Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/21366/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 08.11.2023. Зареєстровано: 09.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 10.11.2023.

Результат оскарження 06.02.2024 П'ятий апеляційний адміністративний суд: скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову
Номер судового провадження: П/420/22759/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 420/21366/23 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		08 листопада 2023 року м. Одеса
		 
		Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді  Стефанова С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 20.07.2023 року №128-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,- 
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		До Одеського окружного адміністративного суду 16 серпня 2023 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить суд:
		- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року №128-23, про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Позиція позивача обґрунтовується наступним
		Позивач зазначає, що в січні 2021 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Рішенням Державної міграційної служби України (далі  ДМС) від 13.05.2021 року №151-21 позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 31.01.2022 року у справі №420/16073/21 визнано протиправним та скасовано рішення ДМС від 13.05.2021 р. №151-21. Суд зобов`язав ДМС повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Як зазначає позивач, у зв`язку з ухиленням ДМС від виконання рішення суду та ігнорування неодноразових письмових та усних звернень щодо добровільного виконання судового рішення, за заявою ОСОБА_1 03.05.2023 року Одеським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист.
		Постановою старшого виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України О.Г. Григорян від 14.07.2023 року було відкрито виконавче провадження про примусове виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду. 25.07.2023 року боржник, в особі голови ДМС України Науменко Н.М., подав клопотання про закінчення виконавчого провадження, мотивоване тим, що ДМС нібито виконано рішення суду до відкриття виконавчого провадження. В якості підтвердження виконання рішення суду ОСОБА_2 посилалася на те, що ДМС прийнято рішення від 29.07.2022 року №17-22 щодо зобов`язання територіального органу  Головного управління ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 чим намагалася ввести в оману виконавця, що нібито шляхом передоручення виконати рішення суду воно виконане. Виконавцем було відмовлено у задоволенні клопотання ДМС.
		ДМС було виготовлено рішення №128-23 про відмову в визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткової захисту, датоване 20.07.2023 року, яке 04.08.2023 року було надіслано виконавцю з клопотанням про закінчення виконавчого провадження.
		10.08.2023 року ОСОБА_1 отримав листа від державного виконавця, у якому було зазначено, що 07.08.2023 року виконавче провадження закінчено, з цього ж листа стало відомо про прийняття ДМС рішення №128-23 про відмову в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткової захисту, також 10.08.2023 року повідомлення ДМС від 04.08.2023 року №154 про прийняття рішення надійшло поштою за місцем служби ОСОБА_1 . 
		З рішенням ДМС №128-23 датованим 20.07.2023 року про відмову в визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткової захисту позивач не згоден, вважає його неправомірним та таким, що підлягає скасуванню.
		Позивач зазначає, що позиція ДМС щодо відсутності умов надання статусу біженця, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, а також аргумент про нейтральність законодавства про біженців та мирний, гуманітарний та неполітичний характер захисту не оскаржується, оскільки ОСОБА_1 є військовослужбовцем Збройних Сил України та відповідно до пункту «vii» Висновку УВКБ ООН №94 (LIII) - 2002 рік: З питання про цивільний та гуманітарний характер притулку, військовослужбовців не слід розглядати як осіб, які шукають притулку, допоки владою в межах розумних термінів не буде встановлено, що вони дійсно і назавжди відмовилися від воєнної діяльності.
		Разом з тим, обставини справи містять докази, що ОСОБА_1 має бути надано статус особи, яка потребує додаткового захисту, передбачений п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, відповідно до якого особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. 
		Позивач зазначає, що 26.02.2022 р. ОСОБА_1 поступив на військову службу до лав Збройних Сил України для участі у відбитку збройної агресії російської федерації проти України та був зарахований для проходження військової служби у військовому званні матроса у військову частину № НОМЕР_1 (65 окремий береговий ракетний дивізіон ( ІНФОРМАЦІЯ_1 »)). 
		В даний час проходить військову службу в ЗСУ у званні старшого матроса, має нагороду від Головнокомандувача ОСОБА_3 та статус учасника бойових дій.
		Позивач наголошує, що керівництву ДМС достовірна відома позиція чинного в Білорусі режиму щодо громадян Республіки Білорусь, воюючих на боці України проти Російської Федерації.
		Позивач зазначає, що Білорусь залишається єдиною країною в Європі та на території колишнього СРСР, де досі виносяться смертні вироки. 
		Законом Республіки Білорусь від 09.03.2023 року №256-З «Про зміну кодексів з питань кримінальної відповідальності» кримінальний кодекс РБ доповнено ст. 361.3 що передбачає відповідальність за участь громадянина Республіки Білорусь або постійно проживає в Республіці Білорусь особи без громадянства на території іноземної держави у збройному формуванні однієї з протиборчих сторін, а також участь у збройному конфлікті, військових діях без уповноваження держави. 
		Республіка Білорусь голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Про територіальну цілісність України» від 27 березня 2014 року №68/262. Крім того, пунктом 10 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Агресія проти України» від 02.03.2022 року A/ES-11/L.1 встановлено факт участі Білорусі у незаконному застосуванні сили проти України. 
		Рада з прав людини Генеральної асамблеї ООН на 46 сесії 22-23 лютого 2021 року в п.5 резолюції висловлює особливе занепокоєння з приводу повідомлень про численні акти тортур та інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження та покарання з боку працівників правоохоронних органів та пенітенціарних установ, у тому числі у в`язницях та ізоляторах, у зв`язку з якими потрібне невідкладне проведення незалежного розслідування, та висловлює жаль з приводу того, що Білорусь, будучи державою-учасницею Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижують гідність видів поводження та покарання, не виконала своїх зобов`язань за цим договором, що свідчить про існування давньої, хронічної практики системних порушень та безкарності. 
		Також Республіка Білорусь не ратифікувала Європейську конвенцію про права людини та основні свободи, що прямо вказує на відсутність бажання режиму дотримуватися прав людини в Білорусі. 
