Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 711/4498/23 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Справи в порядку виконання судових рішень у кримінальних провадженнях.
Надіслано судом: 06.11.2023. Зареєстровано: 06.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 07.11.2023.
Дата набрання законної сили: 02.11.2023
Номер судового провадження: 11-кп/821/621/23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 10001010010000001

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		 
		Провадження № 11-кп/821/621/23 Справа № 711/4498/23 Категорія: ст. 537 КПК УкраїниГоловуючий у І інстанції ОСОБА_1    Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2 
		 
		 
		 
		 
		УХВАЛА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		02 листопада 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Черкаського апеляційного суду в складі:
		головуючого судді                 ОСОБА_2 
		суддів                                         ОСОБА_3 , ОСОБА_4 
		секретаря судового засіданняОСОБА_5 за участі:  прокурора захисника засудженого  ОСОБА_6          ОСОБА_7 ,         ОСОБА_8 
		 
		 
		 
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси кримінальне  провадження за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 серпня 2023 року, якою в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв`язання питання, пов`язаного із виконанням вироку та звільнення від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі - відмовлено, - 
		в с т а н о в и л а :
		Засуджений ОСОБА_8 звернувся до Придніпровського районного суду м. Черкаси з клопотанням про розв`язання питання, пов`язаного із виконанням вироку, а саме просить суд застосувати правове положення ч.1 ст.25 КК України (в редакції 1960 року) та звільнити його з-під варти у зв`язку з відбуттям покарання 25 років, за вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 року, що набирав чинності Ухвалою Верховного Суду України від 16.07.2002 року.
		Клопотання мотивує тим, що вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 року, по справі № 1- 39/2001, він - ОСОБА_8 засуджений за ст.142 ч.3; ст.93 п.п. «а; е; з; і»; ст.42 ч.1 КК України: в редакції (1960 р.) до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Ухвалою Верховного Суду України від 16 липня 2002 року, вирок Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 р., залишено без змін і набрав законної сили. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 24.10.2017 року по справі №71 1/8591/17 йому зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення від 09.12.1999 р. по 16.07.2002 року (як 2 (два) роки, 7 (сім) місяців,7 (сім) днів), з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі за вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 року, що на теперішній день дорівнює понад 26 (двадцять шість ) років позбавлення волі. Вважає, що до нього має бути 14 застосоване правове положення ч.1 ст.25 КК України (в редакції 1960 року), виходячи з наступного.      
		Так згідно з вироком суду від 25.12.2001 р. довічне позбавлення волі йому було призначено за правопорушення згідно зі ст.142 ч.3 ; ст.93 п.п «а; е; з; і» КК України (в редакції 1960 року), інкриміновані за злочини, які датовано 04.11.1999 року та 30.11.1999 року. Відповідно до положень ч.2 ст.4 КК України, злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Аналогічна норма містилась і в ч.1 ст.6 КК України (в редакції 1960 року ), що втратив чинність з 01.09.2001 року. Санкція ст.93 КК України (в редакції 1960 року), станом на листопад 1999 року передбачала покарання за це правопорушення у вигляді позбавленням волі на строк від 8 до 15 років або виняткову міру покарання (смертна кара). Згідно з положеннями ст.25 КК України (в редакції 1960 року), верхня межа позбавлення волі встановлювалась законом за двома категоріями: до 10 років; до 15 років.    
		Відповідно до ч.1 ст.25 КК України (в редакції 1960 року), а при заміні в порядку помилування виняткової міри покарання на позбавлення волі могло бути і призначено на строк понад 15 років, але не більше 20 років. Кримінальний кодекс України редакції 1960) року, на момент вчинення тяжкого правопорушення, за яке його було засуджено - не мав інституту невизначених вироків до позбавлення волі. На момент вчинення інкримінованого йому правопорушення, передбаченого ст.93 КК України (в редакції 1960 року), діяла «одноярусна» загальна (звичайна) система призначення покарання, яка встановлена Конституцією України з 29.06.1996 року, та остаточно закріплена Рішенням КСУ від 29.12.1999 року №11 - рп/99. Законом України «Про внесення змін до кримінального, Кримінально - процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року №1483-111, що набули чинності лише з 29 березня 2000 року, - яким було введено нове покарання у виді довічного позбавлення волі, - що належить до загальної системи призначення покарання. Відповідальність за ст.93 КК України (в редакції 1960 року), була значно посилена порівняно з тією, яка була передбачена в КК України (в редакції 1960 рою і. яка була чинною на час вчинення інкримінованого йому злочину (правопорушення). Згідно з ч.1 ст.25 КК України (1960 року), в редакції, чинній після 29.03.2000 р., при заміні в поряду помилування довічного позбавлення волі, позбавленням волі воно може бути призначено і на строк понад 15 років, але не більше 25 років. 