Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 758/5142/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; визнання права власності.
Надіслано для оприлюднення: 27.10.2023. Зареєстровано: 28.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 30.10.2023.
Дата набрання законної сили: 27.02.2024
Результат оскарження 27.02.2024 Апеляційний суд міста Києва: залишено рішення без змін
Номер судового провадження: 2/758/1742/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 758/5142/22 
		 
		Р І Ш Е Н Н Я 
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		12 жовтня 2023 року                                                                 м. Київ 
		 
		Подільський районний суд м. Києва у складі
		головуючого судді - Якимець О. І.,
		за участю секретаря судового засідання - Карпишиної К.С.,        
		учасників справи:
		позивача - ОСОБА_1 ,
		представника позивача - ОСОБА_2 ,
		відповідача-1 - ОСОБА_3 ,
		представника відповідача-2 - ОСОБА_4 ,
		розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова Анастасія Григорівна про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину квартири та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,
		в с т а н о в и в :
		 
		ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 (далі - відповідач-1), ОСОБА_5 (далі - відповідач-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова Анастасія Григорівна (далі - третя особа), у якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 28.02.2023, просить:
		       - визнати квартиру АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю позивача та відповідача-1, як таку, що придбана спільною працею за спільні кошти (вимога-1);
		       - визнати за позивачем право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , як такої, що придбана спільною працею за спільні кошти (вимога-2);
		       - визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 01 жовтня 2021 року, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2 та зареєстрований приватний нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сташковою А. Г. за № 3589 (вимога-3). 
		В обґрунтування позову покликається на те, що 06 квітня 2001 року позивач та відповідач-1 познайомились, а з травня 2001 року почали проживати разом в орендованій позивачем квартирі у місті Києві. Надалі, до січня 2002 року проживали у квартирі матері відповідача-1 по АДРЕСА_2 . З початку 2002 року переїхали у квартиру по АДРЕСА_3 , яка також належала на праві власності матері відповідача-1 та у якій спільно робили ремонт, витрачали спільні кошти на ведення спільного господарства. Відповідач-1 неодноразово привозив погостити у новостворену сім`ю дочку від першого шлюбу, залишав її із позивачем. Часто разом відпочивали, їздили в гості до батьків позивача. ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та відповідача-1 народилась спільна дочка ОСОБА_6 . Отже, дані обставини свідчать про усталені сімейні зв`язки позивача та відповідача-1. Коли позивач та відповідач-1 дізнались про вагітність, вони почали обговорювати питання придбання власної квартири. На цей час позивач була працевлаштована, а відповідач-1 ні, а тому коштів на придбання квартири у місті Києві не вистачало. Батьки позивача погодились частково надати кошти на придбання квартири, що підтверджено договором дарування грошових коштів. 20.08.2002 року позивач та відповідач-1 придбали квартиру АДРЕСА_1 для спільного сімейного проживання, а право власності було зареєстровано на відповідача-1. У подальшому, 15.11.2003 позивач та відповідач-1 зареєстрували шлюб, який був припинений рішенням суду від 28.09.2011. За час спільного проживання без реєстрації шлюбу, їх відносини мали характер сімейних, адже позивач та відповідач-1 вели спільне господарство, мали певні права та обов`язки притаманні сім`ї, у них народилась дитина. У спірні квартирі були зареєстровані позивач та їх спільна дочка, які залишились проживати після припинення шлюбних відносин між позивачем та відповідачем-1. Позивач здійснювала догляд за квартирою, ремонт у квартирі за власні кошти. Відповідач-1 запевняв позивача, що після досягнення їх спільною дитиною повноліття переоформить квартиру на дочку, однак відмовився це зробити. З серпня 2021 року відповідач-1 почав вимагати звільнити квартиру. У відповідності до КпШС України та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» просить поділити майно (спірну квартиру) придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї за спільні кошти у період їх спільного проживання, а саме позивача та відповідача-1, яка є їх спільною сумісною власністю. Разом із тим, покликається на те, що оскільки у червні 2021 року між колишнім подружжям виник спір щодо спільного майна, відповідач-1 відчужив вказану квартиру на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу. Під час укладення такого договору відповідач-1 повідомив нотаріуса та покупця договору про те, що на момент придбання квартири не перебував у шлюбних відносинах та у фактичних шлюбних відносинах, а квартира є його особистою власністю. Відтак своїми діями відповідач-1 ввів в оману покупця (відповідача-2), адже згоди другого із подружжя, як співвласника майна позивач не надавав. У відповідності до ст. ст. 369 ЦК України просить визнати такий договір недійсним. 
