Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/16611/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.12.2023. Забезпечено надання загального доступу: 07.12.2023.
Дата набрання законної сили: 30.11.2023
Номер судового провадження: 61-1276ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		30 листопада 2023 року 
		м. Київ
		 
		справа № 640/16611/18
		провадження № 61-1276св22 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року у складі судді Попрас В. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П.,Тичкової О. Ю., Маміної О. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог 
		У вересні 2018 року  ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до  ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
		Позов мотивований тим, що 08 вересня 2007 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб. Від шлюбу вони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 січня 2015 року шлюб між ними розірвано. За період спільного проживання сторони за спільні кошти придбали нежитлові приміщення, які були зареєстровані на відповідачку. Оскільки об`єкти нерухомого майна придбані за час шлюбу, вони є спільною сумісною власністю подружжя. Після розлучення вони з відповідачкою продовжували разом користуватись спірними об`єктами нерухомості. Проте влітку 2018 року у них виник спір щодо користування цим майном, оскільки відповідачка почала перешкоджати в його використанні. 22 серпня 2018 року він намагався потрапити до нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , однак ці приміщення відповідачка без його дозволу передала в оренду суб`єкту господарської діяльності, у зв`язку з чим в доступі до приміщень йому було відмовлено. Він надіслав на адресу відповідачки лист про розподіл спільного набутого майна, однак відповідачка ніякої відповіді не надала.
		Позивач просив поділити майно подружжя та визнати за ним: право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № І, 13-:-16, 13а, загальною площею 50,9 кв. м в нежитловій будівлі літ. «А-2», розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № 53-66, загальною площею 235,0 кв. м в житловому будинку літ. «А-5», розташованого за адресою: АДРЕСА_3 ; право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № 1-:-5, 8, загальною площею 184,3 кв. м в нежитловій будівлі літ. «Б-1», розташованого за адресою: АДРЕСА_4 ; право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № 3а, 4а, 4б, 5а, 5б, загальною площею 114,8 кв. м в житловому будинку літ. «А-8», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі літ. «А-1», загальною площею 368,5 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 ; право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1525 га, кадастровий номер 6310136600:07:036:0010, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 , цільове призначення: «землі житлової та громадської забудови для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ «А-1» (магазин)».
		Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року, залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року, позов задоволено.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № І, 13-:-16, 13-а, загальною площею 50,9 кв. м у нежитловій будівлі літ. «А-2», розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № 53-66, загальною площею 235,0 кв. м у житловому будинку літ. «А-5», розташованого за адресою: АДРЕСА_3 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № 1-:-5, 8, загальною площею 184,3 кв. м у нежитловій будівлі літ. «Б-1», розташованого за адресою: АДРЕСА_4 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 1-го поверху № 3а, 4а, 4б, 5а, 5б, загальною площею 114,8 кв. м у житловому будинку літ. «А-8», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі літ. «А-1», загальною площею 368,5 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 .
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1525 га, кадастровий номер 6310136600:07:036:0010, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 , цільове призначення: «землі житлової та громадської забудови для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ «А-1» (магазин)».
		Вирішено питання про розподіл судових витрат. 
		Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірні об`єкти нерухомого майна придбані сторонами за час шлюбу, тому є об`єктами спільної сумісної власності подружжя. 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У січні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року, просила їх скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові. 
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16, від 24 квітня 2020 року у справі № 766/17847/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 639/6949/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 334/10409/14-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 703/2670/18; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц; у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, провадження № 6-2641цс15, від 18 травня 2016 року, провадження № 6-1327цс15, від 10 червня 2015 року, провадження № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року, провадження № 6-152цс14; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме статті 62 СК України, статті 83 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України); суди встановили обставини, що мають значення, на підставі недопустимих доказів.
		Спірні об`єкти нерухомості вона придбала за час шлюбу, але за особисті кошти, цим обставинам суди оцінки не дали. Відповідач після розірвання шлюбу не претендував на спірне майно, у деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, не відображав право власності на об`єкти нерухомості, чим визнавав відсутність у нього такого права. 
		Майно, яке зареєстроване за фізичною особою-підприємцем та придбане за рахунок спільних коштів подружжя, є приватною власністю підприємця, а в іншого з подружжя право власності на майно трансформується у право вимоги, сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя. 
