Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/9146/23 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин; про невиконання або неналежне виконання зобов’язань.
Надіслано для оприлюднення: 09.11.2023. Зареєстровано: 10.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 13.11.2023.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		м. Київ
		08.11.2023Справа №  910/9146/23
		 
		Господарський суд міста Києва   у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Горенюк Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні  справу                                                                                                                           
		за позовом: Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради
		до відповідача: Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК», м.      Київ
		про визнання права власності на самочинно збудоване майно, -
		 
		За участю представників сторін:
		прокурор: Чумаченко А.А.
		від позивача: Буханистий О.В.
		від відповідача: не з`явився
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		Перший заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» про визнання за Київською міською радою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме: громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м на Трухановому острові у місті Києві. 
		В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що означене вище нерухоме майно було самочинно збудоване відповідачем за відсутності відповідних дозвільних документів та майнових прав на земельну ділянку. При цьому, прокурором вказано, що обставини перебування об`єктів нерухомого майна на земельній ділянці комунальної форми власності, а також їх будівництво без довільної документації встановлено судовим рішенням у справі №910/14524/19. Правовою підставою позовних вимог визначено приписи ст.376 Цивільного кодексу України.
		Ухвалою від 12.06.2023 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 28.06.2023.
		28.06.2023 судом було відкладено підготовче засідання на 19.07.2023.
		19.07.2023 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.08.2023.
		16.08.2023, з огляду на присутність вперше представника відповідача, з метою дотримання принципів рівності та змагальності та надання Районній громадській організації «КЛУБ «КОЗАК»  можливості подати відзив на позов, судом було задоволено клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи та відкладено судове засідання на 06.09.2023.
		06.09.2023 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповдач проти задоволення позовних вимог прокурора надав заперечення посилаючись на те, що суд не повинен заміняти органи, які зобов`язані видавати дозволи на будівництво й узгоджувати забудови, а визнання права власності на об`єкт будівництва, який не прийнятий в експлуатацію, за відсутності відомостей про його відповідність державним будівельним нормам не передбачено нормами чинного законодавства. До того ж, віповідачем наголошено, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, Районну громадську організацію «КЛУБ «КОЗАК» зобов`язано повернути територіальній громаді міста Києва земельну ділянку шляхом приведення її у придатний до використання стан, звільнивши від розміщеного на ній майна, в тому числі, будівель і споруд. На теперішній час триває  виконання судового рішення. Також відповідачем наголошено на ненаданні прокурором доказів належності земельної ділянки, яка розташована на Трухановому острові міста Києва саме Київській міській раді. Крім того, відповідачем заявлено про застосування строків позовної давності
		Частиною 1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
		Основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (ч.3 ст.2 Господарського процесуального кодексу України).
		При цьому, судом в контексті означеного враховано, що принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини  у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
		Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
		Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
		За приписами ч.ч.2,6 ст.119 Господарського процесуального кодексу України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
		За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, з метою виконання завдань господарського судочинства та дотримання його основних засад, суд дійшов висновку щодо можливості задоволення заяви відповідача  про поновлення строку на подачу відзиву та долучення останнього до матеріалів справи. 
		06.09.2023 представником відповідача також було подано клопотання про витребування доказів, яке було задоволено у судовому засіданні.
		06.09.2023 представником відповідача також було подано клопотання про повернення до стадії підготовчого засідання, в задоволенні якого судом було відмовлено, з огляду на те, що нормами Господарського процесуального кодексу України не передбачено можливості повернення зі стадії розгляду справи по суті до попередньої стадії судового процесу.
		Крім того, 06.09.2023 представником Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» заявлено про залишення позову без розгляду, з огляду на відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором.
		Вказане клопотання було залишено судом без задоволення, виходячи з такого.
		Згідно з пунктом 3 частини 1   статті 131-1 Конституції України   в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		Відповідно до частини 3   статті 23 Закону України "Про прокуратуру"   здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
		Згідно з частиною 4   статті 23 Закону України "Про прокуратуру"   наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
		Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
		Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
		Частинами 1, 3   статті 4 Господарського процесуального кодексу України   визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
		Відповідно до   статті 53 Господарського процесуального кодексу України   у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
		Згідно із ч.4   ст.55 Господарського процесуального кодексу України   якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави.
		Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених   статтею 174 цього Кодексу.
		У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
		Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
		Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами   Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.
		Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
		Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч.3, 4   ст.53 ГПК України, ч.3   ст.23 Закону України "Про прокуратуру").
		Отже, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
		Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
		Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому   статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
		Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 зазначила, що вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою   статті 23 Закону України "Про прокуратуру"   передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
		Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого   статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
		Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. 
		Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. 
		Як вбачається з матеріалів справи, прокурором обґрунтовуючи звернення до суду з розглядуваним позовом вказано, що підставою позовних вимог є, в тому числі, необхідність захисту інтересів територіальної громади міста Києва, як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.
		Відповідно до ст. 10, 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"   від імені територіальної громади функції і повноваження місцевого самоврядування здійснюють місцеві ради, яким підконтрольні і підзвітні їх виконавчі органи.
		За змістом преамбули та ч.1 ст.15 Статуту територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради № 371/1805 від 28.03.2002 (зі змінами і доповненнями), повноважним представником територіальної громади міста Києва є Київська міська рада.
		Відповідно до Земельного кодексу України у комунальній власності територіальної громади міста Києва перебувають усі землі в межах міста Києва, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за межами міста Києва, право комунальної власності територіальної громади міста Києва на які посвідчено відповідними державними актами.
		Набуття права на землю територіальною громадою міста Києва та передача землі з комунальної власності державі, юридичним та фізичним особам здійснюється Київською міською радою в порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України (ст.29 Статуту).
		Як свідчать матеріали справи, Київською міською прокуратурою у визначеному Законом України «Про прокуратуру» було направлено Київській міській раді повідомлення про звернення до суду №15/3-236вих-23 від 02.05.2023.
		З урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку  щодо наявності достатніх підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі Київської міської ради у розглядуваному спорі, внаслідок чого відповідна заява відповідача була залишена без задоволення. 
		У судовому засіданні 06.09.2023 судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Київприлад» та Акціонерного товариства «Перший Київський машинобудівний завод». При цьому, суд виходив з такого.
		За приписами ч.2 ст.50 Господарського процесуального кодексу України якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб,  які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
		Питання про допущення або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі вирішується ухвалою суду про прийняття позовної заяви до розгляду (із зазначенням про це в ухвалі про порушення провадження у справі) або під час розгляду справи, але до прийняття господарським судом рішення, з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес у даній справі.
		Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з`ясовувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав та/або обов`язків у майбутньому.
		Виходячи з предмету та підстав позовних вимог, судом було відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про залучення третіх осіб, з огляду на те, що треті особи можуть бути залучені до участі у розгляді справи лише до закінчення пдготовчого провадження, Крім того, за висновками суду, внаслідок ухвалення рішення у справі у Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Київприлад» та Акціонерного товариства «Перший Київський машинобудівний завод» не виникне нових прав та обов`язків та не буде змінено вже існуючих.
		У судовому засіданні 06.09.2023 судом було оголошено перерву  до 11.10.2023.
		14.09.2023 прокурором подано відповідь на відзив, в якій проти правової позиції відповідача надано заперечення. 
		11.10.2023 судом було відкладено розгляд справи по суті на 08.11.2023.
		Представник відподача у судове засідання 08.11.2023 не з`явився, проте, заявив клопотання про відкладення розгляду справи по суті. 
		У судовому засіданні судом було відмовлено в задоволеннні вказаного клопотання з урахуванням такого.
		За приписами ч.2 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
		Проте, наявності достатніх підстав для відкладення розгляду справи представником відповідача наведено не було. При цьому, суд звертає увагу, що відкладення розгляду справи є правом, а не обов`язком суду. 
		Судом враховано, що аналогічне клопотання представником відповідача вже заявлялось у минулому судовому засіданні. Суд наголошує, що Районна громадська організація «КЛУБ «КОЗАК» не була позбавлена права та можливості прийняти участь у судовому засіданні у порядку самопредставницва. 
