Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 216/3891/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: 14.11.2023. Зареєстровано: 14.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 15.11.2023.

Номер судового провадження: 2/216/831/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		                        Справа № 216/3891/22
		                        провадження №2/216/831/23
		 
		ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ
		  ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
		(повний текст)
		 
		03 листопада 2023 року місто Кривий Ріг
		Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі: головуючого, судді Чирського Г.М.,
		за участю секретаря судового засідання Смолдирева М.Є.,
		представника відповідача Міністерства юстиції України  Стельмах І.В.
		представника відповідача Міністерства фінансів України  Нетреби Ю.В., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі №7 приміщення суду дистанційно, за допомогою відеоконференції, з повною фіксацією процесу технічними засобами цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації, Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України про визнання неправомірними дії держави  Україна в особі Міністерства юстиції та Міністерства фінансів порушенням права позивача на справедливий судовий захист, визнання дій РФ проти України геноцидом Українського народу, відшкодування майнової та моральної шкоди,-
		 
		 встановив:
		 
		23 вересня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Російської Федерації (далі  РФ) про відшкодування шкоди.
		Позовна заява мотивована тим, що 20 лютого 2014 року розпочалася військова збройна агресія РФ проти України, що призвело до окупації РФ частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу РФ на правах суб`єктів федерації  Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, про що було проголошено РФ 18.03.2014 нібито внаслідок проведення 16.03.2014 так званого референдуму про статус Криму. З цього моменту фактично розпочалася перша фаза військової збройної агресії РФ проти України. 
		В квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ проголосили створення Донецької народної республіки (07.04.2014) та Луганської народної республіки (27.04.2014). 
		27 серпня 2014 року РФ розпочала масове вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ на територію Донецької та Луганської областей.
		21 лютого 2022 року президент РФ Путін підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними республіками, а також підписав з республіками договори про дружбу, співпрацю та допомогу. 
		24 лютого 2022 року розпочалася збройна агресія РФ проти України  повномасштабне вторгнення агресора РФ на суверенну територію України, обстрілявши крилатими ракетами великої дальності з території Білорусі майже всі міста України. В даний час Україна залишається об`єктом збройної військової агресії з боку РФ яку остання здійснює.
		РФ своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Таким чином, РФ несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території.
		З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області РФ присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному  урану, золота та великий кар`єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів Нафтогаз України, Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об`єктами права власності Українського народу. 
		РФ взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, повідомила газета The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev. Також, РФ захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу,42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій. 
		«Акціонери» України, якими є український народ, тобто громадяни України понесли збитків у сумі 12 трильйона 400 мільярдів доларів США, що на кожного громадянина України припадає 672 421,18 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення та тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства РФ. 
		Як зазначає Державна служба статистики України за 1 півріччя 2020 року виробництво хліба та хлібобулочних виробів становило 373 тисячі тонн хліба, що за весь 2020 рік становитиме 746 000 тонн, середньостатистична кількість споживання хліба (кг) на одну людину на рік становить 88,38 кг/рік (2020) без врахування населення на тимчасово окупованих територіях. Так, 746 000 тонн/людино/рік: 88,38 кг/людино/рік, що 8440 823 людини, добавимо до цієї кількості 10 мільйонів людей, які виїхали з України за кордон  отримаємо 18440 823 людини.
		Позивач вважає, що незаконна експропріація РФ зазначених вище природних ресурсів України під час незаконної окупації території АРК, Луганської та Донецької областей РФ порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколів до неї призвело до нанесення йому матеріальної шкоди в розмірі 672421,18 доларів США за порушення РФ майнового права, встановленого в статтях 13 Конституції України та 324 ЦК України, що не суперечить рішенню Міжнародного Арбітражного суду м. Гаага, Нідерланди від 02.05.2018 у справі ПТС № 2015-36 про стягнення сум з боржника  РФ в якості компенсації за експропріацію РФ відповідного нерухомого майна та майнових прав. Крім того, просив стягнути моральну шкоду в розмірі 35000,00 євро.
		Ухвалою суду від 08.11.2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації про стягнення шкоди відкрите провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання, до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Державу Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України. (т.1 а.с. 14).
		01.12.2022 р. до суду від ОСОБА_1 надійшла заява про збільшення позовних вимог, відповідно до змісту якої, позивач просить суд визнати повномасштабну збройну агресію РФ проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави  України та експропріацію РФ природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих РФ територіях Луганської і Донецької областях і АРК  геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на його користь майнову шкоду в розмірі 1990149,79 доларів США та моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5200000,00 грн., завданої йому порушенням його майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської федерації проти Українського народу. (т.1 а.с. 34-38). 
