Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 334/8625/14-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 06.12.2023. Забезпечено надання загального доступу: 06.12.2023.
Дата набрання законної сили: 30.11.2023
Номер судового провадження: 61-7648ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		30 листопада 2023 року              
		м. Київ
		 
		справа № 334/8625/14-ц
		провадження № 61-7648св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:  головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Дундар І. О., Зайцева А. Ю.,Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
		 
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 ,
		третя особа - нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Яна Станіславівна,
		 
		розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , поданою представником ОСОБА_5 , на постанову Запорізького апеляційного суду від 14 червня 2022 року у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Кочеткової І. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який у подальшому було уточнено, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ? нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С., про визнання недійсним спадкового договору, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності.
		Позов мотивований тим, що у березні 2014 року помер її рідний дядько - ОСОБА_6 , якому на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . Спадкоємцями після його смерті є вона та її рідний брат - ОСОБА_7 . У встановлений законом строк - 23 липня 2014 року вона звернулась до Шостої запорізької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлого дядька.
		Після смерті ОСОБА_6 їй стало відомо, що вказану квартиру зайняла стороння особа. Із інформаційної довідки, щодо об`єкту нерухомого майна було встановлено, що вказана квартира перейшла у власність ОСОБА_2 на підставі спадкового договору номер від 07 вересня 2011 року № 1754, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С.
		Зазначала, що за життя ОСОБА_6 хворів на психічне захворювання, перебував на обліку у Запорізькому міському психіатричному диспансері. Із інформації, наданої Комунальною установою «Запорізька обласна психіатрична лікарня» вбачається, що ОСОБА_6 у період з 1993 року по 2013 рік знаходився на обліку з діагнозом: «Шизофренія, параноїдна форма, епізодичний тип перебігу з наростаючим дефектом». Висновком судово-психіатричної експертизи від 15 вересня 2015 року № 552 підтверджено, що ОСОБА_6 виявляв ознаки психіатричного розладу у зв`язку з чим на момент складання та підписання спадкового договору 07 вересня 2011 року не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. Висновком повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 20 грудня 2017 року № 47 також підтверджується, що ОСОБА_6  у момент складання спадкового договору хворів на шизофренію, за своїм психічним станом не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
		На момент складення спадкового договору 07 вересня 2011 року ОСОБА_6 страждав на психічне захворювання, не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, а тому вчинений ним правочин є недійсним. З огляду на наведене ОСОБА_2 не мав права  відчужувати квартиру на користь інших осіб. Під час розгляду цієї справи їй стало відомо, що 21 травня 2014 року ОСОБА_2 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , а після його смерті вказану квартиру на підставі заповіту від 08 листопада 2013 року успадкувала його дочка - ОСОБА_3 .
		Уточнивши позовні вимоги, просила суд:
		визнати недійсним спадковий договір від 07 вересня 2011 року за реєстрованим номером 1754, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С.;
		витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 на її користь квартиру АДРЕСА_1 ;
		скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , номер запису про право власності 5135089 від 21 березня 2014 року, рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень індексний номер: 11970404 від 27 березня 2014 року;
		скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 , номер запису про право власності: 5734631 від 21 травня 2014 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 13214505 від 21 травня 2015 року.
		Короткий зміст рішень суду першої інстанції 
		Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя суду від 05 листопада 2019 року як правонаступника після смерті ОСОБА_4 залучено ОСОБА_3 . 