		Суд вважає за доцільне також зауважити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.
		Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
		Водночас ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»  встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
		У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
		Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
		Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
		Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
		Отже, за висновками суду, задоволення клопотання відповідача  могло призвести до затягування строків розгляду справи та, як наслідок, порушення права на справедливий розгляд справи у розумні строки, яке визначено  ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 
		В судовому засіданні 08.11.2023 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
		Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,                        
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Частиною 2   ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»   передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
		Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.
		Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
		У   статті 1 Конституції України   закріплено, що Україна є правовою державою.
		Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
		Відповідно до   статті      8 Конституції України   в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1   статті 129 Конституції України).
		   Обов`язок держави у забезпеченні права кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у   Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
		У   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано   Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР   і яка для України набрала чинності 11.09.1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
		У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини договірних Сторін.
		Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
		Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», no. 24465/04, від 19.02.2009р., «Пономарьов проти України», no. 3236/03, від 03.04.2008р.).
		Як вбачається з матеріалів справи, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/14524/19 за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради  до Районної громадської організації "Клуб "Козак"  про зобов`язання повернути земельну ділянку (обліковий код 66:438:110) площею 1,1672 га на Трухановому острові у м. Києві шляхом приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, звільнивши земельну ділянку від розміщеного на ній майна, в тому числі будівель та споруд.
		Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19 позовні вимоги задоволено. Зобов`язано відповідача повернути територіальній громаді міста Києва в особі позивача земельну ділянку (обліковий код 66:438:110) площею 1,1672 га на Трухановому острові у місті Києві шляхом приведення її в придатний для використання стан, звільнивши земельну ділянку від розміщеного на ній майна, у тому числі будівель та споруд. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		Постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 у справі №910/14524/19 скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове, яким відмовлено у задоволенні позову.
		Постановою від 02.06.2021 Верховного Суду касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено; постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 у справі №910/14524/19 скасовано, рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19 залишено в силі.
		Отже, виходячи з приписів ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19, яке набрало законної сили, має преюдиційне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують. 
		Зокрема, у рішенні Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19 встановлено такі обставини.
		Рішенням Київської міської ради № 324/1300 від 24.05.2001 відповідачу було погоджено місце розташування спортивно-оздоровчого комплексу на Трухановому острові (берег р. Десенка) у Дніпровському районі міста Києва на земельній ділянці орієнтовною площею 1,17 га, відведеній відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 07.07.1964 № 928 "Про відвод організації п/с № 4 земельної ділянки для влаштування водно-спортивної бази" (лист-згода від 22.11.2000 № 53/8831). 25.09.2001 року погоджено акт здачі-прийомки перенесених в натуру меж зарезервованої земельної ділянки, згідно з яким виконано роботи по закріпленню в натурі меж земельної ділянки, що резервується, де фактично встановлено, що земельна ділянка має 16 кутів повороту межі, які співпадають з твердими контурами місцевості (кути повороту огорожі з металевої сітки). 
		06.12.2001 року між Районною громадською організацією "Клуб "Козак" (інвестор, забудовник) та Київською міською радою в особі Київського міського управління земельних ресурсів було укладено договір резервування спірної земельної ділянки площею 1,1680 га для розташування спортивно-оздоровчого комплексу на Трухановому острові (берег                     р. Десенка) у Дніпровському районі. 
		Пунктом 2 договору передбачено, що термін резервування земельної ділянки становить три роки.
		Відповідно до пункту 6.3 цього правочину інвестор (забудовник) має право переважного одержання документів, що посвідчують право власності або користування зарезервованою земельною ділянкою.
		Згідно з пунктом 6.4 цієї угоди інвестор (забудовник) зобов`язаний, зокрема, замовити архітектурно-планувальне завдання, розробити проект будівництва та звернутись до Київради з клопотанням про надання (продаж) цієї земельної ділянки.
		За умовами пункту 8 цього договору його дія припиняється у випадку, зокрема, закінчення терміну, на який укладено цей договір.
