Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 990/139/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо статусу народного депутата України, депутата місцевої ради, організації діяльності представницьких органів влади, з них; про дострокове припинення повноважень народного депутата України.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 08.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 08.11.2023.
Дата набрання законної сили: 26.10.2023
Номер судового провадження: 11-133заі23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		П О С Т А Н О В А 
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ  
		 
		26 жовтня 2023 року
		м. Київ
		 
		Справа № 990/139/23
		Провадження № 11-133заі23                                
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Прокопенка О. Б., 
		суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.,
		розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом  ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови
		за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , який діє через адвоката Лещенка О. В.,  на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2023 року (судді Коваленко Н. В., Чиркін С. М., Берназюк Я. О., Єзеров А. А., Рибачук А. І.),
		УСТАНОВИЛА:
		У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати Постанову Верховної Ради України від 13 січня 2023 року № 2891-ІХ «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України ОСОБА_1.» (далі - Постанова № 2891-ІХ, ВРУ відповідно).
		Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 липня  2023 року позовну заяву ОСОБА_1 залишив без руху та надав позивачу десятиденний строк з дня вручення копії зазначеної ухвали для усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду та усунення інших недоліків. 
		26 липня 2023 року суд отримав заяву від представника позивача про усунення недоліків позовної заяви, зі змісту якої та доданих до неї документів вбачається, що заявник виконав вимоги статей 160 та 161 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), зокрема, подав заяву про поновлення строку звернення до суду.
		Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом, представник позивача, не заперечуючи того, що діяльність народного депутата України є публічною службою, наводив аргументи про те, що правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу народних депутатів України, її проходженням та припиненням регулюються насамперед спеціальними актами законодавства, зокрема нормами Закону України від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України» (далі - Закон № 2790-XII), але в разі неврегульованості цих відносин спеціальними законами, до них, на переконання заявника, слід застосовувати загальні норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).
		Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 01 серпня 2023 року  позовну заяву ОСОБА_1 повернув, оскільки вказані представником позивача причини пропуску строку звернення до адміністративного суду з цим позовом не можна визнати поважними.
		Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини мають свої особливості та врегульовані безпосередньо Конституцією України, зокрема її розділом IV, спеціальними законами, у тому числі: Законом №2790-XII; Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI (далі - Регламент). Ці ж відносини можуть бути врегульовані й іншими актами законодавства, але лише в частині, в якій вони не врегульовані нормами спеціальних законів та їм не суперечать.
		Суд першої інстанції дійшов висновку, що правовідносини щодо порядку та строків повідомлення (доведення до відома) позивача про прийняття ВРУ оскаржуваної Постанови № 2891-ІХ врегульовано нормами спеціального закону,тому ці відносини не можуть бути одночасно врегульовані й загальними нормами. У такому випадку перевага надається саме нормам спеціального законодавства, до яких статті 47 та 233 КЗпП не належать.
		Оскільки статті 47 та 233 КЗпП не застосовуються до спірних правовідносин, то не підлягають застосуванню й норми пункту 1 глави XIX Прикінцевих положень цього Кодексу, які передбачають продовження визначених статтею 233 КЗпП строків на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
		Строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено частиною п`ятою статті 122 КАС. Він становить один місяць й обчислюється саме з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
		Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції про повернення позовної заяви представник ОСОБА_1 - адвокат Лещенко О. В.  подав апеляційну скаргу.
		В апеляційній скарзі представник позивача, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2023 року та направити справу на розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
		На обґрунтування апеляційної скарги представник позивача зазначив,  що правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу народних депутатів України, її проходженням та припиненням, регулюються Конституцією України, Законом № 2790-ХІІ, Законом України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України», КЗпП, Законом України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки», Постановою ВРУ від 7 грудня 2017 року № 2240-VII «Про фінансове забезпечення діяльності народних депутатів», однак оскільки питання щодо прийняття на публічну службу, її проходження та припинення, на його переконання, не врегульовані законами, то до спірних правовідносин слід застосовувати загальні норми КЗпП.
		На думку представника позивача, ВРУ для народного депутата України є роботодавцем, а народний депутат України -працівником, отже, до спірних правовідносин слід застосовувати положення статей 47 та 233 КЗпП.