		В аналітичній довідці Громадського об`єднання «Білоруський Гельсінський комітет» №01-14/33 від 07.09.2021 року у справі ОСОБА_1 зроблено наступний висновок: «У разі видачі Юрія Зайцева Республіці Білорусь він стане жертвою порушення базових прав та свобод людини. Ми маємо обґрунтовані побоювання, що після повернення до Білорусі можуть бути порушені його права, зокрема, право на справедливий суд, право на свободу та безпеку особистості, право на гуманне звернення в ситуації позбавлення волі, а також право на свободу від катувань та іншого жорстокого поводження» (додаток 9). Подібні аргументи та висновок міститься в аналітичній довідці ГО «Білоруський дім в Україні» від 23.11.2021 року №83 у справі ОСОБА_4 .
		Позиція відповідача обґрунтовується наступним 
		Відповідач не погоджується з заявленими позовними вимогами, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню та зазначає, що на виконання рішення Одеського оружного адміністративного суду від 31.01.2022 року ДМС прийнято рішення від 29.07.2022 року № 7-22 про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		В рамках процедури повторного розгляду заяви проведено додаткове опитування шукача захисту від 09.01.2023 року, витребувано та проаналізовано надані позивачем документальні докази, в тому числі ті, що стосуються ситуації, що склалася із заявником на території України, враховано висновки судових інстанцій та актуальну інформацію по країні походження заявника.
		Відповідно до пункту 6.10 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС від 07.09.2011 року №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884, процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
		Одеським окружним адміністративним судом у рішенні від 31.01.2022 року акцентується увага на неповному здійсненні органами ДМС перевірки усіх обставин справи позивача, матеріалів його особової справи, наявної інформації по країні походження, а також не врахування стану його здоров`я.
		Стосовно переслідувань політичного характеру, відповідач в цілому зазначив, що наданий матеріальний елемент клопотання вважається ДМС неправдоподібним. Викладені позивачем факти щодо участі в діяльності опозиційної білоруської організації «Революційна дія - Білорусь» неможливо об`єктивно підтвердити, в тому числі і наданими заявником документальними доказами. Також, за матеріалами особової справи відсутні підтвердження офіційного членства ОСОБА_1 в будь-яких політичних, молодіжних, громадських, релігійних, військових чи інших організаціях на території Республіки Білорусь, а також переслідування позивач з боку органів державної влади Республіки Білорусь за політичними мотивами.
		Стосовно кримінального переслідування ОСОБА_1 , відповідач дійшов висновку, що кримінальне переслідування неполітичного характеру ОСОБА_1 на території Республіки Білорусь не має відношення до конвенційних ознак визначення статусу біженця, а також з позиції національного законодавства в контексті надання йому додаткового захисту.
		Стосовно обставин уникнення позивачем кримінальної відповідальності, відповідач зазначив, що проаналізовані матеріали особової справи ОСОБА_1 об`єктивно вказують на його наміри легалізувати власне перебування на території України з метою переховування від кримінальної відповідальності на території Республіки Білорусь, в тому числі шляхом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту після
		ініціювання правоохоронними структурами України відповідної процедури екстрадиції (видачі) до країни громадянської належності.
		Стосовно емоційних розладів позивача, відповідач зазначив, що ДМС встановлено відсутність проблем зі здоров`ям ОСОБА_1 , в тому числі проблем емоційного характеру, що підтверджується в тому числі наявною службою за контрактом в Збройних Силах України.
		Окремо, ДМС проаналізовано обставину проходження ОСОБА_1 військової служби за контрактом в лавах ЗСУ, з`ясовано наступне. З метою забезпечення цивільного та гуманітарного характеру притулку, у Висновку Виконавчого комітету УВКБ ООН №94 (ГІН) - 2002 та Керівних принципах 2006 року, термін «комбатант» застосовується «незалежно від статі до будь-якого члена регулярних збройних сил або нерегулярних озброєних груп, або будь-якої особи, яка перебуває на території приймаючої сторони, яка бере активну участь у бойових або військових діях, або займається діяльністю, пов`язаною з вербуванням чи підготовкою військовослужбовців, або ж займає посаду в регулярній чи нерегулярній військовій організації, що передбачає командування або ухвалення військових рішень».
		Відповідно, у контексті захисту біженців термін «комбатант» охоплює осіб, які беруть активну участь у військових діях збройного конфлікту як міжнародного, так і міжнародного характеру. У Керівних принципах УВКБ ООН щодо забезпечення збереження цивільного та гуманітарного характеру притулку від 01.09.2006 року чітко вказано, що «комбатанти не можуть розглядатися в якості шукачів притулку і не повинні бути допущені до процедур надання притулку до того часу, поки не висловлять щиру і остаточну відмову від участі у військових діях».
		Міжнародне законодавство про біженців та захист, який воно надає, ґрунтується на принципі нейтральності, тобто на визнанні міжнародним співтовариством його принципово нейтрального характеру і, зокрема, мирного та гуманітарного (неполітичного) характеру притулку. Така позиція виражена у преамбулі до Конвенції про статус біженців 1951 року, в якій зазначено, що «Високі Договірні Сторони висловлюють побажання, щоб усі держави, визнаючи соціальний і гуманітарний характер проблеми біженців, вжили всіх заходів для запобігання непорозумінь між державами у зв`язку з цією проблемою».
		Зважаючи на викладене, відповідач дійшов висновку, що під час проживання в країні своєї громадянської належності (РБ), та поза її межами позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		Процесуальні дії та клопотання учасників справи
		Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі. Розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті. 
		Вищевказаною ухвалою також витребувано з Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 . 
		06 вересня 2023 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву з витребуваними судом документами (вхід. № 30161/23).
		18 вересня 2023 року від позивача надійшла заява про продовження процесуального строку для надання відповіді на відзив (вхід. № ЕС/10574/23).
		Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2023 року заяву ОСОБА_1 про продовження процесуального строку у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 20.07.2023 року № 128-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту  задоволено. Продовжено ОСОБА_1 строк для подання відповіді на відзив на 10 (десять) днів з дня отримання копії даної ухвали. 
