`язковості письмової форми згоди саме документ з такою згодою становитиме доказ її надання, висновок Великої Палати може створити ситуацію, за якої суди будуть змушені виходити з того, що добросовісний контрагент, який укладає з одним із подружжя договір, в усіх випадках має запитати письмову згоду іншого з подружжя.
		По суті це може звести нанівець значення презумпції згоди одного з подружжя на укладення правочинів іншим з подружжя, яку Верховний Суд утвердив у своїй практиці і яку, як видається, суто формально згадала у своєму рішенні Велика Палата у справі № 756/8056/19.
		Вважаємо викладені вище висновки Великої Палати шкідливими для всієї системи цивільних майнових відносин, дієвості застосування принципу добросовісності у цивільному праві і такими, що їх не було підстав робити з огляду на обставини цієї справи.
		 
		СуддіК. М. Пільков М. І. Гриців Д. А. Гудима

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...