Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/35570/21-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 31.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 31.10.2023.
Дата набрання законної сили: 26.10.2023
Номер судового провадження: 61-6837ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		26 жовтня 2023 року
		м. Київ
		справа № 757/35570/21-ц
		провадження № 61-6837св23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Товариства з обмеженою відповідальністю «Мастербуд»,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2022 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року у складі колегії суддів Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., 
		Семенюк Т. А.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 
		до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мастербуд» 
		(далі - ТОВ «Мастербуд») про скасування наказу, поновлення 
		на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Позовна заява мотивована тим, що 06 січня 2021 року на підставі наказу 
		від 05 січня 2021 року № 001-ПР ОСОБА_1 прийнятий на роботу 
		до ТОВ «Мастербуд» на посаду юриста юридичного відділу.
		Відповідно до довідки про доходи від 17 березня 2021 року № 22-ОЗ, оклад позивача складає 10 000 грн (до вирахування податку з доходів фізичних осіб та військового збору).
		Оскільки відповідач затримав виплату позивачеві заробітної плати за травень 2021 року на 10 календарних днів, 31 травня 2021 року 
		ОСОБА_1 написав заяву про звільнення з роботи.
		Відповідач прийняв заяву про звільнення, проте не бажав більше спілкуватися з цього приводу та не звільнив позивача у встановлений законом строк, не видав належно оформлену трудову книжку з проведенням розрахунків у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
		29 червня 2021 року позивачу на картковий рахунок перераховано заробітну плату за травень 2021 року в розмірі 8 050 грн, а також заробітну плату за першу половину червня 2021 року - 1 732,80 грн.
		30 червня 2021 року ТОВ «Мастербуд» видало наказ № 095-Зв, яким звільнило позивача за прогули без поважної причини на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
		30 червня 2021 року позивачу не надався для ознайомлення наказ про застосування дисциплінарного стягнення, не пропонувалося надати письмові пояснення з приводу припущення про порушення ним трудової дисципліни.
		30 червня 2021 року позивачу на картковий рахунок перераховано належна при звільненні за червень 2021 року сума в розмірі 8 844,20 грн.
		Оскільки позивач вважав своє звільнення незаконним,  ОСОБА_1 , 
		з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив, 
		- скасувати наказ ТОВ «Мастербуд» від 30 червня 2021 року № 095-Зв про звільнення за прогул;
		- поновити його на посаді юриста у товаристві;
		- зобов`язати ТОВ «Мастербуд» нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 182 000 грн з вирахуванням податку з доходів фізичних осіб та військового збору.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		і мотиви їх ухвалення
		Печерський районний суд міста Києва рішенням від 27 грудня 2022 року 
		у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		Київський апеляційний суд постановою від 11 квітня 2023 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2022 року залишив без змін.
		Судові рішення мотивовані тим, що звільнення позивача у зв`язку з прогулом на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, проведено відповідачем із дотриманням вимог чинного трудового законодавства. Тому відсутні підстави для задоволення позову.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року через систему «Електронний суд»,  ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає:
		- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) та від 13 квітня 2022 року 
		у справі № 344/1017/20 (провадження № 61-16781св21);
		- пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 38 КЗпП України;
		- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою 
		статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані 
		у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених 
		у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених 
		пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення на підставі недопустимих доказів, а саме врахували той факт, до відповідач довів законність звільнення позивача саме за прогул.
		Доводи інших учасників справи
		У липні 2023 року ТОВ «Мастербуд» подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що 06 січня 2021 року ОСОБА_1 прийнятий на роботу до ТОВ «Мастербуд» на посаду юриста юридичного відділу на підставі наказу від 05 січня 2021 року № 001-ПР.
		ТОВ «Мастербуд» наказом від 29 червня 2021 року створило спеціальну комісію з фіксації факту відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 
		в робочий час на підставі доповідної записки від 29 червня 2021 року № 1 (а. с. 145).
		30 червня 2021 року комісія з фіксації факту відсутності працівника на робочому місці склала акт, в якому встановила, що 29 червня 2021 року в період часу з 09:00 год. по 13:00 год. та з 14:00 год. по 18:00 год., а також 
		30 червня 2021 року в період всього часу з 09:00 год по 13:00 год. працівник товариства юрист юридичного відділу ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці в робочий час (а. с. 146).