		26.12.2022 р. на адресу суду від ОСОБА_2 надійшла позовна заява (уточнена) від 23.12.2022 р., в якій позивач, крім заявлених раніше вимог, просив суд визнати втручання держави  Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України в його право на справедливий судовий захист, встановлений п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 8 і 55 Конституції України  неправомірною. Стягнути з держави  Україна, в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України, з кожного окремо, моральну (немайнову) шкоду в розмірі 35000,00 євро, що підлягає сплаті у національній валюті України (гривні) за офіційним курсом НБУ, встановленого для долару США на день здійснення платежу. При цьому, в якості відповідача зазначено Російська Федерація, а співвідповідачем зазначена Держава Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України. (т.1 а.с. 125-132)
		Вказані вимоги обґрунтовані тим, що вступ у цій цивільній справі Держави Україна в якості третьої особи, в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України є за своєю суттю захистом інтересів країни-агресора Російської Федерації, що порушує його право на справедливий суд, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 8 і 55 Конституції України та свідчить про обмеження таких гарантій з боку Держави Україна стосовно позивача, а, отже, заподіяння вказаними неправомірними діями моральної (немайнової) шкоди в указаному розмірі.
		Ухвалою Центрально-міського районного суду м. Кривого Рогу від 18.01.2023 р. позовну заяву (уточнену) від 23.12.2022 р. повернуто позивачеві у зв`язку із порушенням правила об`єднання позовних вимог. (т.1 а.с. 161-164).
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29.03.2023 р. задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 : ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 18.01.2023 р. скасовано в частині повернення позовної заяви (уточненої) від 23.12.2022 р. за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації, Держави Україна в особі Міністерства фінансів України, Міністерство юстиції України про визнання неправомірними дії держави  Україна в особі Міністерства юстиції та Міністерства фінансів про порушення права позивача на справедливий судовий захист та відшкодування шкоди та направлені матеріали цивільної справи до суду першої інстанції для вирішення питання відповідно до вимог ЦПК України. Підставами для скасування ухвали суду першої інстанції від 18.01.2023 р. стало те, що позивачем до закінчення підготовчого судового засідання подано уточнену позовну заяву від 23.12.2022 р., в якій були змінені одночасно як предмет позову, шляхом доповнення позовних вимог новими, що не суперечить вимогам ст. 49 ЦПК України. (т.1 а.с. 236-237, а.с. 80-82 м.о.).
		Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 18.05.2023 року прийнято до розгляду заяву (уточнену) від 23.12.2022 р. за позовом ОСОБА_1 до РФ, Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України про визнання неправомірними дії держави  Україна в особі Міністерства юстиції та Міністерства фінансів про визнання дій РФ проти України геноцидом Українського народу, порушення права позивача на справедливий судовий захист, відшкодування майнової та моральної шкоди, залучено до участі у справі Державу Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України кожного окремо в якості співвідповідачів. (т.2 а.с. 1-3)
		Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 05.06.2023 р. відмовлено позивачу ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про врегулювання спору за участю судді, закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.
		Позивачем подано апеляційну скаргу на вищезазначену ухвалу суду. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 20.06.2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 червня 2023 року повернуто особі, яка ї подала, оскільки скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
		22.05.2023 р. на адресу суду від уповноваженої особи (представника) відповідача Міністерства фінансів України  Філь О.М. надійшов відзив у порядку ст. 178 ЦПК України, в якому представник відповідача просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України в повному обсязі, обґрунтовуючи тим, що позивачем не доведено як залучення судом до участі у справі Державу Україна в особі, зокрема, Міністерства фінансів України, порушують його право на справедливий доступ до правосуддя. (т.2 а.с. 19-27). 
		24 травня 2023 року на електронну адресу з подальшим надісланням в паперовому вигляді надійшов відзив на позовну заяву (уточнену) від уповноваженої особи (представника) відповідача Стельмах І.В., який діє від імені Міністерства юстиції України. У своєму відзиві представник співвідповідача виклав незгоду з заявленими позивачем позовними вимогами та вважає, що наведені позивачем підстави для стягнення моральної (немайнової) шкоди з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України є необґрунтованими та безпідставними. Твердження позивача про те, що йому було завдано моральної шкоди Державою Україна в особі Мін`юсту та Мінфіну, не підтверджено жодними належними доказами. Зі змісту уточненої позовної заяви не вбачається порушень Мін`юстом та Мінфіном норм законодавства станом на день звернення позивача до суду, які б призвели до завдання моральної шкоди позивачу. (т.2 а.с. 49-57). 
		Позивач у судове засідання не з`явився, надав суду заяву про розгляд справи без його участі, позов підтримує в повному обсязі. 
		Представники відповідачів  Міністерства фінансів України та Міністерства юстиції України позов в частині вимог до Держави Україна не визнали з підстав, викладених у відзивах, зазначених вище, просивши відмовити у задоволенні таких вимог позивача.
		Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03.11.2023 року, у відповідності до п. 1 ч.1 ст. 255 ЦПК України закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації, Держави Україна в особі Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України в частині вимог про визнання неправомірними дії держави  Україна в особі Міністерства юстиції та Міністерства фінансів порушенням права позивача на справедливий судовий захист, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз`яснено учасникам справи, що справа в зазначеній позовній вимозі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства шляхом звернення з позовом до Дніпровського окружного адміністративного суду.
		 