		Відповідачем подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Наводить аргументи про те, що положення ст. ст. 16-18 ЗУ «Про власність» стосується виключно подружжя, членів сім`ї та осіб, які об`єднались для спільної діяльності та не можуть застосовуватись до правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем-1. У відповідності до ст. 24 КпШС України спірна квартира придбана відповідачем-1 до укладення із позивачем шлюбу та за власні кошти від продажу квартири по вулиці Юрківська у місті Києві , а відтак є його власністю. Щодо надання частини коштів на придбавання квартир матір`ю позивача, що підтверджено договором дарування, який не відповідає вимогам ч. 5 ст. 719 ЦК України, адже не є нотаріально посвідчений, а відтак не є належним та допустимим доказом. Будь-яких доказів, що спірна квартира є спільною власністю позивача та відповідача-1 суду не подано. Щодо позовної вимоги-3, то позивач не є стороною відповідного договору та такою не подано доказів, що оспорюваний договір порушує її права чи охоронювані законом інтереси. Просить у позовів відмовити. 
		Відповідачем-2 не подано до суду відзив, який би містив заперечення на позов. 
		       Третьою особою не подано до суду письмових пояснень на позов та відзив на позов від відповідача-1. 
		Позивачем подано до суду відповідь на відзив відповідача-1, який містить наступні пояснення. До спірних правовідносин щодо вимог-1 та -2 позивач застосовує положення п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», адже майно придбане спільною працею членів сім`ї є їх спільною сумісною власністю. Аналогічна правова позиція викладено у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 (справа № 6-102цс15). Окрім цього, факт спільного проживання позивача і відповідача-1 останнім не заперечується. Факт спільності придбання спірного майна підтверджено договором дарування та договором позики. Просить позов задовольнити. 
		11 липня 2022 року ухвалою судді прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження. 
		09 лютого 2022 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання позивача про об`єднання цивільних справ № 758/5142/22 та № 758/7666/22 в одне провадження. 
		03 березня 2023 року ухвалою суду клопотання представника позивача ОСОБА_2 про розгляд справи №758/5142/22 в порядку загального позовного провадження задоволено. Здійснено перехід від розгляду в порядку спрощеного провадження цивільної справи до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та замінено засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
		03 березня 2023 року ухвалою суду позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків викладених у мотивувальній частині ухвали. 
		05 квітня 2023 року ухвалою суду клопотання позивача про витребування доказів задоволено частково. Витребувано у Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» інформацію чи належала на праві власності квартира АДРЕСА_3 ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) станом на 2002 рік та коли вона була ним відчужена. Витребувано у Головного управління ДПС у м. Києві інформацію про отримані ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) доходи за період з 01 січня 2002 року по 01 січня 2003 року.
		31 травня 2023 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження.
		Третьою особою подано до суду заяву про розгляд справи без її участі /том. 1, а.с. 42/.
		У судовому засіданні сторона позивача підтримала позов та просить такий задовольнити з підстав викладених у заявах по суті. 
		У судовому засіданні відповідач-1 заперечив проти позову та просить у такому відмовити з підстав викладених у відзиві на позов. 
		У судовому засіданні представник відповідача-2 заперечив проти позову та просить у такому відмовити за безпідставністю. 
		Заслухавши пояснення учасників справи, покази свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.
		       Суд установив, ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ОСОБА_6 , батьками якої є громадяни України ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що підтверджено копією свідоцтва про народження /том 1, а.с. 14/.
		15 листопада 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який припинено рішенням Подільського районного суду м. Києва від 28 вересня 2011 року у справі № 2-4190/09 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу /том 1, а.с. 13/. 