		У зв`язку із цим представник позивача вважає, що місячний строк, встановлений частиною п`ятою статті 122 КАС, має обчислюватися з дня вручення позивачу копії оскаржуваної Постанови № 2891-ІХ.
		На його думку, пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП були зупинені строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (COVІD-19), а поновилися ці строки з 24 год. 00 хв 30 червня 2023 року у зв`язку з відміною Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 карантину, встановленого з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (COVІD-19).
		Від ВРУ надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін. Відповідач зазначає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов правильного висновку, що доводи позивача в зіставленні з доданими до справи документами, наведені ним причини, які, на його думку, зумовили пропуск строку звернення до суду, не є поважними, а відтак позовна заява підлягає поверненню особі, яка її подала.
		Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Частиною першою статті 5 КАС визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
		За змістом частини першої статті 122 КАС адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
		Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС).
		Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть установлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя цієї статті  КАС).
		Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС).
		Згідно із пунктом 17 частини першої статті 4 КАСпублічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
		Відповідно до приписів абзаців першого, сьомого пункту 37 частини першої статті 1 Закону України від 06 грудня 2019 року № 361-IX «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» народні депутати України відносяться до національних публічних діячів (фізичні особи, які виконують або виконували протягом останніх трьох років в Україні визначні публічні функції).
		Народний депутат України за своїм конституційно-правовим статусом є представником Українського народу у ВРУ і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України, відноситься до національних публічних діячів і виконує визначні публічні функції, спільно з іншими народними депутатами реалізує повноваження ВРУ як колегіального органу державної влади, який за Основним Законом України визначає державну політику та шляхи її реалізації, діє лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Це дає підстави стверджувати, що народний депутат України є особою, яка обіймає державну політичну посаду в державному колегіальному органі - ВРУ, а тому його діяльність охоплюється наведеним у пункті 17 частини першої статті 4 КАС поняттям публічної служби.
		Отже, з огляду на зміст оспорюваної позивачем Постанови ВРУ, у цьому випадку для звернення до суду повинен застосовуватись вказаний у частині п`ятій статті 122 КАС місячний строк.
		Оскаржувана Постанова ВРУ оприлюднена відповідачем у газеті «Голос України» від 17 січня 2023 року № 11 та виданні «Офіційний вісник України» від 27 січня 2023 року № 7, стор. 9, стаття 549, код акта 116185/2023.
		Натомість позовну заяву представник позивача - адвокат Лещенко О. В. подав безпосередньо до канцелярії Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду лише 13 липня 2023 року, тобто з пропуском установленого процесуальним законом строку для вчинення такої процесуальної дії.
		Частиною другою статті 44 КАС передбачено, що учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
		Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
		Установлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними визначених КАС певних процесуальних дій.
		Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це насамперед обумовлене специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. 
		Поважними причинами пропуску строку звернення до адміністративного суду є наявність обставин, які створили об`єктивні перешкоди для звернення особи з позовом і подолання яких для цієї особи було неможливим або ускладненим.
		Велика Палата Верховного Суду зауважує, що частиною другою статті 122 КАС чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
		Аналіз наведених норм КАС свідчить, що, в разі якщо особа не знала про допущене порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав. Законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
		Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
		Так, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
		День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо його прийнято за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.
		Якщо цей день точно встановити неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому сполуку «повинна була дізнатися» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод, щоб дізнатися, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
		Отже, реалізація права позивача на звернення до суду з позовною заявою у межах строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача. Позивач, не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізувати своє право на звернення до суду в межах строків такого звернення, адже нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
		Як установлено у частинах першій, другій статті 6 КАС, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд).
		Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»  суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.
		За приписами статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
		Таким чином, особі гарантується право на звернення до суду.
		Водночас, як зазначив ЄСПЛ в ухвалі від 30 червня 2006 року щодо прийнятності заяви (справа «Каменівська проти України»), право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право на доступ до суду (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та має бути пропорційність між використаними засобами та досягнутими цілями (див. рішення від 29 липня 1998 року у справі «Герен проти Франції»(Guerin v. France), п. 37). Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. Водночас такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain), п. 45).