		Щодо інших вимог позову, судом враховано те, що відповідно до правових позицій, викладених у Постанові КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. Окрім того, у зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства РФ в Україні з огляду на припинення його роботи на території України. Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.
		За таких обставин суд вважає можливим розглянути справу на підставі наявних у справі доказів та ухвалити заочне рішення, відповідно до положень ст.ст. 280, 282 ЦПК України. 
		Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню із наступних підстав. 
		В контексті завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК України) звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.
		Загальновідомими та такими, що у відповідності до ч.3 ст.82 ЦПК України не потребують доказування, є обставини, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно доУгоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.
		Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення, так званих "Донецької народної республіки" (7 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року).
		Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: "За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)".
		Четверта фаза збройної агресії розпочалася 24 лютого 2022 року повномасштабним вторгненням агресора на суверенну територію України.
		Станом на 03.11.2023 Україна залишається об`єктом збройної військової агресії з боку РФ, яку остання здійснює.
		Наказом Міністерстваз питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022 затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.
		З копії паспорта позивача ОСОБА_1 , а також з інших документів, поданих ним під час розгляду справи, судом встановлено, що з 08.06.1995 він був зареєстрований та наразі постійно проживає у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, яке не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначених наказом №309 від 22.12.2022. 
		Постановою Кабінету Міністрів України №945 від 23.08.2022 «Про затвердження переліку об`єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими Російською Федерацією» затверджено перелік об`єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими Російською Федерацією.
		Статтею 13 Конституції України визначено, щоземля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Приписами ст. 324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.
		Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановленихКонституцією України.
		Статтею 4 Кодексу України про надра встановлено, щоукраїнський народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
		Визнання народу України суб`єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об`єкти. За своєю економічною природою власність на ці об`єкти фактично є державною.
		Таким чином, судом встановлено, що позивач не має матеріально-правової зацікавленості (інтересу), так як право виключної власності, яке закріплене у ст.13 Конституції України, наземлі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, не породжує для нього, як громадянина України, самостійної форми власності на ці об`єкти.
		Згідно з ч.1 ст. 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
		Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що окупація РФ природних ресурсів України не порушує безпосередньо прав власності позивача.
		Щодо законного інтересу позивача суд зазначає, що за своїм сенсовим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.
		Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
		Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004. Поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
		Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: "Дозволено все, що передбачено у законі", а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: "Дозволено все, що не забороняється законом".
		Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
		Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
		З огляду на вимоги статей 2, 4 ЦПК України, об`єктом судового захисту в цивільному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений законний інтерес позивача.
		Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в цивільному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);
		З позовної заяви ОСОБА_1 випливає очевидна відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), так як він не відноситься до кола осіб, які можуть бути позивачами у справах про стягнення з РФ шкоди, яка завдана окупацією природних ресурсів, тобто позивач не має у даному випадку матеріальної правоздатності.
		При з`ясуванні статусу позивача як «потерпілого», суд керується практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.
		Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.
		Таким чином, право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджувальне порушення.
		Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції.
		Таким чином, суд приходить до висновку, що доводи позивача є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації РФ природних ресурсів України, саме на його конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, при цьому покликається на порушення інтересу українського народу, частиною якого він є, і для якого цей інтерес має значення, що свідчить про відсутність предмету захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову.
		Крім того суд зазначає, що позивачем не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження розміру збитків, завданих окупацією.
		Публікація у газеті The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev, на яку посилається позивач як на доказ розміру збитків, у розумінні ст.78 ЦПК України, є недопустимим доказом, оскільки не є належним засобом доказування у виниклих правовідносин. При цьому, суд бере до уваги ті обставини, що позивачем не надані суду належні та допустимі докази на підтвердження точності приведених розрахунків кількісних та вартісних еквівалентів українських родовищ, корисних копалин, зазначені в публікації, а також точну чисельність населення громадян України, осіб, які в добровільному порядку набули громадянства Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях на час вирішення спору тощо.
		З цих підстав вимоги позову щодо в частині відшкодування майнової шкоди позивачеві задоволенню не підлягають повністю. 
		 