		Позивач наводить аргументи про те, що у період з травня 2001 року до реєстрації шлюбних відносин проживала із відповідачем-1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та жінка, вели спільне господарство, мали спільні права та обов`язки притаманні подружжю, у них народилась дочка, за рахунок спільної праці та за спільні кошти придбали спірне майно, яке є їх спільною сумісною власністю, а відтак наявні підстави для задоволення позовних вимог-1 та -2.
		Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		Згідно з ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
		Відповідно до п. 1 Розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.
		За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
		Положення Кодексу про шлюб та сім`ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. 
		Зазначене положення передбачене Сімейним кодексом України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
		Відповідно до частини першої статті 36 Кодексу про шлюб та сім`ю України  шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
		Таким чином, факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім`ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу.
		Зазначені висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 березня 2020 року (справа № 303/2865/17), від 28 жовтня 2020 року (справа № 280/705/17), від 10 лютого 2021 року (справа №204/5407/17).
		З огляду на вказане, вирішення питання щодо факту проживання однією сім`єю у період до 01 січня 2004 року не передбачено Кодексом законів про шлюб та сім`ю України, а відтак і не передбачено вирішення питання правового статусу майна придбаного (набутого) такими особами під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловіка та жінка.
		       Натомість позивач наводить аргументи про те, що хоч не перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем-1, однак поділ майна таких осіб, які живуть однією сім`єю необхідно вирішувати у відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», ЦК України, який був чинним на час придбання спірного майна та з урахуванням п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 22.12.1995 № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
		       Відповідно до ст. 112 ЦК України (чинного на момент придбання майна) майно може належати на  праві  спільної  власності  двом  або кільком колгоспам чи  іншим  кооперативним  та  іншим  громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або  іншим кооперативним  та  іншим  громадським  організаціям,  або  двом  чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). 
		Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» (чинного на момент придбання майна) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
		Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
		Відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 25.12.2023 № №6-135цс13 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим. Виходячи з викладеного не можна визнати правильним застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» для визнання за позивачкою права власності на половину майна, придбаного до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.
		Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23.09.2015 року у справі № 6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
		Суд установив, 20 серпня 2002 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за ціною 12500,00 грн, які продавець приймає готівкою в процесі оформлення цього договору після узгодження його тексту. Право власності виникає у покупця з моменту нотаріального посвідчення договору (п. п. 3, 13 договору). Надалі вчинено реєстраційний напис на правовстановлюючому документі та зазначена у цьому документів квартира зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна на праві приватної власності за відповідачем-1 /том 1, а.с. 9-10/. 
		19 серпня 2002 року між ОСОБА_9 (матір`ю позивача) та ОСОБА_1 (позивачем) укладено договір дарування грошей у розмірі 9500,00 дол. США для придбання квартири АДРЕСА_1 . Оригінал договору оглянуто судом у судовому засіданні. 
		Відповідно до ст. 243 ЦК України (чинного на момент укладення такого договору) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
		Згідно з ч. 1 ст. 244 цього Кодексу договір дарування на суму понад 500 карбованців, при дарування валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
		Відповідно до ст. 47 цього Кодексу нотаріальне посвідчення угод  обов`язкове  лише  у  випадках, зазначених у законі.  Недодержання  в  цих  випадках  нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається. 
		        Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочин, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 2010 та 640 ЦК України пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. При визнанні договору дійсним (так само як при визнанні дійсним будь-якого правочину такого роду) суд має перевірити чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилялася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи не має інших підстав нікчемності правочину. У зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України.
		Отже, суд прийшов до переконання про те, що отримані позивачем грошові кошти у іноземній валюті у сумі 9500,00 дол. США перевищували розмір валютних цінностей визначений законодавцем у ч. 1 ст. 244 ЦК України (чинного на момент укладення договору дарування), а тому підлягав нотаріальному посвідченню; позивачем не наведено підстав чому такий договір не був нотаріально посвідчений на цей час та чи одна із сторін ухилялась від його посвідчення, а тому у відповідності до ст. ст. 76-80 ЦПК України позивачем не доведено дійсність такого договору.
		Відтак, суд прийшов до переконання про те, що позивачем не надано належних, допустимих, переконливих доказів щодо дотримання вимог ст. 244 ЦК України (чинної на момент укладення договору дарування) відносно договору дарування валютних цінностей, що не позбавляло позивача права звернутися до нотаріальної контори та укласти відповідний договір з дотриманням вимог ч. 5 ст. 719 ЦК України у період з набранням чинності цього Кодексу (01.01.2004). 
