Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 918/86/22 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю.
Надіслано для оприлюднення: 26.01.2024. Зареєстровано: 26.01.2024. Забезпечено надання загального доступу: 29.01.2024.
Дата набрання законної сили: 16.01.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		16 січня 2024 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  918/86/22 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: 
		Чумака Ю. Я. - головуючого, Багай Н. О., Зуєва В. А.
		секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,
		за участю представників:
		позивача - не з`явилися,
		відповідача-1 - не з`явилися, 
		відповідача-2 - Козака А. Ю. (адвокат),
		прокуратури - Савицької О. В. (посвідчення від 01.03.2023 № 076385),
		розглянув касаційну скаргу   Приватного акціонерного товариства "Томашгородський щебеневий завод" на рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2023 (суддя Пашкевич І. О.) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від   26.10.2023 (головуючий - Філіпова Т. Л., судді Бучинська Г. Б., Олексюк Г. Є.) у справі 
		за позовом заступника керівника Рівненської обласної прокуратури в інтересах держави в   особі Рівненської обласної державної адміністрації 
		до: 1) Державного підприємства "Клесівське лісове господарство",
		2) Приватного акціонерного товариства "Томашгородський щебеневий завод"
		про визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту, скасування державної реєстрації права користування (сервітут).
		Короткий зміст і підстави позовних вимог
		1. 02.02.2022 заступник керівника Рівненської обласної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації (далі - Рівненська ОДА, Облдержадміністрація, позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Державного підприємства "Клесівське лісове господарство" (далі - ДП   "Клесівське лісове господарство", Підприємство, відповідач-1) і Приватного акціонерного товариства "Томашгородський щебеневий завод" (далі - ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод", Товариство, сервітуарій, відповідач-2) про: 1) визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту від 27.04.2021 № 01 (далі - договір сервітуту від   27.04.2021, договір № 01, оспорюваний договір, оспорюваний правочин), укладеного між відповідачами; 2) скасування рішень державного реєстратора від 17.05.2021 № 58149625 і №   58149989 про державну реєстрацію права користування (сервітут) на земельні ділянки, кадастрові номери: 5625055500:04:001:0065, 5625055500:04:001:0067, за ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод", номери запису про інше речове право: 41957848, 41958139 (далі - рішення від   17.05.2021, оспорювані рішення), з посиланням на положення статей 203, 215, 235, 401, 404 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 20, 57, 791, 92, 96,   98- 100, 122, 124, 134, 149, 186 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 63, 65, 66, 79, 86 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), статті 551 Закону України "Про землеустрій", статей 4, 13, 15, 16 Закону України "Про оренду", статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 23  Закону України "Про прокуратуру". 
		Позовна заява обґрунтовується тим, що: 1) оспорюваний договір є удаваним правочином, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину - договору оренди землі, та суперечить вимогам чинного земельного та цивільного законодавства; 2) сервітуарій в заяві до ДП "Клесівське лісове господарство" не вказував на неможливість задовольнити свої потреби в користуванні своєю власністю чи сусідньою або іншою земельною ділянкою в інший спосіб, ніж встановлення земельного сервітуту, та не надав доказів на підтвердження неможливості використання ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" своєї власності без обтяження сервітутом земельної ділянки загальною площею 7,3 га (далі - спірна земельна ділянка), яка належить ДП "Клесівське лісове господарство" як постійному землекористувачу; 3) на земельній ділянці, яка перебуває в користуванні позивача та межує зі спірною земельною ділянкою, на яку встановлено сервітут, наявні проїзди, автодороги, залізничні колії; 4) технічна документація зі встановлення меж спірної земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, не погоджувалася та не затверджувалася в установленому законом порядку; 5) ДП "Клесівське лісове господарство" не мало права на передачу спірної земельної ділянки в користування ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод", оскільки є її землекористувачем, а не власником.
		Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
		2. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.06.2022 (суддя Горплюк А. М.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2022 (головуючий - Петухов М. Г., судді Коломис   В. В., Саврій В. А.), у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що: 1) з урахуванням наявності в набувача сервітуту спеціального дозволу на дослідно-промислову розробку родовищ корисних копалин, для встановлення спірного сервітуту Товариству не було потреби отримувати погодження землевласника, оскільки таке погодження було надане постійним землекористувачем; 2) укладений між відповідачами договір не є удаваним правочином у розумінні статті 235 ЦК України, позаяк відповідачі його виконують з дотриманням вимог чинного законодавства та підстави для визнання його недійсним відсутні; 3) враховуючи неможливість забезпечення своїх потреб в інший спосіб, ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод" уклало з ДП "Клесівське лісове господарство" договір сервітуту від   27.04.2021; 4) з огляду на наявність у ДП "Клесівське лісове господарство" права постійного користування на земельні ділянки, частини яких становлять спірну земельну ділянку як предмет сервітуту, та отримання ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" спеціального дозволу на користування надрами, мету встановлення сервітуту - розміщення відвалу (діяльність, пов`язана з видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення), в цьому випадку відповідна технічна документація могла погоджуватися Підприємством і затверджуватися Товариством, тому ДП "Клесівське лісове господарство" погодило, а ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" затвердило відповідну технічну документацію.
		3. Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2023 (головуючий - Багай Н. О., судді Суховий В. Г., Чумак Ю. Я.) касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2022 і рішення Господарського суду Рівненської області від 30.06.2022 у справі №   918/86/22 скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова Верховного Суду мотивована тим, що: 1) оскаржувані судові рішення ухвалені всупереч висновкам щодо застосування норм статей 401, 402, 404 ЦК України та статті 98 ЗК України, викладеним у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16, від 23.09.2020 у справі № 917/133/17, від 13.07.2021 у   справі №   914/427/20, зокрема, суди не з`ясували, чи була передана земельна ділянка, щодо якої встановлювався сервітут, саме для реальних потреб Товариства, зумовлених статтею   404 ЦК України, а також не встановили обставин щодо неможливості ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" задовольнити власні потреби будь-яким іншим способом, а також чи могла спірна земельна ділянка використовуватися ДП   "Клесівське лісове господарство" як постійним землекористувачем за своїм цільовим призначенням під час дії оспорюваного договору з огляду на умови його пунктів 1.1, 1.3, 4.2.6; 2) суди під час розгляду цієї справи належним чином не визначили дійсну правову природу укладеного між відповідачами договору сервітуту від   27.04.2021, не здійснили оцінку всіх погоджених сторонами умов оспорюваного правочину, не проаналізували обсяг прав та обов`язків, що виникли в результаті вчинення такого правочину, не врахували дійсний стан правовідносин його учасників; 3) обставини дотримання вимог законодавства при внесенні відомостей до Державного земельного кадастру та державній реєстрації речового права не досліджувалися судами попередніх інстанцій, зокрема, судами не з`ясовано, чи державна реєстрація права земельного сервітуту була здійснена з дотриманням вимог частини 11 статті 791 ЗК України та пункту 814 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок № 1127); 4) для правильного вирішення спору судам необхідно встановити юридичну природу укладеного між відповідачами договору, наявність підстав для встановлення земельного сервітуту, а також дослідити та перевірити, чи була проведена державна реєстрація права земельного сервітуту з дотриманням вимог законодавства.
		4. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.08.2023, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від   26.10.2023, позов задоволено повністю.
