Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 591/2393/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 29.11.2023. Забезпечено надання загального доступу: 29.11.2023.
Дата набрання законної сили: 22.11.2023
Номер судового провадження: 61-12829ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		22 листопада 2023 року
		м. Київ
		 
		справа № 591/2393/18
		провадження № 61-12829св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ;
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;
		треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Олімп», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 16 листопада 2022 рокуу складі колегії суддів: Собини О. І., Криворотенка В. І., Рунова В. Ю. 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		1.   Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Олімп» (далі - ТОВ «Фірма «Олімп»), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нежитлове приміщення, свідоцтв про право на спадщину за законом та визнання права власності.
		 
		Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він як приватний підприємець виконував ремонтно-будівельні роботи в нежитловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , та надавав ТОВ «Фірма «Олімп» фінансову допомогу для виконання зобов`язань після викупу цього приміщення. Ухвалами Господарського суду Сумської області від 18 лютого 2009 року та від 12 березня 2009 року були затверджені мирові угоди, укладені між ним та ТОВ «Фірма «Олімп», за якими товариство в рахунок погашення боргу передало йому право власності на 60,4 кв. м та 50,97 кв. м вказаного нежитлового приміщення. На виконання цих мирових угод за актами приймання-передачі йому було передано вказане майно, внаслідок чого він набув право власності на 111,37 кв. м площі нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , однак через незалежні від нього обставини він був позбавлений можливості зареєструвати це майно. При цьому ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 , який був учасником ТОВ «Фірма «Олімп» із часткою в статутному фонді товариства в розмірі 50 % вартістю 0,50 грн. Спадкоємцями першої черги, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 є його дружина - ОСОБА_2 та діти - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 07 вересня 2009 року відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_8 (після зміни прізвища - ОСОБА_9 ) та ОСОБА_10 (після зміни прізвища - ОСОБА_11 ) видано свідоцтва про право на спадщину за законом на частку в статутному фонді ТОВ «Фірма «Олімп», яка належала ОСОБА_7 . Однак зазначені свідоцтва підлягають скасуванню, так як  ОСОБА_12 не брав участі у придбанні цього підприємства у первісних засновників, не вносив будь-яких внесків до статутного капіталу, а також було встановлено вчинення ОСОБА_7 дій, які перешкоджали досягнення товариством цілей, що відповідно до установчого договору є підставою для виключення його з кола учасників товариства. В подальшому 05 квітня 2017 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ануфрієвим А. О. на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 видано свідоцтво, зареєстроване у реєстрі за № 569, про право спільної часткової власності з розміром частки по 1/3 у кожного на нежитлове приміщення загальною площею 157,5 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1 . Вказане свідоцтво порушує його право власності на нерухоме майно, видане всупереч ухвали Сумського районного суду Сумської області від 27 березня 2017 року у справі № 587/769/17 про накладення заборони на відчуження нежитлового приміщення, тобто з порушенням Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що підтверджується довідкою Головного управління юстиції у Сумській області від 15 травня 2017 року та судовими рішеннями у справі №818/687/17. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: 
		-    визнати недійним свідоцтво про право на спадщину за законом від 07 вересня 2009 року, що зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1-2837, видане на ім`я ОСОБА_13 ;
		-    визнати недійним свідоцтво про право на спадщину за законом від 07 вересня 2009 року, що зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1-2835, видане на ім`я ОСОБА_2 ;
		-    визнати недійним свідоцтво про право на спадщину за законом від 07 вересня 2009 року, що зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1-2839, видане на ім`я ОСОБА_14 ;
		-    визнати недійсними свідоцтво, видане 05 квітня 2017 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ануфрієвим А. О. на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про право спільної часткової власності з розміром частки по 1/3 у кожного на нежитлове приміщення площею 157,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ;
		-    визнати за ним право власності на частину приміщення загальною площею 111,37 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , набуте ним відповідно до мирової угоди від 13 лютого 2009 року, затвердженої ухвалою Господарського суд Сумської області від 18 лютого 2009 року, згідно з актом приймання-передачі від 02 березня 2009 року та мирової угоди від 03 березня 2009 року, затвердженої ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року, згідно з актом приймання-передачі від 20 березня 2009 року, підтверджених рішеннями Господарського суду Сумської області щодо тлумачення правочинів від 22 вересня 2016 року у справі № 920/897/16 та від 13 грудня 2016 року у справі № 920/1101/16.
		 
		Короткий зміст рішень суду першої інстанції 
		 
		Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 31 січня 2022 року у складі судді Клименко А. Я. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не обґрунтував та не довів, яким чином порушено його права у зв`язку з видачою 09 вересня 2009 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 оспорюваних свідоцтв про право на спадщину за законом на частку в статутному фонді ТОВ «Фірма «Олімп».  Свідоцтво про право власності є документом, яким оформлюється відповідне право, і не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто свідоцтво про право власності не породжує виникнення відповідного права, а лише підтверджує його наявність. В даному випадку прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, що належало ТОВ «Фірма «Олімп», не відбулися, тому з урахуванням поданої заяви та внесенням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 різниці від початкової вартості майна в сумі 222 723,91 грн, 01 липня 2016 року державним виконавцем винесено постанову та складено акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, що стали підставою для видачі оскаржуваного свідоцтва від 05 квітня 2017 року та реєстрації речових прав на нерухоме майно. Вказані прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, що належало ТОВ «Фірма «Олімп», не визнані недійсними (не скасовані), їх результати є чинними, що виключає можливість визнання вказаного свідоцтва недійсним.
		 
