Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 380/9100/22 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо захисту політичних (крім виборчих) та громадянських прав, зокрема щодо; реєстрації та обмеження пересування і вільного вибору місця проживання, з них:.
Надіслано для оприлюднення: 26.10.2023. Зареєстровано: 27.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 27.10.2023.
Дата набрання законної сили: 26.10.2023
Номер судового провадження: К/990/3345/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		26 жовтня 2023 року 
		м. Київ
		справа № 380/9100/22
		адміністративне провадження № К/990/3345/23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
		суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
		розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кунянський Станіслав Михайлович, на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року (суддя: Сасевич О.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року (судді: Бруновська Н.В., Хобор Р.Б., Шавель Р.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення,
		УСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
		30 червня 2022 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), у якому просив:
		визнати протиправним і скасувати рішення начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби «ІНФОРМАЦІЯ_2» ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28 травня 2022 року про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України ОСОБА_1 .
		Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що як народний депутат України він 28 травня 2022 року слідував до м. Вільнюса (Литовська Республіка) для участі у весняній сесії Парламентської Асамблеї НАТО, що підтверджувалося розпорядженням Голови Верховної Ради України від 24 травня 2022 року № 229.
		Однак відповідач, за відсутності на те будь-яких законних підстав, протиправно відмовив позивачеві у перетинанні державного кордону України в пункті пропуску через державний кордон України «ІНФОРМАЦІЯ_2». 
		Позивач зазначив, що на час прийняття оскаржуваного рішення щодо позивача не існувало жодної з підстав для тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон, що визначені статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України». 
		Крім того, позивач указав, що як народний депутат України він має право на перетинання державного кордону в будь-якому випадку.
		У цьому контексті позивач наголосив, що надав службовим особам органу охорони державного кордону всі необхідні документи для виїзду за кордон, зокрема, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, а також підтвердні документи для засвідчення статусу народного депутата України, мети та причин поїздки.
		За описаних обставин позивач уважав оскаржуване рішення щодо відмови у перетинанні державного кордону України виявом протиправного втручання в свободи позивача та перешкодою у перетині кордону в обраному місці та часі.
		Поряд з цим, позивач звернув увагу на те, що оскаржуване рішення є немотивованим, не містить конкретного опису порушення зі сторони позивача та чіткої вказівки на належну нормативну підставу для ухвалення такого рішення, а наведене відповідачем обґрунтування не кореспондує жодним нормам права. Послався також на те, що таке рішення не відповідає установленій законом формі.
		Окремо позивач зауважив на тому, що згодом, а саме 30 травня 2022 року, у цьому ж пункті пропуску та на підставі тих же документів, за подібних обставин і незмінного нормативного регулювання він безперешкодно перетнув державний кордон України в сторону виїзду, що, з його погляду, додатково є свідченням сумнівного характеру оскаржуваного рішення від 28 травня 2022 року.
		З урахуванням наведеного, позивач просив установити в судовому порядку протиправність оскаржуваного рішення та його скасувати.
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення, яке встановлювало позивачу відповідну заборону в перетинанні державного кордону 28 травня 2022 року, вичерпало свою дію через факт установлення самої заборони та недопущення ОСОБА_1 до виїзду за кордон. 
		З наведених міркувань суд першої інстанції уважав, що таке рішення не породжує для позивача жодних правових наслідків і не впливає на обсяг його прав, а тому не може бути предметом судового оскарження.
		Водночас суд першої інстанції указав на те, що після прийняття оскаржуваного рішення, позивач реалізував своє право на перетинання державного кордону України у напрямку виїзду, який мав місце 30 травня 2022 року.
		З огляду на наведене, суд першої інстанції констатував, що вирішення судом цього спору не має ані актуального, ані перспективного впливу на обсяг прав позивача, а сам позивач не надав жодних обґрунтувань, які б засвідчували необхідність судового захисту та практичну ефективність рішення суду в цій справі відповідно до обраного позивачем способу захисту.
		Вказані висновки суд першої інстанції сформував з огляду на правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12, від 04 серпня 2020 року у справі №340/2074/19, від 09 червня 2021 року у справі №826/1432/18, від 15 липня 2019 року у справі №420/5625/18.
		Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року - без змін.