		03 жовтня 2023 року від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив з доданими доказами (вхід. ЕС/11393/23).
		Станом на 08 листопада 2023 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило. 
		Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі. 
		Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивача та відповідача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини. 
		Обставини справи встановлені судом
		Відповідно до матеріалів особової справи позивача, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянином Республіки Білорусь, уродженцем м. Пінськ, за віросповіданням - християнин, не одружений; у період 2011-2013 роки був учасником анархічної організації «Революція в дії». 
		З Республіки Білорусь позивач вибув в 2012 році на територію РФ, використовуючи російський паспортний документ на установчі дані ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . На підставі вказаного паспорту офіційно в`їхав на територію України в 2014 році, в територіальному органі ДМС (ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) оформив посвідку на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 , терміном дії з 30.07.2014 року по 28.07.2015 року (підстава видачі - возз`єднання сім`ї з громадянами України).
		Зі слів позивача, в 2014 році за особистими переконаннями повторно вибув на територію РФ, де проживав в м. Ростов-на-Дону у період до січня 2019 року, після чого таємним шляхом повернувся до Республіки Білорусь. Влітку 2020 року нелегальним шляхом потрапив на територію України, 17.08.2020 року був затриманий правоохоронними структурами України в м. Одесі, ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 19.08.2020 року щодо особи застосовано запобіжний захід у вигляді тимчасового арешту, згодом змінено на екстрадиційний арешт в умовах ДУ «Одеський слідчий ізолятор».
		Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 та ухвали Одеського апеляційного суду від 18.03.2021 року по справі №521/3365/21, якою застосовано до  ОСОБА_1 запобіжний захід у виді домашнього арешту, співробітниками УКР ГУНП в Одеській області спільно з працівниками ДКР НПУ 17 серпня 2020 року о 14 годині 30 хвилин, за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Філатова, 38, був затриманий громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 , який на міжнародному рівні розшукується компетентними органами Республіки Білорусь для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст.285 КК РБ (створення злочинної організації або участь в ній), ч.3 ст.228 КК РБ (контрабанда) та частинами 3 та 4 ст.328 КК РБ (незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів). 
		 05.11.2020 року ОСОБА_1 , через адміністрацію ДУ «Одеський слідчий ізолятор», звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		У заяві від 05.11.2020 року позивач зазначив, що є членом організації «Революційна дія» (представник позивача уточнив, що вірне найменування організації «Революція в дії»). Він брав участь у акціях, займався агітацією у соціальних мережах. Заявник вказав, що він неодноразово затримувався міліцією, піддавався побиттю. 14.06.2012 року йому погрожували розправою у разі, якщо заявник продовжить свою діяльність проти влади. Влітку 2012 року були спроби сфабрикувати кримінальну справу в КГБ РБ м. Пинск, однак не вдалось, заявнику було нанесено побої. Позивач зазначив, що через деякий час він переїхав до м. Мінськ, розірвавши зв`язки з рідними. Під час однієї з акцій 22.06.2013 року за ним здійснено переслідування співробітників ОМОН, у нього стріляли та після чого ним було прийнято рішення поїхати до Росії, де він проживав до 2019 року у м. Смоленськ та м. Ростов-на-Дону. У січні 2019 року за допомогою місцевого мешканця він перетнув кордон РФ та РБ та доїхав до м. Гомель, де проживав до липня 2020 року та під час проживання там поновив зв`язки з матір`ю та однодумцями. 27.07.2020 року співробітниками органів здійснено напад на заявника у нього дома. Заявник вказав, що вони його вивезли до лісу, побили та примусили копати могилу. У заяві ОСОБА_1 вказав, що йому вдалося втекти, після чого він потрапив до України, а потім автостопом прибув до м. Одеси. Заявник вказав, що він був у поганому психічному та фізичному стані та не встиг звернутись до відповідних органів, як його заарештували. 
		ДМС проведено розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (анкетування від 08.12.2020 року, протоколи співбесід: від 09.12.2020 року; від 17.02.2020 року; від 05.05.2021 року), за результатами розгляду ДМС прийнято рішення від 13.05.2021 року №151-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини
		першої статті 1 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на підставі висновку від 31.03.2021 року, затвердженого заступником начальника Головного управління  начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції.
		Зазначене рішення позивач оскаржив у судовому порядку.
		Рішенням Одеського оружного адміністративного суду від 31.01.2022 року по справі №420/16073/21, залишеного без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20.07.2023 року по справі №420/16073/21, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України задоволено:
		- визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2021 №151-21;
		- зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		На виконання рішення Одеського оружного адміністративного суду від 31.01.2022 року ДМС прийнято рішення від 29.07.2022 року №17-22, яким зобов`язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 40 том. 4). 
		10 серпня 2022 року ГУ ДМС в Одеській області видано наказ №154 «Про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 (а.с. 43 том 4).
		В рамках процедури повторного розгляду заяви проведено додаткове опитування шукача захисту від 09.01.2023 року, витребувано та проаналізовано надані позивачем документальні докази, в тому числі ті, що стосуються ситуації, що склалася із заявником на території України, враховано висновки судових інстанцій та актуальну інформацію по країні походження заявника.
		Відповідно до пункту 6.10 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС від 07.09.2011 року №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884, процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
		Як вбачається зі змісту рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.01.2022 року по справі №420/16073/21, у ньому акцентується увага на неповному здійсненні органами ДМС перевірки усіх обставин справи позивача, матеріалів його особової справи, наявної інформації по країні походження, а також не врахування стану його здоров`я, а саме: 
		- не проаналізовано актуальну інформацію по країні громадянської належності заявника за 2020 - 2021 роки щодо наявності великої кількості переслідувань політичного характеру на території Республіки Білорусь та не надано цьому належної і достатньої оцінки;
		- не враховано відсутність у матеріалах особової справи заявника будь-яких доказів визнання його винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів неполітичного характеру;
		- не аргументовано належним чином обставину звернення заявника за міжнародним захистом через бажання уникнути кримінальної відповідальності на території Республіки Білорусь;
		- не направлено заявника на обов`язкове медичне обстеження, а також не враховано наявність в нього емоційного розладу. 