28 червня 1996 року в Україні було прийнято Конституцію України, яка визнала людину, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст.3 Конституції України), а також за кожною людиною - невід`ємне право на життя (ст.27 Конституції України). У Кримінальному кодексі України ( в редакції 1960 року), система кримінальних покарані та система призначення кримінальних покарань була, - «двохярусною», тобто складалася із двох частин: загальної (звичайної) і виняткової. Загальна (звичайна) система покарання містила вичерпний перелік видів покарань та базувалася на меті покарання (ст. 22 КК України 1960 року), що передбачала поєднання кари з виправленням і перевихованням засудженого. Виняткова частина системи покарання визнавалась такою, що мала винятком я характер, допускала застосування смертної кари (ст. 24 КК України 1960 року), яка як міра покарання не входила до системи кримінальних покарань, визначених у ст. 23 КК України ( в редакції 1960 року). Загальна (звичайна) система кримінального покарання, при призначенні конкретного покарання особі, що входило до переліку її видів, передбачала прямий порядок обґрунтування у мотивувальній частині судового рішення, як обґрунтування судом того, що саме конкретний вид покарання є найкращий спосіб, у такому випадку, який забезпечує досягнення мети покарання у поєднанні кари виправлення та перевиховання. Виняткова система покарання (смертна кара) базувалася на мотивуванні від протилежного, тобто потребувала доведення, що виправлення та перевиховання відносно винного не має жодного  ані правового, ані соціального сенсу. Конституційні норми (ст. ст.3, 21, 22, 24, 27, 28, 64, ч. 2 ст.102, ч.3 ст.104, п.2 ст.116 Конституція України) вступили в дію 29.06.1996 року. Перехідні положення Конституції України не передбачають жодних особливостей для застосування цих норм. Нормою ст. 64 Конституції України стверджується, що конституційні прав свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених  Конституцією України. Жодною нормою Конституції України не передбачено такого обмеження невід`ємного права людини на життя, як позбавлення життя на основі вироку суду. Норма ст.19 Конституції України, заборонила органам влади застосовувати виняткову частину системи покарання згідно зі ст. 24 КК України (в редакції 1960 року). Згідно з нормою ст.8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно - правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Конституція України яка вступила в дію 29.06.1996 року, згідно з нормами ст. 8 Конституції України змінила в цілому положення про покарання,  про призначення покарання кримінального кодексу України (в редакції 1960 року), тобто було замінено «двохярусну» систему покарань на «одноярусну», загальну (звичайну) систему покарань, всі види покарань якої без виключення, перераховано у ст. 23 КК Україні ( в редакції 1960 року) Конституція України зобов`язує суди при здійсненні кримінального процесу керуватися насамперед нормами Конституції України, безпосередньо використовувати та застосовувати їх як норму прямої дії при розв`язанні конкретних питань (ст. 8 Конституції України). На цю обставину особливу увагу звертає Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 1 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Керуючись вказаною постановою, суди зобов`язані оцінювати зміст будь - якого закону чи іншого нормативно - правового акту з позиції відповідності Конституції України й в усіх необхідних випадках використовувати Конституцію України, як норму прямої дії. Таким чином, керуючись Конституцією України, як Основним законом, норми якого є нормами прямої дії чинними міжнародними договорами, постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року, суди зобов`язані при застосуванні ст. 93 КК України ( в редакції 1960 року), до діянь, що мали місце з 29 червня 1996 року, застосовувати саме норми Конституції України , як норми найвищої юридичної сили. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав не чинним положення кримінального кодексу України (в редакції 1960 року), які передбачали виняткову міру покарання (п. 1 Рішення КСУ від 29.12.1999 р. № 11-рп/99), безпосередньо санкцію ст.93 КК України (1960 року). Згідно з ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним судом України рішення про їх неконституційність. Своїм рішенням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України не створив жодної нової конституційної норми та не скасував жодної чинної конституційної норми. Цим рішенням КСУ дав тлумачення чинних конституційних норм і підтвердив верховенство Конституції України, а відповідно, ствердив, що з 29 червня 1996 року виняткова міра покарання, а саме, положення ст.