		Судом у рішенні від 03.11.2020 у справі №910/14524/19  було встановлено, що з 2001 року земельна ділянка площею 1,1672 га з обліковим кодом 66:438:110, яка знаходиться на Трухановому острові у місті Києві, використовується Районною громадською організацією "Клуб "Козак".
		Як вказано прокурором, під час виконання рішення від 03.11.2020 у справі №910/14524/19   було встановлено, що на земельній ділянці розміщено нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м. Означені обставини підтверджуються листом №064-1395 від 14.04.2023 Департаменту міскього благоустрою Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
		Крім того, в матеріалах справи наявний технічний паспорт на громадський будинок спортно-оздоровчий комплекс на Трухановому острові у місті Києва, який було складено на замовлення Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК». Згідно змісту якого громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м включені до плану поверхів громадського будинку.
		Тоді як, у рішенні від 03.11.2020 Господарського суду міста Києва у справі №910/14524/19 встановлено, що відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" № 062/14-13547 (И-2019) від 04.10.2019, згідно з даними реєстрових книг цього комунального підприємства по нежитловому фонду на Трухановому острові у місті Києві будівлі та споруди спортивно-оздоровчого комплексу на праві власності не реєструвалися. 
		Як вказує прокурор та не заперечується іншими учасниками судового процесу, на теперішній час рішення від 03.11.2020 Господарського суду міста Києва  у справі №910/14524/19 в повному обсязі не виконано, зокрема, земельна ділянка з обліковим кодом 66:438:110 від розміщеного на ній майна, зокрема, майна загальною площею 496,8 кв.м, а саме: громадського будинку (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадського будинку (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадського будинку (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадського будинку (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погреба (літ.Е) площею 41,3 кв.м звільнена на була, що вказує на те, що права та законні інтереси власника земельної ділянки - територіальної громади міста Києва поновлено не було, що і стало підставою для звернення прокурора до суду розглядуваним позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради.
		Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
		У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята   статті 11 Цивільного кодексу України).
		Правове регулювання визнання права власності на самочинно збудований об`єкт здійснюється положеннями частини п`ятої   статті 376 Цивільного кодексу України.
		   Тлумачення цієї норми, зокрема свідчить, що: рішення суду здатне бути джерелом для набуття цивільних прав і обов`язків тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства; рішення суду, як правомірна приватно-правова конструкція, не повинно використовуватися учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню для набуття цивільних прав і обов`язків, за відсутності вказівки про це в актах цивільного законодавства; при існуванні самочинного будівництва власник земельної ділянки може вимагати не надання права на знесення самочинного будівництва на підставі судового рішення, а, зокрема, зобов`язання порушника знести самостійно самочинне будівництво або за його рахунок, чи визнання за власником земельної ділянки на якій здійснено самочинне будівництво, права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване.
		Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07.04.2020 у справі №       916/2791/13 і від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц сформулювала висновок щодо питання комплексного застосування положень   статті 41 Конституції України, статей   328,   331, частин другої, четвертої, п`ятої статті   376 ЦК України   і   статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
		Так, у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 Велика Палата Верховного Суду виклала таку правову позицію: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 Цивільного кодексу України).
		Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта   статті 373 Цивільного кодексу України ). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.
		Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя   статті 375 Цивільного кодексу України). Відповідно до змісту частини четвертої   статті 375 Цивільного кодексу України    у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються   ст.376 Цивільного кодексу України.
		За положеннями частини першої   статті 376 Цивільного кодексу України    (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
		У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій   статті 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
		Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта   статті 376 Цивільного кодексу України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята цієї ж статті).
		Відповідно до   статті 41 Конституції України   кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
		За   статтею 328 Цивільного кодексу України    право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
		При цьому формулювання положень   статті 376 Цивільного кодексу України    виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.