		03 квітня 2023 року Головним управлінням ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі №2020ОD0146 (а.с. 9-21 том 4).
		У зазначеному висновку вказано, що клопотання ОСОБА_1 не містить умов, передбачених п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Республіки Білорусь. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів її життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. 
		За таких обставин встановлюється, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що водночас не позбавляє його права залишитись на території України у разі наявності інших правових підстав для перебування в нашій країні. 
		З урахуванням вищезазначеного, відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», приймаючи до уваги позицію Служби безпеки України, та перебування заявника на території України у якості Служби безпеки України, та перебування заявника на території України у якості комбатанта, що унеможливлює надання міжнародного захисту гуманітарного характеру на даний час, рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 
		20 липня 2023 року Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №128-23 (а.с. 8 том 4), згідно з яким, на підставі повторного всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує податкового захисту, здійсненого на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.01.2022 року, залишеного без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20.07.2022 року (справа №420/16073/21), підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області та беручи до уваги:
		- позицію Департаменту захисту національної державності СБУ від 11.02.2021 року та від 07.11.2022 року, а також Управління СБУ в Одеській області від 09.12.2022 року щодо недоцільності надання заявнику захисту;
		- перебування заявника у міжнародному розшуку з 2014 року за злочини у сфері контрабанди, незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; створення злочинної організації та участь в ній; заподіяння смерті через необережність двом або більше особам, які, відповідно до Кримінального кодексу України, належать до тяжких або особливо тяжких злочинів;
		- нейтральність законодавства про біженців та захист, який воно надає, яке ґрунтується виключно на мирному та гуманітарному (неполітичному) характері захисту, у якому чітко вказано, що комбатанти (особи, які воюють) не можуть розглядатися в якості шукачів захисту і не повинні бути допущені до процедур надання захисту до того часу поки не висловлять щиру і остаточну відмову від участі у військових діях або від наміру брати таку участь, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, на даний час відсутні.
		З огляду на викладене, відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженого наказом від 07.09.2011 року № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.20211 року за №1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 (а.с. 8 том 4). 
		Головне управління ДМС в Одеській області склало повідомлення ОСОБА_1 №154 від 04.08.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого позивача повідомлено, що йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», приймаючи до уваги наступні обставини:
		- позицію Департаменту захисту національної державності СБУ від 11.02.2021 року та від 07.11.2022 року, а також Управління СБУ в Одеській області від 09.12.2022 року;
		- перебування у міжнародному розшуку з 2014 року за злочини неполітичного характеру, які відповідно до Кримінального кодексу України, належать до тяжких або особливо тяжких злочинів;
		- нейтральність законодавства про біженців та мирний, гуманітарний та неполітичний характер захисту (а.с. 5 том 4). 
		Вважаючи рішення Державної міграційної служби України №128-23 від 20.07.2023 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. 
		Джерела права та висновки суду
		Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
		Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VІ.
		Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
		У ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини п`ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
		Згідно з ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
		Частиною 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
		Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
		Згідно п. 195 Керівництва встановлено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		За Позицією Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
		Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
		Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
		Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів.
		Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
		Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
		Разом з тим, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами і загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною і не суперечить загальновідомим фактам, отже, викликає довіру.
		Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
		Згідно з ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Даючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС України від 20.07.2023 року №128-23 про відмову у визнанні громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.
		Як слідує з дослідженої судом особової справи позивача №2020OD0146 та протоколів співбесід із ним, причиною небажання повертатись до країни походження стала, серед іншого, є переслідування ОСОБА_1 слідчими органами Республіки Білорусь, яке, як зазначає позивач, має замовний характер і політичний мотив через фабрикацію звинувачення у скоєнні загальнокримінальних злочинів, про що ДМС було надано докази та дане питання було предметом розгляду в суді у справі № 420/16073/21. 
		Зокрема, позивач зазначає, що відповідно до аналітичних довідок децентралізованої анархічної організації закритого типу «Революція в дії» (далі  Організація) від 26.09.2021 року та від 12.10.2021 року, ОСОБА_1 у період з 2011 по 2013 роки був учасником Організації та брав участь у різних акціях у рамках боротьби за свободу та рівність у Республіці Білорусь. Відповідав за низку обов`язків, пов`язаних з технічними засобами та інструментами, необхідними іншим активістам, постачанням, розповсюдженням агітаційних матеріалів. ОСОБА_1 був активним учасником боротьби з поширенням курильних сумішей, брав участь у безпосередній діяльності з цього напряму. Ця ініціатива не належала до діяльності Організації, а велася з особистої ініціативи ОСОБА_6 , про що в Організації було відомо. Причиною виникнення кримінальних справ Організація вважає діяльність ОСОБА_1 в лавах активістів. Організація має інформацію про спроби затримання ОСОБА_6 силовиками під час виконання необхідних дій для Організації. Внаслідок певного збігу обставин йому дивом вдавалося втекти, що призвело до його деанонімізації. Попередні затримання ОСОБА_6 на акціях, у рамках виконання необхідних дій Організації, привели до особливої уваги органів МВС та КДБ, що не рідко є причиною фабрикації кримінальних та адміністративних справ щодо громадян та активістів з думкою, яка не співпадає щодо думки чинної влади в країні. Важливим фактором Організація вважає його діяльність з протидії роботи наркокур`єрів, що могло з домінуючою часткою ймовірності вплинути на причини виникнення його проблем, зважаючи на те, хто був організатором наркобізнесу. 