		Зазначені рішення та постанова мотивовані посиланням на положення статей 791, 98- 100, 124- 126, 134, 186 ЗК України, статей 15, 16, 203, 215, 216, 235, 395, 401, 402, 404 ЦК України, статей 5, 25, 29, 551 Закону України "Про землеустрій", статей 13, 15, 16, 24, 25 Закону України "Про оренду", статей 14, 15, 34 Закону України "Про Державний земельний кадастр", статей 2, 5, 18, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", пункту 814 Порядку № 1127, статей 11, 13, 74, 76, 77, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), застосовуючи які місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що: 
		1) відвал для розкривних порід, що за своєю природою є насипом на земляній поверхні з пустих порід, одержуваних при розробці родовищ корисних копалин, відноситься до процесу здійснення діяльності з видобування корисних копалин загальнодержавного значення, а відтак стосується підприємницької діяльності з видобування гранітів, якою займається ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод", натомість оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідач-2 не може розміщувати відвал розкривних порід на орендованій ним земельній ділянці, яка є місцем видобутку Товариством корисних копалин, то Товариство мало змогу задовольнити свої потреби в розміщенні відвалу розкривних порід в інший спосіб, аніж через обтяження сервітутом спірної земельної ділянки (державної власності лісогосподарського призначення), а саме: або укласти договір оренди такої земельної ділянки зважаючи на її безпосереднє розташування із земельними ділянками, що використовуються для видобутку корисних копалин, або оформити інше речове право, відмінне від сервітуту в порядку, встановленому законом, або розмістити відвал на земельній ділянці, що перебуває в законному користуванні ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод"; 
		2)   реальною потребою ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" є отримання права користування спірною земельною ділянкою, яка є частиною земельних ділянок державної власності площею 105,3654 га (кадастровий номер 5625055500:04:001:0067) і площею 2,5426   га (кадастровий номер 5625055500:04:001:0065), для розміщення відвалу розкривних порід, тобто для проведення підприємницької діяльності, а не для потреб дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, що не відповідає правовому змісту земельного сервітуту, передбаченого пунктом "в3" статті 99 ЗК України, та в свою чергу позбавляє власника земельної ділянки (державу в особі Рівненської   ОДА) права користування такою земельною ділянкою; 
		3)   добровільна згода ДП "Клесівське лісове господарство" на розміщення на спірній земельній ділянці відвалу розкривних порід не свідчить про те, що стосовно такої земельної ділянки може встановлюватися сервітут, позаяк власник земельної ділянки після розміщення відвалу не зможе використовувати її за цільовим призначенням - для ведення лісового господарства та пов`язаних із цим послуг; 
		4) земельна ділянка, щодо якої встановлювався сервітут, була передана не для потреб, зумовлених статтею 404 ЦК України, а для підприємницької діяльності ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод" з видобування гранітів, яка передбачає необхідність наявності відвалу розкривних порід. Водночас спірна земельна ділянка після укладення договору сервітуту від 27.04.2021 жодним чином не могла використовуватися Підприємством як постійним землекористувачем за своїм цільовим призначенням з огляду на умови пунктів 1.1, 1.3, 4.2.6 оспорюваного договору; 
		5) ДП "Клесівське лісове господарство" фактично надало спірну земельну ділянку в користування ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" на умовах оренди, при цьому удаваний правочин оренди землі вчинено з порушенням порядку надання права користування земельними ділянками (без проведення земельних торгів), що є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору як укладеного з порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача;
		6) обґрунтованість позовної вимоги про визнання недійсним договору № 01, на підставі якого державним реєстратором приймалося рішення від   17.05.2021, зумовлює задоволення пов`язаної позовної вимоги про скасування оспорюваного рішення державного реєстратора.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		5. Не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		6. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на тому, що: 1)   суди не врахували висновку щодо застосування положень статей 401- 404 ЦК України, статей 98, 99 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 917/133/17, від   13.07.2021 у справі № 914/427/20, від 07.06.2023 у справі № 922/4877/21, від 02.08.2023 у справі № 926/3103/22; 
		2) суди не врахували висновку щодо застосування норми статті 235 ЦК України (в контексті визначення удаваності правочину) в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17; 
		3)   на теперішній час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування в подібних правовідносинах земельного сервітуту спеціальної норми пункту "в3" статті 99 ЗК України (нею встановлено такий вид земельного сервітуту, як для задоволення потреб (розміщення відвалу) з видобування корисних копалин загальнодержавного значення) в   контексті її співвідношення із загальною нормою статті 404 ЦК України, якою передбачено загальний (невичерпний) перелік потреб, для яких може встановлюватися сервітут.
		Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
		7. Перший заступник керівника Рівненської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.
		Рівненська ОДА та ДП   "Клесівське лісове господарство" не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
		Розгляд справи Верховним Судом 
		8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" на рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2023 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від   26.10.2023 у справі №   918/86/22 та призначено розгляд цієї справи в судовому засіданні на   16.01.2024.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
		9. ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" здійснює свою діяльність, пов`язану з видобуванням гранітів родовища "Крута Слобода", відповідно до спеціального дозволу на користування надрами від 27.03.2000 № 2196 на площі 77,5 га.
		Родовище гранітів "Крута Слобода" експлуатується ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" з 1974 року. Виробнича база Підприємства межує з землями, на яких розташовані лісові насадження Томашгородського та Сихівського лісництва ДП "Клесівське лісове господарство".
		10. Згідно з розпорядженням Рівненської ОДА від 24.07.2014 № 318 у постійне користування ДП "Клесівське лісове господарство" було надано земельну ділянку площею 105,3654 га, кадастровий номер 5625055500:04:001:0067, та земельну ділянку площею 2,5426 га, кадастровий номер 5625055500:04:001:0065.
		11. ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" неодноразово зверталося до ДП "Клесівське лісове господарство", Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України із запитами про вилучення земельної ділянки, яка необхідна для розташування відвалу розкривних порід (листи від   10.03.2015 № 115, від 30.06.2015 № 368, від 18.05.2017 № 257, від 19.02.2018 № 127, від   30.08.2018 № 512, від 11.12.2020 № 692).
		У відповідь на ці листи Державне агентство лісових ресурсів України повідомляло про недоцільність вилучення земельної ділянки в постійне користування та/або оренду ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод", що підтверджується листами від   09.09.2015 № 02-19/6479-15 та від 14.12.2018 № 02-33/16975-18, листом Міністерства аграрної політики від   15.01.2018 № 37-13-15/1010 і листами ДП "Клесівське лісове господарство" від 13.09.2018 № 1567, від 31.08.2018 № 1443.
		12. У подальшому ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" звернулося до ДП "Клесівське лісове господарство" із заявою від   11.12.2020 № 692 про встановлення сервітуту на земельні ділянки загальною площею 17,3 га, з яких: 10 га під розширення кар`єру, 7,3 га для розміщення відвалу, які розташовані на території кварталу 61 Сехівського лісництва та на території кварталу 4 Томашгородського лісництва.
		У зазначеній заяві право на користування чужою земельною ділянкою обґрунтовувалося тим, що ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод" у межах наданого гірничого відводу здійснює видобування корисних копалин, які використовуються в дорожньому будівництві, тому з метою забезпечення реалізації програми "Велике будівництво" просило погодити встановлення земельного сервітуту на вказані земельні ділянки.
		13. ДП "Клесівське лісове господарство" листом від 11.03.2021 № 325 погодило: 
		1) технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частин земельної ділянки, що перебуває в постійному користуванні Підприємства і на яку поширюється право земельного сервітуту ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" (інший земельний сервітут) на території Сарненського району (кадастровий номер земельної ділянки 5625055500:04:001:0065), згідно з якою площа частини земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту, становить 2,5426 га (інв. № 36/151-1 від   11.03.2021); 
		2) технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частин земельної ділянки, що перебуває в постійному користуванні Підприємства і на яку поширюється право земельного сервітуту ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" на видобування гранітів (інший земельний сервітут) на строк спеціального дозволу на користування надрами від   27.03.2000 № 2196 на території Сарненського району (кадастровий номер земельної ділянки: 5625055500:04:001:0067), згідно з якою загальна площа земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту, становить 12,8418 га, в тому числі частина земельної ділянки площею 6,1908 га та частина земельної ділянки площею 6,6510 га (інв. №   36/152-1 від 11.03.2021).