		Рішенням Ленінський районний суд м. Запоріжжя від 17 лютого 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки на підставі спадкового договору від 07 вересня 2011 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , то вказаний договір вважається виконаним. Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити перш за все на підставі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі, йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 1 1 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними. Враховуючи суперечність та неузгодженість наявної інформації як в об`єктивних матеріалах (медична документація), так і у суб`єктивних (пояснення свідка ОСОБА_8 ), неможливо визначити здатність ОСОБА_6 усвідомлювати значення своїх дій та можливість керувати ними на момент посвідчення спадкового договору 07 вересня 2011 року. Суд дав оцінку неодноразовим зверненням ОСОБА_6 до суду за захистом своїх прав (рішення Ленінського районного суду від 19 травня 2011 року у справі № 2-1960/2011, рішення Ленінського районного суду від 01 лютого 2012 року у справі №2-4426/11). Під час розгляду вказаних справ жодного сумніву у його дієздатності ні у кого не виникало, його позови були конкретними та обґрунтованими. Надані суду нотаріальні документи та свідчення нотаріуса щодо дій ОСОБА_6 при укладанні договору свідчать про те, що ОСОБА_6 самостійно обмірковував життєві ситуації, самостійно приймав рішення. Вказані факти не були об`єктами дослідження експертів.
		Крім того, той факт, що ОСОБА_1 фактично залишила свого дядька на самоті та випадково дізналась про його смерть, не піклувалася про нього та не приймала участі у похованні, не заперечувалися позивачем та в свою чергу доводить правдивість показів ОСОБА_2 , який був єдиною людиною, що піклувалася про ОСОБА_6 щоденно, допомагав йому у побуті, тому саме з цих підстав ОСОБА_6 вирішив укласти з ним спадковий договір для того, щоб вони обидва були застраховані та захищені від посягань третіх осіб на належне йому майно, а він мав змогу гідно жити. Зважаючи на викладене, з урахуванням презумпції психічного здоров`я фізичної особи та недоведеності абсолютної неспроможності ОСОБА_6 в момент вчинення оспорюваного правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, суд дійшов висновку щодо відсутності правових підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, для визнання оспорюваного правочину недійсним
		Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про витребування майна на підставі приписів статті 388 ЦПК України суд зазначив, що у правовій конструкції витребування майна шляхом віндикації позивач повинен довести наявність таких обов`язкових елементів даного способу захисту права власності: - позивач є безсумнівним власником майна, що витребовується; - майно, що є предметом віндикації вибуло з володіння позивача поза його волею; - відсутні правові підстави для вибуття спірного майна з володіння позивача. Обов`язок доводити наявність усіх елементів такої правової конструкції покладається саме на позивача. Проте з огляду на докази, подані до позовної заяви, позивач не довів наявності усіх зазначених елементів для віндикації спірного майна. Суд не може робити висновки щодо належності майна на праві власності у цій справі, оскільки до предмету вказаного спору не входять вимоги щодо визнання права власності на спірні об`єкти. Позивач, вважаючи себе власником, не позбавлений можливості звернутися до суду з вимогою про визнання права власності на спірне майно у поєднанні з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння. Встановивши наявність спору про право власності на спірний об`єкт, суд позбавлений можливості викладати у мотивувальній частині свого рішення висновки про належність спірного майна тій чи іншій особі на праві власності, оскільки такі висновки призведуть до фактичного вирішення спору, що може бути використано як встановлення факту під час розгляду інших спорів між сторонами. 
		Крім того, конструкція, за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю інших осіб в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном тощо. 
		У судовому засіданні, представник позивача, під час вступного слова, підтвердила, що ОСОБА_1 є безсумнівним власником об`єкту нерухомого майна у розумінні статті 1218 ЦК України. Таким чином, позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки спірні об`єкти нерухомості не вибували з володіння позивача, а своє порушене право позивач має право захистити згідно з вимогами статті 391 ЦК України, а саме ? здійснити захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння. 
		Оскільки суд прийшов до висновку про відмову в позові про витребування майна з чужого незаконного володіння, то вимоги про скасування записів про реєстрацію права власності на спірне майно є передчасними та необґрунтованими.
		Короткий зміст постанови апеляційного суду 
		Постановою Запорізького апеляційного суду від 14 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
		Визнано недійсним спадковий договір за реєстровим номером 1754, посвідчений 07 вересня 2011 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , на підставі якого ОСОБА_2 у зв`язку із смертю ОСОБА_6 став власником квартири АДРЕСА_1 .
		Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 21 травня 2014 року серія номер 473, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Байрамовою О.М.
		У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що дія статті 225 ЦК України поширюється на правочини, вчинені дієздатною особою, але за обставин, які свідчать про тимчасову наявність у неї такого стану, який призводить до дефектів у формуванні внутрішньої волі та її волевиявлення. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував результатів первісної та повторної судово-психіатричних експертиз, не надав їм належної оцінки, не вказав підстав для їх не прийняття, а послався на покази свідка, які, як було встановлено в ході проведення повторної експертизи, суперечать медичним документам та базуються на суб`єктивному баченні психологічного та психіатричного стану спадкодавця, особою, яка не є кваліфікованим лікарем. Пояснення відповідача ОСОБА_2 як особи, що є стороною у справі і має обґрунтований інтерес до результатів її розгляду, з цих підстав не мають доказового значення і не можуть бути покладені в основу твердження про відсутність у ОСОБА_6 на час підписання спадкового договору стану, який призводив до дефектів у формуванні внутрішньої волі та волевиявлення. Вказуючи про те, що Ленінським районним судом м. Запоріжжя розглядались цивільні справи за позовами ОСОБА_6 , у яких ухвалено відповідні судові рішення, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що ОСОБА_6 недієздатним чи обмежено дієздатним у встановленому законом порядку не визнавався і його психічна можливість розуміти значення своїх дій чи керувати ними під час звернення з позовами до місцевого суду не була предметом дослідження у цій справі, факти подання ОСОБА_6 позовів до Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справах № № 2-1960/2011, 2-4426/11 не суперечать результатам проведених експертиз і не спростовує їх висновки.
		З огляду на наведене, колегія судів зробила висновок, що на час укладання та підписання спадкового договору від 07 вересня 2011 року ОСОБА_6 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а тому оспорюваний правочин є недійсним з підстав його невідповідності положенням частини третьої статті 203 ЦК України, внаслідок відсутності вольової складової сторони договору у момент його вчинення.
		Ураховуючи, що позивач прийняла спадщину після смерті власника спірного нерухомого майна, що підтверджується копією матеріалів спадкової справи, зокрема заявою до приватного нотаріуса і у матеріалах справи відсутні докази, що такі спадкові права оспорюються, колегія суддів вважає хибними висновки суду першої інстанції щодо обрання позивачем неналежного способу захисту своїх порушених прав, оскільки матеріали спадкової справи підтверджують прийняття спадщини після померлого ОСОБА_6 лише позивачем, а ОСОБА_1 на момент розгляду справи є єдиним спадкоємцем майна ОСОБА_6 . При цьому. право власності на спадщину ОСОБА_1 належало з часу смерті спадкодавця на підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України, відтак вона є належним позивачем у вказаній справі та фактичним власником спадкового майна - спірної квартири та не позбавлена можливості отримати свідоцтво про право власності на таке майно після його витребування у ОСОБА_4 , спадкоємцем якого є ОСОБА_3 .
		На час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 21 травня 2014 року № 4718, спірна квартира не належала ОСОБА_2 , оскільки право власності на неї було зареєстровано за недійсним договором, і як наслідок, таке майно не могло бути ним продане. Отже, ОСОБА_4 , спадкоємцем якого є відповідач ОСОБА_3 , спірне нерухоме майно придбав за відплатним договором і в цьому випадку воно може бути витребувано у добросовісного набувача, оскільки вибуло із володіння власника за недійсним спадковим договором. Такий висновок враховує інтереси позивача як власника спірного нерухомого майна та баланс з правами й інтересами добросовісного набувача, оскільки за обставин, коли ОСОБА_1 втратила майно на підставі недійсного правочину, законні права та інтереси позивача як власника майна, переважають інтереси добросовісного набувача, який набуває право власності на майно лише у випадку, якщо згідно зі статтею 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Тому вимоги про витребування спірного нерухомого майна є обґрунтованими. Апеляційний суд вважає, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача не порушуватиме принцип пропорційності втручання у його право власності.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування записів про право власності за особами, які незаконно набули це право, апеляційний суд виходив із того, що у разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог щодо скасування записів про право власності не є потрібним для захисту порушених прав позивача.