		Позивач з упевненістю зазначає, що при затриманні та екстрадиції ОСОБА_1 до Республіки Білорусь він буде підданий тортурам, нелюдському ставленню, його права будуть порушені. Він буде позбавлений справедливого суду і на нього чекає тривале ув`язнення. На даний момент у Республіці Білорусь не дотримуються законів та гарантованих конституцією прав людей, ліквідовано більшість правозахисних організацій, немає незалежних ЗМІ (зареєстрованих). Позивач вказує, що аналітична довідка організації «Революція в дії» від 12.10.2021 року містить детальний опис участі ОСОБА_1 у діяльності Організації з додатком розповсюджуваних ним агітаційних матеріалів. Також у довідці надана інформація: «Ми вважаємо, що діяльність Юрія з протидії роботи наркокур`єрів суттєво вплинула на причини виникнення його проблем, зважаючи на те, що організатор наркобізнесу був людиною, яку курує КДБ РБ і мав великі зв`язки в колах силових структур країни. У його угрупуванні одними з учасників були співробітники КДБ, ГУБОЗіК, що говорить про високий вплив даного угруповання». На сайті Організації «Революція в дії» (https://anarhizm.ru/zajcev-jurij-anatolevich/) у розділі «Арештовані та постраждалі білоруси» опубліковані відомості: « ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 в м. Пінськ, анархіст, колишній активіст групи з протидії роботи наркокур`єрів. Працював тренером у тренаженому залі, навчався у педагогічному університеті імені Пушкіна. Звинувачується за статтями статей 228 ч.3, статей 328 ч. 3,4, статей 144 ч.2, статей 285 ч.1 КК РБ».
		Стосовно аргументу ДМС, що ОСОБА_1 перебуває у міжнародному розшуку з 2014 року за злочини, які відповідно до Кримінального кодексу України належать до тяжких або особливо тяжких злочинів, позивач зазначив, що листом Офісу Генерального прокурора України від 29.03.2023 року №19/1/2-34139-20 ОСОБА_1 повідомлений про припинення розгляду запиту Генеральної прокуратури Республіки Білорусь про його видачу (екстрадицію) (а.с. 24 том 1).
		При цьому, як вбачається зі змісту рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31.01.2022 року по справі №420/16073/21, у ньому акцентується увага на неповному здійсненні органами ДМС перевірки усіх обставин справи позивача, матеріалів його особової справи, наявної інформації по країні походження, а також не врахування стану його здоров`я, а саме: 
		- не проаналізовано актуальну інформацію по країні громадянської належності заявника за 2020 - 2021 роки щодо наявності великої кількості переслідувань політичного характеру на території Республіки Білорусь та не надано цьому належної і достатньої оцінки;
		- не враховано відсутність у матеріалах особової справи заявника будь-яких доказів визнання його винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів неполітичного характеру;
		- не аргументовано належним чином обставину звернення заявника за міжнародним захистом через бажання уникнути кримінальної відповідальності на території Республіки Білорусь;
		- не направлено заявника на обов`язкове медичне обстеження, а також не враховано наявність в нього емоційного розладу. 
		В рамках процедури повторного розгляду заяви проведено додаткове опитування шукача захисту від 09.01.2023 року, витребувано та проаналізовано надані позивачем документальні докази, в тому числі ті, що стосуються ситуації, що склалася із заявником на території України, враховано висновки судових інстанцій та актуальну інформацію по країні походження заявника.
		03 квітня 2023 року Головним управлінням ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі №2020ОD0146 (а.с. 9-21 том 4), з якого вбачається наступне. 
		Стосовно переслідувань політичного характеру, відповідач в цілому зазначив, що наданий матеріальний елемент клопотання вважається ДМС неправдоподібним. Викладені позивачем факти щодо участі в діяльності опозиційної білоруської організації «Революційна дія - Білорусь» неможливо об`єктивно підтвердити, в тому числі і наданими заявником документальними доказами. Також, за матеріалами особової справи відсутні підтвердження офіційного членства ОСОБА_1 в будь-яких політичних, молодіжних, громадських, релігійних, військових чи інших організаціях на території Республіки Білорусь, а також переслідування позивач з боку органів державної влади Республіки Білорусь за політичними мотивами.
		Стосовно кримінального переслідування ОСОБА_1 , відповідач дійшов висновку, що кримінальне переслідування неполітичного характеру ОСОБА_1 на території Республіки Білорусь не має відношення до конвенційних ознак визначення статусу біженця, а також з позиції національного законодавства в контексті надання йому додаткового захисту.
		Стосовно обставин уникнення позивачем кримінальної відповідальності, відповідач зазначив, що проаналізовані матеріали особової справи ОСОБА_1 об`єктивно вказують на його наміри легалізувати власне перебування на території України з метою переховування від кримінальної відповідальності на території Республіки Білорусь, в тому числі шляхом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту після ініціювання правоохоронними структурами України відповідної процедури екстрадиції (видачі) до країни громадянської належності.
		Стосовно емоційних розладів позивача, відповідач зазначив, що ДМС встановлено відсутність проблем зі здоров`ям ОСОБА_1 , в тому числі проблем емоційного характеру, що підтверджується в тому числі наявною службою за контрактом в Збройних Силах України.
		Окремо, ДМС проаналізовано обставину проходження ОСОБА_1 військової служби за контрактом в лавах ЗСУ, з`ясовано наступне. З метою забезпечення цивільного та гуманітарного характеру притулку, у Висновку Виконавчого комітету УВКБ ООН № 94 (ГІН) - 2002 та Керівних принципах 2006 року, термін «комбатант» застосовується «незалежно від статі до будь-якого члена регулярних збройних сил або нерегулярних озброєних груп, або будь-якої особи, яка перебуває на території приймаючої сторони, яка бере активну участь у бойових або військових діях, або займається діяльністю, пов`язаною з вербуванням чи підготовкою військовослужбовців, або ж займає посаду в регулярній чи нерегулярній військовій організації, що передбачає командування або ухвалення військових рішень».