		Такий же правовий висновок про те, що зміст приписів   статті 376 Цивільного кодексу України    підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти викладений:
		-   Великою Палатою Верховного Суду також у постанові від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, в якій розглядалися вимоги про визнання недійсною і скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, визнання недійсними договорів, скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права приватної власності, зобов`язання знести самочинне будівництво;
		-   Верховним Судом у постанові від 24.11.2021 у справі № 906/495/20 зі спору, що виник з правовідносин знесення самочинно збудованого нерухомого майна, право власності на яке вже було зареєстровано за забудовником в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
		-   Верховним Судом у постанові від 14.06.2022 у справі № 905/981/21, в якій розглядалися позовні вимоги про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації і визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за фізичною особою - підприємцем на нерухоме майно;
		-   Верховним Судом у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, в якій прокурор звертався до суду з позовом в інтересах держави в особі міської ради, Виконавчого комітету цієї ради й Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю про зобов`язання публічного акціонерного товариства знести самовільно побудовану споруду;
		-   Верховним Судом у постанові від 12.07.2022 у справі № 904/4338/21, в якій розглядалися вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності на нього.
		Як було встановлено вище, з 2001 року земельна ділянка площею 1,1672 га з обліковим кодом 66:438:110, яка знаходиться на Трухановому острові у місті Києві, використовується Районною громадською організацією "Клуб "Козак".
		Як вказано прокурором, під час виконання рішення від 03.11.2020 у справі №910/14524/19   було встановлено, що на земельній ділянці розміщено нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м. Означені обставини підтверджуються листом №064-1395 від 14.04.2023 Департаменту міскього благоустрою Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
		Крім того, в матеріалах справи наявний технічний паспорт на громадський будинок спортно-оздоровчий комплекс на Трухановому острові у місті Києва, який було складено на замовлення Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК». Згідно змісту якого громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м включені до плану поверхів громадського будинку.
		Тоді як, у рішенні від 03.11.2020 Господарського суду міста Києва у справі №910/14524/19 встановлено, що відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" № 062/14-13547 (И-2019) від 04.10.2019, згідно з даними реєстрових книг цього комунального підприємства по нежитловому фонду на Трухановому острові у місті Києві будівлі та споруди спортивно-оздоровчого комплексу на праві власності не реєструвалися.  Докази наявності відповідної дозвільної документації на будівництво спірного нерухомого майна в матеріалах справи відсутні. 
		Тобто, у даному випадку, будівництво на земельній ділянці позивача здійснено самовільно, внаслідок чого у Київської міської ради у відповідності до приписів ст. 376 Цивільного кодексу України виникло право на визнання права власності на самочинно збудоване майно. 
		При цьому, оцінюючи заперечення відповідача, суд звертає увагу на те, що зі змісту частини п`ятої   статті 376 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідачем у справі за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване на ній майно може бути будь-яка особа (власник суміжної земельної ділянки, особа, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, фактичний забудовник тощо), яка вважає, що внаслідок такого судового визнання права власності порушуються її права. Схожий висновок Верховного Суду міститься у постанові від 24.01.2023 у справі №902/156/22.
		В контексті означеного судом враховано, що у провадженні Печерського районного суду міста Києва перебувала справа №757/30320/14-ц за заявою Районної громадської організації «Клуб «Козак» про встановлення юридичного факту набуття права власності на спортивно-оздоровчий комплекс на Трухановому острові за набувальною давністю.
		Рішенням від 18.11.2014 Печерського районного суду міста Києва заяву Районної громадської організації «Клуб «Козак» задоволено; встановлено юридичний факт набуття Районною Громадською організацією «Клуб «Козак» права власності на спортивно-оздоровчий комплекс на Трухановому острові у складі наступних будівель: громадський будинок, літ. А, загальною площею 263, 9 кв. м, основною площею 133, 9 кв.м, допоміжною площею 130,0 кв.м, за адресою: м. Київ, Труханів острів; громадський будинок, літ. Б, загальною площею 101, 8 кв. м., основною площею 54, 1 кв.м, допоміжною площею 47,7 кв.м, за адресою: м. Київ, Труханів острів; громадський будинок літ. В, загальною площею 43,5 кв. м; основною площею 32,3 кв.м, допоміжною площею 11,2 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Труханів острів; громадський будинок літ. Г, загальною площею 46,3 кв.м. основною площею 39,2 кв.м, допоміжною площею 7,1 кв.м, за адресою: м. Київ, Труханів острів; громадський будинок, літ. Д, загальною площею 29,3 кв.м. основною площею 19,5 кв.м, допоміжною площею 9,8 кв.м, за адресою: м. Київ, Труханів острів; громадський будинок, літ. Е, загальною площею 41,3 кв.м. основною площею 20,2 кв.м, допоміжною площею 21,3 кв.м, за адресою: м. Київ, Труханів острів, що розташовані на земельній ділянці код 66:438:110, за адресою: Труханів острів (берег р. Десенка) в м. Києві - за набувальною давністю.