		       Окрім цього, суд прийшов до переконання про те, що договір дарування валютних цінностей не підтверджує індивідуальні трудові зусилля позивача, унаслідок яких вона одержала дохід, адже такі грошові кошти відповідно до аргументів позивача вона одержала у дар, а відтак зазначене не може бути доводом необхідності застосування до спірних правовідносин ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність». 
		       Як на обставини, що спірне майно було придбане позивачем та відповідачем-1 під час спільного проживання та внаслідок спільної праці, позивач покликається на факт народження у них спільної дитини, показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , спільні фотографії, участь у витратах на утримання майна, наявність договірних зобов`язань. 
		Як було встановлено судом, ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та відповідача-1 народилась дочка. 
		Відповідно до історії розвитку дитини ОСОБА_6 вказано, що батьками дитини є позивач та відповідач-1, дитина проживала за адресою - АДРЕСА_3 , мати зареєстрована у Полтаві, батько - у АДРЕСА_2 , мати не працює, батько - медик, директор /том1, а.с. 160/. 
		Такі обставини ніким не оспорюються, однак і не підтверджують даних про те, що це є безумовною підставою для необхідності набуття спірного майна, не підтверджують умови для визнання осіб членами сім`ї, не свідчить про реальність сімейних відносин, а відтак не можуть визнаватися судом як одна із підстав для визнання права спільної сумісної власності у відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність». 
		У судовому засіданні свідок ОСОБА_10 надав суду наступні показання. Знайомий із батьком позивача. Часто бував у Києві по роботі. У 2002 році ОСОБА_12 (батько позивача) попросив його привезти дружину (матір позивача) із грошима у розмірі 9500,00 дол. США до дочки (позивача) у Київ, на що свідок погодився. Надалі, він відвіз ОСОБА_9 із грошима до нотаріальної контори. ОСОБА_9 (дружина ОСОБА_12 ) мала передати гроші ОСОБА_12 . 
		У судовому засіданні свідок ОСОБА_11 надала суду наступні показання. У 2002 році вона займалась продажом спірної квартири, так як остання належала її родичці. По оголошенню в газеті до них зателефонував ОСОБА_3 та домовився із свідком про огляд цієї квартири. При огляді квартири був ОСОБА_3 із позивачем та маленькою дитиною. Сказали, що мешкають у матері ОСОБА_3 . Тому продавець віддав перевагу продажу їм, а не іншим покупцям. 31 липня 2002 року був укладений договір завдатку. Укладали договір купівлі-продажу у приватного нотаріуса, де був присутній тільки ОСОБА_3 . Про походження коштів у покупця продавець не цікавився. Кошти під час укладення договору купівлі-продажу були передані під час укладення такого договору нотаріусу. 
		У судовому засіданні свідок ОСОБА_9 надала суду наступні показання. У квітні 2001 році її дочка (позивач) познайомилась із хлопцем. У травні 2001 році вони разом приїжджали до Полтави та батьки позивача познайомились із ОСОБА_3 . Надалі він приїжджав до них у гості, навіть із дитиною від першого шлюбу. Позивач та відповідач-1 почали разом проживати із квітня 2001 року, спочатку в орендованій ОСОБА_1 (позивачем) квартирі. Через два місці проживали у квартирі по вулиці Юрківська у місті Києві , де почали робити ремонт. Після народження дитини, у червні 2002 року дочка із дитиною приїхали до батьків у Полтаву, оскільки було незручно зносити дитячу коляску із квартири, яка була розташована на четвертому поверсі по вулиці Юрківська у місті Києві . ОСОБА_3 у цей час працював. Кошти на придбання спірної квартири свідок просила у родичів, які погодились позичити кошти. Кошти позичила сестра свідка у розмірі 9500,00 дол. США, про що було складено розписку, згодом ці кошти були повернуті. Свідка із грошима відвіз у Київ ОСОБА_10 . Сестра у той час жила у Києві, де вони зустрілись і склали розписку. Спірну квартиру купили за 18-19 тис. дол. США, тобто сім`я позивача заплатила за спірну квартиру половину її вартості. Оскільки її донька (позивач) у цей час була у Полтаві з дитиною, тому до нотаріуса для оформлення договору купівлі-продажу вона не ходила. Переселились у спірну квартиру через рік, бо там робили ремонт. 