		Відповідно, у контексті захисту біженців термін «комбатант» охоплює осіб, які беруть активну участь у військових діях збройного конфлікту як міжнародного, так і міжнародного характеру. У Керівних принципах УВКБ ООН щодо забезпечення збереження цивільного та гуманітарного характеру притулку від 01.09.2006 року чітко вказано, що «комбатанти не можуть розглядатися в якості шукачів притулку і не повинні бути допущені до процедур надання притулку до того часу, поки не висловлять щиру і остаточну відмову від участі у військових діях».
		Міжнародне законодавство про біженців та захист, який воно надає, ґрунтується на принципі нейтральності, тобто на визнанні міжнародним співтовариством його принципово нейтрального характеру і, зокрема, мирного та гуманітарного (неполітичного) характеру притулку. Така позиція виражена у преамбулі до Конвенції про статус біженців 1951 року, в якій зазначено, що «Високі Договірні Сторони висловлюють побажання, щоб усі держави, визнаючи соціальний і гуманітарний характер проблеми біженців, вжили всіх заходів для запобігання непорозумінь між державами у зв`язку з цією проблемою».
		Зважаючи на викладене, відповідач дійшов висновку, що під час проживання в країні своєї громадянської належності (РБ), та поза її межами позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. 
		При цьому суд зазначає наступне. 
		Російська збройна агресія проти України - пряме й опосередковане застосування збройної сили рф проти суверенітету і територіальної цілісності України.
		Відкритими складовими російської збройної агресії проти України, що розпочалася 2014 року, є:
		- російське збройне вторгнення в Крим у лютому-березні 2014 року (з подальшим початком тимчасової окупації півострова Росією 20.02.2014);
		- війна на сході України (на Донбасі) з квітня 2014 року, яка розпочалася зі створення під прикриттям «народних» виступів спецслужбами РФ терористичних так званих Донецької і Луганської «народних республік» та тривала до початку широкомасштабного вторгнення;
		- широкомасштабне вторгнення росії в Україну з 24.02.2022, яке розпочалося після тривалого військового нарощування та визнання росією так званих ДНР та ЛНР як незалежних держав.
		27.01.2015 року Верховна Рада України визнала рф агресором.
		22.05.2022 року Верховна Рада України визнала рф державою-терористом із тоталітарним неонацистським режимом та заборонила його пропаганду, а також пропаганду акту агресії росії проти України.
		На 2021 рік під російською окупацією перебувало 43300 кв. км, або 7 % української території. Після початку російського вторгнення 24.02.2022 року ця площа зросла у 2,9 рази. Тимчасово окупованими є Автономна Республіка Крим, частини Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької, Миколаївської областей та місто Севастополь.
		Вказані обставини є загальновідомими і не потребують доведення в силі ст. 78 КАС України.
		Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №64/202, затвердженим Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб.
		Указом Президента України від 14.03.2022 року №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 15.03.2022 року №2119-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 року строком на 30 діб.
		Указом Президента України від 18.04.2022 року №259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 21.04.2022 року №2212-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25.04.2022 року строком на 30 діб.
		Указом Президента України від 17.05.2022 року №341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України №2263-IX від 22.05.2022 року, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.05.2022 року строком на 90 діб.
		Указом Президента України від 12.08.2022 року № 573/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2500-IX від 15.08.2022 року, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
		Указом Президента України від 07.11.2022 року №757/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2738-IX від 16.11.2022 року, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.
		Указом Президента України від 06.02.2023 року №58/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 07 лютого 2023 року № 2915-IX, продовжено з 05 години 30 хвилин 19 лютого 2023 року строком на 90 діб.
		В подальшому дія воєнного стану неодноразово продовжувалась.
		Станом на момент розгляду цієї справи в суді дія воєнного стану в Україні не припинена.
		За даними сайту Human Rights Watch (https://www.hrw.org/tag/russia-ukraine-war?promo=tag) з моменту повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році її війна проти України мала катастрофічний вплив на життя цивільного населення, вбивши тисячі мирних жителів, поранивши ще багато тисяч, а також знищивши цивільне майно та інфраструктуру. Російські війська вчинили низку порушень міжнародного гуманітарного права, включаючи невибіркові та непропорційні бомбардування та обстріли цивільних територій, які вразили будинки, медичні та освітні заклади. Деякі з цих нападів слід розслідувати як військові злочини. На окупованих ними територіях російські або пов`язані з Росією сили вчиняли явні військові злочини, включаючи тортури, страти без розгляду, сексуальне насильство, насильницькі зникнення та пограбування культурних цінностей. Ті, хто намагався втекти з районів бойових дій, зіткнулися з жахливими випробуваннями та численними перешкодами; у деяких випадках російські війська примусово переміщували значну кількість українців до Росії або на окуповані Росією території України, а багатьох з них піддавали жорстоким перевіркам безпеки. Неодноразові атаки російських військ по всій країні на енергетичну та іншу критично важливу інфраструктуру України спрямовані на те, щоб тероризувати цивільне населення та зробити їх життя нежиттєздатним, що є військовим злочином.
		Загальновідомою є позиція чинного в Республіці Білорусь режиму щодо громадян Республіки Білорусь, воюючих на боці України проти російської федерації.
		За даними офіційного сайту МВС Республіки Білорусь (https://mvd.gov.by/ru/news/9492) - цитата заступника Міністра внутрішніх справ  начальника кримінальної міліції Республіки Білорусь генерал-майор міліції Геннадія Козакевича: «За останній рік співробітники ГУБОПіК припинили виїзд кількох десятків молодих людей віком до 30 років, які піддалися ідеї неправдивої допомоги українцям, яка розповсюджується радикальними телеграм-каналами, та обіцянкам легкого заробітку в лавах нацбатів. Матеріали щодо затриманих передано до слідчих органів. Що стосується наших «утікачів», які вирішили погріти руки на цьому конфлікті і нібито створити якийсь псевдобатальйон, то це в черговий раз лише підтверджує їхню неспроможність як лідерів та начування до білорусів, яких вони відправляють у гарячі точки. Слід нагадати: тим, хто таки виїхав до «незалежної», у кращому разі загрожує кримінальна відповідальність за цілим рядом статей Кримінального кодексу та позбавлення волі на тривалий термін, а в гіршому  смерть». 