		Щодо вимоги позивача про визнання збройної агресії Російської Федерації геноцидом Українського народу, суд враховує наступне.
		Політичне визнання цього злочину вже є. Заяви щодо вчинюваного геноциду в Україні вже зробили Верховна Рада та парламенти низки держав і в Європі, і у Північній Америці.
		Так, 14.04.2022 року Верховною радою України прийнято Постанову № 2188-IX про схвалення Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні». Зі місту Заяви слідує, що від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України розцінюючи означені у Заяві дії Російської Федерації проти населення України як такі, що спрямовані на знищення Українського народу, цією Заявою: визнає дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу; звертається до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав щодо визнання вчинення Російською Федерацією геноциду Українського народу, а також злочинів проти людяності та воєнних злочинів на території України.
		При цьому, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року геноцид був визнаний міжнародним злочином.
		Необхідно також зазначити, що резолюція 180 (II) від 21 листопада 1947 року встановила, що «…геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав».
		Крім того, 9 грудня 1948 року була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності у 1951 року).
		В свою чергу, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування.
		Відповідальність держави за вчинення геноциду можлива лише згідно з рішенням Міжнародного Суду ООН. Росія та Україна свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання.
		1 липня 2022 року Україна подала Меморандум до Міжнародного Суду ООН (далі МС ООН) у справі проти Російської Федерації щодо порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) (далі  Конвенція про запобігання геноциду). Це є важливою подією у процесі протидії агресії Російській Федерації та притягненні її до міжнародної відповідальності.
		Відповідно до Статуту МС ООН, ця міжнародна судова інституція має юрисдикцію розглядати міждержавні спори за заявою однієї зі сторін щодо порушення положень міжнародних договорів, сторонами яких є відповідні держави. І Україна, і Росія є учасниками Конвенції про запобігання геноциду, таким чином це дає юридичні підстави для розгляду справи Судом.
		За таких обставин, з урахуванням вищевказаного, Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу не є компетентним судом для визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу.
		Таким чином, у задоволенні вказаної позовної вимоги позивачу також слід відмовити.
		 
