Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 521/7073/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.12.2023. Забезпечено надання загального доступу: 19.12.2023.
Дата набрання законної сили: 14.12.2023
Номер судового провадження: 61-1350ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		14 грудня 2023 року
		м. Київ                
		 
		справа № 521/7073/21
		провадження № 61-1350св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,
		 
		учасники справи:
		позивач - Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк»,
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 січня 2022 року у складі судді Бобуйок І. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У травні 2021 року Акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі - АТ «ПУМБ», банк) звернулось до суду позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про позбавлення права користування житловим приміщеннямза адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок). 
		Позов обґрунтований тим, що 16 листопада 2017 року державний реєстратор Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області Іванов І. В. на підставі іпотечного договору від 28 вересня 2007 року № 6447зареєстрував право власності АТ «ПУМБ» на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . 
		Рішення про державну реєстрацію права власності позивача на житловий будинок є чинним, у судовому та іншому, передбаченому законодавством порядку, не оскаржувалось. 
		До 16 листопада 2017 року житловий будинок зареєстрований за ОСОБА_1 , яка 28 вересня 2007 року згідно з договором № 6447 передала його в іпотеку.
		На сьогодні у будинку зареєстровані ОСОБА_2 (дочка колишньої власниці) та  ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_2 .
		ОСОБА_3 зареєстрований у будинку з 27 червня 2019 року, тобто після реєстрації права власності на житлове приміщення за банком. Реєстрація ОСОБА_2 свого неповнолітнього сина у спірному будинку вказує на порушення відповідачами майнових інтересів позивача, про їх намір перешкодити позивачу в його законному праві розпорядження та користуванні власністю. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у будинку не проживають, але залишаються зареєстрованими.
		07 грудня 2017 року банк як власник житлового приміщення направив на адресу місця реєстрації відповідачів вимогу про звільнення приміщення протягом чотирнадцяти календарних днів. Відповідачі цю вимогу не виконали, чим порушили права позивача як законного власника житлового будинку. 
		Після реєстрації права власності позивача на житловий будинок між позивачем та відповідачами немає будь-яких договірних відносин щодо користування цим будинком.
		Просило позбавити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 права користування житловим будинком.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 20 січня 2022 року в позові відмовлено. 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон), так і норма статті 109 Житлового кодексу України (назва кодексу в редакції Закону  від 21 квітня 2022 року № 2215-IX) (далі - ЖК України).
		Всі визначені банком позовні вимоги як спосіб обраного захисту права власності є взаємопов`язаними як для вирішення спору по суті, так і його виконання у разі ї задоволення позову судом. Разом з тим, позивачем не визначено інше постійне жиле приміщення, яке має бути надано відповідачам одночасно з фактичним виселенням. 
		Короткий зміст постанови суду першої інстанції 
		Постановою Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ «ПУМБ» задоволено частково.
		Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 січня 2022 року в частині відмови в позові АТ «ПУМБ» до ОСОБА_3 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про позбавлення ОСОБА_3 права користування житловим будинком.
		В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Суд апеляційної інстанції виходив з того, що переданий в іпотеку банку житловий будинок набутий у власність іпотекодавцем   ОСОБА_1 не за рахунок кредитних коштів. 
		Іпотекодержатель як потенційний (у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення усвідомлював під час укладання іпотечного договору право відповідачки ОСОБА_1 на користування спірним житловим будинком. 
		ОСОБА_1 на момент укладення іпотечного договору була зареєстрована житловому будинку, її знято з реєстрації - 03 січня 2018 року. Її право підлягає захисту, оскільки житловий будинок набутий не за рахунок кредитних коштів, а задоволення позову фактично припинить її користування цим будинком.
		Банк мав об`єктивну можливість знати під час укладання іпотечного договору про права ОСОБА_2 на користування житловим будинком. 
		ОСОБА_2 зареєстрована у житловому будинку з 17 листопада 2003 року, тобто обтяження іпотечного майна правом користування іншою особою, ніж іпотекодавець, існувало на час укладення іпотечного договору. Отже, право ОСОБА_2 користуватися житловим будинком також підлягає захисту.
		У частині вимог банку до ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції виходив з того, що він був зареєстрований у спірному житловому будинку після укладання іпотечного договору. На час реєстрації місця проживання ОСОБА_3 був неповнолітньою особою. 
		Не спростованими є доводи банку про те, що ОСОБА_3 зареєстрований в результаті зловживання відповідачами своїми правами, без надання згоди банку як іпотекодержателя. Отже, на момент укладення іпотечного договору предмет іпотеки не був обтяжений правом користування ОСОБА_3 . 