		Отже, за практикою ЄСПЛ, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
		У пункті 41 рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» Суд визнав що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
		Аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що у процесі прийняття рішень про поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, Суд виходить таких міркувань: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, унаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, що були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, яка звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
		Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
		За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на звернення з позовом, тобто коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
		З огляду на зазначене представник ОСОБА_1 звернувся до суду із значним пропуском установленого процесуальним законом строку. При цьому звернення до суду з позовом  напряму залежало від волевиявлення позивача, а тому наведені скаржником обставини не можна визнати поважними причинами пропуску цього строку, що унеможливлює його поновлення.
		Строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено частиною п`ятою статті 122 КАС. Він становить один місяць й обчислюється саме з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
		Оскільки у спірних відносинах припинення публічної служби позивача відбулось не на підставі наказу, а на підставі Постанови ВРУ, щодо якої нормами спеціального закону передбачено особливий порядок її прийняття та доведення до відома усіх зацікавлених осіб шляхом її офіційного оприлюднення у конкретно визначених офіційних друкованих виданнях, й обов`язку вручення її копії закон не встановлює, то колегія суддів констатує, що днем, коли ОСОБА_1 повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, є день офіційного оприлюднення оскаржуваної ним Постанови відповідача.
		Суд першої інстанції встановив, що оскаржувана Постанова ВР оприлюднена відповідачем у газеті «Голос України» від 17 січня 2023 року № 11 та виданні «Офіційний вісник України» від 27 січня 2023 року №7, стор. 9, стаття 549, код акта 116185/2023.
		За правилами обчислення процесуального строку, встановленими статтею 120 КАС, перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день (частини перша, третя, шоста цієї статті).
		Отже, з урахуванням зазначеного строк звернення до суду із цим позовом розпочався 18 січня 2023 року і закінчився 20 лютого 2023 року, оскільки останній його день припав на суботу 18 лютого 2023 року, яка є вихідним днем.
		Однак представник позивача - адвокат Лещенко О. В. подав позовну заяву безпосередньо до канцелярії Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду лише 13 липня 2023 року, тобто зі значним пропуском установленого процесуальним законом строку для звернення до адміністративного суду. 
		Доводи представника позивача стосовно того, що строк звернення до суду із цим позовом повинен обчислюватися з дня вручення позивачу копії оскаржуваної Постанови ВРУ і що з урахуванням цієї обставини та факту її неотримання позивачем цей строк не пропущено, є хибними, позаяк ґрунтуються на суб`єктивному і помилковому розумінні представником позивача норм законодавства й не вказують на наявність поважних причин пропуску вказаного строку, не зумовлюють наявності підстав для його поновлення.
		До того ж, як установив суд першої інстанції, а також вбачається з матеріалів справи, до позовної заяви додано відповіді на адвокатські запити представника ОСОБА_1 - адвоката Лещенка О. В., зокрема, лист за підписом заступника керівника Офісу Президента України від 10 лютого 2023 року № 4301/109 та лист за підписом голови Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України від 03 лютого 2023 року
		№04-28/14-2023/22724.
		Ці листи адвокат Лещенко О. В. отримав 13 лютого 2023 року (вх. № 13196 та вх. № 13178), що підтверджується проставленим на цих документах відбитком штампа вхідної кореспонденції адвокатського об`єднання.
		Зі змісту цих документів вбачається, що у них містяться відомості про підстави прийняття оспорюваної ОСОБА_1 . Постанови ВРУ (з посиланням на відповідний Указ Президента України та норми закону, відповідно до яких його видано), дату її прийняття і номер. При цьому в листі Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України від 03 лютого 2023 року № 04-28/14-2023/22724 зазначено про надсилання адвокату Лещенку А. Л. паперових копій електронних документів, зареєстрованих в Апараті ВРУ через єдину автоматизовану систему роботи з документами, а саме: проєкту Постанови ВРУ «Про дострокове припинення повноважень народного депутата України ОСОБА_1 » та подання Комітету; Постанови № 2891-ІХ (додаток на 4 арк.).
		Отже, адвокат Лещенко О. В., діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 , станом на 13 лютого 2023 року, тобто до закінчення строку для звернення до суду з цим позовом, був обізнаний про факт прийняття спірної Постанови № 2891-ІХ, її реквізити, фактичні та юридичні підстави, що зумовили її прийняття, мав у розпорядженні копію цієї постанови.