		Додатковим рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 21 лютого 2021 року стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.
		 
		Ухвалюючи зазначене додаткове рішення суд першої інстанції виходив з того, що понесені ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грнвідповідають умовам договору про надання професійної (правничої) допомоги та підтверджені відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, однак позивач ОСОБА_1 не звертався до суду з клопотанням про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката в порядку, визначеному частиною п`ятою статті 137 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		 
		Додатковим рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 19 вересня 2022 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи: ТОВ «Фірма «Олімп», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом від 07 вересня 2009 року, виданих на ім`я:  ОСОБА_13 , що зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1-2837; ОСОБА_2 , що зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1-2835, ОСОБА_14 , що зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за                    № 1-2839.
		 
		Вказане додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач просив визнати недійсними свідоцтва про право власності, видані нотаріусом Федоровій Л. О., ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на 1/3 частини за кожним нежитлового приміщення площею 157,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 вересня 2009 року, видані на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , а також визнати за ним право власності на частину приміщення загальною площею 111,37 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Однак відповідно до резолютивної частини рішення суду від 31 січня 2022 року ОСОБА_15 відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нежитлове приміщення та визнання права власності. Тобто судом не вирішені заявлені позовні вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, видані на ім`я відповідачів.
		 
		Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції 
		 
		Постановою Сумського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 31 січня 2022 року, додаткові рішення цього суду від 21 лютого 2022 року та від 19 вересня 2022 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції, приймаючи до розгляду заяву представника позивача про збільшення позовних вимог, в якій заявлено вимога, що виключає розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, не виконав вимог частини п`ятої статті 274 ЦПК України та не постановив ухвалу про розгляд справи в порядку загального провадження. Таким чином, суд першої інстанції розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду в порядку загального позовного провадження, що відповідно до положень частини третьої статті 376 ЦПК України є істотним порушенням норм процесуального права та обов`язковою підставою для скасування оскаржуваних позивачем судових рішень та ухвалення нового рішення. Відповідно до мирової угоди від 13 лютого 2009 року, затвердженої ухвалою Господарського суд Сумської області від 18 лютого 2009 року, та мирової угоди від 03 березня 2009 року, затвердженої ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року, ТОВ «Фірма «Олімп» шляхом передання частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , гарантувала погашення заборгованості, яка виникла перед ФОП ОСОБА_1 . Однак під час розгляду справи позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження припинення підприємницької діяльності та набуття ним у встановленому законом порядку права власності на частину нежитлового приміщення, площею 111,37 кв. м. Тому відсутні правові підстави для визнання за ним такого права в судовому порядку. Позивач не входив до складу учасників ТОВ «Фірма «Олімп» та не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 , а також не обґрунтував, яким чином видача відповідачам свідоцтв про право на спадщину за законом, яка складається з частки у вказаному товаристві, впливає на його нібито порушене право на спірне нежитлове приміщення. При цьому відповідачі набули спірне нерухоме майно у власність шляхом його придбання з прилюдних торгів, відповідно до статті 62 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 606-XIV), а не в порядку спадкування. Таким чином, оскільки   ОСОБА_1 в установленому законом порядку не набув право власності на спірне нерухоме майно, тому видані відповідачам свідоцтва про право на спадщину за законом на частку у статутному капіталі ТОВ «Фірма «Олімп» та свідоцтво про право власності від 05 квітня 2017 року жодним чином не впливають на права чи законні інтереси ОСОБА_1 , що є підставою для відмови у задоволенні цих вимог.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		 
		У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Сумського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року,в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині відмови у задоволенні його позову та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким його позов задовольнити.
		 
		Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19), від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 22 травня 2019 року у справі № 918/410/18, від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18, від 05 вересня 2019 року у справі № 921/320/18, від 20 травня 2020 року у справі № 911/1603/19, від 11 червня 2020 року у справі № 910/10006/19, а також - не дослідив зібрані у справі докази. Також наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права щодо захисту прав кредитора товариства з обмеженою відповідальністю при зменшенні статутного капіталу товариства у зв`язку з виходом із учасників товариства та виплати його спадкоємцям належної йому частки.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Зарічного районного суду міста Суми.
		 