		Республіка Білорусь залишається єдиною країною в Європі та на території колишнього СРСР, де досі виносяться смертні вироки. 
		Законом Республіки Білорусь від 09.03.2023 року №256-З «Про зміну кодексів з питань кримінальної відповідальності» кримінальний кодекс РБ доповнено ст.361.3 що передбачає відповідальність за участь громадянина Республіки Білорусь або постійно проживає в Республіці Білорусь особи без громадянства на території іноземної держави у збройному формуванні однієї з протиборчих сторін, а також участь у збройному конфлікті, військових діях без уповноваження держави.
		Республіка Білорусь голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Про територіальну цілісність України» від 27 березня 2014 року №68/262.
		Крім того, пунктом 10 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Агресія проти України» від 02.03.2022 року A/ES-11/L.1 встановлено факт участі Білорусі у незаконному застосуванні сили проти України. 
		Рада з прав людини Генеральної асамблеї ООН на 46 сесії 22-23 лютого 2021 року в п. 5 резолюції висловлює особливе занепокоєння з приводу повідомлень про численні акти тортур та інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження та покарання з боку працівників правоохоронних органів та пенітенціарних установ, у тому числі у в`язницях та ізоляторах, у зв`язку з якими потрібне невідкладне проведення незалежного розслідування, та висловлює жаль з приводу того, що Білорусь, будучи державою-учасницею Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижують гідність видів поводження та покарання, не виконала своїх зобов`язань за цим договором, що свідчить про існування давньої, хронічної практики системних порушень та безкарності. 
		Також Республіка Білорусь не ратифікувала Європейську конвенцію про права людини та основні свободи, що прямо вказує на відсутність бажання режиму дотримуватися прав людини в Білорусі. 
		В аналітичній довідці Громадського об`єднання «Білоруський Гельсінський комітет» №01-14/33 від 07.09.2021 року у справі ОСОБА_1 зроблено наступний висновок: «У разі видачі Юрія Зайцева Республіці Білорусь він стане жертвою порушення базових прав та свобод людини. Ми маємо обґрунтовані побоювання, що після повернення до Білорусі можуть бути порушені його права, зокрема, право на справедливий суд, право на свободу та безпеку особистості, право на гуманне звернення в ситуації позбавлення волі, а також право на свободу від катувань та іншого жорстокого поводження».
		Подібні аргументи та висновок міститься в аналітичній довідці ГО «Білоруський дім в Україні» від 23.11.2021 №83 у справі ОСОБА_4 . 
		Також Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні констатує, що збройний напад рф на Україну справив руйнівний вплив на здійснення прав людини по всій країні. Зокрема, Управління ООН з прав людини у доповіді №34 щодо ситуації з правами людини в Україні, що охоплює період з 01.02.2022 до 31.07.2022 зазначає, що бойові дії й далі призводять до загибелі та поранень цивільних осіб, а також руйнування та пошкоджень об`єктів цивільної інфраструктури. Атаки на цивільні об`єкти не тільки загрожують життям цивільних осіб, але й змушують їх жити в принизливих умовах і підривають їхні права на здоров`я, освіту, житло, їжу та воду. Порушення прав людини стосувалися як цивільних осіб, так і комбатантів, і включають умисні вбивства, свавільні затримання та насильницькі зникнення, катування та жорстоке поводження, а також сексуальне насильство, пов`язане з конфліктом. Із 24 лютого до 25 вересня місія зафіксувала 5996 смертей та 8848 поранень цивільних осіб, зокрема, 382 загиблі дитини. Фактичні числа набагато більші, оскільки збір і перевірка інформації з деяких районів, постраждалих від бойових дій, як і раніше, дуже ускладнені. У доповіді вказується, що 90% випадків загибелі або поранення цивільних осіб було задокументовано в районах, які контролюються урядом; 10% у частинах Луганської та Донецької областей, які контролюються Збройними силами рф та пов`язаними озброєними групами. Переважна кількість втрат серед цивільних осіб, зафіксованих із 24 лютого, була спричинена застосуванням зброї вибухової дії у населених пунктах. За даними місії, в Київській, Чернігівській, Сумській і Харківській областях під час окупації більшість жертв становили чоловіки, але були вбиті також жінки та діти. Насильницькі зникнення та свавільні затримання представників місцевих органів влади, журналістів, активістів та інших цивільних осіб були поширеними на окупованих територіях: за звітний період було зафіксовано 407 випадків (359 чоловіків, 47 жінок, 1 хлопчик). Серед цих випадків 17 чоловіків та 1 жінка були згодом знайдені мертвими. У доповіді також зафіксовано 47 випадків свавільних арештів і затримань, 31 насильницьке зникнення (28 чоловіків і 3 жінки) осіб, підозрюваних у підтримці окупаційної армії, за якими можуть стояти українські правоохоронні органи. Із 38 цивільних осіб, звільнених із місць несвободи (34 чоловіка, 4 жінки) та опитаних місією, 33 повідомили, що зазнали катувань і жорстокого поводження під час ув`язнення Збройними силами рф та пов`язаними озброєними групами. У доповіді також задокументовано 34 скарги на катування та жорстоке поводження у випадках затримання правоохоронними органами України. З приводу військовополонених: місія мала безперешкодний доступ до місць інтернування військовополонених на території, яка контролюється урядом України, і не отримала конфіденційного доступу до жодного місця інтернування військовополонених на території, яка контролюється Збройними силами рф та її спільниками. Проте місія зафіксувала, що переважна більшість українських військовополонених зазнавали катувань або жорстокого чи принизливого поводження з боку сторони, що тримала їх у полоні. У доповіді також задокументована загибель двох українських військовослужбовців унаслідок катувань. Упродовж звітного періоду було вбито 17 журналістів і працівників ЗМІ, включно з блогерами. 10 із цих смертей сталися під час активних бойових дій, тоді як інші загинули за невідомих обставин у районах, які контролювалися окупантами. Відзначається й погіршення ситуації зі свободою вираження поглядів, об`єднання та мирних зібрань в АР Крим. Місія задокументувала переслідування 89 осіб в окупованому Криму за "публічні дії, спрямовані на дискредитацію Збройних сил Російської Федерації", відколи це законодавство було запроваджено в березні 2022 року.