ст.24, 93 та інші КК України (в редакції 1960 року) - не можуть застосовуватись, тому що вони вступили в конкуренцію з нормами більш високого рівня - нормами основного закону Конституції України, що забороняли на підставі судового рішення позбавляти особу життя. Верхня межа загальної системи покарання згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції до 29.03.2000 року за ст. 93 КК України ( в редакції 1960 року),- становила 20 років. Верхня межа загальної системи покарання згідно з ч. 1 ст. 25 КК України ( в редакції 1960 року) в редакції після 29.03.2000 року за ст. 93 КК України (в редакції 1960 року), - становить 25 років. Таким чином, в Кримінальному кодексі У країн и (в редакції 1960 року), який діяв до 01 вересня 2001 року, - не існувало інституту невизначених вироків до позбавлення волі. Всі покарання, завжди мали певний строк. Максимальна верхня межа позбавлення волі встановлена положеннями ч.1 ст.25 КК України (1960 року) в редакції від 29.03.2000 року становила 25 років. Що стосується довічного позбавлення волі, як нового виду покарання за загальним правилом, то він може застосовуватись в Україні до правопорушень, вчинених починаючи з 29.03.2000 року, тобто з моменту вступу в дію закону від 22.02.2000 року №1483-111, яким було введено нове покарання у виді довічного позбавлення волі. Інститут заміни довічного позбавлення волі на диференційований строк позбавлення волі від 15 до 25 років передбачено правовим положенням ч.1 ст.25 КК України (1960 року), в редакції від 29.03.2000 року. Ця заміна можлива лише в порядку помилування, де інститути заміни й помилування діють разом в сполучній формі застосування цього кримінально - правового процесу, тобто заміна допускається після факту вступу в дію винесеного вироку з призначенням винному довічного позбавлення волі. Тільки в таких випадках діє норма про заміну довічного позбавлення волі на позбавлення волі від 15 років до 25 років (ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року). Кримінальний кодекс України (в редакції 1960 року) - не знає інституту невизначених вироків до позбавлення волі. Це покарання завжди призначається на певний строк. Новий вид покарання довічне позбавлення волі, який діє з 29.03.2000 року і застосовується за ст. 93 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року та відноситься до загальної (звичайної) системи покарання, є строковим видом покарання з максимальним строком позбавлення волі яка обмежена верхньою межею - строком 25 років, який встановлюється правовим положенням ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року. Кримінальний кодекс України (в редакції 2001 року), - встановив інститут невизначених вироків до позбавлення волі. Вид покарання - довічне позбавлення волі, який діє з 01.09.2001 року і застосовується до ст. 115 КК України( в редакції 2001 року) та відноситься до загальної  (звичайної) системи покарання, є безстроковим видом покарання, який встановлюється правовим положенням ч. 2 ст. 87 КК України 2001 року (за якими можлива заміна в порядку помилування довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком від 25 років і більше , де верхня межа не обмежена, що встановлює безстроковість виду покарання).
		Якщо особа відносно якої вступив в дію вирок за яким винному призначене  покарання у виді довічного позбавлення волі, не скористалася діями інститутів заміни та помилування, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року, а якими можлива заміна в порядку помилування довічного позбавлення волі на позбавлення  волі диференційованим строком від 15 років до 25 років. Винна особа відбуває повний строк  покарання у виді довічного позбавлення волі, який за положеннями ч. 1 ст. 25 КК України 1960 року в редакції від 29.03.2000 року складає строк позбавлення волі 25 років, після чого  виключається кримінальна відповідальність і застосування покарання. Тобто особа яка відбула строк 25 років позбавлення волі звільняється з установи виконання покарань де діяла  примусова ізоляція засудженого, через те, що в органів державної влади не має більше правових підстав позбавляти волі дану особу за вироком суду, також згідно з нормами ст.. ст..3, 8, 19, 64 Конституції України. Таким чином, позбавлення його волі - є порушенням його законних прав і свобод, що фактично прирівнюється до катування (ст.3 Європейської  конвенції з прав людини). Враховуючи викладене просив  суд застосувати правове положення ч. 1 ст.25 КК України (в редакції 1960 року) та звільнити його з-під варти у зв`язку з відбуттям покарання 25 років, за вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001 року, що набирав чинності Ухвалою Верховного Суду України від 16.07.2002 року.
		Засуджений ОСОБА_8 просив суд врахувати дану практику Європейського суду з прав людини, як джерело права при розгляді даного клопотання по суті, що передбачено КПК України та Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини і в частині визнання порушень його прав як людини і громадянина згідно ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1957 р.), ст. 28 Конституції України та звільнити його достроково від подальшого відбування  покарання та подальшого утримання в установі відбування покарання або замінити невідбуту частину покарання більш м`яким, оскільки зникли обґрунтовані пенологічні  підстави.
		Засуджений ОСОБА_8 в судовому засіданні суду першої інстанції клопотання підтримав та просив його задовольнити.
		Захисник засудженого ОСОБА_8 - адвокат ОСОБА_7 в судовому засіданні суду першої інстанції клопотання підтримав та просив його задовольнити з підстав, викладених у клопотанні.
		Прокурор заперечував проти задоволення клопотання засудженого, посилаючись на його необґрунтованість, і пояснив, що з тих підстав, на які посилається засуджений ОСОБА_8 він не може бути звільнений. Крім того, зауважив, що засуджені до довічного позбавлення волі, відповідно до вимог чинного законодавства, відбувши вказане покарання строком не менше 20 років, можуть звернутися до Президента України з проханням про помилування. З огляду на це прокурор вважав клопотання таким, що не підлягає  задоволенню.
		 
		Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 серпня 2023 року, в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв`язання питання, пов`язаного із виконанням вироку та звільнення від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі - відмовлено.
		          Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції засуджений ОСОБА_8 подав апеляційні скарги в яких просять:
		          Скасувати ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси  від 07.08.2023 року з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції;
		Вважає, що рішення суду є незаконним, винесеним з істотними порушеннями норм процесуального законодавства .
		Вказує, що наполягає не на заміну покарання довічне позбавлення волі на певний строк, а звільнення з місць позбавлення волі у зв`язку з відбуттям максимальної міри покарання 25 років, згідно норм КК України ( 1960 р ) зі змінами згідно ЗУ № 1483-111 від 22.02.2000 року, який набрав законної сили 29.03.2000 року та застосування до нього ст.25 ч.1 КК України ( 1960 р ), чинної редакції на час скоєння злочинів 04 та 30 листопада 1999 року.
		Наголошує, що суд першої інстанції діючи поза межами предмета звернення, в супереч зазначеним критеріям складу суду  самовільно  з метою відмови у з`ясуванні питання, фактично беззаконного та понад строк перебування ОСОБА_8 в місцях несвободи, змінив форму провадження на власний розсуд.
		 
		          Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого ОСОБА_8 та захисника, які підтримали подану апеляційну скаргу, думку прокурора, який просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не  підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.
		 
