Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 496/4525/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 11.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 13.11.2023.
Дата набрання законної сили: 08.11.2023
Номер судового провадження: 61-8753ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                                        
		08 листопада 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 496/4525/17
		провадження № 61-8753 св 23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
		суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
		 
		учасники справи:
		позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Авангардівська селищна рада Овідіопольського району Одеської області,
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (позивачі за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,
		третя особа - служба у справах дітей Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду 
		від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Цюри Т. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У грудні 2017 року Хлібодарська селищна рада Біляївського району Одеської області (далі - Хлібодарська СР) звернулася до суду з позовом, який було уточнено, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 
		про виселення без надання іншого житлового приміщення.
		В обґрунтування позовних вимог Хлібодарська СР зазначала, що у 2006 році військовою частиною НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 ) їй безоплатно передано 
		у комунальну власність будинок АДРЕСА_1 . Станом на 2006 рік квартира АДРЕСА_2 
		у вказаному будинку не була приватизована. 
		ОСОБА_4 проживав у вищевказаному будинку, як користувач. У 2002 році він за усною домовленістю дозволив проживати у будинку ОСОБА_1 . 
		У подальшому ОСОБА_4 був засуджений та відбував покарання, 
		а ОСОБА_1 у період із 2002 по 2004 роки уклала договір із ВЧ НОМЕР_1 , суть якого сільській раді не була відома.
		Після смерті ОСОБА_4 у 2016 році договір про оренду (користування) жилим приміщенням між Хлібодарською СР та ОСОБА_1 не укладався. Разом 
		із останньою у спірному будинку проживають ОСОБА_2 
		та ОСОБА_3 . 
		Хлібодарська СР уважала, що вищевказані особи самовільно зайняли спірне житлове приміщення, без відповідної правової підстави.
		З урахуванням наведеного, Хлібодарська СР просила суд виселити 
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які проживають 
		у квартирі АДРЕСА_3 , із незаконно займаного жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення за їх фактичним місцем реєстрації.
		 
		Короткий зміст зустрічних позовних вимог 
		 
		У лютому 2018 року ОСОБА_1 , яка діяла у своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до суду із зустрічним позовом до Хлібодарської СР, третя особа - служба у справах дітей Біляївської районної державної адміністрації Одеської області, про визнання за нею та її сином права користування спірною квартирою. 
		В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_1 зазначала, 
		що з 06 листопада 2002 року вона проживає у спірній квартирі разом із своєю сім`єю на підставі договору піднайму, який уклав із ОСОБА_4 її колишній чоловік - ОСОБА_3 . Із жовтня 2005 року по день смерті ОСОБА_4 (липень 2016 року) вона проживала у вказаній квартирі разом із останнім однією сім`єю, сплачувала комунальні послуги. 
		У жовтні 2017 року вона зверталася до Хлібодарської СР із пропозицією переукласти договір найму житла, але відповіді на свою пропозицію не отримала.
		З урахуванням наведеного, посилаючись на відповідні норми ЖК України, ОСОБА_1 просила суд її зустрічний позов задовольнити й визнати за нею та її малолітнім сином право користування спірною квартирою.
		Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 , яка діяла у своїх інтересах 
		та в інтересах малолітнього сина - ОСОБА_2 , до спільного розгляду 
		з первісним позовом Хлібодарської СР.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		 
		Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 18 червня 2019 року 
		у складі судді Бурана В. М. у задоволенні первісного позову Хлібодарської СР відмовлено.
		Зустрічний позов ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , задоволено.
		Визнано за ОСОБА_1 та неповнолітнім ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право користування квартирою 
		АДРЕСА_3 . 
		Суд першої інстанції, надавши оцінку поданим сторонами доказам і застосувавши відповідні норми ЖК України, зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову сільської ради та наявність таких підстав 
		для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 , яка діяла у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина - ОСОБА_2 .
		Районний суд урахував, що ОСОБА_1 із 2002 року постійно проживала 
		і продовжує проживати у спірній кватирі, її син проживає у ній з дня свого народження. Договір піднайму спірного житлового приміщення було укладено 
		у 2002 році її колишнім чоловіком із попереднім квартиронаймачем.
		Крім того, з 2016 року ОСОБА_1 одна веде домогосподарство, самостійно сплачує за комунальні послуги, правил та умов користування житловим приміщенням не порушувала. Тобто сільська рада безпідставно хоче позбавити осіб права користування житлом. При цьому, вона є особою з інвалідністю третьої групи, самостійно виховує сина. Виселення відповідачів за первісним позовом 
		із займаного житла порушить їхні конституційні права, передбачені статтею 47 Конституції України.
		 
		Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції 
		 
		Не погодившись з указаним рішенням районного суду, у вересні 2019 року Хлібодарська СР подала апеляційну скаргу на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 18 червня 2019 року, а також клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.
		Ухвалою Одеського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року поновлено Хлібодарській СР строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, відкрито апеляційне провадження у справі.
		Ухвалою Одеського апеляційного суду від 19 січня 2021 року залучено до участі 
		у справі в якості правонаступника Хлібодарської СР Авангардівську селищну раду Овідіопольського району Одеської області (далі - Авангардівська СР).
		Постановою Одеського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року апеляційну скаргу Хлібодарської СР, правонаступником якої є Авангардівська СР, задоволено.
		Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 18 червня 2019 року скасовано.
		Позов Хлібодарської СР, правонаступником якої є Авангардівська СР, задоволено.
		Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_3 , без надання іншого жилого приміщення.
		У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах 
		та в інтересах ОСОБА_2 , відмовлено.
		Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку поданим сторонами доказам, показанням свідків, застосувавши відповідні норми ЖК України, виходив із того, що спірна квартира не приватизована, ОСОБА_3 вселився у неї 
		на підставі договору піднайму (листопад 2002 року), укладеного 
		з ОСОБА_4 , який помер у липні 2016 року, строком до 06 листопада 
		2003 року. 
		Відповідачі за первісним позовом не надали доказів того, що наймач квартири - ОСОБА_4 за життя надавав у встановленому законом порядку згоду 
		на проживання у ній ОСОБА_1 та її сина - ОСОБА_2 . Після закінчення строку договору піднайму житла, ОСОБА_3 не мав права користуватися спірною квартирою, як і вселяти до неї дружину та сина без відповідної згоди квартиронаймача.
		У спірних правовідносинах у сім`ї ОСОБА_1 не могли виникнути правомірні очікування на постійне проживання у квартирі, оскільки їхнє вселення та подальше проживання у квартирі було незаконним. При цьому вони знали, що ОСОБА_4 був користувачем квартири, який надав лише частину квартири у тимчасове користування ОСОБА_3 . Тривалість безпідставного проживання 
		у спірному житлі не надає їм права на постійне користування житлом. Такого права їм не надано й сільською радою після того, як у 2006 році квартиру передано до комунальної власності із балансу квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси (далі - КЕВ м. Одеси).
		Апеляційний суд уважав, що відповідачі за первісним позовом підлягають виселенню зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК України). При цьому, апеляційним судом установлено, що ОСОБА_2 
		та ОСОБА_1 знялися з реєстрації свого місця проживання ( АДРЕСА_4 ) 01 листопада 2017 року, тобто після отримання попереджень Хлібодарської СР про виселення (вересень, жовтень 2017 року), але продовжують проживати.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У червні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судове рішення суду апеляційної інстанції, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права 
		та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права 
		без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		ОСОБА_1 судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій 
		не оскаржила в касаційному порядку.
		 