		Також "суди" в самопроголошених "республіках" виносили вироки цивільним особам у провадженнях, пов`язаних із конфліктом, хоча їм бракувало прозорості, незалежності та неупередженості. Загалом бойові дії суттєво вплинули на права людей і груп, що перебувають у вразливому становищі, зокрема, осіб з інвалідністю та людей літнього віку, здебільшого жінок. Ці групи особливо потерпають від браку доступу до медичної допомоги, достатнього житла, опалення, води та електроенергії в районах, постраждалих від бойових дій.
		Враховуючи наведене вище, суд приходить висновку про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідування за ознаками, зокрема, політичних переконань, є обґрунтованими.
		Особливу увагу суд звертає на таке.
		Відповідно до ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стан» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Як вбачається з матеріалів справи, з 26.02.2022 року ОСОБА_1 поступив на військову службу до лав Збройних Сил України для участі у відбитку збройної агресії російської федерації проти України та був зарахований для проходження військової служби у військовому званні матроса у військову частину № НОМЕР_1 (65 окремий береговий ракетний дивізіон ( ІНФОРМАЦІЯ_1 »)). 
		В даний час проходить військову службу в ЗСУ у званні старшого матроса, має нагороду від Головнокомандувача ЗСУ ОСОБА_7 та статус учасника бойових дій.
		На запит Правозахисного об`єднання «ПРАВЕ ДІЛО» від 19.09.2023 року №90/23 Службою зовнішньої розвідки України в листі від 25.09.2023 року №10/2/8950 надана наступна інформація: «За результатами опрацювання в межах компетенції СЗРУ Вашого запиту повідомляємо, що за наявними даними у разі потрапляння на територію Республіки Білорусь (далі РБ) громадян РБ, які у складі Збройних Сил України здійснювали заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації проти України, існує реальна загроза їх затримання, обвинувачення і кримінального переслідування у першу чергу за статтею 133 Кримінального кодексу РБ «Найманство» (санкція статті  ув`язнення на термін від 3 до 7 років). 
		Слід враховувати, що з огляду на існування в РБ жорсткого авторитарного режиму персоналістської влади ОСОБА_8 і його залежність від росії, такій особі можуть бути пред`явлені також обвинувачення у «створенні незаконних збройних формувань» (ст. 287 КК РБ, санкція - ув`язнення на термін від 3 до 7 років), здійсненні «актів тероризму» (ст. 289 КК РБ, санкція - ув`язнення на термін від 8 до 15 років) тощо. 
		В ході проведення т.зв. слідчих дій із вказаною особою є висока ймовірність актів жорсткого поводження представників правоохоронних органів білоруського режиму із нею, актів фізичного та морального примусу для отримання необхідних «свідчень». Також, не виключена участь у процесі дізнання співробітників фсб рф.».
		Таким чином, суд приходить до висновку, що в Республіці Білорусь існують обґрунтовані загрози для свободи, життя та здоров`я осіб, які у складі Збройних Сил України протидіють російській збройній агресії. 
		Оцінюючи фактичні обставини справи, які були встановлені на підставі системного аналізу нормативно-правових документів та інформації з відкритих і незалежних джерел, в т.ч. щодо загальної ситуації з правами людини в Республіці Білорусь, які узгоджуються з доводами позивача, суд приходить висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у разі повернення до Республіки Білорусь (країни громадянської належності) він може зазнати переслідувань через політичні переконання та безумовно зазнає переслідувань як учасник бойових дій з рф в зв`язку з захистом національної безпеки і оборони України, відсічі і стримування збройної агресії рф проти України.
		Враховуючи наведене, ДМС України необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		За такого правового врегулювання та обставин справи, оскаржуване рішення слід вважати необґрунтованим, тому наявні підстави для його скасування.
		Обираючи спосіб захисту порушеного права позивача суд враховує наступне.
		Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
		Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
		Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
		Згідно ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до адміністративного суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом він не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог.
		Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. При цьому такий вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява.
		Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: - лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; - повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; - вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
		При цьому ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за чинного законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
		Принцип ефективності судового захисту прав та інтересів особи закріплено також у низці міжнародних актів.
		Відповідно до ч.ч. 1-4 ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Суд вважає, що з урахуванням всіх обставин цієї справи зобов`язання ДМС України вдруге повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відновить порушеного, на думку позивача, права.
		Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
		З даного питання Верховний Суд дотримується таких правових позицій: «У разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
		Зобов`язання судовим рішенням суб`єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов`язання суб`єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об`єктивно встановлено безальтернативність рішення суб`єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).
		Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.
		Відтак, враховуючи наведене вище, суд вважає, що в цій справі доцільно захистити порушене право позивача шляхом зобов`язання ДМС України прийняти рішення про надання  ОСОБА_1 , громадянину Республіки Білорусь статусу особи, яка потребує додатково захисту, відповідно до матеріалів особової справи №2020OD0146, з урахуванням висновків суду у цій справі.
		На підставі досліджених доказів та встановлених на їх підставі обставин, суд приходить висновку про наявність підстав для повного задоволення позову.
		Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивач відповідно до п.14 ст.5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору і такий ним не сплачувався.
		Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 20.07.2023 року №128-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту  задовольнити. 
		Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року №128-23 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Зобов`язати Державну міграційну службу прийняти рішення про надання ОСОБА_1 , громадянину Республіки Білорусь, статусу особи, яка потребує додатково захисту, відповідно до матеріалів особової справи №2020OD0146, з урахуванням висновків суду у цій справі. 
		Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
		Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		 
		Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).
		Відповідач: Державна міграційна служба України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470).
		 
		Суддя С.О. Cтефанов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...