		Згідно зст. 23 ЦК Україниморальна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров`я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Відповідно дост. 1167 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).
		Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.
		Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті1,3 Основного Закону України).
		Суд враховує, що преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.
		Пункт 122 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005, підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.
		Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19.12.2016).
		Згідност. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія  це, в тому числі, застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20.02.2014 є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.1974 року.
		Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 рокувизначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих РФ.
		Відповідно до ст.ст. 1-3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії Російської Федерації з 20.02.2014.
		Наслідком саме збройної агресії РФ відносно України (що є загальновідомими фактами, а тому не підлягають доказуванню за нормами ч. 3ст. 82 ЦПК України), стала окупація частини території України.
		За нормою ч. 6ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
		 
		Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що цивільні права та обов`язки виникають, у тому числі внаслідок правопорушень (деліктів), у зв`язку з чим потерпіла сторона має право вимагати відшкодування завданих збитків.
		В деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою завдавача шкоди, вина останнього.
		При цьому на потерпілого (позивача) покладається обов`язок довести факт неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у спричиненні шкоди потерпілому (позивачу).
		У випадку завдання громадянинові шкоди внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини цих органів та осіб.
		Право на відшкодування моральної шкоди виникає у особи, у тому числі внаслідок неправомірних дій щодо неї або членів її сім`ї, якщо це призвело до фізичних і душевних страждань потерпілого.
		Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що ОСОБА_1 завдано моральної шкоди внаслідок незаконних (неправомірних) дій держави Україна.
		Водночас у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України ОСОБА_1 , що є очевидним, зазнав душевних страждань і приниження, переніс стрес і побоювання за свою безпеку, були порушені його нормальні життєві зв`язки, що потребує вчинення додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
		З огляду на викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 порушенням його особистих конституційних прав внаслідок неправомірних дій держави Російська Федерація стосовно повномасштабних незаконних військових дій, незаконної збройної агресії Російської Федерації проти України. 
		Визначаючи розмір моральної шкоди, суд враховує характер допущеногодержавою Російська Федераціяправопорушення, глибину душевних страждань ОСОБА_1 , позбавлення його можливості реалізації своїх прав, а також вимоги розумності та справедливості. Відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди слід визначити у розмірі 100 000 грн.
		На думку суду, названа сума є належною компенсацією завданої ОСОБА_1 моральної шкоди, що сприятиме відновленню порушених прав останнього.
		Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією території України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів і норм міжнародного права (статті 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй). 
		Оскільки внаслідок здійснення збройної агресії проти України Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, вчинила акт неповаги до суверенітету та територіальної цілісності іншої держави, то вона не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки позивачу (правова позиція, викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17).
		На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 5-8, 10, 11, 12, 13, 141, 264-265, 280-282, 259 ч.6 ЦПК України, суд 
		 
		 УХВАЛИВ:
		 
		Позовні вимоги задовольнити частково. 
		Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією проти України, грошові кошти в сумі 100 000 грн. В іншій частині позову  відмовити. 
		Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку доДніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Заочне рішення набирає законної, якщо протягом строків, встановленихЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
		Повний текст рішення складено 13 листопада 2023 року.
		 
		Суддя                                    Г.М. Чирський

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...