		26 січня 2023 року матеріали справи № 591/2393/18 в електронному вигляді надійшли до Верховного Суду.
		 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		 
		Касаційна скарга  ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що саме по собі членство спадкодавця ОСОБА_7 у ТОВ «Фірма «Олімп», за відсутності факту внесення ним своєї частки до статутного капіталу (майнової участі у такому капіталі), не свідчить про набуття ним права на частку у майні такого товариства. Тому відповідачі як спадкоємці ОСОБА_7 успадкували частку у статутному капіталі ТОВ «Фірма «Олімп»безпідставно та в цій частині його позовні вимоги є повністю обґрунтованими. Суд апеляційної інстанції не дослідив, чи мали відповідачі право на спадкування неоплаченої ОСОБА_7 частки у товаристві, чи порушено його права як кредитора товариства через зменшення таким способом статутного капіталу ТОВ «Фірма «Олімп» та чи є це підставою для визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину, які було видано відповідачам як спадкоємцям учасника товариства з обмеженою відповідальністю. На підставі мирових угод, затверджених ухвалами Господарського суд Сумської області від 18 лютого 2009 року та від 12 березня 2009 року, які набрали законної сили та є чинними, він набув право власності на частину приміщення загальною площею 111,37 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що оспорювані свідоцтва не впливають на його права чи законні інтереси. 
		 
		Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу 
		 
		У лютому 2023 року  ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких підтримали її та просили задовольнити, посилаючись на те, щоОСОБА_7 не брав участі у придбанні ТОВ «Фірма «Олімп» у первісних засновників, не набув права на частку у статутному капіталі цього товариства, у зв`язку з чим спадкування відповідачами частки ОСОБА_7 у статутному капіталі ТОВ «Фірма «Олімп» та подальше оформлення права власності на спірне нежитлове приміщення в порядку його придбання на прилюдних торгах, було незаконним і суперечило вимогам законодавства.
		 
		У лютому 2023 року  ОСОБА_2 також подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі правові висновки суду касаційної інстанцій не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. При цьому доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права щодо захисту прав кредитора товариства з обмеженою відповідальністю при зменшенні статутного капіталу товариства у зв`язку з виходом із учасників товариства та виплати його спадкоємцям належної йому частки є необґрунтованими, оскільки не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю та відсутністю порушеного права позивача.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 , який був учасником ТОВ «Фірма «Олімп» з часткою в статутному фонді товариства у розмірі 50 % вартістю 0,50 грн. Спадкоємцями першої черги, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 є його дружина - ОСОБА_2 та діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 
		 
		07 вересня 2009 року відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_8 (після зміни прізвища - ОСОБА_9 ) та ОСОБА_10 (після зміни прізвища - ОСОБА_11 ) видані свідоцтва про право на спадщину за законом на частку в статутному фонді ТОВ «Фірма «Олімп», яка належала ОСОБА_7 (т.3 а.с.36-41).
		 
		Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 27 серпня 2009 року у справі № 2-523/09 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_8 та ОСОБА_10 до ТОВ «Фірма «Олімп» про зобов`язання прийняти до складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю та визнання рішення зборів засновників цього товариства недійсними (т.1 а.с.38-39).
		 
		За змістом вищевказаного рішення суд виходив з того, що відповідно до вимог статті 55 Закону України «Про господарські товариства» прийняття рішення про вступ спадкоємця учасника до товариства з обмеженою відповідальністю належить до компетенції загальних зборів учасників товариства, а не суду.
		 
		Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 листопада 2012 року у справі № 1805/8671/2012, з урахуванням змін внесених ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 29 квітня 2013 року, стягнуто з ТОВ «Фірма «Олімп»: на користь ОСОБА_2 69 012 грн - вартість 1/3 частки у майні товариства, 690,12 грн - в рахунок відшкодування судового збору, 9 193,19 грн - витрат по оплаті судових експертиз, 3 193,50 грн - витрат на правову допомогу; на користь ОСОБА_8 69 012 грн - вартість 1/3 частки у майні товариства, 690,12 грн - в рахунок відшкодування судового збору; на користь ОСОБА_4 69 012 грн - вартість 1/3 частки у майні товариства, 690,12 грн - в рахунок відшкодування судового збору (т.2 а.с.7-9, 10-11).
		 
		В подальшому рішеннями Зарічного районного суду міста Суми від 11 жовтня 2013 року у справі № 591/7583/13-ц, від 26 січня 2015 року у справі         № 591/7908/14-ц та від 17 липня 2015 року у справі № 591/4389/15-ц, з ТОВ «Фірма «Олімп» на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 стягнуті інфляційні збитки та три проценти річних за невиконання зобов`язання зі сплати частки у майні товариства (т.2 а.с.12-13, 14-15, 16-17).
		 
		Постановою старшого державного виконавця Ковпаківського відділу державної виконавчої служби міста Суми головного територіального управління юстиції у Сумській області Ясенок І. Ю. від 01 липня 2016 року у рахунок погашення боргу ТОВ «Фірма Олімп» стягувачам - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 передано належне боржнику нежитлове приміщення загальною площею 157,5  кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 649 490 грн. У зв`язку з передачею зазначеного майна стягувачам у рахунок погашення боргу зараховано погашення боргу за виконавчими листами, виданими на примусове виконання вищезазначених рішень (зведене виконавче провадження № 38724711) (т.2 а.с.26-27).
		 