		Погоджуючись з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зазначив, що на час прийняття оскаржуваного рішення про відмову позивачеві у перетинанні державного кордону на виїзд з України таке рішення було виконано, тобто вичерпало свою дію.
		Суд апеляційної інстанції також уважав обґрунтованими доводи відповідача про те, що надані позивачем на паспортний контроль документи не давали змоги підтвердити підставу виїзду з України. В цьому контексті суд апеляційної інстанції зазначив, що надана позивачем копія розпорядження Голови Верховної Ради України від 24 травня 2022 року №229 не була засвідчена в порядку, встановленому законодавством. 
		Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що при перетинанні державного кордону України 30 травня 2022 року позивач надав належні документи щодо вибуття у відрядження, в результаті чого уповноваженою особою останньому надано дозвіл на перетин державного кордону України.
		При вирішення цього спору апеляційний суд урахував правову позицію Верховного Суду України, що викладена у постанові від 23 травня 2017 року у справі № 800/541/16.
		Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
		У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кунянський Станіслав Михайлович, просив оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
		Касаційну скаргу подано з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої  статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Мотивуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, як підставу для касаційного оскарження, скаржник зазначив, що наразі відсутній висновок щодо застосування норми частини третьої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» у подібних правовідносинах, зокрема щодо права особи на оскарження індивідуального акта про відмову у перетинанні державного кордону у разі подальшого факту пропуску через державний кордон за аналогічних обставин.
		Скаржник звернув увагу на те, що норма частини третьої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль», яка визначає право особи, якій відмовлено у перетині державного кордону оскаржити відповідне рішення до суду, не містить жодних передумов для судового захисту. У цьому аспекті скаржник указав, що аналогічним чином жоден нормативно-правовий акт не ставить можливість визнання нечинним відповідного рішення у залежність від будь-яких подій, що відбулися вже після прийняття оскарженого рішення.
		Водночас скаржник стверджував, що обраний стороною позивача спосіб захисту є ефективним. З погляду скаржника, саме визнання протиправним оскаржуваного рішення є самодостатнім видом сатисфакції, яку може отримати позивач. Скаржник зазначив, що визнання судом протиправним рішення суб`єкта владних повноважень у подальшому може бути передумовою для інших видів сатисфакції, як-то ініціювання притягнення до дисциплінарної відповідальності конкретних посадових осіб або стягнення моральної шкоди.
		До того ж скаржник звернув увагу на те, що не врахованою судами попередніх інстанцій залишилася та обставина, що через протиправне рішення відповідача ОСОБА_1 втратив дні відрядження для участі в роботі Парламентської Асамблеї НАТО, що є очевидним порушенням його прав.
		З огляду на те, що суди попередніх інстанцій у цій справі не заперечили факту, що оскаржене рішення порушує права позивача, скаржник уважав, що твердження суду першої інстанції про неефективність обраного способу захисту не може бути самостійною підставою для відмови позивачу у задоволенні позовних вимог, позаяк право на оскарження такого рішення прямо закріплено законом. 
		Мотивуючи пункт 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, як підставу для касаційного оскарження, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано розглянули у порядку спрощеного позовного провадження справу, оскільки така підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
		У касаційній скарзі скаржником також заявлено клопотання скаржника про постановлення Верховним Судом окремої ухвали стосовно допущення судами попередніх інстанцій порушень норм процесуального права у цій справі, яке обґрунтовано тим, що, постановляючи оскаржувані судові рішення у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій не дотрималися вимог до змісту судових рішень, установлених статтями 246, 322 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Позиція інших учасників справи
		Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останній просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
		Рух касаційної скарги
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 лютого 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) визнано поважними причини пропуску Порошенком П.О., в інтересах якого діє адвокат Кунянський Станіслав Михайлович, строку на касаційне оскарження рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року та поновлено цей строк; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кунянський Станіслав Михайлович, на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року у цій справі.
		Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 25 жовтня 2023 року призначено справу до розгляду.
		Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
		28 травня 2022 року начальник 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби «ІНФОРМАЦІЯ_2» (Тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 капітаном ОСОБА_2 в пункті пропуску через державний кордон України «ІНФОРМАЦІЯ_2» прийняв рішення про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
		Підставою для прийняття указаного рішення є Закон України «Про правовий режим воєнного стану», Указ Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Закон України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24 лютого 2022 року», Закон України «Про прикордонний контроль».