		Показання свідків, суд оцінює як окремо кожний так і в сукупності між собою та з іншими наявними у справі доказами, однак такі показання жодним чином не підтверджують умови для визнання позивача та відповідача-1 членами сім`ї, які спільною працею за спільні кошти набули спірне майно. 
		Окрім цього, позивачем надано ряд документів, які підтверджують участь у витратах на утримання спірного житла, його ремонт /том 1, а.с. 189-206-б/, а відтак свідчать про реальність сімейних відносин, однак такі докази суд не бере до уваги, адже такі не стосуються предмету доказування, оскільки вчинені у період перебування позивача та відповідача-1 у шлюбних відносинах та після припинення шлюбних відносин за рішенням суду.
		Позивачем також подано ряд копії спільних фотографій /том 1, а.с. 168-188/, у вигляді письмових доказів засвідчених позивачем, позивача із відповідачем-1, їх друзями, спільною дочкою та з дочкою відповідача-1 від першого шлюбу, попри те такі докази суд не бере до уваги, адже вони не містять дати їх виготовлення, що позбавляє суд можливості встановити період, у який вони були зроблені.
		Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що  показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення спільного проживання у спірний період позивача та відповідача-1 як членів сім`ї, які спільною працею за спільні кошти придбали спірне майно.
		 Відповідно до довідка уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» від 04.03.2020 № 03-2207 убачається, що позивачем повністю виконано зобов`язання за кредитним договором укладеним 02.10.2006 /том 1. а.с. 167/, однак суд не бере такі дані до уваги, адже момент укладення такого договору та його наступне виконання не стосується спірного періоду, що хоч і підтверджує отримання позивачем кредитних коштів, однак не доводить, що це були спільні кошти позивача та відповідача-1 та витрачені в інтересах сім`ї.
		Суд критично оцінює доводи відповідача-1 про те, що спірне майно придбано за його особисті кошти отримані від продажу квартири у АДРЕСА_3 , яка належала на праві власності відповідачу-1, однак такі доводи щодо належності йому на праві власності не підтверджено доказами, як і не підтверджено продаж та отримання грошових коштів від її продажу саме відповідачем-1, з наступним вкладенням таких коштів в придбання спірного майна.
		Врахуючи наведене вище та встановлені обставини, суд прийшов до переконання про те, що оскільки позивачем не надано належних та достатніх доказів, які б свідчили про набуття спірного майна у період спільного проживання її з відповідачем-1, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою на момент придбання спірного майна (20.08.2002), адже судом не установлено, наявність обов`язкових умов, які необхідні для визнання осіб членами сім`ї, адже крім спільного проживання у спірний період, не встановлено ведення спільного бюджету, господарства та побуту, що таке майно придбано внаслідок спільної праці таких осіб як членів сім`ї, при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету, що також судом не установлено, а відтак відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин щодо вимог-1 та -2 ч.1 ст. 17 Закону України «Про власність» про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю, яке набуте спільною працею за спільні кошти. 
		Щодо позовної вимоги-3, суд прийшов до наступного.
		Суд установив, що 01 жовтня 2021 року між відповідачем-1 (продавець) та відповідачем-2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (предмет договору). Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сташковою А.Г. та зареєстрований у реєстрі за № 3589 /том. 1, а.с. 11-12/ (далі - договір, оспорюваний договір).
		Позивач наводить аргументи про те, що такий договір вчинений внаслідок ведення покупця в оману, адже продавець ствердив, що предмет угоди належить йому на праві приватної власності, що не відповідає дійсності, адже майно продано без згоди іншого співвласника. 
		Відповідно до ст. 509 ЦК України договором є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
		             Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. До зобов`язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов`язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов`язань.
		Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
		За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
		Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації (як наприклад договір купівлі-продажу чи дарування), має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена всіма співвласниками цього майна.
		Згідно ч.4 ст. 369 ЦК України правочин (договір) щодо розпорядження спільним майном може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
		Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		Згідно з п.4.1 Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012  № 296/5 правочини щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підписуються всіма співвласниками цього майна або уповноваженими ними особами.