		Позовна давність обчислюється від дня, коли один зі співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення своїх прав. Відповідач ні за час шлюбу, ні після його розірвання, не цікавився спірним майном, не утримував його, не оплачував рахунки та не брав участі у господарській діяльності. Наведені обставини свідчать про сплив позовної давності, оскільки позивач міг дізнатися про порушення своїх прав раніше, проявивши інтерес до майна. 
		Вона здійснила ремонт у нежитлових приміщеннях, внаслідок чого істотно збільшилась їх вартість, тому її частка у праві власності на це майно має бути збільшена. 
		Докази щодо наявності боргу перед сестрою у розмірі 550 000,00 дол. США, за які нібито позивач придбав спірне майно, подані поза межами строків (не з позовною заявою, а через рік після звернення до суду) та особою без повноважень (договір про надання правової допомоги та ордер видані через 4 дні після подання процесуальних документів). Позивач міг надати цей доказ на момент подання позову. Дозволу на укладення позики в інтересах сім`ї вона позивачу не надавала, на час складення розписки вони з чоловіком були державними службовцями та не могли займатися господарською діяльністю. У деклараціях чоловік не зазначав про позикові зобов`язання.  
		Відсутні висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо того, що фактично значно збільшено вартість майна, аніж на час його придбання, а тому у разі визнання майна об`єктом спільної сумісної власності частка позивача має бути зменшена. Велика Палата Верховного Суду у справі № 214/6174/14-ц у постанові від 22 вересня 2020 року вказала, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Наведений висновок стосується врегулювання питання про збільшення вартості спільного майна за рахунок особистих коштів того з подружжя, який не був титульним власником. Натомість вона титульний власник. 
		Відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо врегулювання питання подання доказів, які існували на час пред`явлення позову, поза межами підготовчого засідання, відповідно до частин першої, четвертої та восьмої статті 83 ЦПК України. 
		Просила передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вона містить виключну правову проблему щодо оцінки поділу майна подружжя, застосування презумпції спільної сумісної власності та спростування такої презумпції, щодо придбання майна, хоча і за час шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, оцінки застосування позовної давності. 
		Аргументи інших учасників справи
		У відзивах на касаційну скаргу позивач зазначає, що правові висновки, на які посилається заявниця, стосуються відмінних від цієї справи правовідносин. 
		Особисті кошти відповідно до угод про оплатне відчуження особистого майна ОСОБА_2 отримала у 2008 році. Договір позики укладений без його згоди, невідомо, які саме кошти передані відповідачкою в борг - її особисті чи сімейні. Факт придбання спірного майна за повернений борг не підтверджений. Він надавав згоду на придбання кожного об`єкта нерухомості, що підтверджує спільність набутого майна. Після розлучення вони продовжили разом користуватись спірним майном, спір між ними виник лише влітку 2018 року, коли відповідачка почала створювати перешкоди у користуванні нерухомістю. У податковій звітності ОСОБА_2 не відображала ті доходи, за рахунок яких здійснила будівельні роботи та істотно збільшила вартість поділеного майна. Оригінал розписки від 19 листопада 2009 року був відсутній в нього на час подання позову, оскільки перебував у позикодавця. У 2019 році ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом про повернення позики та в нього з`явився екземпляр розписки. Після розірвання шлюбу він не мав обов`язку зазначити майно і грошові зобов`язання на ім`я відповідача у декларації. 
		У запереченні на відзив та додаткових поясненнях ОСОБА_2 зазначає, що правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16, від 24 квітня 2020 року у справі № 766/17847/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 639/6949/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 334/10409/14-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 703/2670/18; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц; у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, провадження № 6-2641цс15, від 18 травня 2016 року, провадження № 6-1327цс15, від 10 червня 2015 року, провадження № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року, провадження № 6-152цс14, стосуються подібних правовідносин. Доводи позивача про їх незастосовність є безпідставними. Вона відчужила належне їй до шлюбу майно на суму 62 000 дол. США, передала ці кошти в борг ОСОБА_6 на строк до 31 грудня 2009 року та повернутий борг використала на придбання спірної нерухомості. Факт порушення нею податкового законодавства у судовому порядку не доведено, податкові повідомлення (рішення) визнані протиправними та скасовані судом. Провадження у справі відкрито 12 жовтня 2018 року та позивач був зобов`язаний зазначити всі відомі йому обставини, що стосуються позовних вимог та надати докази на їх підтвердження, у тому числі обставини щодо розписки. 