		Аргументи учасників справи
		05 серпня 2022 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок експерта є рівноцінним з іншими доказами та не має переваги над іншими доказами у справі. З матеріалів справи вбачається, що експертами не досліджувались всі матеріали справи, отже висновок експерта отримано з порушенням встановленого порядку та є недопустимими доказами. Крім того, медична документація померлого ОСОБА_6 , показання свідків у справі містять істотні суперечності щодо його психічного стану, висновки експертів не враховують поведінку ОСОБА_6 на момент вчинення правочину відповідно до показання свідків, є неповними та недостовірними. Отже, висновок апеляційного суду про не усвідомлення ОСОБА_6 на момент укладення спірного правочину значення своїх дій та неможливість керувати ними ґрунтується на припущеннях, що суперечить вимогам закону 
		Задовольняючи позовну вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння суд порушив приписи статті 388 ЦК України ? право на витребування такого майна належить лише власнику майна. Апеляційний суд послався на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 січня 2013 року № 6-164цс12, відповідно до якого прийнявши у встановленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею, а право розпорядженні виникне у такого позивача з часу державної реєстрації його права власності на квартиру. Отже, з положень чинного законодавства та навіть вказаного рішення Верховного Суду України випливає, що до реєстрації права власності на нерухоме майно спадкоємець не може вважатися власником такого майна, а тому і не має прав вимоги на підставі статті 388 ЦК України. У позовній заяві ОСОБА_1 не порушувала питання про визнання за нею права власності на спірну квартиру, документів, які б підтверджували її право власності на квартиру не надала.  Внаслідок скасування рішення суду першої інстанції вона абсолютно позбавлена можливості покинути окуповану територію та проживати у своїй квартирі, яка є її спадщиною та останнім прихистком. 
		            12 жовтня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
		Відзив мотивований тим, що оспорюваний спадковий договір від 07 вересня 2011 року є недійсним у зв`язку із тим, що на час укладання договору ОСОБА_6 страждав на психічне захворювання, не усвідомлювала значення своїх дій та не міг керувати ними. ЇЇ позовні вимоги підтверджується доказами, які були досліджені в ході розгляду цієї справи, а саме висновками посмертних судово-психіатричних експертиз, в межах проведення яких експертами були досліджені медичні документи померлого, матеріали цивільної справи. У свою чергу пояснення відповідача ОСОБА_9 та свідка ОСОБА_8 не можуть спростувати висновки експертиз.
		Згідно з рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 травня 2011 року звернення ОСОБА_6 до суду відбулось не без допомоги відповідача ОСОБА_2 , який був допитаний свідком та надав пояснення, які йому відомі не були. З рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 лютого 2012 року у справі №2-4426/11 слідує, що ОСОБА_6 звернувся до суду після укладання вказаного спадкового договору. Відповідно до змісту цих судових рішень позивач будь-яких пояснень в судових засіданнях не надавав, судом були досліджені лише позови, які були складені адвокатом. 
		Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
		Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 рокувідкрито касаційне провадження у справі. 
		В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права).
		Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.
		Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що постанова суду апеляційної інстанцій оскаржується в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним спадкового договору та витребування майна із чужого незаконного володіння. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Відкритим акціонерним товариством «Запоріжалюмінбуд» 28 лютого 1995 року, зареєстрованого Орендним підприємством Запорізького міжміського бюро технічної інвентаризації в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 04 липня 2011 року  за реєстраційним номером 33917563 в книзі 276, запис № 38371 та на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 травня 2011 року у справі № 2-1960/2011.