		Рішенням від 27.05.2015 Апеляційного суду міста Києва, яке залишено без змін ухвалою від 16.07.2015 Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення від 18.11.2014 Печерського районного суду міста Києва скасовано та  прийнято нове рішення про відмову в задоволенні заяви Районної громадської організації «Клуб «Козак».
		Одночасно, суд критично ставиться до заперечень відповідача стосовно відсутності в матеріалах справи доказів наявності у Київської міської ради права власності на земельну ділянку, на якій розташоване спірне нерухоме майно, оскільки приналежність  територіальній громаді міста Києва земельної ділянки площею 1,1672 га з обліковим кодом 66:438:110, яка знаходиться на Трухановому острові у місті Києві, встановлено у судовому рішенні від 03.11.2020 у справі №910/14524/19, що набрало законної сили.
		Щодо посилання заявника на неефективний спосіб судового захисту, суд зазначає таке. 
		Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. 
		Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
		Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
		Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»  встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».
		Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору   статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини  наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №      910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
		Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване   статтею 55 Конституції України   й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
		Судом вище було встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19 позовні вимоги задоволено. Зобов`язано відповідача повернути територіальній громаді міста Києва в особі позивача земельну ділянку (обліковий код 66:438:110) площею 1,1672 га на Трухановому острові у місті Києві шляхом приведення її в придатний для використання стан, звільнивши земельну ділянку від розміщеного на ній майна, у тому числі будівель та споруд. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		Постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 у справі №910/14524/19 скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове, яким відмовлено у задоволенні позову.
		Постановою від 02.06.2021 Верховного Суду касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено; постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.02.2021 у справі №910/14524/19 скасовано, рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19 залишено в силі.
		Зі змісту означеного вище судового рішення вбачається, що позов у справі було направлено на захист прав територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, як власника земельної ділянки, шляхом застосування такого способу захисту прав як усунення перешкод у користуванні майном (негаторний позов).
		Відповідно до   статті 376 Цивільного кодексу України   будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
		Таким чином,   статтею 376 Цивільного кодексу України    передбачено три можливих наслідки самочинного будівництва, а саме: визнання права власності на об`єкти самочинного будівництва за особою, яка їх збудувала; визнання права власності на ці об`єкти за власником земельної ділянки, на якій вони розташовані; знесення цих об`єктів самочинного будівництва.
		Тому сам факт виявлення власником земельної ділянки обставин здійснення орендарем самовільного будівництва на земельній ділянці ще не означає, що ці будівлі підлягають обов`язковому знесенню. Сторони можуть прийняти й інші рішення щодо подальших правових наслідків цих незаконних дій орендаря.
		Отже, враховуючи, що станом на дату подачі у розглядуваній справі позову, рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2020 у справі №910/14524/19 не виконане, а отже, права позивача не є такими, що ефективно захищені судом та відновлені, суд дійшов висновку, що останній не був позбавлений права та можливості звернути до суду із розглядуваним позовом про визнання права власності на підставі ст.376 Цивільного кодексу України, а отже, відсутні підстави вважати обраний у справі спосіб захисту не ефективним.
		До того ж, судом враховано, що відповідач не позбавлений права звернути до суду у межах справи  №910/14524/19 із заявою про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню в частині звільнення земельної ділянки від громадського будинку (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадського будинку  (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадського будинку (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадського будинку (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погреба (літ.Е) площею 41,3 кв.м на Трухановому острові у місті Києві.