		На час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 був повнолітнім, тому вимоги банку до ОСОБА_3 підлягають задоволенню.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У січні 2023 року до Верховного Суду поштовим зв`язком надійшла касаційна скарга АТ «ПУМБ» на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 січня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року в частині відмови у позові про позбавлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням, просив їх скасувати у цій частині та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду                           від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, провадження № 14-49цс19,                  від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц, провадження № 14-175цс20, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, провадження № 61-22315сво18, у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, провадження № 61-12738св19, від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, провадження № 61-2032св19, від 04 вересня 2021 року у справі № 185/446/18, провадження № 61-434св20; АТ «ПУМБ» вважає за необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та застосованих судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.
		З 16 листопада 2017 року АТ «ПУМБ» є повноправним власником вказаного житлового приміщення з усіма правами та обов`язками власника. Після позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки банк став власником спірного житла, тому правовідносини іпотекодавця і іпотекодержателя припинились, виникли нові правовідносини між власником житла і особами, які порушують його право власності. АТ «ПУМБ» дотрималося процедури звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору. У цьому випадку суд не зобов`язаний вказувати інше житло у разі виселення. Після відчуження іпотечного майна воно втрачає статус предмета іпотеки. 
		Банк як власник житлового приміщення направив на адресу місця реєстрації відповідачів вимогу про звільнення приміщення, яку відповідачі не виконали, чим порушили права позивача як законного власника житлового будинку.
		Відсутність заперечень попереднього власника майна проти порушення права власності, не пов`язаних із позбавленням володіння, не може бути підставою для відмови в задоволенні позову нового власника про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		До спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), на підставі якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування й розпоряджання своїм майном. Стаття 109 ЖК України регулює відносини щодо користування жилими приміщеннями в будинках державного громадського житлового фонду, а не приватного. 
		Із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. 
		Просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою вирішення виключної правової проблеми стосовно способу захисту прав неволодіючого власника у випадку звернення ним стягнення на предмет іпотеки з обтяженням нерухомого майна реєстрацією в ньому місця проживання колишніми іпотекодавцями. 
		Доводи інших учасників справи
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов. 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
		У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду. 
		Позиція Верховного Суду
		Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
		Згідно з пунктами 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України. 
		Судові рішення переглядаються лише в частині позовних вимог про позбавлення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права користування житловим будинком.
		Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами 
		28 вересня 2007 року між ОСОБА_4 та Закритим акціонерним товариством «ПУМБ», правонаступником якого є АТ «ПУМБ», укладено кредитний договір № 5731046, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав кредиті кошти в розмірі 350 000,00 доларів США, які надано позичальнику для використання на власний розсуд зі строком повернення кредиту - до 28 вересня 2022 року.
		Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечено договором іпотеки від 28 вересня 2007 року № 6447, предметом якого є житловий будинок. 
		Предмет іпотеки придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою.
		У зв`язку з невиконанням умов кредитного договору позивач звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом прийняття у власність іпотечного майна.
		16 листопада 2017 року за банком зареєстровано право власності на житловий будинок.
		У спірному будинку зареєстровано місце проживання відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_2  ОСОБА_1 добровільно змінила реєстрацію місця проживання.
		07 грудня 2017 року банк направив ОСОБА_1 письмову вимогу, що відповідно до пункту 4.5. іпотечного договору протягом чотирнадцяти календарних днів всі зареєстровані особи та мешканці житлового будинку повинні його звільнити.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Згідно з частиною четвертою статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
		За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		Відповідно до статті 391 ЦК України власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
		Згідно з частиною першю статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.
		Звернувшись до суду, позивач просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 391 ЦК України.
		Суди встановили, що переданий в іпотеку банку житловий будинок набутий у власність іпотекодавцем ОСОБА_1 не за рахунок кредитних коштів.
		Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом.
		Згідно з частиною третьою статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
		У справі, що розглядається, спір виник з приводу того, що банк як новий власник, який набув право власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні співвласники, які втратили право власності на житло, відмовляються виселятися з нього.
		Верховний Суд зазначає, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у разі її задоволення має наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права повинно не лише відповідати закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
		Підстави виселення із займаного жилого приміщення. Нормою, яка встановлює порядок виселення, є стаття 109 ЖК України, в частині першій якої передбачені
		Особам, яких виселяють із житла, що є предметом іпотеки і придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до частини другої статті 109 ЖК України постійне житло вказується в рішенні суду.