		07 вересня 2011 року, ОСОБА_6 , як відчужувач, та ОСОБА_2 , як набувач, уклали спадковий договір щодо квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С. Умовами пункту 7 зазначеного договору на набувача за цим договором покладено обов`язки виконувати розпорядження відчужувача. Право власності на квартиру, що є предметом цього договору, переходить до набувача після смерті відчужувача ( пункт 8 договору).
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.
		Власником квартири АДРЕСА_1 став ОСОБА_2 на підставі спадкового договору, серія і номер: 1754, виданого 07 вересня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С.
		21 травня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Байрамовою О. М., серія номер: 473, виданий 21 травня 2014 року.
		23 липня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до Шостої запорізької державної  нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті дядька  ОСОБА_6 , що була зареєстрована за номером 808 у спадковій справі № 360/2014. У заяві ОСОБА_1 повідомила про наявність іншого спадкоємця - ОСОБА_7 (рідний племінник спадкодавця), 1977 року народження. У матеріалах спадкової справи наявний заповіт складений 12 квітня 2011 року ОСОБА_6 , відповідно до якого на випадок своєї смерті спадкодавець заповів усе своє ОСОБА_2 . Вказаний заповіт був посвідчений приватним нотаріусом Вовк І. І. Станом на 13 грудня 2014 вказана спадкова справа не містила заяв ОСОБА_7 чи ОСОБА_2 щодо прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 .
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
		Після смерті ОСОБА_4 спадщину за заповітом у вигляді квартири АДРЕСА_1 прийняла його дочка ОСОБА_3 . 
		Згідно з висновку судово-психіатричного експерта КУ «Обласна клінічна психіатрична лікарня» ЗОР від 15 вересня 2015 року № 552, ОСОБА_6 , 1960 р. н., в момент складання і підписання спадкового договору 07 вересня 2011 року виявляв ознаки психічного розладу у вигляді шизофренії, параноїдна форма, безперервний перебіг, емоційно-вольовий дефект особливості, внаслідок чого в момент складання і підписання спадкового договору 07 вересня 2011 року він не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. У пункті 22 вказаної експертизи зазначено, що підекспертний за рахунок формальних розладів мислення, розладів у емоційній та вольовій сферах, зниження критичних та прогностичних функцій, не міг правильно оцінити ситуацію, що склалася, зробити правильні висновки, його волевиявлення було таким, що в момент складання і підписання спадкового договору 07 вересня 2011 року він не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
		Висновок експертизи був підтверджений висновками повторної судово-психіатричної експертизи Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України щодо психічного стану ОСОБА_6 , згідно висновку якої від 20 грудня 2017 року № 47 ОСОБА_6 на момент складання спадкового договору 07 вересня 2011 року, хворів на шизофренію параноїдну з безперервним перебігом та емоційно-вольовим дефектом. За своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на час складання і підписання спадкового договору 07 вересня 2011 року.
		Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 січня 2019 року у справі № 334/4340/18 за позовом ОСОБА_3 до територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, третя особа - Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання права власності на квартиру у порядку спадкування за заповітом,  задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_4 . Постановою Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02 березня 2021 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		Позиція Верховного Суду
		Щодо позовної вимоги  ОСОБА_1 про визнання недійсним спадкового договору
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
		Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частини перша-третя статті 203 ЦК України). 
		Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
		Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
		Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц вказано, що «правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України). Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14. Такі правові висновки є незмінними».
		У частинах першій-третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
		У справі, що переглядається, судами призначено та проведено первинна і повторна судово-психіатричні експертизи, за висновком яких ОСОБА_6 в момент складення та підписання оспорюваного договору не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. Апеляційний суд дослідив вказані висновки, медичну документацію ОСОБА_6 , надав належну оцінку поясненням ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_8 , фактам звернення ОСОБА_6 до суду у справах № № 2-1960/2011, 2-4426/11, за наслідком чого зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для визнання недійсним спадкового договору на підставі частини третьої статті 203 ЦК України.