		14. Після погодження Підприємством питання з Рівненським обласним управлінням лісового та мисливського господарства і Державним лісовим агентством України як органом управління майном, 27.04.2021 між ДП "Клесівське лісове господарство" (надавач сервітутних прав) і ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" (набувач сервітутних прав) було укладено договір № 01, за умовами пунктів 1.1, 1.3, 2.1 якого земельний сервітут встановлюється стосовно земельної ділянки площею 7,3000 га, яка є частиною земельних ділянок державної власності площею 105,3654 га (кадастровий номер 5625055500:04:001:0067), площею 2,5426 га (кадастровий номер 5625055500:04:001:0065), для розміщення відвалу, що розташована на території Рокитнівської об`єднаної територіальної громади Сарненського району Рівненської області. Укладення договору про встановлення земельного сервітуту для розміщення відвалу узгоджено з Державним агентством лісових ресурсів України (лист Державного агентства лісових ресурсів України від 26.01.2021 № 02-33/492-21). Набувач сервітутних прав сплачує надавачеві сервітутних прав плату за встановлення сервітуту у розмірі та порядку, визначеному пунктом 5 цього договору, та відшкодовує збитки (включаючи неодержаний дохід), що будуть завдані набувачем сервітутних прав внаслідок тимчасового зайняття земельної ділянки та зміни її стану, зазначених у пункту 11 цього договору, та будуть визначені відповідно до вимог Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою КМУ від 19.04.1993 № 284. Строковий земельний сервітут встановлюється на термін дії Спеціального дозволу на користування надрами від 27.03.2000 № 2196 терміном до 27.03.2040.
		15. У пунктах 4.2.6, 5.1 договору № 01 його сторони погодили, що набувач сервітутних прав зобов`язаний після закінчення використання частин земельних ділянок, на які поширюється право сервітуту, провести рекультивацію порушених земель відповідно до чинного законодавства України та робочого проекту землеустрою; привести землю під сервітутом у стан, придатний для її використання за цільовим призначенням, про що письмово поінформувати надавача сервітутних прав після завершення виконання таких робіт, спільно заактувавши їх. Щорічна плата за встановлення права сервітутного користування земельною ділянкою, на яку поширюється право земельного сервітуту, відповідно до цього договору встановлена у розмірі 0,5 % від середньої вартості нормативної грошової оцінки ріллі відповідної територіальної громади.
		16. Розташування та межі частин земельних ділянок, на які поширюється право сервітуту, визначено в додатку № 1 до договору сервітуту від 27.04.2021, який є його невід`ємною частиною.
		Договір № 01 підписано уповноваженими представниками відповідачів та скріплено відтисками їх печаток.
		17. З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна від 22.11.2021 № 286014808 і № 286015264 вбачається, що   17.05.2021 проведено державну реєстрацію права користування (сервітуту) на спірну земельну ділянку.
		Позиція Верховного Суду
		18. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.
		19. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновки місцевого та апеляційного господарських судів про те, що за своєю правовою природою договір сервітуту від 27.04.2021 є удаваним правочином, вчиненим його сторонами з метою приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідач-2 не може розміщувати відвал розкривних порід на суміжній (орендованій ним) земельній ділянці, яка є місцем видобутку Товариством корисних копалин, тобто Товариство мало змогу задовольнити свої потреби в розміщенні відвалу розкривних порід в інший спосіб, аніж через обтяження сервітутом спірної земельної ділянки, а розміщення на ній відвалу розкривних порід передбачає позбавлення власника земельної ділянки можливості користуватися нею, що не відповідає імперативним положенням частини 3 статті 98 ЗК України. При цьому факт надання ДП "Клесівське лісове господарство" спірної земельної ділянки в користування ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод" на умовах оренди з порушенням порядку надання права користування земельними ділянками (без проведення земельних торгів) є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору як такого, що укладений з порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача як розпорядника земель зазначеної категорії.
		20. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про удаваність оспорюваного правочину з огляду на таке.
		21. Відповідно до статті 395 ЦК України до речових прав на чуже майно належить, зокрема, право користування (сервітут). 