		Наведене вказує на наявність у представника позивача фактичної та реальної можливості подання цього позову в межах відведеного процесуальним законом проміжку часу.
		Таким чином, з матеріалів справи, а також з матеріалів апеляційної скарги, не вбачається обставин об`єктивного і непереборного характеру, які б унеможливили або значно утруднили можливість реалізації ОСОБА_1 особисто або в порядку представництва права на судовий захист у строк, установлений процесуальним законом для звернення до адміністративного суду.
		За таких обставин суд першої інстанції правомірно дійшов обґрунтованого висновку, що для оскарження Постанови ВРУ за вимогами КАС встановлено місячний процесуальний строк.
		Стосовно доводів представника позивача щодо трудових відносин між позивачем та відповідачем і необхідності застосування положень статей 47 та 233 КЗпП слід зазначити таке.
		Так, відповідно до статті 47 КЗпП роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
		Частинами першою та другою статті 233 КЗпП, регламентовано, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
		Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
		Застосування вказаних вище положень законодавства у спорах щодо припинення публічної служби, зокрема при визначенні моменту, з якого обчислюється строк звернення до суду в цих справах, може мати місце у випадках, коли за законом звільнення з такої служби здійснюється на підставі наказу роботодавця, який не підлягає офіційному публічному оприлюдненню, опублікуванню у відповідних засобах масової інформації тощо та, відповідно, не може бути доведений до відома працівника (особи, яка проходить публічну службу) в інший спосіб, окрім як шляхом ознайомлення з цим наказом, вручення його копії у встановленому законом порядку.
		У такому випадку працівник може дізнатись про своє звільнення та про мотиви прийняття відповідного рішення роботодавця (наказу, розпорядження про звільнення) лише після ознайомлення зі змістом такого акта, наведеними в ньому мотивами та правовими підставами та, відповідно, після цього матиме змогу підготувати аргументовану заяву (скаргу) щодо захисту своїх трудових прав і передбачених законом гарантій.
		Спірні ж правовідносини мають свої особливості та врегульовані безпосередньо Конституцією України, зокрема її розділом IV, спеціальними законами, у тому числі Законом № 2790-XII, Регламентом. Ці ж відносини можуть бути врегульовані й іншими актами законодавства, але лише в частині, в якій вони не врегульовані нормами спеціальних законів та їм не суперечать.
		У підпункті 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07 квітня 2004 року № 9-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що за Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, органи якої здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6). Всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Повноваження ВРУ, як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України (статті 85, 106).
		Також в абзаці четвертому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 10 червня 2010 року № 16-рп/2010 Конституційний Суд України зазначив, що оскільки повноваження ВРУ визначаються виключно Основним Законом України, наявність цих конституційних приписів дає підстави для висновку про неможливість наділення парламенту та його органів повноваженнями надавати згоду іншим органам державної влади на кадрові рішення, не передбачені в Конституції України.
		Отже, повноваження ВРУ визначаються виключно Основним Законом України.
		Згідно з пунктом 4 частини першої статті 78 Регламенту, яка визначає повноваження Голови ВРУ, на виконання повноважень, визначених Конституцією України, Голова ВРУ забезпечує оприлюднення актів ВРУ, які не потребують наступного підписання Президентом України.
		Порядок прийняття постанов та інших актів ВРУ встановлено статтею 138 цього ж Регламенту, частини четверта, п`ята якої передбачають, що постанови та інші акти, прийняті ВРУ, підписує та оприлюднює Голова ВРУ. Постанови, прийняті ВРУ, які містять положення нормативного характеру, набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо ними не передбачено інше.
		Підписані Головою ВРУ постанови та інші акти ВРУ не пізніше наступного дня після їх підписання передаються Апаратом ВРУ для опублікування в газеті «Голос України» та у «Відомостях Верховної Ради України» (частина друга статті 139 Регламенту ВРУ).
		Регламентація порядку розгляду питання про дострокове припинення повноважень народного депутата міститься у статті 222 цього Регламенту, за правилами частин першої, другої якої ВРУ розглядає питання про дострокове припинення повноважень народного депутата у випадках, передбачених Конституцією України. ВРУ за поданням комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, приймає постанову про дострокове припинення повноважень народного депутата більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу. Зазначена постанова ВРУ публікується в газеті «Голос України».