		Зі змісту оспорюваного рішення випливає, що ОСОБА_1 тимчасово обмежено у реалізації права на виїзд з України у зв`язку з відсутністю підстав на право перетинання державного кордону, оскільки він не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.
		30 травня 2022 року ОСОБА_1 у цьому ж пункті пропуску «ІНФОРМАЦІЯ_2» перетнув державний кордон України в напрямку виїзду.
		Позивач, уважаючи рішення про відмову у перетині державного кордону України громадянину України від 28 травня 2022 року протиправним, звернувся з цим позовом до суду.
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини першої  статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України  суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга  статті 341 Кодекс адміністративного судочинства України).
		Предметом судового контролю у цій справі є рішення начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби «ІНФОРМАЦІЯ_2» ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28 травня 2022 року про відмову у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України ОСОБА_1 .
		Щодо права позивача на оскарження в судовому порядку рішення про відмову у перетинанні державного кордону, Суд зазначає таке.
		Положення Кодексу адміністративного судочинства України передбачають можливість оскарження в адміністративному порядку як нормативно-правових актів, так й індивідуальних актів.
		Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень має особа, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
		У межах заявленого позову позивач оскаржує рішення, яким позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України.
		У мотивуваннях позовної заяви позивач указує на те, що перетинав державний кордон як народний депутат України з метою виконання завдань службового відрядження.
		У конституційно-правовій кваліфікації одним з видів суб`єктивних прав людини і громадянина визначено політичне право.
		Політичні права і свободи - це забезпечена законом і публічною владою можливість участі в суспільно-політичному житті держави та здійсненні публічної влади. 
		Захист права - це використання передбачених законом можливостей (інструментів) для поновлення свого порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права. «Право на захист особа здійснює на свій розсуд» (стаття 20 Цивільного кодексу України).
		Одним з видів захисту права може бути судовий захист шляхом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Спірне рішення про відмову позивачу у перетинанні державного кордону на виїзд з України є актом індивідуальної дії, безпосередньо стосується суб`єктивного права позивача, яке може бути об`єктом судового захисту, а тому породжує для позивача право на захист, тобто право на звернення до суду із цим адміністративним позовом.
		Право на судовий захист та можливість оскарження до суду рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень передбачено статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Суд зазначає, що порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і порядок розв`язання спорів у цій сфері врегульовано Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
		Статтею 8 вказаного Закону гарантовано, що рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.
		До того ж можливість оскарження в судовому порядку рішення органу прикордонного контролю про відмову у перетинанні державного кордону прямо передбачена частиною третьою статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль».
		Виходячи з аналізу наведених норм, Суд висновує, що право позивача на судовий захист у цій справі, пов`язане з самою протиправністю спірного рішення та не може ставитися у залежність від наслідків його реалізації або будь-яких інших умов. Виконання індивідуального адміністративного акта не може виправдовувати протиправності останнього, адже цим актом порушено права та інтереси особи.
		Щодо застережень судів попередніх інстанції про те, що позивач після прийняття спірного рішення (а саме 30 травня 2022 року) реалізував право на перетинання державного кордону на виїзд з України, Верховний Суд зазначає, що правовідносини, які виникли 30 травня 2022 року, склалися у позивача з іншим суб`єктом (інспектором прикордонного контролю), в інший день та час, не пов`язані з виправленням оскаржуваних у цій справі порушень, а тому не мають правового значення для реалізації права позивачем на оскарження спірного рішення у цій справі.
		На підставі наведеного, з урахуванням того, що оскаржуване рішення про відмову позивачу у перетинанні державного кордону впливає на реалізацію суб`єктивного права позивача, Верховний Суд уважає, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права на судове оскарження такого рішення, є формальними та необґрунтованими.
		Покликання судами першої та апеляційної інстанцій на правові висновки, що сформовані у деяких постановах суду касаційної інстанції, є помилковим з огляду на неподібність правовідносин. 
		Так, зокрема, покликання на висновки постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 є безпідставними, оскільки, згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України,  при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Крім того, ця постанова ухвалена у спорі за неподібних фактичних обставин, має відмінні підстави позову та правовідносини у цій справі урегульовані іншими нормами права, тому такі висновки не є релевантними.