		Згідно з частиною 1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередач, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (частина 1 статті 404 ЦК України). 
		22. Відповідно до частин 1, 3, 4 статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
		23. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб (схожі висновки викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 325/329/19, від 29.01.2020 у справі № 304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі №   539/1427/16-ц).
		Отже, земельний сервітут встановлюється у виняткових випадках - коли в інший спосіб неможливо задовольнити потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, при цьому встановлення земельного сервітуту не може призводити до позбавлення власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, права володіння, користування та розпорядження нею.
		24. Водночас договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі").
		За змістом положень частин 1, 2 статті 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
		Статтею 25 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендар земельної ділянки має право отримувати продукцію і доходи, що кореспондується з положеннями статті 775 ЦК України (наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані в результатів користування річчю, переданою у найм).
		25. За змістом наведених правових положень договір оренди землі, на відміну від договору сервітуту, передбачає передачу орендареві повноважень щодо володіння та користування об`єктом оренди, що відповідає змісту статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі".
		Отже, основна відмінність між договором про встановлення сервітуту та договором оренди земельної ділянки полягає в тому, що встановлення земельного сервітуту не припиняє прав власника (землекористувача)  земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, володіти, користуватися (згідно з цільовим призначенням земельної ділянки) та розпоряджатися нею, у той час як договір оренди надає орендареві права володіння та користування орендованою земельною ділянкою та зобов`язує його повернути земельну ділянку після закінчення договору оренди орендодавцеві. Таким чином, в орендних правовідносинах земельна ділянка вибуває з володіння та користування орендодавця, в той час як власник (землекористувач) земельної ділянки, обтяженої сервітутом, продовжує володіти і користуватися нею згідно з її цільовим призначенням.
		26. Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. 
		Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
		27. Згідно з частиною 1 статті 235 ЦК України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
		У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
		Правова конструкція статті 235 ЦК України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).
		28. Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов`язаних між собою прав і обов`язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, про яку зазначає суд апеляційної інстанції, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від   17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі №   916/1424/18, від 07.07.2021 у справі №   903/601/20, від 03.11.2021 у справі №   918/1226/20, від   02.02.2022 у справі №   927/1099/20, від   29.09.2022 у справі №   918/351/21(918/672/21), від   07.12.2022 у справі №   924/11/22).
		29. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №   522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   15.06.2018 у справі № 916/933/17, від   26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від   05.12.2018 у справі №   466/6298/16-ц).
		30. Судами попередніх інстанцій достовірно встановлено та скаржником не спростовано тих обставин, що: 1) відвал для розкривних порід, що за своєю природою є насипом на земляній поверхні з пустих порід, одержуваних при розробці родовищ корисних копалин, відноситься до процесу здійснення діяльності з видобування корисних копалин загальнодержавного значення, а відтак стосується підприємницької діяльності з видобування гранітів, якою займається ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод", натомість оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідач-2 не може розміщувати відвал розкривних порід на орендованій ним земельній ділянці, яка є місцем видобутку Товариством корисних копалин, то Товариство мало змогу задовольнити свої потреби в розміщенні відвалу розкривних порід в інший спосіб, аніж через обтяження сервітутом спірної земельної ділянки (державної власності лісогосподарського призначення), а саме: або укласти договір оренди такої земельної ділянки зважаючи на її безпосереднє розташування поряд із земельними ділянками, що використовуються для видобутку корисних копалин, або оформити інше речове право, відмінне від сервітуту в порядку, встановленому законом, або розмістити відвал на земельній ділянці, що перебуває в законному користуванні ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод"; 