		30 червня 2021 року генеральний директор ТОВ «Мастербуд» видав наказ 
		№ 095/2 про проведення службового розслідування за фактом відсутності працівника на робочому місці в робочий час (а. с. 147), за результатами проведення якого складений звіт (акт).
		Відповідно до звіту (акта) за результатами проведення службового розслідування за фактом відсутності працівника на робочому місці в робочий час від 30 червня 2021 року, після 15:00 год. 30 червня 2021 року ОСОБА_1 відповів на черговий здійснений йому телефонний дзвінок й повідомив, що наразі зайнятий на іншому підприємстві і матиме можливість прибути за адресою ТОВ «Мастербуд» пізніше, а саме протягом однієї години (а. с. 148, 149).
		Після прибуття до товариства близько 16:00 год. ОСОБА_1 запропоновано, зокрема, надати письмові пояснення щодо причин його відсутності на робочому місці в робочий час 29 та 30 червня 2021 року з 09:00 год. до 13:00 год. Від надання письмових пояснень ОСОБА_1 відмовився, про що складено акт (а. с. 150).
		Наказом від 30 червня 2021 року № 095-Зв ТОВ «Мастербуд» звільнило ОСОБА_1 30 червня 2021 за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
		У день звільнення позивачу видано копію наказу про звільнення, трудову книжку та проведено повний розрахунок, про що останній поставив свій підпис (а. с. 153).
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження 
		в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених 
		у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції 
		та постанова апеляційного суду відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
		Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
		Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом 
		у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша 
		статті 13 ЦПК України).
		Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
		Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи 
		(стаття 5-1 КЗпП України).
		Відповідно до положень статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна роботодавця, з яким укладено трудовий договір.
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав послався на те, що 31 травня 2021 року він написав заяву про припинення трудового договору з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку із затримкою виплати заробітної плати, проте відповідач протягом двох тижнів не звільнив його з роботи, а тому 30 червня 2021 року він мав право не виходити на роботу, а відповідач за умови його невиходу на роботу не мав права звільняти його за прогул.
		Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачений статтею 38 КЗпП України.
		Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
		Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
		Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
		Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.
		Пунктом 22 статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються діяння, які, зокрема, є дисциплінарними правопорушеннями.
		За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення 
		(стаття 147 КЗпП України).
		Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
		Під порушенням трудової дисципліни мається на увазі невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на працівника трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
		Роботодавець має встановити, чи немає обставин, які виключають дисциплінарне провадження щодо працівника, до яких зазвичай належать: відсутність події або складу дисциплінарного проступку; вина або дії особи у стані крайньої необхідності; наслідки порушення; закінчення терміну, передбаченого для накладення дисциплінарного стягнення.
		Закон не вимагає, щоб порушення обов`язково призводило до будь-яких шкідливих наслідків. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності достатньо, щоб був зафіксований сам факт порушення, а наявність чи відсутність шкідливих наслідків може бути врахована тільки при визначенні тяжкості проступку та виборі виду дисциплінарного стягнення.
		Водночас вина, як одна з ознак порушення трудової дисципліни, є цілком необхідною для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, наявність якої має бути обов`язково доведена роботодавцем. Критерієм, за яким визначається наявність вини в діях працівника, є належна турбота працівника про виконання трудових обов`язків.
		При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (частина третя статті 149 КЗпП України).
		Тлумачення частини третьої статті 149 КЗпП України свідчить, що її положення мають поширюватися при застосуванні будь-якого виду дисциплінарного стягнення, тобто як до звільнення, так і до догани.
		У постанові від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження 
		№ 61-38286св18) Верховний Суд зазначив, що «ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника. Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
		Згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку вчинення працівником прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		Прогулом вважається самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки, припинення виконання трудових обов`язків до закінчення строку трудового договору або строку, який працівник повинен відпрацювати після закінчення вищого або середнього спеціального навчального закладу.
		За загальним правилом, прогулом вважається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		Відповідно до сталої судової практики визначальним для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за прогул є не тільки встановлення факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а також встановлення поважності причин відсутності.
		Причини відсутності працівника на роботі можна вважати поважними, якщо вони виключають вину працівника, а явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником.