		Надходження касаційної скарги до Верховного Суду 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2023 року задоволено клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження постави апеляційного суду. Касаційну скаргу залишено без руху, надано строк на усунення недоліків. Роз`яснено наслідки невиконання вимог цієї ухвали суду. 
		Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі. Витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання судового рішення задоволено. Зупинено виконання постанови суду апеляційної інстанції до закінчення 
		її перегляду в касаційному порядку. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив 
		на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2023 року справу призначено 
		до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними 
		у ній матеріалами. 
		 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції формально поновив сільській раді строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, хоча правові підстави для цього відсутні. Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд не надав оцінку висновку органу опіки та піклування від 01 червня 2018 року № 01/03-18/1087, яким виселення неповнолітнього ОСОБА_2 визнано недоцільним. 
		При цьому, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю третьої групи, самостійно веде господарство та виховує сина. Вказує також на неможливість виселення осіб із житла під час дії воєнного стану. Більше того, сільська рада не реагує 
		на її пропозиції укласти договір найму житла. 
		Крім того, апеляційний суд безпідставно застосував лише норми ЖК України, 
		які є застарілими та обмежують право приватної власності, гарантоване нормами ЦК України. У цій частині посилається на відповідну судову практику Верховного Суду.
		Посилається також на положення Конвенції про захист прав людини 
		і основоположних свобод (далі - Конвенція), прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах щодо права на житло. 
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		У серпні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу 
		від Авангардської СР, у якому вказується, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Ухвалою апеляційного суду від 14 листопада 2019 року за клопотанням сільської ради було поновлено строк на апеляційне оскарження рішення районного суду, при цьому наведено мотиви такого поновлення відповідно до норм 
		ЦПК України. Доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Відповідно до директиви Міністерства оборони України від 20 квітня 2006 року 
		№ Д-24 передано до комунальної власності територіальної громади 
		смт Хлібодарське військове майно, у тому числі будинок за адресою: АДРЕСА_1 
		(а. с. 4, т. 1). 
		Указана квартира не приватизована, її наймачем був ОСОБА_4 
		06 листопада 2002 року між командиром ВЧ НОМЕР_1 по довіреності, яку надав ОСОБА_4 , який проживав по АДРЕСА_5 , 
		та ОСОБА_3 укладено договір № 187, відповідно до якого останньому надано у тимчасове платне користування строком до 06 листопада 2003 року 
		у піднайм 1/3 частини жилого приміщення - квартири АДРЕСА_3 
		(а. с. 22, т. 1).
		У червні 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюб, вони мають спільного сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 28, т. 1). Рішенням Біляївського районного суду Одеської області 
		від 21 жовтня 2010 року у справі № 2-2322 шлюб між ними розірвано (а. с. 33, т. 1).
		Відповідно до довідки від 21 жовтня 2015 року, виданої за підписами голови 
		та секретаря Нагірненської сільської ради Ренінського району Одеської області, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , разом із своїм сином - ОСОБА_2 
		(а. с. 60, т. 1).
		Згідно з копією паспорта громадянина України ОСОБА_1 зареєстрована за вказаною вище адресою з 07 липня 1999 року (а. с. 59, т. 1).
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер (а. с. 5, т. 1).
		Згідно з довідкою Хлібодарської СР від 25 жовтня 2016 року № 931 
		ОСОБА_1 проживає разом із своїм сином - ОСОБА_2 , 
		на території Хлібодарської СР у квартирі АДРЕСА_3 , без реєстрації місця проживання (а. с. 23, т. 1).
		Особовий рахунок по сплаті житлово-комунальних послуг за адресою спірної квартири відкритий на ОСОБА_4 (а. с. 7, т. 1).
		У вересні та жовтні 2017 року Хлібодарська СР зверталася до ОСОБА_1 
		із попередженням про виселення зі спірного житлового приміщення у зв`язку 
		з його незаконним зайняттям (а. с. 8, 9, т. 1).
		У жовтні 2017 року ОСОБА_1 зверталася до Хлібодарської СР із заявами про укладення договору найму спірного житлового приміщення для постійного проживання (а. с. 25, т. 1), повідомивши, що вона є особою з інвалідністю третьої групи, не має іншого місця проживання, у спірній квартирі проживає з 2002 року 
		на підставі договору укладеного з ВЧ НОМЕР_1 (а. с. 26, т. 1).
		Хлібодарська СР у листі від 18 жовтня 2017 року № 01-11-572 зазначила, 
		що вона є розпорядником спірної квартири та не займається здачею житла 
		в оренду, проте забезпечує житлом громадян, які є мешканцями громади 
		та зареєстровані на території Хлібодарської СР, згідно з правил постановки 
		на квартирну чергу, які перебувають у квартирній черзі, які потребують поліпшення житлових умов відповідно до ЖК України (а. с. 27, т. 1).
		ОСОБА_2 , ОСОБА_1 із 01 листопада 2017 року зняті з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 , у зв`язку з вибуттям до нового місця проживання: 
		Одеська область, Біляївський район, смт Хлібодарське (а. с. 96-97, т. 2).
		У листі від 14 березня 2018 року № 15 Хлібодарське виробниче управління житлово-комунального господарства повідомило, що за адресою спірної квартири особовий рахунок по сплаті житлово-комунальних послуг відкритий 
		на ОСОБА_4 . На момент його смерті оплату за житлово-комунальні послуги здійснює ОСОБА_1 через банківську установу. Заборгованість за три останні місяці на 01 березня 2018 року складає 3 762,08 грн (а. с. 80, т. 1).
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не зареєстровані 
		за адресою: АДРЕСА_5 
		(а. с. 194-196, т. 1).
		 