		Суд звертає увагу, що відповідно до п. 8 оспорюваного договору продавець стверджував, що на момент набуття права власності на квартиру, яка є предметом договору, в зареєстрованому шлюбі не перебував або у фактичних шлюбних відносинах не перебував і зазначена квартира є його особистою приватною власністю.
		Суд установив, що квартира АДРЕСА_1 на момент укладення спірного договору належала на праві приватної власності ОСОБА_3 /том 1, а.с. 9-10/. Тобто на момент укладення спірного правочину дана квартира перебувала у приватній власності відповідача-1, що підтверджено відповідними доказами.
		Судом відмовлено у позовній вимозі позивача про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю позивача та відповідача-1 у відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» (чинний на момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 20.08.2002). 
		З урахуванням наведеного, суд прийшов до переконання про те, що позивачем не подано доказів, що на момент продажу квартири АДРЕСА_1 (01.10.2021) остання належала на праві спільної сумісної власності позивачу та відповідачу-1, а відтак відсутні підстави для застосування норм ст. 369 ЦК України, а саме щодо розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, або уповноваженою нею особою.
		Згідно з ч. 3  ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Аналогічна правова норма міститься у ч. 1 ст. 81 ЦПК України.
		       Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (висновок  Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17).
		Відповідно до ст. 76 ЦПК України  доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 81 ЦПК України).
		Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		       Враховуючи наведене вище, суд прийшов до переконання про те, що у позові необхідно відмовити у повному обсязі.
		       Щодо заяви відповідача-1 про застосування строку позовної давності, суд прийшов до наступного. 
		       Представником відповідача-1 подано до суду заяву про застосування трирічного строку позовної давності у відповідності до ст. ст. 257 ЦК України та ст. 72 СК України. Надалі, подано письмові пояснення, які також містять аналогічні обставини щодо необхідності застосування строку позовної давності. 
		Згідно з ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		       Згідно з ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
		        Позивачем було подано до суду заяву про зміну предмету позову у якій наведено обставини про набуття спірної квартири (20.08.2002), як така, що придбана спільною працею за спільні кошти осіб (позивача та відповідача-1), які проживали як члени сім`ї, а відтак є їх спільною сумісною власністю у відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність» та визнати договір купівлі-продажу такої квартири від 01.10.2021 таким, що вчинений без згоди одного із співвласників щодо майна, яке належить на праві спільної сумісної власності у відповідності до ст. 369 ЦК України.
		Отже, спірні правовідносини, які виникли між сторонами не регулюються нормами СК України, а відтак суд не застосовує положення ст. 72 СК України щодо застосування строку позовної давності. 
		       Спірні правовідносини між сторонами виникли внаслідок того, що спірна квартира продана відповідачем-1 (01.10.2021), які на переконання позивача належала їм на праві спільної сумісної власності, адже придбана внаслідок їх спільної праці за спільні кошти. 
		Враховуючи наведене, суд прийшов до переконання про те, що трирічний строк позовної давності обчислюється після укладення оспорюваного договору від 01.10.2021, з моменту коли особа дізналась про порушення свого права та звернулась до суду за захистом свого порушеного права, який на момент подання позову до суду (07.07.2022) не минув, а відтак підстави для застосування строку позовної давності до спірних правовідносин відсутні, а тому у заяві відповідача-1 про відмову у позові шляхом застосування строку позовної давності слід відмовити. 
		У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, понесені судові витрати позивачем необхідно покласти на позивача. 
		Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 259, 265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд
		у х в а л и в:
		 
		у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова Анастасія Григорівна про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину квартири та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири - відмовити.
		Судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду із позовом - покласти на позивача.
		Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч. 2 ст. 354 Цивільного процесуального кодексу України.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
		Учасники справи:
		позивач ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
		відповідач-1 ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
		відповідач-2 ОСОБА_5 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_3 ;
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова Анастасія Григорівна, місцезнаходження - місто Київ, вулиця Левка Лук`яненка, будинок № 2-Д.
		Повне судове рішення складено 23 жовтня 2023 року. 
		 
		 
		 
		Суддя                                                                          О. І. Якимець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...