		Фактичні обставин справи, встановлені судами
		08 вересня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.
		Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		За час перебування у шлюбі сторони придбали:
		- 26 вересня 2011 року згідно з договором купівлі-продажу нежитлове приміщення 1-го поверху № І, 13-:-16, 13а, загальною площею 50,9 кв. м, у нежитловій будівлі літ. «А-2», розташоване за адресою: АДРЕСА_2 ;
		- 19 квітня 2012 року згідно з договором купівлі-продажу нежитлове приміщення 1-го поверху № 53-66, загальною площею 235,0 кв. м, в житловому будинку літ. «А-5», розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ;
		- 03 жовтня 2012 року згідно з договором купівлі-продажу нежитлове приміщення 1-го поверху № 1-:-5, 8, загальною площею 184,3 кв. м, в нежитловій будівлі літ. «Б-1», розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ;
		- 14 червня 2012 року згідно з договором купівлі-продажу нежитлове приміщення 1-го поверху № 3а, 4а, 4б, 5а, 5б, загальною площею 114,8 кв. м, в житловому будинку літ. «А-8», розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;
		- 12 жовтня 2012 року згідно з договором купівлі-продажу нежитлову будівлю літ «А-1», загальною площею 368,5 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_5 ;
		- 25 вересня 2013 року згідно з рішенням Харківської міської ради №1268/13 земельну ділянку загальною площею 0,1525 га, кадастровий номер 6310136600:07:036:0010, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. «А-1», яку 28 березня 2014 року зареєстровано у Державному земельному кадастрі.
		Право власності на всі вищезазначені об`єкти нерухомого майна зареєстровані за відповідачкою ОСОБА_2 .
		Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 січня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
		22 серпня 2018 року ОСОБА_1 намагався потрапити до нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , однак вказані приміщення відповідачка без його дозволу передала в оренду суб`єкту господарської діяльності, у зв`язку з чим у доступі до приміщень йому було відмовлено.
		Позивач посилався на те, що після розлучення сторони продовжували разом користуватись спірними об`єктами нерухомості, проте влітку 2018 року виник спір з приводу користування майном, оскільки відповідачка почала перешкоджати в його використанні. 
		У суді першої інстанції відповідачка заявляла про застосування позовної давності. 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя відмовлено.
		Ухвалою Верховного Суду від14 вересня 2022 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , поданого адвокатом Гринишиним Є. В., про зупинення виконання рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року та постанови Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року у цій справі відмовлено.
		У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Позиція Верховного Суду
		Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
		Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 
		Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
		Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзивів на неї та заперечення на відзив, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Стосовно спільності набутого сторонами майна
		Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 
		Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 
		Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. 
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
		Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
		Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
		У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
		Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		У цій справі суди при вирішенні спору врахували, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
		Суди встановили, що нежитлове приміщення 1-го поверху № І, 13-:-16, 13а, загальною площею 50,9 кв. м, у нежитловій будівлі літ. «А-2», розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , нежитлове приміщення 
		1-го поверху № 53-66, загальною площею 235,0 кв. м, в житловому будинку літ. «А-5», розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , нежитлове приміщення 1-го поверху № 1-:-5, 8, загальною площею 184,3 кв. м, в нежитловій будівлі літ. «Б-1», розташоване за адресою: АДРЕСА_4 , нежитлове приміщення 1-го поверху № 3а, 4а, 4б, 5а, 5б, загальною площею 114,8 кв. м, в житловому будинку літ. «А-8», розташоване за адресою:  АДРЕСА_1 , нежитлову будівлю літ «А-1», загальною площею 368,5 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_5 , земельну ділянку загальною площею 0,1525 га, кадастровий номер 6310136600:07:036:0010, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі літ. «А-1», сторони придбали за час шлюбу. 
		Чоловік ОСОБА_2 , позивач у цій справі, надавав згоду на купівлю спірного майна, за яким у спільну сумісну власність подружжя набуватимуться об`єкти нерухомого майна.