		За таких обставин, враховуючи все вищенаведене у сукупності, суд дійшов висновку щодо обгрунтованості позовних вимог Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» про визнання за Київською міською радою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме: громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м на Трухановому острові у місті Києві.
		Як вказувалось вище, відповідачем було подано заяву про застосування строків позовоної давності. Оцінюючи доводи учасників судового процесу щодо пропуску прокурором строку звернення до суду з розгялдуваним позовом, суд зазначає таке.
		Згідно зі   ст. 256 Цивільного кодексу України   позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України ).
		Статтею 267 Цивільного кодексу України    визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		Згідно з ч. 1   ст. 261 Цивільного кодексу України    перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
		Одночасно, суд звертає увагу, що положеннями статті 268 Цивільного кодексу України, у якій наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі. Так, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред`явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав.
		Наразі, за висновками суду, у даному випадку до вимог Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» про визнання за Київською міською радою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно позовна давність не застосовується, оскільки його подання направлене саме на захист прав власника земельної ділянки, які пов`язані із її зайняття об`єктами самовільного будівництва. 
		При цьому, наведені висновки суду також ґрунтуються на тому, що у вирішенні питань перебігу строку позовної давності чи переліку вимог, на які позовна давність не поширюється, слід надавати оцінку перш за все обставинам порушення права, а не обраному позивачем способу захисту.
		За таких обставин, посилання відповідача на пропуск прокурором строку позовної давності суд вважає безпідставними.
		Таким чином, з огляду на все вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо  задоволення позову Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» про визнання за Київською міською радою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме: громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м на Трухановому острові у місті Києві.
		Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
		Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
		Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
		У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини,  яка відображає принцип,  пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у  рішеннях  судів  та інших органів з вирішення спорів мають бути  належним чином зазначені підстави,  на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт   1   статті   6  Конвенції  зобов`язує  суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.  Міра,  до якої суд має виконати  обов`язок  щодо  обґрунтування  рішення,  може  бути різною  в залежності від характеру рішення (див.  рішення у справі  «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.  Spain) від  9  грудня 1994 року,  серія A,  N 303-A,  п.  29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі  та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін,  орган влади зобов`язаний виправдати  свої  дії,  навівши  обґрунтування  своїх  рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen  v.  Finland),  N 37801/97,  п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне  призначення   обґрунтованого   рішення   полягає   в   тому,   щоб  продемонструвати  сторонам,  що  вони  були  почуті.  Крім   того, 
		вмотивоване  рішення  дає  стороні  можливість  оскаржити  його та отримати його  перегляд  вищестоящою  інстанцією.  Лише  за  умови винесення  обґрунтованого  рішення  може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.  рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.  Finland),  №49684/99, п. 30, від 
		 27 вересня 2001 року).
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. 
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
		З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи  та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо задоволення позовних вимог. 
		Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача. 
		Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Позов Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради до Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» про визнання за Київською міською радою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме: громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м на Трухановому острові у місті Києві - задовольнити в повному обсязі.
		2. Визнати за Київською міською радою право власності на самочинно збудоване нерухоме майно загальною площею 496,8 кв.м, а саме: громадський будинок (літ.А) площею 263,9 кв.м, громадський будинок (літ.Б) площею 101,8 кв.м, громадський будинок (літ.В) площею 43,5 кв.м, громадський будинок (літ.Г) площею 46,3 кв.м, погріб (літ.Е) площею 41,3 кв.м на Трухановому острові у місті Києві.
		3. Стягнути з Районної громадської організації «КЛУБ «КОЗАК» (01103,   місто Київ,   вулиця Кіквідзе,   будинок 26, ЄДРПОУ 25719301) на користь Київської міської прокуратури  (03150,   місто Київ,   вулиця Предславинська,   будинок 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 28 500 грн.
		4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили. 
		 
		У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Повне рішення складено та підписано 08.11.2023.
		 
		 
		 
		Суддя                                                                                                                                                                        В.В. Князьков

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...