		Отже, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування всіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Водночас неодержання такого пояснення не є підставою для визнання факту відсутності порушення трудової дисципліни, якщо такий факт підтверджений іншими доказами.
		При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за 
		пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що, передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника.
		Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду 
		від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц (провадження 
		№ 61-20505св18), від 12 жовтня 2022 року у справі № 519/723/20 (провадження № 61-15256св21), від 20 жовтня 2020 року у справі 
		№ 676/2489/19 (провадження № 61-8930св20) тощо.
		Отже, для встановлення факту вчинення ОСОБА_1 прогулу необхідно встановити не тільки факт відсутності його на роботі, а також неповажність причини такої відсутності.
		Згідно з частиною першою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
		Верховний Суд зазначає, що ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
		Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
		Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
		Згідно з цивільним процесуальним законом тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Частинами першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що він звертався до відповідача з письмовою заявою про звільнення за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України.
		Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що подання заяви про звільнення за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України не звільняє працівника від обов`язку виходити на роботу та виконувати передбачені трудовим договором обов`язки, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
		Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) 
		та від 13 квітня 2022 року у справі № 344/1017/20 (провадження 
		№ 61-16781св21).
		У постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) Верховний Суд зазначив, що «відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті. Аналіз змісту частини третьої статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку, що в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону».
		У постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 344/1017/20 (провадження 
		№ 61-16781св21) Верховний Суд вказав, що «при незгоді роботодавця звільнити працівника у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю роботодавець може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівник не зазначав».
		Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		Посилання в касаційній скарзі про неврахування апеляційним судом висновків при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі 
		№ 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) та від 13 квітня 2022 року 
		у справі № 344/1017/20 (провадження № 61-16781св21), є безпідставними, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		З огляду на зміст вказаної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню цивільними судами під час вирішення спору.
		Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 38 КЗпП України, а саме - щодо можливості встановлення факту отримання роботодавцем заяви про звільнення з огляду на листування його уповноваженої особи з працівником, у тому числі у тому чи іншому месенджері.
		Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду 
		у подібних правовідносинах щодо можливості встановлення факту отримання роботодавцем заяви про звільнення з огляду на листування його уповноваженої особи з працівником, у тому числі у тому чи іншому месенджері, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
		Розірвання трудового договору за статтею 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою не має значення, чи була погоджена ця ініціатива з роботодавцем та чи згідний він з такою вимогою робітника. Для працівника виявлення цієї ініціативи створює лише один обов`язок - продовжувати виконання усіх умов трудового договору протягом двох тижнів від дня подання роботодавцю такої заяви. Трудові відносини припиняються незалежно від того, чи видано роботодавцем наказ про звільнення працівника, чи не вчинено такої дії. Відсутність такого наказу не зобов`язує працівника надалі виконувати покладені на нього трудові обов`язки та не продовжує дії трудового договору.
		Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13 (провадження № 61-678св17), 
		від 04 травня 2022 року у справі № 761/16900/21 (провадження 
		№ 61-12562св21).
		Регламентований статтею 38 КЗпП України порядок звільнення працівника за власним бажанням передбачає необхідність письмового звернення працівника до роботодавця за два тижні до звільнення з попередженням про розірвання трудового договору; зазначення у заяві про звільнення за власним бажанням про порушення роботодавцем законодавства про працю у випадку звільнення з такої підстави; продовження працівником роботи до видачі власником або уповноваженим ним органом наказу (розпорядження) про звільнення. Залишення роботи без дотримання передбаченого частиною першою статті 38 КЗпП України порядку є самовільним, у тому числі й за обставин фактичної наявності заборгованості з виплати заробітної плати у підприємства перед працівником, коли він не посилається на відповідні обставини у заяві про звільнення. Обов`язок роботодавця звільнити працівника за поданою ним заявою про звільнення за власним бажанням без дотримання передбаченого частиною першою 
		статті 38 КЗпП України порядку наведеною нормою не встановлений.
		Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року 
		у справі № 589/771/16-ц (провадження № 61-13258сво18).
		За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. Проте така ініціатива з наміром припинити трудові відносини в односторонньому порядку має бути доведена до відома роботодавця.