		Суди оцінили доводи сторін щодо придбання нерухомості за особисті кошти та встановили, що ОСОБА_2 після продажу майна, яке було її особистою власністю, надала грошові кошти у сумі 62 000,00 дол. США у позику ОСОБА_6 , який повернув зазначену позику 11 жовтня 2009 року в сумі 496 620,00 грн. Проте ОСОБА_2 не довела наявними та допустимими доказами своїх тверджень на використання саме цих коштів на придбання об`єктів нерухомості протягом 2011-2013 років. ОСОБА_1 наполягав на тому, що спірне нерухоме майно придбано за грошові кошти, які він позичив у своєї сестри, проте не підтвердив такі обставини беззаперечними доказами.  
		Встановивши, що спірне нерухоме майно було придбано за час шлюбу, згоду чоловіка (позивача) на придбання дружиною (відповідачкою) кожного об`єкта нерухомості, оцінивши доводи сторін стосовно їх придбання за особисті кошти, суди дійшли висновку про те, що відповідачка не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, та про поширення режиму спільного майна подружжя на спірну нерухомість. 
		Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку. 
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що докази щодо наявності боргу перед сестрою у розмірі 550 000,00 дол. США, за які наче позивач придбав спірне майно, подані поза межами строків (не з позовною заявою, а через рік після звернення до суду) та особою без повноважень (договір про надання правової допомоги та ордер видані через 4 дні після подання процесуальних документів). Позивач міг надати цей доказ на момент подання позову. Відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо врегулювання питання подання доказів, які існували на момент пред`явлення позову, поза межами підготовчого засідання, відповідно до частин першої, четвертої та восьмої статті 83 ЦПК України. 
		Доводи ОСОБА_1 щодо купівлі спірного майна за кошти, отримані у борг від сестри не покладені в основу оскаржуваних судових рішень про задоволення позову ОСОБА_1 , тому Верховний Суд не досліджує прийнятність розписки від 19 листопада 2009 року як доказу у цій справі. 
		Тому підстав для формування висновку для врегулювання питання подання доказів, які існували на час пред`явлення позову, поза межами підготовчого засідання, відповідно до положення частин першої, четвертої та восьмої статті 83 ЦПК України немає. 
		Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16, від 24 квітня 2020 року у справі № 766/17847/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 639/6949/15-ц, від 04 серпня 2021 року у справі № 334/10409/14-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 703/2670/18; Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц; Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, провадження № 6-2641цс15, від 18 травня 2016 року, провадження
		№ 6-1327цс15, від 10 червня 2015 року, провадження № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року, провадження № 6-152цс14.
		Верховний Суд може застосувати лише релевантний висновок Верховного Суду, сформульований при вирішенні подібного спору у подібних правовідносинах. Подібність спірних правовідносин у справах можна визначити за допомогою трьох критеріїв. З-поміж них змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а суб`єктний і об`єктний - додатковими. Останні два критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказувати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункти 26, 27, 30, 97, 98)).
		У постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 703/2670/18 Верховний Суд виходив з того, що спірні правовідносини регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди мають встановити факти створення (придбання) особами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясувати час придбання тощо, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. 
		У цій справі майно набуто після 01 січня 2004 року, тому правові висновки щодо застосування КпШС України до поділу майна подружжя не підлягають врахуванню. 
		У постанові від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16 Верховний Суд зазначив, що згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною із сторін.
		Висновки у наведеній справі не є застосовними до спірних правовідносин з огляду на те, що в цій справі на відміну від наведеної сторони перебували у зареєстрованому шлюбі на набули майно після втрати чинності Законом України «Про власність». 
		Щодо істотного збільшення майна у вартості
		ОСОБА_2 посилається на те, що вона здійснила ремонт у нежитлових приміщеннях, внаслідок чого істотно збільшилась їх вартість, тому її частка у праві власності на це майно має бути збільшена. Відсутні висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо того, що фактично значно збільшено вартість майна, аніж на момент його придбання, а тому у разі визнання майна об`єктом спільної сумісної власності частка позивача має бути зменшена. 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/14-ц вказала, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. 
		Наведений висновок стосується врегулювання питання про збільшення вартості спільного майна за рахунок особистих коштів того з подружжя, який не був титульним власником. Проте відповідачка є титульним власником.
		Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/14-ц сформульовано правовий висновок про те, що відповідно до статі 60 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.Зі змісту статті 62 СК України випливає, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
		Відповідно до частини другої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.
		Такі обставини відповідачка не доводила у справі. 
		Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (частини перша та друга статті61 СК України).
		Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню (частина третя статті 57 СК України).
		Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
		Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
		У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (стаття 70 СК України).
		ОСОБА_2 зазначала, що вона здійснила ремонт в спірних нежитлових приміщеннях з 2012 року до 2015 року, коли сторони перебували у шлюбі, однак доказів поліпшення спірних об`єктів нерухомості за рахунок особистих коштів відповідачка не надала, а Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередньої інстанції (стаття 400 ЦПК України). 
		Отже, доводи касаційної скарги про те, що позивач має право на виплату компенсації його частки у спільному майні, а не на поділ цього майна в натурі, є необґрунтованими.
		Щодо способу поділу майна фізичної особи - підприємця
		У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі
		№ 766/17847/16-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі,сформульований висновок про те, що майно, яке придбано за рахунок спільних коштів подружжя, однак при цьому зареєстроване за фізичною особою - підприємцем та використовується для підприємницької діяльності, є приватною власністю останнього, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності фізичної особи - підприємця. Для задоволення вимоги виплати половини вартості внесеного майна, доведенню підлягає факт придбання майна за рахунок спільних коштів подружжя. 
		Предметом позовних вимоги у справі № 766/17847/16-ц є стягнення грошової компенсації вартості нерухомого майна, тому висновки у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року не є релевантними. 
		У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року, провадження № 6-1327цс15, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що майно фізичної особи - підприємця, як майно для професійної діяльності члена сім`ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім`ї, необхідно розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України. Верховний Суд України скасував попередні судові рішення з тих підстав, що суди без встановлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. 
		У цій справі суди встановили, що майно  ОСОБА_2 , яке використовується для її господарської діяльності, набуте за час шлюбу, оскільки придбане за рахунок належних подружжю коштів. Отже, посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року, провадження
		№ 6-1327цс15, є безпідставним. 
		У постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі
		№ 6-21цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15, від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15, у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 2107/3988/2012, від 06 листопада 2019 року у справі № 161/11764/15-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 553/1271/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 279/6459/14-ц сформульовано висновок про те, що системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України, речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи - підприємця) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). 
		Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.
		Так, згідно зі статтею 52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
		Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
		Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
		Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.
		Щодо спливу позовної давності
		У постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі
		№ 639/6949/15-ц, на яку посилається заявниця, зазначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач має також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності.
		Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 334/10409/14-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року, провадження № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року, провадження № 6-152цс14, на які також посилається заявниця у касаційній скарзі. 
		Висновки судів у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права. 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		Відповідно до статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
		Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
		Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
		Досліджуючи питання щодо спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції встановив, що 22 серпня 2018 року був викликаний наряд патрульної поліції Слобідського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, по прибуттю якого, від ОСОБА_1 надійшла заява, у якій він просить прийняти заходи до його колишньої дружини ОСОБА_2 , яка перешкоджає йому у доступі до спільного майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
		Вказане свідчить про те, що про порушення права власності на спільне майно подружжя ОСОБА_1 стало відомо 22 серпня 2018 року, що і є початком перебігу позовної давності.
		Враховуючи, що позивач звернувся до суду з цим позовом у вересні 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про дотримання позивачем визначеного статтею 267 ЦК України строку позовної давності.
		Відповідачка не спростувала, що про порушення права власності на спільне майно подружжя ОСОБА_1 дізнався 22 серпня 2018 року, тому Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивач міг дізнатися про порушення своїх прав раніше. 
		Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 просила передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вона містить виключну правову проблему щодо оцінки поділу майна подружжя, застосування презумпції спільної сумісної власності та спростування такої презумпції, щодо придбання майна, хоч і в період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, оцінки застосування строків позовної давності. 
		Згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Відповідно до статті 403 ЦПК України клопотання має містити обґрунтування необхідності передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Верховний Суд вважає, що немає підстав для задоволення клопотання заявника про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки належного обґрунтування виключної правової проблеми клопотання не містить, Верховний Суд підстав, передбачених статтею 403 ЦПК України, не встановив.
		Тому у задоволенні клопотання необхідно відмовити. 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень  -  без змін.
		Щодо судових витрат
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		Рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 грудня 2021 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		Судді:                                                                                                             А. С. Олійник
		І. Ю. Гулейков
		О. В. Ступак

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...