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій 
		статті 389 ЦПК України. 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним 
		і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права 
		із дотриманням норм процесуального права. 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних 
		або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні 
		та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася 
		до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 
		Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений 
		із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного 
		або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення (стаття 58 ЖК України).
		Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
		У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, 
		що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, 
		що випливають із зазначеного договору.
		До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом 
		із наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
		Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.
		Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку 
		за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом із ним, вселити 
		в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного 
		з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо 
		при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають 
		з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
		У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року 
		№ 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, 
		чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, 
		чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, 
		що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
		Отже, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки 
		за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом 
		із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частина перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, 
		які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення 
		як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем 
		та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися 
		до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб 
		у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку їх вселення 
		та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до директиви Міністерства оборони України від 20 квітня 2006 року № Д-24 передано до комунальної власності територіальної громади смт Хлібодарське військове майно, у тому числі будинок за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 4, т. 1). 
		Указана квартира не приватизована, її наймачем був ОСОБА_4 
		06 листопада 2002 року між командиром ВЧ НОМЕР_1 по довіреності, яку надав ОСОБА_4 , який проживав по АДРЕСА_5 , 
		та ОСОБА_3 укладено договір № 187, відповідно до якого останньому надано у тимчасове платне користування строком до 06 листопада 2003 року 
		у піднайм 1/3 частини жилого приміщення - квартири АДРЕСА_3 
		(а. с. 22, т. 1).
		У червні 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюб, вони мають спільного сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 28, т. 1). Рішенням Біляївського районного суду Одеської області 
		від 21 жовтня 2010 року у справі № 2-2322 шлюб між ними розірвано (а. с. 33, т. 1).
		Відповідно до довідки від 21 жовтня 2015 року, виданої за підписами голови 
		та секретаря Нагірненської сільської ради Ренінського району Одеської області, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , разом із своїм сином - ОСОБА_2 
		(а. с. 60, т. 1).
		Згідно з копією паспорта громадянина України ОСОБА_1 зареєстрована за вказаною вище адресою з 07 липня 1999 року (а. с. 59, т. 1).
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер (а. с. 5, т. 1).
		Згідно з довідкою Хлібодарської СР від 25 жовтня 2016 року № 931 
		ОСОБА_1 проживає разом із своїм сином - ОСОБА_2 , 
		на території Хлібодарської СР у квартирі АДРЕСА_3 , без реєстрації місця проживання (а. с. 23, т. 1).
		Особовий рахунок по сплаті житлово-комунальних послуг за адресою спірної квартири відкритий на ОСОБА_4 (а. с. 7, т. 1).
		У вересні та жовтні 2017 року Хлібодарська СР зверталася до ОСОБА_1 
		із попередженням про виселення зі спірного житлового приміщення у зв`язку 
		з його незаконним зайняттям (а. с. 8, 9, т. 1).
		У жовтні 2017 року ОСОБА_1 зверталася до Хлібодарської СР із заявами про укладення договору найму спірного житлового приміщення для постійного проживання (а. с. 25, т. 1), повідомивши, що вона є особою з інвалідністю третьої групи, не має іншого місця проживання, у спірній квартирі проживає з 2002 року 
		на підставі договору укладеного з ВЧ НОМЕР_1 (а. с. 26, т. 1).
		Хлібодарська СР у листі від 18 жовтня 2017 року № 01-11-572 зазначила, 
		що вона є розпорядником спірної квартири та не займається здачею житла 
		в оренду, проте забезпечує житлом громадян, які є мешканцями громади 
		та зареєстровані на території Хлібодарської СР, згідно з правил постановки 
		на квартирну чергу, які перебувають у квартирній черзі, які потребують поліпшення житлових умов відповідно до ЖК України (а. с. 27, т. 1).
		Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 із 01 листопада 2017 року, тобто після отримання попередження про виселення, зняті з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 , у зв`язку з вибуттям 
		до нового місця проживання: Одеська область, Біляївський район, 
		смт Хлібодарське (а. с. 96-97, т. 2).
		У листі від 14 березня 2018 року № 15 Хлібодарське виробниче управління житлово-комунального господарства повідомило, що за адресою спірної квартири особовий рахунок по сплаті житлово-комунальних послуг відкритий 
		на ОСОБА_4 . На момент його смерті оплату за житлово-комунальні послуги здійснює ОСОБА_1 через банківську установу. Заборгованість 
		за три останні місяці на 01 березня 2018 року складає 3 762,08 грн (а. с. 80, т. 1).
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не зареєстровані 
		за адресою: АДРЕСА_5 
		(а. с. 194-196, т. 1).
		Згідно з частиною першою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, встановлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення 
		в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
		Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (частина третя статті 116 ЖК України).