		Своє бажання щодо звільнення за статтею 38 КЗпП України працівник оформлює у письмовій довільній формі. Спосіб подання заяви на звільнення законодавством не обмежується. Отже, заяву можна надати особисто роботодавцю, надіслати поштою чи телеграмою.
		Відмова у звільненні є порушенням законодавства про працю, проте факт небажання роботодавця звільняти працівника треба підтвердити. Отже, у разі подання заяви про звільнення за власним бажанням працівникові потрібно надати документи, що підтверджують факт подання такої заяви та отримання її роботодавцем.
		Надіслання поштовим засобом зв`язку на адресу роботодавця заяви про звільнення за власним бажанням, хоча і є можливим варіантом сповіщення роботодавця про свої наміри працівником, проте без встановлення факту отримання ним такої заяви не свідчить про припинення між сторонами трудових відносин з дня надіслання такої заяви в обумовлений у ній строк.
		Аналогічних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах 
		від 22 квітня 2020 року у справі № 187/1469/18 (провадження 
		№ 61-363св20), від 27 липня 2021 року у справі № 552/3400/19 (провадження № 61-6056св20), від 16 листопада 2022 року у справі № 465/4294/18 (провадження № 61-4820св22).
		У справі, яка переглядається, спірним питанням є доведення працівником у встановленому законом порядку роботодавцю про намір припинити трудові відносини за його ініціативою.
		Суди встановили, що позивачем не надано доказів того, що він звертався до відповідача з письмовою заявою про звільнення за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, що також підтверджується матеріалами справи.
		Таким чином, оскільки позивач не довів обставин, заявлених у позовній заяві, а саме, що він у визначеному законом порядку подав заяву 
		про звільнення за власним бажанням відповідно до частини третьої 
		статті 38 КЗпП України, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що роботодавець не міг розглянути таку заяву у зв`язку з її відсутністю.
		Отже, суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, але відсутня підстава для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості, містять правильні висновки щодо застосування норми права у спірних правовідносинах.
		Також підставою касаційного оскарження заявник зазначає пункт 4 
		частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: пункт 1 частини третьої 
		статті 411 ЦПК України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій не досліджено письмові докази, не надано їм жодної правової оцінки, зокрема вказує на листування з безпосереднім керівником ОСОБА_1 - комерційним директором ОСОБА_2 (співзасновником 
		ТОВ «Мастербуд») в месенджері WhatsАрр з приводу поданої заяви про звільнення, які залишилися судами недослідженими.
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
		Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення в сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
		За таких обставин недостатніми є доводи заявника про не дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених 
		пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Заперечуючи проти позовних вимог, ТОВ «Майстербуд» вказало, що 
		31 травня 2021 року  ОСОБА_1 нібито написав заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України та надав її ОСОБА_2 .
		Проте, безпосереднім керівником ОСОБА_1 був генеральний директор ТОВ «Мастербуд» ОСОБА_3 , і саме виключно ОСОБА_3 наділений повноваженнями щодо прийняття на роботу та звільнення усіх працівників ТОВ «Мастербуд». Вказане підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 22 лютого 2023 № 358192345359 (а. с. 218-220).
		Отже, ТОВ «Мастербуд» ані через ОСОБА_3 , ані через ОСОБА_2 жодних заяв від ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням 
		31 травня 2021 року не отримувало, а тому вказане твердження позивача не відповідає дійсності.
		Щодо посилання на листування в месенджері WhatsАрр, то надані «скриншоти» не дають можливості встановити факт існування листування; ідентифікувати дійсних учасників листування; належність листування конкретним ідентифікованим особам (а. с. 184-186).
		Вказані заперечення відповідача були перевірені судом апеляційної інстанції та таким доводам надана належна оцінка.
		Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.
		Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення на підставі недопустимих доказів, а саме врахували той факт, що відповідач довів законність звільнення позивача саме за прогул, колегія суддів не бере до уваги, оскільки твердження позивача про недопустимість наданих відповідачем письмових доказів є його власними припущеннями, не підтвердженими жодними доказами.
		Водночас колегія суддів зазначає, що доводи заявника фактично зводяться до незгоди скаржника із наданою судами оцінкою обставин справи 
		та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.
		Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною другою статті 389 ЦПК України, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.
		Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
		На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.
		Щодо судових витрат
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною 
		і оскарженню не підлягає.
		Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...