		Згідно з мотивувальною частиною вказаної постанови прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна тричі були визнані такими, що не відбулися у зв`язку з відсутністю покупців. На підставі частини шостої статті 62 Закону № 606-XIV, державним виконавцем запропоновано стягувачам вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна. Стягувачами була подана відповідна заява. Майно на підставі частини дев`ятої статті 62 Закону № 606-XIV постановлено передати стягувачам за ціною, яка дорівнює початковій вартості майна, за якою воно передавалося на реалізацію.
		 
		На підставі зазначеної постанови старшим державним виконавцем Ясенок І. Ю. було складено акт від 01 липня 2016 року про передачу майна стягувачам у рахунок погашення заборгованості (т.2 а.с.25).
		 
		05 квітня 2017 року приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Ануфрієвим А. О. на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 видано свідоцтво, зареєстроване у реєстрі за № 569, про право спільної часткової власності на 1/3 частину за кожним із співвласників на нежитлове приміщення, загальною площею 157,5 кв  м, яке розташоване на АДРЕСА_1 (т.2 а.с. 38).
		 
		Право власності на вказане нерухоме майно зареєстроване за співвласниками у день видачі свідоцтва - 05 квітня 2017 року (т.2 а.с.39-41).
		 
		Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 23 вересня 2021 року, яке залишено без зміни постановою Сумського апеляційного суду від 23 грудня 2021 року та постановою Верховного Суду від 18 серпня 2022 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Ануфрієва А. О. про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та скасування записів про державну реєстрацію права власності відмовлено (т.5 а.с.108-115).
		 
		Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним вищевказаних свідоцтва про право власності на нежитлове приміщення, свідоцтв про право на спадщину за законом та визнання права власності, ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Господарського суду Сумської області від 18 лютого 2009 року у справі                   № 13/735-08 за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до ТОВ «Фірма «Олімп» про стягнення 84 674 грн було затверджено мирову угоду від 13 лютого 2009 року, в якій вказано, що: відповідач визнає, що його заборгованість перед позивачем по договору підряду № 3/1 від 01 березня 2005 року станом на 13 лютого 2009 року складає 84 674 грн згідно рішення господарського суду Сумської області від 22 січня 2009 року; відповідач визнає, що зобов`язання перед позивачем по відшкодуванню сплаченого державного мита по справі № 13/735-08 та сплачених послуг за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу становить загальну суму 968 грн; відповідач визнає за позивачем право вимоги сплати відповідачем штрафних санкцій та суми збитків від інфляційних процесів; відповідач гарантує, що вищезазначена заборгованість в сумі 84 674 грн буде погашена ним перед позивачем шляхом передачі нерухомого майна, а саме: приміщення розміщені на другому поверсі будівлі «В» за адресою: АДРЕСА_1 в термін до 28 лютого 2009 року; позивач заявляє, що з моменту підписання цієї угоди та у випадку належного її виконання не матиме жодних майнових претензій до відповідача з приводу заборгованості, погашення якої є предметом цієї угоди (т.1 а.с.22-23, 24).
		 
		На виконання мирової угоди 02 березня 2009 року між ТОВ «Фірма «Олімп» як продавцем та ФОП ОСОБА_1 як покупцем складено акт прийому-передачі нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , за яким продавець передав, а покупець прийняв нежитлові приміщення площею 60,4 кв. м продані шляхом погашення боргу відповідно до мирової угоди від 13 лютого 2009 року, укладеної між ТОВ «Фірма «Олімп» та ФОП ОСОБА_1 , затвердженою ухвалою господарського суду Сумської області від 18 лютого 2009 року у справі № 13/735-08. Нежитлові приміщення площею 60,4 кв. м знаходяться на другому поверсі будівлі літера «В» за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 84 674 грн (т.1 а.с.25).
		 
		Крім того, 03 березня 2009 року між ТОВ «Фірма «Олімп» як боржником та ФОП  ОСОБА_1 як кредитором було укладено договір про припинення зобов`язання передачею відступного (нерухомого майна), відповідно до умов якого на виконання мирової угоди від 13 лютого 2009 року, затвердженої ухвалою господарського суду Сумської області від 18 лютого 2009 року у справі № 13/735-08, боржник передав, а кредитор прийняв, як відступне, частину нежитлових приміщень, загальною площею 60,4 кв. м, яке складається з наступних приміщень: приміщення № 1 частина коридору загального користування площею 6,1 кв. м, приміщення № 3 кабінет площею 11,5 кв. м, приміщення № 8 туалет площею 1,1 кв. м, приміщення № 10 туалет площею 2,8 кв. м, приміщення № 12 кабінет площею 7,4 кв. м, приміщення № 13 кабінет площею 8,4 кв. м, приміщення № 14 кладова площею 5,9 кв. м, приміщення № 15 коридор площею 5,3 кв. м, приміщення № 16 коридор площею 2,4 кв. м, приміщення № 19 кабінет площею 9,5 кв. м, (60,4 / 157,5 = 38/100), взамін сплати заборгованості з передачею права власності. Зазначена частка нежитлового приміщення передається в приватну власність боржником кредитору на підставі акту прийомки-передачі нежитлових приміщень від 02 березня 2009 року відповідно до мирової угоди від 13 лютого 2009 року. Сторони вважають зобов`язання по мировій угоді від 13 лютого 2009 року, яка затверджена ухвалою господарського суду Сумської області від 18 лютого 2009 року у справі № 13/735-08, повністю виконаними (т.1 а.с.26).
		 
		Ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року у справі № 13/104-09 за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до ТОВ «Фірма «Олімп» про стягнення 71 500 грн було затверджено мирову угоду від 02 березня 2009 року, в якій вказано, що: відповідач визнає, що його заборгованість перед позивачем по договору зворотної фінансової допомоги № 1/2 від 03 лютого 2009 року станом на 02 березня 2009 року складає 71 500 грн; відповідач визнає, що зобов`язання перед позивачем по відношенню сплаченого державного мита по справі № 13/104-09 та сплачених послуг за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу становить загальну суму 833 грн; відповідач гарантує, що вищезазначена заборгованість в сумі 71 500 грн буде погашена перед позивачем шляхом передачі нерухомого майна, а саме: частини приміщень, розміщених на другому поверсі будівлі «В» за адресою: АДРЕСА_1 в термін до 20 березня 2009 року; позивач заявляє, що з моменту підписання цієї угоди та у випадку належного її виконання не матиме жодних майнових претензій до відповідача з приводу заборгованості, погашення якої є предметом цієї угоди; позивач гарантує, що після підписання цієї угоди він в межах прав, наданих йому як учаснику судового процесу, вживатиме заходів, спрямованих на припинення провадження у справі № 13/104-09; у випадку порушення умов погашення заборгованості відповідачем, позивач вправі вимагати штрафних санкцій відповідно до договору; позивач і відповідач заявляють, що ні в процесі цієї угоди, ні в процесі виконання її умов не були, не будуть і не можуть бути порушені права будь-яких третіх осіб, в тому числі й держави (т.2 а.с.27-28).
		 
		На виконання мирової угоди 20 березня 2009 року між ТОВ «Фірма «Олімп» як продавцем та ФОП ОСОБА_1 як покупцем складено акт прийому-передачі нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , за яким продавець передав, а покупець прийняв нежитлові приміщення площею 50,97 кв. м продані шляхом погашення боргу відповідно до мирової угоди від 02 березня 2009 року, укладеної між ТОВ «Фірма «Олімп» та ФОП  ОСОБА_1 , затвердженою ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року у справі № 13/104-09. Нежитлові приміщення площею 50,97 кв. м знаходяться на другому поверсі будівлі літера В-ІІ за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 71 500 грн (т.1 а.с.29).
		 
		Крім того, 27 березня 2009 року між ТОВ «Фірма «Олімп» як боржником та ФОП  ОСОБА_1 як кредитором було укладено про припинення зобов`язання передачею відступного (нерухомого майна), відповідно до умов якого на виконання мирової угоди від 02 березня 2009 року, затвердженої ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року у справі № 13/104-09, боржник передав, а кредитор прийняв, як відступне, частину нежитлових приміщень, загальною площею 50,97 кв. м, яке складається з наступних приміщень: приміщення № 2 кабінет, площею 14,5 кв. м, приміщення № 4 кабінет, площею 17,2 кв. м, приміщення № 18 кладова, площею 5,3 кв. м, приміщення № 17 частину  коридору загального користування, площею 4,3 кв. м, приміщення № 1 частину коридору загального користування, площею 9,67 кв. м, (50,97 / 157,5 = 33/100), взамін сплати заборгованості з передачею права власності. Зазначена частка нежитлового приміщення передається в приватну власність боржником кредитору на підставі акту прийомки-передачі нежитлових приміщень від 20 березня 2009 року відповідно до мирової угоди від 02 березня 2009 року. Сторони вважають зобов`язання по мировій угоді від 02 березня 2009 року, яка затверджена ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року у справі № 13/104-09, повністю виконаними (т.1 а.с.30).
		 
		Рішенням Господарського суду Сумської області від 30 січня 2014 року у справі № 920/93/14 відмовлено у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Фірма «Олімп» про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні приміщенням. Ухвалюючи це рішення, суд виходив з того, що з наданих позивачем документів не вбачається приналежність йому нерухомого майна, що знаходяться на другому поверсі будівлі літера «В» за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.46-47).
		 
		Рішенням Господарського суду Сумської області від 07 травня 2015 року було відмовлено у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Фірма «Олімп», третя особа: ОСОБА_2 , про визнання договору про припинення зобов`язань передачею відступного (нерухомого майна) від 03 березня 2009 року дійсним (т.1 а.с.51-53).
		 