		2)   реальною потребою ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" є отримання права користування спірною земельною ділянкою, яка є частиною земельних ділянок державної власності площею 105,3654 га (кадастровий номер 5625055500:04:001:0067) і площею 2,5426   га (кадастровий номер 5625055500:04:001:0065), для розміщення відвалу розкривних порід, тобто для проведення підприємницької діяльності, а не для потреб дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, що не відповідає правовому змісту земельного сервітуту, передбаченого пунктом "в3" статті 99 ЗК України, та в свою чергу позбавляє власника земельної ділянки (державу) права користування такою земельною ділянкою; 
		3)   добровільна згода ДП "Клесівське лісове господарство" на розміщення на спірній земельній ділянці відвалу розкривних порід не свідчить про те, що стосовно такої земельної ділянки може встановлюватися сервітут, позаяк власник земельної ділянки після розміщення відвалу не зможе використовувати її за цільовим призначенням - для ведення лісового господарства та пов`язаних із цим послуг; 
		4) земельна ділянка, щодо якої встановлювався сервітут, була передана не для потреб, зумовлених статтею 404 ЦК України, а для підприємницької діяльності ПрАТ   "Томашгородський щебеневий завод" з видобування гранітів, яка передбачає необхідність наявності відвалу розкривних порід. Водночас спірна земельна ділянка після укладення договору сервітуту від 27.04.2021 жодним чином не могла використовуватися Підприємством як постійним землекористувачем за своїм цільовим призначенням з огляду на умови пунктів 1.1, 1.3, 4.2.6 оспорюваного договору;
		31. Водночас, дотримуючись на підставі частини 5 статті 310 та частини 1 статті 316 ГПК України вказівок суду касаційної інстанції, вміщених у постанові Верховного Суду від   07.02.2023, суди першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи в повному обсязі врахували викладені в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2020 у справі №   917/133/17, від   13.07.2021 у справі №   914/427/20 правові висновки про те, що: 1) потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом; 2)   договір про встановлення сервітуту має бути направлений на реалізацію зазначеної потреби і слугувати цілі, за якої нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. Юридична конструкція земельного сервітуту передбачає, що потреби, які можуть бути задоволені за рахунок користування чужим майном, повинні мати характер вимушених, зумовлювати неможливість або утруднення користування сусідньою або іншою земельною ділянкою.
		При цьому апеляційний суд зазначив, що встановлені фактичні обставини в цій справі (№   918/86/22), які формують зміст спірних правовідносин, та їх матеріально-правове регулювання є подібними зі справами № 917/133/17 та № 914/427/20. Зокрема в наведених справах спір виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю правових підстав для визнання недійсним договору про встановлення сервітуту, а підставою позову була невідповідність цього договору вимогам статей 401 ЦК України, статей 98, 99 ЗК України.
		За наведених вище обставин Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про удаваність договору сервітуту від   27.04.2021, під яким його сторони насправді мали на увазі інший правочин - договір оренди земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення, позаяк розміщення відвалу передбачає позбавлення власника земельної ділянки можливості користуватися нею.
		32. Водночас відповідач-2 у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме: 
		якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 
		якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. 
		Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України
		33. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень як висновку щодо застосування положень статей 401- 404 ЦК України, статей 98, 99 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   23.09.2020 у справі № 917/133/17, від   13.07.2021 у справі № 914/427/20, від 07.06.2023 у справі № 922/4877/21, так і висновку щодо застосування норми статті 235 ЦК України (в   контексті визначення удаваності правочину) в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від   23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №   466/6298/16-ц, від 23.10.2019 у справі №   607/13289/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   26.06.2019 у справі № 910/12454/17, з   огляду на таке.
		34. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
		Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
		При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від   20.05.2010 у справі   "Пелевін проти України").
		В рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
		35. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті   60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №   696/1693/15-ц).
		При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від   12.10.2021 у справі №   233/2021/19).
		36. У постанові Великої Палати Верховного Суду від   23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц сформульовано висновок про те, що, на відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
		Схожий за змістом правовий висновок викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №   466/6298/16-ц, від 23.10.2019 у справі №   607/13289/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   26.06.2019 у справі № 910/12454/17.