		Щодо позовної вимоги  ОСОБА_1 про витребування майна 
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.
		Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.
		Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
		Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексумайно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
		Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.
		Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача в разі, якщо майно, зокрема вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18).
		У частині п`ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. 
		Отже, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (див. правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12; висновок у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справа № 754/11747/18 (провадження № 61-22947св19).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 141/843/20 (провадження № № 61-8687св22) вказано, що «спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, постанові Верховного Суду від 15 вересня 2023 року у справі № 203/4638/20, провадження № 61-4402св23. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Згідно з частиною першою статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). Таким чином, спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а відсутність реєстрації права власності не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном».
		У пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц зазначено, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
		Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
		Саме суд під час розгляду справи про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна повинен надати оцінку всім обставинам, який тим самим визначає: неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник; тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому в цієї особи відсутнє право власності, а отже право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини). Суд, задовольняючи позов, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню. Близький за змістом висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження 
		№ 12-83гс21, пункти 124-126).
		Тому рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна підтверджує право власності на таке майно належного власника (позивача) і є підставою для державної реєстрації права власності на це майно запозивачем, яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справа № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) вказано, що:
		«можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
		Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
		Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження 
		№ 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
		У цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість його добросовісність не поставив під сумнів. Щодо висновків суду апеляційної інстанції, то Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що на момент набуття ним права власності на спірне майно (25 липня 2018 року) було скасовано судове рішення, на підставі якого майно було зареєстроване за ОСОБА_2 (постановою Апеляційного суду Черкаської області від 2 грудня 2016 року скасовано рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 березня 2018 року у справі № 2-705/2008), що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність ОСОБА_1 під час набуття спірного нерухомого майна у власність. Так, ОСОБА_1 не був учасником справи № 2-705/2008, і суди не встановили, що йому було відомо про наявність спору, який розглядався у зазначеній справі, та про результати розгляду справи. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.
		Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, судові рішення у цій справі слід скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають».
		Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).
		Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
		Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
		У справі, що переглядається:
		            за обставин цієї справи апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що для захисту прав ОСОБА_1 , як єдиної спадкоємиці ОСОБА_6 , ефективним способом захисту її права є вимога про витребування майна, яке вибуло з володіння спадкодавця поза його волею. Тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що до реєстрації права власності на нерухоме майна спадкоємець не може вважатись його власником, а тому не має права вимоги на підставі статті 388 ЦК України;
		апеляційний суд не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , який придбав спірну квартиру на підставі відплатного договору купівлі-продажу, добросовісність набувача не поставив під сумнів. Проте вважаючи можливим витребувати спірне майно на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК Україниу добросовісного набувача апеляційний суд такий висновок належним чином не мотивував;
		апеляційний суд не врахував, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Тому для вирішення питання про можливість витребування нерухомого майна у добросовісного набувача підлягають дослідженню обставини вибуття майна з володіння позивача та набуття добросовісним набувачем з метою визначення критерію пропорційності втручання у право добросовісного набувача, виходячи з принципів мирного володіння майном, зокрема такими обставинами можуть бути підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
		За таких обставин оскаржена постанова апеляційного суду в цій частині не може вважатися такою, що відповідає нормам справедливого судового розгляду.
		Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
		Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного оскарження, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про витребування майна скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а в частині визнання недійсним спадкового договору - залишити без змін.
		Керуючись статтями 400, 402, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
		Постанову Запорізького апеляційного суду від 14 червня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна скасувати.
		Передати справу № 334/8625/14-ц в зазначеній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанову Запорізького апеляційного суду від 14 червня 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним спадкового договору залишити без змін.
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Запорізького апеляційного суду від 14 червня 2022 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                           В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                     І. О. Дундар
		 
		                                                                                              А. Ю. Зайцев 
		 
		Є. В. Краснощоков
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...