		Рішенням Господарсього суду Сумської області від 22 вересня 2016 року у справі № 920/897/16 розтлумачено зміст мирової угоди від 13 лютого 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Фірма «Олімп», затвердженої ухвалою Господарського суду Сумської області від 18 лютого 2009 року, таким чином: заборгованість відповідача в розмірі 84 674 грн погашена перед позивачем шляхом передачі у власність ФОП ОСОБА_1 нерухомого майна, розташованого на другому поверсі будівлі «В» за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається з наступних приміщень: приміщення № 1, частина коридору загального користування, загальною площею 6,1 кв. м; №3, кабінет, загальною площею 11,5 кв. м; № 8, туалет, загальною площею 1,1 кв. м; № 10, туалет, загальною площею 2,8 кв. м; № 12, кабінет, загальною площею 8,4 кв. м; № 14, кладова, загальною площею 5,9 кв. м; № 15, коридор, загальною площею 5,3 кв. м; № 16, коридор, загальною площею 2,4 кв. м; № 19, кабінет, загальною площею 9,5 кв. м. Загальна площа 60,4 кв. м. Факт переходу права власності на зазначене нерухоме майно підтверджується актом прийому-передачі майна від 02 березня 2009 року та договором про припинення зобов`язання передачею відступного (нерухомого майна) від 03 березня 2009 року, укладеними між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Фірма «Олімп» (т.1 а.с.31-33).
		 
		Рішенням Господарського Суду Сумської області від 13 грудня 2016 року у справі № 920/1101/16 розтлумачено зміст мирової угоди від 02 березня 2009 року, укладеної між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Фірма «Олімп», затвердженої ухвалою Господарського суду Сумської області від 12 березня 2009 року, таким чином: заборгованість відповідача в розмірі 71 500 грн погашена перед позивачем шляхом передачі у власність ФОП ОСОБА_1 нерухомого майна, розташованого на другому поверсі будівлі «В» за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається з наступних приміщень: приміщення № 2 кабінет, площею 14,5 кв. м, приміщення № 4 кабінет, площею 17,2 кв. м, приміщення № 18 кладова, площею 5,3 кв. м, приміщення № 17 коридор загального користування, загальною площею 4,3 кв. м; приміщення № 1 коридор загального користування, площею 9,67 кв. м. Загальна площа приміщень становить 50,97 кв. м. Факт передачі вищезазначеного нерухомого майна підтверджується актом прийому-передачі нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 (до мирової угоди від 02 березня 2009 року) від 20 березня 2009 року та договором про припинення зобов`язання передачею відступного (нерухомого майна) від 27 березня 2009 року, які укладені між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Фірма «Олімп» (т.1, а.с.34-36).
		 
		2.           Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
		 
		Касаційна скарга  ОСОБА_1  не підлягає задоволенню.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
		 
		Статтею 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
		 
		Згідно з положеннями статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
		 
		Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
		 
		Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (частини перша, друга статті 182 ЦК України).
		 
		Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		 
		За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
		 
		Такий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19), а також - в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, на які послався заявник в касаційній скарзі.
		 
		В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
		 
		Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нежитлове приміщення, свідоцтв про право на спадщину за законом та визнання права власності на частину приміщення загальною площею 111,37 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ,  ОСОБА_1 посилався на те, що він набув це майно у власність на підставі мирових угод, укладених між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Фірма «Олімп», затверджених ухвалами Господарського суд Сумської області від 18 лютого 2009 року та від 12 березня 2009 року, згідно з актами приймання-передачі від 02 березня 2009 року та від 20 березня 2009 року, однак через незалежні від нього обставини він був позбавлений можливості зареєструвати це майно.
		 
		Загальні положення про спадкування визначені главою 84 ЦК України.
		 
		Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
		 
		Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
		 
		Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
		 
		Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема, право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами.
		 
		Статтею 1296 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
		 
		Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців (стаття 1297 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
		 
		Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
		 
		Відповідно до частини першої статті 100 ЦК України право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.
		 
		Частиною п`ятою статті 147 ЦК України в редакції, чинній на час смерті учасника ТОВ «Фірма «Олімп» - ОСОБА_7 , визначено, що частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень статті 148 цього Кодексу.
		 
		Згідно з частиною другою статті 148 ЦК України в редакції, чинній на час смерті учасника ТОВ «Фірма «Олімп» - ОСОБА_7 , учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного капіталу був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
		 
		Відповідно до статті 54 Закону України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному (складеному) капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.
		 
		Згідно зі статтею 55 Закону України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або у зв`язку із смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного (складеного) капіталу товариства підлягає зменшенню.
		 
		Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 9 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», вирішуючи спір про спадкування частки учасника підприємницького товариства, необхідно враховувати, що це допускається статтями 130, 147, 166 ЦК України, статтями 55, 69 Закону України від 19 вересня 1991 року №1576-XII «Про господарські товариства» і не підпадає під заборону пункту 2 частини першої статті 1219 ЦК України. При цьому спадкується не право на участь, а право на частку в статутному (складеному) капіталі.
		 