		Згідно з положеннями пункту 1 Указу Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» закони України, інші акти ВРУ, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: бюлетень «Офіційний вісник України» та газета «Урядовий кур`єр». За цим же Указом глави держави офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів ВРУ, є також газета «Голос України», «Відомості Верховної Ради України». 
		Оскаржувана Постанова № 2891-ІХ є актом індивідуальної дії, підлягала обов`язковому оприлюдненню шляхом опублікування її в офіційних друкованих виданнях та набрала чинності з цього моменту. 
		Крім того, спеціальним законом не передбачено обов`язку відповідача надсилати або вручати копію спірної Постанови позивачу, індивідуально повідомляти про її прийняття, не встановлено іншого способу доведення до відома усіх зацікавлених осіб про видання ВРУ такого акта, окрім як шляхом опублікування його в офіційних виданнях.
		За таких обставин припинення публічної служби позивача з тих підстав, які були застосовані ВРУ у спірних правовідносинах, чітко регламентоване нормами Конституції України та спеціальних законів, якими встановлено порядок розгляду питання про дострокове припинення повноважень народного депутата України, прийняття рішення з цього питання у формі постанови ВРУ, спосіб, строки і процедуру доведення її до відома усіх зацікавлених осіб.
		Оскільки правовідносини щодо порядку та строків повідомлення (доведення до відома) позивача про прийняття ВРУ оскаржуваної Постанови № 2891-ІХ врегульовано нормами спеціального закону, то ці відносини не можуть бути одночасно врегульовані й загальними нормами. У такому випадку перевага надається саме нормам спеціального законодавства, до яких статті 47 та 233 КЗпП не належать.
		Надаючи оцінку доводам позивача, викладеним в апеляційній скарзі, про наявність обставин, які унеможливили подання ним позову в передбачений законодавством процесуальний строк у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) та введенням карантинних обмежень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
		Строк визначені статтею 233 КЗпП, були продовжені на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
		У зв`язку з відміною Постановою Кабінету Міністрів України № 651 від 27 червня 2023 року на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території  України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року, продовжені строки, визначені статтею 233 КЗпП, завершились у 00 год. 01 хв. 01 липня 2023 року, а представник позивача подав позов до суду 13 липня 2023 року.
		За таких обставин Велика Палата Верховного Суду наголошує, що поважними визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. 
		Натомість у справі, яка переглядається, скаржник як у заяві про поновлення строку звернення до суду, так і в апеляційній скарзі не вказав, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк. Позивач не навів змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати його процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не довів, що в цій справі неможливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала від його волевиявлення. Натомість пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку скаржника щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку.
		Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними спірними правовідносинами, а також оцінки поважності причин їх пропуску викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду                        від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19 (провадження № 11-1190заі19),                   від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19 (провадження № 11-1191заі19),                  від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20 (провадження № 11-157заі20),                     від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/473/21 (провадження № 11-515заі21).
		Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду визначені у статті 123 КАС.
		Частиною першою статті 123 цього Кодексу передбачено, що в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
		За частиною другою статті 123 КАС якщо заяву не буде подано в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
		З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про повернення позовної заяви, оскільки скаржник не навів об`єктивних підстав, які б унеможливили його звернення до суду в межах установленого статтею 122 КАС строку.
		Інші доводи та міркування представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Лещенка О. В., наведені в апеляційній скарзі, також не спростовують правильності такого висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеного в оскаржуваній ухвалі.
		Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
		За правилами частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Оскільки суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу про повернення позовної заяви, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, а наведені скаржником доводи не спростовують викладених у судовому рішенні висновків, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником, слід залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня  2023 року - без змін.
		Керуючись статтями 266, 292, 308, 311, 315, 316, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2023 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  О. Б. ПрокопенкоСудді: О. О. Банасько Г. Р. Крет  Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко  І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв  І. В. Григор`єва  К. М. Пільков  М. І. Гриців О. М. Ситнік  Д. А. Гудима О. С. Ткачук  Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич  І. В. Желєзний Н. В. Шевцова  С. І. Кравченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...