		Системний аналіз положень вказаних статей дає підстави для висновку, що закон визначає такі підстави для набуття права користування приміщеннями, віднесеними до державного або громадського житлового фонду: отримання ордеру, укладення договору найму або вселення як члена сім`ї наймача. У разі відсутності однієї із вказаних підстав у особи, яка вселилась до жилого приміщення державного або громадського житлового фонду, вона вважається такою, що самоправно його зайняла.
		Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 04 серпня 2021 року у справі № 755/5706/18 (провадження № 61-11877св20), від 06 липня 2022 року у справі № 753/8081/19 (провадження № 61-2799св22).
		Статтями 98, 99 ЖК України визначено правовий статус тимчасових мешканців жилого приміщення, та визначено, що вони не набувають самостійного права 
		на займане жиле приміщення незалежно від тривалості проживання.
		Верховний Суд зазначає, що неповнолітні діти набувають прав на користування житлом лише у разі набуття такого права батьками або законними представниками. У разі втрати цього права батьками або законними представниками правові наслідки поширюються і на неповнолітніх дітей.
		Оскільки статус тимчасових мешканців не дає самостійного права на жиле приміщення, то діти цих осіб прав на займане житло теж не набувають, 
		а у випадках самоправного зайняття жилого приміщення, обов`язок виселення 
		без надання іншого жилого приміщення поширюється і на неповнолітніх дітей осіб, які його самовільно зайняли.
		Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції застосував вищенаведені норми права, надав відповідну правову оцінку поданим сторонами доказам і вірно встановив, що спірна квартира не приватизована, ОСОБА_3 вселився у квартиру 
		на підставі договору піднайму, укладеного з ОСОБА_4 06 листопада 
		2002 року на строк до 06 листопада 2003 року. Проте, після закінчення строку вказаного договору піднайму ОСОБА_3 продовжив проживати 
		у квартирі, вселивши до неї свою дружину, з якою зареєстрував шлюб після вселення до квартири, та їхнього сина. Останні проживали в квартирі 
		без письмової згоди користувача житла, тому після смерті ОСОБА_4 у липні 2016 року вони повинні були звільнити житлове приміщення, оскільки з моменту спливу строку договору піднайму займали його без будь-якої правової підстави.
		Суд апеляційної інстанції надав відповідну правову оцінку доказам та показанням свідків на підтвердження факту ведення ОСОБА_1 спільного господарства з померлим ОСОБА_4 , указавши про його недоведеність позивачем за зустрічним позовом у розумінні вимог процесуального закону, 
		що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. При цьому касаційна скарга подана ОСОБА_2 , який не надав доказів на підтвердження представництва повноважень інших відповідачів за первісним позовом. 
		З урахуванням усіх фактичних обставин даної справи, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що сім`я ОСОБА_1, вселившись 
		у спірну квартиру, не могли мати правомірних очікувань на постійне проживання 
		у ній. Відповідачі за первісним позовом були обізнані про те, що ОСОБА_4 був лише користувачем квартири і він надав її частину у тимчасове користування ОСОБА_3 . Після спливу строку договору піднайму останній самовільно продовжив проживати у квартирі, вселивши у неї членів своєї сім`ї.
		Крім того, судом апеляційної інстанції обґрунтовано враховано, що після укладення договору піднайму спірна квартира, яка перебувала на балансі КЕВ м. Одеси, 
		у 2006 році була передана до комунальної власності територіальної громади 
		смт Хлібодарське, яка дозволу на проживання іншим особам у квартирі 
		не надавала.
		При цьому тривалість проживання сім`ї ОСОБА_1 у спірній квартирі у силу положень ЖК України не надає їм права на займане спірне житлове приміщення, оскільки після спливу строку договору піднайму, укладеного одним із відповідачів за первісним позовом, вони самоправно займали жиле приміщення.
		Таким чином, суд апеляційної інстанції зробив правильні висновки про наявність правових підстав для задоволення позову сільської ради, так як відповідачі 
		за первісним позовом підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення.
		Указане унеможливлює задоволення зустрічного позову про визнання права користування квартирою, оскільки правові підстави для цього відсутні.
		Досліджуючи питання місця реєстрації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 
		й надаючи оцінку доводам позивача за зустрічним позовом про те, що у разі виселення останнього погіршиться становище дитини, суд апеляційної інстанції відхилив відповідні доводи, виходячи з того, що ОСОБА_2 
		та ОСОБА_1 знялися з реєстрації місця проживання за адресою: 
		АДРЕСА_4 , 
		01 листопада 2017 року, тобто після отримання попереджень Хлібодарської СР 
		про виселення від 27 вересня 2017 року та від 12 жовтня 2017 року. 
		Указане не свідчить про добросовісність таких дій, спрямованих 
		на унеможливлення задоволення у подальшому позову сільської ради 
		про виселення осіб, які самовільно займають жиле приміщення й підлягають виселенню в силу закону. А добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України)
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
		Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який 
		є зваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки.
		Доводи касаційної скарги відхиляються Верховним Судом, оскільки спростовуються матеріалами справи та вищенаведеними нормами права, вони 
		є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України). 
		Верховний Суд також ураховує, що згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, 
		за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом 
		і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної 
		та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав 
		і свобод інших осіб.
		Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
		Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави 
		у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. 
		Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, 
		які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
		У справі, яка переглядається Верховним Судом, апеляційним судом вірно встановлено, що відповідачі за первісним позовом самоправно займають спірне житлове приміщення без будь-яких правових підстав, а тому задоволення позову сільської ради узгоджується з нормами національного та міжнародного права, прецедентною практикою ЄСПЛ, а доводи касаційної скарги у цій частині безпідставні.
		 