		Згідно засад кримінального судочинства, визначеної у ч.3 ст.26 КПК України, суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.
		            Відповідно до ч.1 ст.539 КПК України питання, які виникають під час  та  після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора,  засудженого його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.
		          Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК України, під час виконання вироків місцевий суд в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, має право вирішувати питання про заміну невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким.
		          Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_8 засуджено вироком Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001р. за ч.3 ст.142, п.п. «а», «е», «і», «з» ст.93, ч.1 ст.42 КК України (в редакції 1960р.) до довічного позбавлення волі. До набрання вироком законної сили засудженому залишений запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Строк відбуття покарання рахувати з 09.12.1999р., тобто з моменту фактичного затримання.
		           Ухвалою Верховного Суду України від 16.07.2002 р. вирок Апеляційного суду Черкаської області від 25.12.2001р. залишений без змін.
		           На даний час засуджений відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в ДУ «Черкаський слідчий ізолятор».
		           Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		           В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй, та не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи відповідно до положень ч. 1 ст. 58 Конституції України.
		          Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Згідно з ч.ч.1, 3 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
		          Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_8 вчинив злочини, за які його засуджено, на час, коли Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ яким було встановлено такий вид покарання, як довічне позбавлення волі набрав чинності, що передбачало та надавало суду можливість застосувати такий вид покарання до засудженого.
		          Таким чином, твердження засудженого ОСОБА_8 з приводу того, що такий вид покарання йому не міг бути призначений, не відповідає фактичним обставинам справи, є надуманим та особи засудженого не стосується.
		          Кримінальний Кодекс України в редакції 1960 року встановлював безальтернативну санкцію позбавлення волі на строк від семи до п`ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ст. 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (ст.93 КК України в редакції 1960 року).
		          Колегія суддів вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України в редакції 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давала підстав для призначення ОСОБА_8 покарання у виді 15 років позбавлення волі, оскільки це порушило б принцип співмірносгі тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення та не відповідало б принципу справедливості в кримінальному праві.
		Слід також зазначити, що ст. 25 КК України в редакції 1960 року, чинній на час вчинення злочинів, за які засуджено ОСОБА_8 , дійсно передбачала можливість призначення покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`ятнадцяти років.
		Разом з тим, поза увагою засудженого залишилися положення ст. 25-2 КК України в редакції 1960 року, норми якої передбачали можливість призначення судом покарання у виді довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжкого злочину.
		Законодавство України про кримінальну відповідальність передбачає механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.
		Положенням ч.1 ст.87 КК України передбачено можливість здійснення Президентом Україні помилування стосовно індивідуально визначеної особи.
		Таким чином, нормами КК України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі шляхом помилування засудженого, що  у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини. Такою можливістю вправі скористатися засуджений ОСОБА_8 .
		Питання звільнення від покарання або подальшого його відбування врегульовані розділом XII КК України. Зокрема, статтею 74 КК України передбачено, що звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м`яким, а також пом`якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом`якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування  може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом.
		Колегією суддів встановлено, що засуджений ОСОБА_8 відбуває призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі та на день розгляду клопотання відбув більше 15 років призначеного йому судом покарання.
		Довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання, передбаченим КК України і відповідно до ст. 64 КК України встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. 
		            Під час розгляду апеляційної скарги засудженого ОСОБА_8 ,  колегією суддів не було встановлено обставин, які б об`єктивно вказували на те, що з урахуванням тяжкості вчинених останнім злочинів, їх характеру та фактичних обставин, а також особи самого засудженого, покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п`ятнадцяти до двадцяти років буде достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів, як самим засудженим так і іншими особами.
		           За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв`язання питання, пов`язаного із виконанням вироку та звільнення від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі є законним та обгрунтованим, а апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 -  слід залишити без задоволення. 
		 
		            Враховуючи указане вище та керуючись ст. ст. 537, 539 КПК України, колегія суддів, -
		 
		у х в а л и л а :
		 
		Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 -  залишити без задоволення.
		          Ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 серпня 2023 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про розв`язання питання, пов`язаного із виконанням вироку та звільнення від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі -  залишити без змін.    
		          Ухвала оскарженню не підлягає.
		 
		 
		 
		Головуючий - суддя -
		 
		Судді -

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...