		У пункті 30 постанови від 24 жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що прийняття рішення про вступ спадкоємця (правонаступника) учасника до ТОВ (ТДВ) належить до компетенції загальних зборів учасників товариства. При визначенні порядку і способу обчислення вартості частини майна товариства та частини прибутку, яку має право отримати учасник при виході (виключенні) з ТОВ (ТДВ), а також порядку і строків їх виплати господарські суди мають застосовувати відповідні положення установчих документів товариства. У випадку неврегульованості в установчих документах вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, що визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). Розрахунок належної учаснику частини прибутку здійснюється на дату виходу (виключення) з товариства. У разі, якщо учасник не повністю вніс (не повністю оплатив) свій вклад до статутного капіталу товариства, йому виплачується дійсна вартість частки пропорційно внесеній (оплаченій) частині вкладу. Якщо при вирішенні спору буде встановлено, що на момент виходу (виключення) учасника у товариства відсутні чисті активи, господарський суд відмовляє у відповідному позові у зв`язку з відсутністю в товариства майна, що підлягає виплаті. Відповідно до частини п`ятої статті 147 ЦК України аналогічно визначається вартість частини майна ТОВ (ТДВ), яка підлягає видачі або виплаті правонаступнику юридичної особи-учасника товариства або спадкоємцю фізичної особи-учасника у випадку відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства або відмови у прийнятті до товариства. Її вартість визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника (стаття 55 Закону України «Про господарські товариства»).
		 
		Згідно із статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
		 
		Статями 32, 52 Закону № 606-XIV передбачено, що заходами примусового виконання рішень є, зокрема звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
		 
		За загальним правилом реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV).
		 
		Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 62 Закону № 606-XIV не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах протягом двох місяців майно підлягає уцінці державним виконавцем, що проводиться в десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів чи аукціону такими, що не відбулися, або закінчення двомісячного строку реалізації майна на комісійних умовах. Майно може бути уцінене не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється в такому самому порядку, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна. У разі якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду.
		 
		У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний у п`ятнадцятиденний строк з дня надходження до державного виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок для обліку депозитних сум органу державної виконавчої служби різницю між початковою вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо початкова вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за  виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягується виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною, що дорівнює початковій вартості майна, за якою воно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та  акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма, дев`ята статті 62 Закону № 606-XIV).
		 
		Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.
		 
		З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону № 606-XIV процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, правочином, що є законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).
		 
		За рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
		 
		Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		 
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		 
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		 
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Зокрема, позивач не довів, що він є власником спірного майна, а також не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що у зв`язку з набуттям відповідачами права власності на спірне майно були порушені його права.
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Доводи касаційної скарги  ОСОБА_1 про те, що він набув право власності на частину спірного приміщення на підставі мирових угод, затверджених ухвалами Господарського суд Сумської області від 18 лютого 2009 року та від 12 березня 2009 року, які набрали законної сили та є чинними, не заслуговують на увагу та спростовуються рішенням Господарського суду Сумської області від 30 січня 2014 року у справі № 920/93/14, яким було відмовлено у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 до ТОВ «Фірма «Олімп» про визнання права власності та усунення перешкод у користуванні приміщенням, так як з наданих позивачем документів не вбачається приналежність йому нерухомого майна. Крім того, в цій справі  ОСОБА_1 звернувся до суду не як суб`єкт підприємницької діяльності, а як фізична особа, і суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які свідчили б про набуття ним права власності на спірне нерухоме майно.
		 
		При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що відповідачі набули спірне нерухоме майно у власність шляхом його придбання з прилюдних торгів, відповідно до статті 62 Закону № 606-XIV, а не в порядку спадкування. 
		 
		Право відповідачів на спадкування частки  ОСОБА_7 у статутному капіталі ТОВ «Фірма «Олімп» підтверджується рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 листопада 2012 року у справі № 1805/8671/2012, зміненим ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 29 квітня 2013 року, якими стягнуто з ТОВ «Фірма «Олімп» на користь відповідачів вартість частки ОСОБА_7 у майні товариства, а також - рішеннями Зарічного районного суду міста Суми від 11 жовтня 2013 року у справі № 591/7583/13-ц, від 26 січня 2015 року у справі № 591/7908/14-ц та від 17 липня 2015 року у справі № 591/4389/15-ц, якими стягнуті з ТОВ «Фірма «Олімп» на користь відповідачів інфляційні збитки та три проценти річних за невиконання зобов`язання зі сплати частки ОСОБА_7 у майні товариства. Тому аргументи касаційної скарги  ОСОБА_1 про недоведеністьчленства спадкодавця ОСОБА_7 у ТОВ «Фірма «Олімп»  не заслуговують на увагу.
		 
		З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19), від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц (провадження № 14-445цс19), в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 22 травня 2019 року у справі № 918/410/18, від 29 серпня 2019 року у справі № 910/10984/18, від 05 вересня 2019 року у справі № 921/320/18, від 20 травня 2020 року у справі № 911/1603/19, від 11 червня 2020 року у справі № 910/10006/19 є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах,а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.  
		 
		Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі ОСОБА_1 підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
		 
		Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
		 
		Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		 
		Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження  № 61-16181св20).
		 
		У справі, що переглядається, Верховний Суд, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що апеляційним судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів. 
		 
		Отже, аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, є необґрунтованими.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
		 
		Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. 
		 
		Щодо клопотання  ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
		 
		У відзиві на касаційну скаргу  ОСОБА_2 просить стягнути із ОСОБА_1 на свою користь понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції в сумі 10 000 грн. 
		 