		 
		 
		При цьому самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).
		Виселення такої особи (осіб) пов`язане з відсутністю у неї (них) будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
		Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04 серпня 
		2021 року в справі № 755/5706/18 (провадження № 61-11877св20).
		У спірних правовідносинах відповідачі за первісним позовом були обізнаними 
		й усвідомлювали, що з моменту закінчення строку договору піднайму займали спірне житло без будь-якої правової підстави.
		З огляду на викладене, апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права і дійшов обґрунтованих висновків по суті вирішення спору, 
		які узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у даній категорії справ (частина четверта статті 263 ЦПК України), яка є сталою та сформованою.
		Безпідставними є посилання касаційної скарги на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема щодо пропуску сільською радою строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки заявником апеляційної скарги було подано відповідне клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження (а. с. 211-212, т. 1), якому надано відповідну правову оцінку апеляційним судом в ухвалі від 14 листопада 2019 року, якою Хлібодарській СР поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції (а. с. 226-227, т. 1).
		Доводи касаційної скарги про неможливість виселення із житла під час дії воєнного стану у державі є безпідставними, так як встановлено факт самоуправного зайняття житла, відповідачі не є власниками житла і житло не перебуває в іпотеці.   
		У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України апеляційним судом всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення 
		є мотивованими.
		Із цих підстав Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги 
		про неправильну оцінку апеляційним судом доказів, у тому числі висновку органу опіки та піклування, оскільки всі докази оцінено судом у їх сукупності 
		з урахуванням фактичних обставин справи.  
		Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони 
		не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
		ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, 
		які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, від 18 липня 
		2006 року).
		Постанова суду апеляційної інстанціївідповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.
		 
		Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, 
		на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
		 
		Щодо поновлення виконання судового рішення
		 
		Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції 
		у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		Оскільки ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2023 року зупинено виконання постанови апеляційного суду до закінчення її перегляду в касаційному порядку, 
		то слід поновити виконання судового рішення.
		 
		Керуючись статтями 400, 410, 416, 418, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		Постанову Одеського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року залишити 
		без змін. 
		Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 28 лютого 
		2023 року.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                       Д. Д. Луспеник 
		Судді:                                                                                І. Ю. Гулейков
		Б. І. Гулько 
		Г. В. Коломієць 
		Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...