		Покликання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а є безпідставними, оскільки у справі № 705/552/15-а вирішувалося питання юрисдикції спору, який стосувався захисту речового права особи.
		Крім того, указані у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №826/14016/16 висновки також не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки вони стосувалися повноти розгляду звернення фізичної особи Генеральною прокуратурою України та були врегульовані іншими нормами права.
		Що стосується покликань на постанову Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі №2a-204/12, то вони є помилковими, адже висновок Верховного Суду у вказаній справі стосується вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження та публічного правонаступництва згідно з постановою правління Пенсійного фонду України від 12 травня 2015 року № 9-1, відтак фактичні обставини та правове регулювання у зазначеній справі та у справі, що переглядається, не є подібними.
		Безпідставними є також покликання на постанову Верховного Суду від 04 серпня 2020 року у справі № 340/2074/19, оскільки висновки, які викладено Верховним Судом в зазначеній постанові, стосуються спонукання до укладення договору пайової участі у розвитку інфраструктури. 
		Щодо покликань на висновки, наведені у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 826/1432/18, то вони не заслуговують на увагу, оскільки вони стосуються оскарження бездіяльності Державної архітектурно-будівельної інспекції України, яка полягає в нездійсненні державного архітектурно-будівельного контролю, та правомірності видання дозволу на виконання будівельних робіт, що не є предметом спору у цій справі.
		Колегія суддів також відхиляє покликання на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15 липня 2019 року у справі №420/5625/18, оскільки такі стосуються обраного у вказаній справі способу захисту порушених прав в контексті визнання протиправною бездіяльності селищної ради щодо демонтування дитячого спортивного майданчика.
		Не заслуговують на увагу й покликання на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 23 травня 2017 року у справі № 800/541/16, оскільки вона стосується права особи на оскарження Указу Президента України від 13 квітня 2016 року № 142/2016 «Про скасування рішення голови Первомайської районної державної адміністрації Миколаївської області».
		Повертаючись до оцінки правомірності прийняття оспорюваного рішення, що є предметом спору у цій справі, Верховний Суд звертає увагу на те, що воно прийнято під час дії в Україні правового режиму воєнного стану.
		Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 грудня 2015 року № 389-VIII (далі - Закон України «Про правовий режим воєнного стану») воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
		Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента № 133/2022 від 14 березня 2022 року, затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
		Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
		Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		Пунктом 7 цього ж Указу Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.
		28 лютого 2022 року постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 02 березня 2022 року направлено Генеральному секретарю Ради Європи. 
		Отож вирішуючи питання про правомірність чи протиправність відмови органу прикордонного контролю у перетинанні позивачем державного кордону, ключове значення має з`ясування правового статусу, у якому позивач мав намір перетнути державний кордон на виїзд з України. Від цього, зокрема, залежить реалізація права особи на перетинання державного кордону та перелік документів, які особа має для цього надати.
		Верховний Суд зазначає, що розгляд цієї справи здійснювався судом першої інстанції у порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами. Розгляд справи у суді апеляційної інстанції відбувався в порядку письмового провадження.
		Досліджуючи зміст оскаржуваних судових рішень у цій справі, Суд констатує, що судами першої та апеляційної інстанцій не встановлювалися фактичні обставини, пов`язані із відмовою позивачу у перетинанні державного кордону України 28 травня 2022 року та не досліджувалися на підтвердження них відповідні докази.
		У постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року зазначено, що суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що надана ОСОБА_1 копія розпорядження, тобто копія електронного документа на папері, не була засвідчена в порядку, встановленому законодавством. Отож надані позивачем 28 травня 2022 року документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України, прийняти рішення про надання йому дозволу на перетинання державного кордону України.
		Однак, як свідчать матеріали справи та зміст рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року, судом першої інстанції не надавалася оцінка доказам у справі та не формувався висновок з яким, як зазначено вище, погодився суд апеляційної інстанції.
		Позивачем до позовної заяви, серед іншого, долучено копію розпорядження Голови Верховної Ради України №229 від 24 травня 2022 року, наявність якої, на момент перетину позивачем державного кордону, не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву.