		При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення.
		Викладене узгоджується із висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі                                        № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону та статті109 ЖК України, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
		Доводи касаційної скарги про те, що на момент звернення із позовом житлове приміщення вже не було предметом іпотеки і суди помилково застосували статтю 109 ЖК України є безпідставними, оскільки позивач набув право власності на спірний будинок у порядку, визначеному Законом, тому питання про втрату права на користування житлом його колишніх власників повинно вирішуватися відповідно до цього Закону. 
		Таким чином, виселення особи з житла у зв`язку зізверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК України.
		Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України (постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі    № 6-197цс16).
		Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
		Законом України від 22 вересня 2011 року  № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК України, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. 
		Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні  стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
		Отже, за змістом статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
		Іпотекодержатель, а зараз новий власник житлового будинку, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у будинку.
		Подібні правові висновки сформулювала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19.
		З огляду на вказане суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених банком позовних вимог до ОСОБА_1 і  ОСОБА_2 . 
		Щодо посилань у касаційній скарзі на те, що АТ «ПУМБ» дотрималося процедури звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору і тому суд не зобов`язаний вказувати інше житло у разі виселення, Верховний Суд зазначає, що банк, звернувши стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, повинен був виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК України, оскільки на той час вона діяла у зміненій редакції та містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.
		Тобто обов`язок забезпечення іншим житловим приміщенням осіб, які підлягають виселенню з іпотечного житла, покладається саме на іпотекодержателя.
		Підстави позову обґрунтовані тим, що банк не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім`ї; новий власник несе «індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що він не може використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
		Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте наведені положення не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
		Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. 
		Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин. 
		Банк у касаційній скарзі не погоджується із застосуванням до спірних правовідносин статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України, відповідно до яких особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Заявник просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою вирішення виключної правової проблеми стосовно способу захисту прав неволодіючого власника у випадку звернення ним стягнення на предмет іпотеки з обтяженням нерухомого майна реєстрацією в ньому місця проживання колишніми іпотекодавцями. 
		Згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		Відповідно до статті 403 ЦПК України клопотання має містити обґрунтування необхідності передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Верховний Суд неодноразова вказував, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
		Оцінюючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, наведених у клопотанні банку, Верховний Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала виключну правову проблему у спорах щодо застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України та сформулювала правові висновки у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, провадження № 14-93цс19, від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22.
		Із часу формування наведених правових висновків контекст суспільних відносин не  змінився, критеріїв наявності виключної правової проблеми клопотання банку не  містить, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суд з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.
		У касаційній скарзі заявник посилається на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах, зазначених у доводах касаційної скарги, на підставі яких відкрито касаційне провадження.
		Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження                       № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, провадження № 14-49цс19, зазначено, що у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону та у частині 3 статті 109 ЖК України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.
		Вказані правові висновки не суперечить висновкам судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині у справі, що переглядається.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі                     № 461/9578/15-ц, провадження № 14-175цс20, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, провадження № 61-22315сво18, постановах Верховного Суду                 від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, провадження  № 61-2032св19, від 04 вересня 2021 року у справі № 185/446/18, провадження № 61-434св20, викладено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
		У справі, що переглядається позивач не довів недобросовісності дій відповідачів, тому зазначені висновки не є застосовними до спірних правовідносин. 
		У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, провадження № 61-12738св19, зазначено, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України , застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселеннямешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону та у частині третій статті 109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.
		Верховний Суд відхиляє посилання на ці висновки, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, яка набрала законної сили після прийняття вказаної заявником постанови Верховного Суду, зазначила, що у разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
		Щодо доводів касаційної скарги про необхідність відступлення від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, то у Верховного Суду немає підстав для відступу, виходячи з такого.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, у подібних правовідносинах, вказала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, а також правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, є обґрунтованим, ураховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, тому дійшла висновку, що немає підстав для відступу від цього висновку.
		Верховний Суд частково виходить за межі доводів і вимог касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України, у зв`язку з необхідністю врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, провадження № 14-109цс22, після подання касаційної скарги.
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» залишити без задоволення.
		Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 січня 2022 року в незміненій судом апеляційної інстанції частині та постанову Одеського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                             А. С. Олійник
		  В. М. Ігнатенко 
		  І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...