		У березні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив, в якому заявник просить відмовити  ОСОБА_2 у стягненні з нього на її користь понесених судових витрати на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції в сумі 10 000 грн. На думку позивача, заявлені  ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу не є співмірними з обсягом наданої правової допомоги, так як адвокат Самохін А. М. виготовив лише один процесуальний документ - відзив на касаційну скаргу і перелік наданих послуг включає: ознайомлення адвоката з касаційною скаргою у Верховному Суді, чого насправді здійснено ним не було; підготовку та участь адвоката у судових засіданнях в суді апеляційної інстанції, що взагалі не стосується касаційного провадження; аналіз нормативно-правових актів, що регулюють спірні правовідносини, однак адвокат Самохін А. М. брав участь в цій справі з самого початку, а тому він знайомий з усіма матеріалами справи, і потреби у додатковому їх вивченні для надання правничої допомоги у Верховному Суді він не потребував; направлення процесуальних документів, зокрема відзиву на касаційну скаргу, що виконувалося самою відповідачкою, а не її адвокатом; консультування клієнта з питань захисту майнових прав кредитора, однак ці послуги не пов`язані зі складанням відзиву на касаційну скаргу. Крім того, більша частина тексту відзиву ОСОБА_2 на касаційну скаргу повністю повторює текст її відзиву на апеляційну скаргу, який було складено цим же адвокатом.
		 
		Дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції та заперечення на неї, Верховний Суд дійшов наступних висновків.
		 
		Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
		 
		Частиною першою статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		 
		Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
		 
		На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції  ОСОБА_2 разом з відзивом на касаційну скаргу надала: додаткову угоду від 06 лютого 2023 року № 2 до договору про надання правничої допомоги в цивільній справі від 20 вересня 2022 року, укладену між  ОСОБА_2 та адвокатом Самохіним А. М.; детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом Самохіним А. М. від 06 лютого 2023 року; акт здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг) від 06 лютого 2023 року № 02; квитанцію до прибуткового касового ордера від 06 лютого 2023 року про сплату ОСОБА_2 адвокату Самохіну А. М. коштів у розмірі 10 000 грн.
		 
		Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
		 
		Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
		 
		За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
		 
		Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
		 
		Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		 
		Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
		 
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		 
		Відповідно до положень статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
		 
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		 
		При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.
		 
		Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
		 
		Таким чином, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		 
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		 
		При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України).
		 
		Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, додатковій постанові Верховного Суду від 28 травня 2021 року у справі № 727/463/19, постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, від 02 червня 2022 року у справі № 15/8/203/20.
		 
		У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого                 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
		 
		Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.
		 
		Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
		 
		Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20). 
		 
		Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.
		 
		Тобто у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 137 ЦПК України.
		 
		Установлено, що ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив, в якому просить відмовити  ОСОБА_2 у стягненні з нього на її користь понесених судових витрати на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції в сумі 10 000 грн. Вказані заперечення щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем в суді касаційної інстанції, враховуються Верховним Судом, зокрема в частині того, що заявлений розмір витрат на правничу допомогу не є співмірним із складністю виконаної роботи.
		 
		Верховний Суд виходить з того, що витрати  ОСОБА_2 на правничу допомогу не є співмірними з обсягом наданої їй допомоги, так як адвокат Самохін А. М. виготовив лише один процесуальний документ - відзив на касаційну скаргу і перелік наданих послуг включає направлення відзиву на касаційну скаргу, що виконано самою відповідачкою, а не її адвокатом, а також підготовку та участь адвоката у судових засіданнях суду апеляційної інстанції, що взагалі не стосується касаційного провадження. При цьому інші послуги, зокрема: ознайомлення адвоката з касаційною скаргою; аналіз нормативно-правових актів, що регулюють спірні правовідносини; аналіз судової практики застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах враховуючи зазначені скаржником підстав касаційного оскарження; консультування клієнта з питань захисту майнових прав; роз`яснення клієнту висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19); формування правової позиції в суді касаційної інстанції; складання відзиву на касаційну скаргу - фактично дублюють одна одну, є подібними та зводяться до єдиної дії - підготовка та подання до суду відзиву на касаційну скаргу. Отже, правнича допомога адвоката Самохіна А. М. полягала у складанні відзиву на касаційну скаргу, з використанням незначної кількісті нормативно-правових актів, стосовно яких існує судова практика. 
		 
		За таких обставин, з урахуванням вимог статей 137, 141 ЦПК України, а саме: критерію реальності наданих адвокатських послуг - складання і подання відзиву на касаційну скаргу, конкретних обставин справи, заперечень щодо клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, складності справи та обґрунтованості витрат, Верховний Суд вважає, що із ОСОБА_1 на користь  ОСОБА_2 підлягає стягненню 1 000 грн на відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
		 
		Керуючись статтями 137, 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Постанову Сумського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року залишити без змін.
		 
		Стягнути із  ОСОБА_1 на користь  ОСОБА_2  1 000 (одну тисячу) гривень на відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                      Є. В. Синельников
		 
		Судді:                                                                                      О. В. Білоконь
		 
		О. М. Осіян
		 
		Н. Ю. Сакара
		 
		В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...