		Водночас суди попередніх інстанцій у цій справі, вирішуючи спір по суті, не з`ясовували, чи відповідає надана позивачем копія вказаного розпорядження саме тій копії розпорядження Голови Верховної Ради України від 24 травня 2022 року № 229, яка була пред`явлена ОСОБА_1 органу прикордонного контролю при перетині державного кордону 28 травня 2022 року.
		Також суди попередніх інстанцій не досліджували та не надавали правової оцінки тому, чи містить надана позивачем 28 травня 2022 року для перетину державного кордону на виїзд з України електронна копія розпорядження Голови Верховної Ради України від 24 травня 2022 року №  229 в текстовому вигляді усі обов`язкові реквізити, передбачені вимогами законодавства щодо електронного документообігу.
		Залишилися поза увагою судів у цій справі й доводи відповідача про те, що під час перевірки дійсності наданого позивачем розпорядження у відповідача виникли технічні проблеми.
		Як наслідок, без дослідження доказів та встановлення з їх урахуванням усіх обставин справи, судами не надано правової оцінки наявності права у позивача на перетин державного кордону України на підставі наданих відповідачу документів під час введеного у Україні правового режиму воєнного стану.
		Суд наголошує, що наведені обставини є визначальними при вирішенні спору в цій справі і без їх з`ясування неможливо підтвердити чи спростувати правомірність спірного рішення про відмову позивачу у перетинанні державного кордону.
		Водночас Верховний Суд, у силу положень статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, обмежений у праві додаткової перевірки зібраних у справі доказів та не може встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях.
		Оцінюючи доводи скаржника щодо безпідставності віднесення судом першої інстанції цієї справи до категорії справ незначної складності та здійснення її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, Верховний Суд звертає увагу на таке.
		Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
		Частиною другою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
		Згідно з частиною третьою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
		Водночас частиною четвертою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено вичерпний перелік справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а саме справи щодо:
		оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
		оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
		примусового відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
		оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
		Відповідно до частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: 1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище; 2) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 4) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію; 6) оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження; 8) типові справи; 9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині; 10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження; 11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
		Згідно з частиною п`ятою статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
		Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів позивача, Верховний Суд вважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України).
		Аналогічні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 22 липня 2021 року у справі №460/6542/20, від 30 червня 2022 року у справі №640/27145/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 160/14915/21.
		З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, однак відсутні заборони для її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
		Отже, доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно розглянули справу у порядку спрощеного позовного провадження, є необґрунтованими.
		Підсумовуючи викладене, ураховуючи наведені висновки про те, що для правильного вирішення цього спору необхідно додатково дослідити докази та встановити додаткові обставини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для нового розгляду цієї справи.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		За правилами пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
		Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктах 1, 2, 3 частини 2 статті 328 цього Кодексу.
		Зважаючи на викладене та приписи частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Щодо вимог касаційної скарги про постановлення окремої ухвали стосовно допущення судами нижчих інстанцій порушень норм процесуального права у цій справі, Суд зазначає таке.
		За приписами частини восьмої статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України  суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати.
		Суд зазначає, що  окрема ухвала суду є одним з інструментів механізму стримувань і противаг, превенції вчинення порушень закону, які адміністративний суд не може самостійно усунути шляхом вжиття належних заходів. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду.
		Питання про постановлення окремої ухвали вирішується судом під час вирішення спору у разі наявності для того достатніх правових підстав.
		Статтею 349 Кодексу адміністративного судочинства України визначені повноваження суду касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги, а  статтею 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачені підстави для скасування судових рішень з направленням справи для продовження розгляду або на новий розгляд.
		Беручи до уваги те, що суд касаційної інстанції, за наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кунянський Станіслав Михайлович, дійшов висновку про скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий розгляд, тобто вжив процесуальних заходів, передбачених  статтею 349 Кодексу адміністративного судочинства України, клопотання скаржника про постановлення окремої ухвали задоволенню не підлягає.
		Судові витрати
		З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.
		Керуючись статтями 249, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кунянський Станіслав Михайлович, задовольнити частково.
		Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року у справі №380/9100/22 скасувати.
		Направити адміністративну справу № 380/9100/22 на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                                А.Г. Загороднюк
		судді                                                                                                     Л.О. Єресько
		                                                                                                             В.М. Соколов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...