		Водночас зміст оскаржуваної постанови переконливо свідчить про те, що суд апеляційної інстанції фактично переглянув рішення місцевого господарського суду як відповідно до висновку щодо застосування положень статей 401- 404 ЦК України, статей 98, 99 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   23.09.2020 у справі № 917/133/17, від   13.07.2021 у справі №   914/427/20 (див. пункт 31 цієї постанови), так і відповідно до висновку щодо застосування норми статті 235 ЦК України (в   контексті визначення удаваності правочину) в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від   23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №   466/6298/16-ц, від 23.10.2019 у справі №   607/13289/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   26.06.2019 у справі № 910/12454/17 (див. пункти 27, 29 цієї постанови), що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з підстави, передбаченої пунктом   1 частини 2 статті   287 ГПК України,  
		37. Проте колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування положень статей 401- 404 ЦК України, статей 98, 99 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 922/4877/21, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій справі та зазначеній скаржником справі не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій як нерелевантних під час вирішення цього господарського спору.
		38. Так, ухвалюючи постанову від   07.06.2023 у справі № 922/4877/21, Верховний Суд виходив з тих встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном (частина 5 статті 403 ЦК України та частина 3 статті 98 ЗК України), а тому до Відповідача-2 не перейшло право володіння та користування земельною ділянкою площею 0,0042 га, яка не має кадастрового номеру і на яку встановлений земельний сервітут. Відтак встановлення особистого строкового сервітуту між Відповідачами на частину земельної ділянки, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області для розміщення тимчасової споруд - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови було здійснено в межах повноважень, в порядку та у спосіб, передбачений чинним законодавством.
		Натомість при вирішенні цього господарського спору судами достеменно встановлено протилежні фактичні обставини: 1) розміщення відвалу розкривних порід на земельній ділянці лісогосподарського призначення передбачає позбавлення власника земельної ділянки можливості користуватися нею, що є порушенням вимог частини 3 статті 98 ЗК України; 2)   спірна земельна ділянка сформована та має кадастровий номер.
		Крім того, постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   07.06.2023 на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України (тобто в зв`язку з неподібністю правовідносин у співвідношенні зі справами №№ 916/933/17, 522/14890/16-ц, 915/857/20) було закрито касаційне провадження у справі № 922/4877/21 за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від   14.11.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.02.2023, як наслідок, в зазначеній постанові взагалі не формувався висновок щодо застосування норми статті 235 ЦК України. 
		39. Верховний Суд наголошує, що при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору як такого удаваного правочину, що вчинений з порушенням передбаченого частиною 1 статті 134 ЗК України порядку надання права користування земельними ділянками на конкурентних засадах, а саме без проведення земельних торгів, оскільки абзацом 3 частини 2 статті 134 цього Кодексу чітко передбачено застереження про те, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі використання земельних ділянок для потреб, пов`язаних з користуванням надрами, та спеціального водокористування відповідно до отриманих дозволів, тоді як судами в цій справі достовірно встановлено факт встановлення відповідачами спірного земельного сервітуту саме на строк дії чинного спеціального дозволу на користування надрами від 27.03.2000 № 2196 (з терміном дії до   27.03.2040).
		Схожий висновок щодо застосування положень абзацу 3 частини 2 статті 134 ЗК України викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   06.12.2022 у справі № 904/591/21 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.05.2021 у справі №   670/95/17).
		40. Разом з тим колегія суддів звертає увагу на таке.
		Згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин. У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такі висновки викладено постановах Великої Палати Верховного Суду від   12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25.06.2019 у справі №   924/1473/15 (пункт 7.43), від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункти 84, 86), від 16.06.2020 у справі №   145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, від   15.06.2021 у справі №   904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 07.09.2022 (пункт 10.76), від   18.01.2023 у справі №   488/2807/17 (пункт 103)).
		41. Відповідно до частини 1 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
		Положеннями частин 1, 8 статті 93 ЗК України визначено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.
		Згідно з частиною 1 статті 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в)   використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ)   споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
		Відповідно до частини 8 статті 122 ЗК України Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря, а також у користування земельні ділянки зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
		Згідно з частиною 9 статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" і земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти газотранспортної системи, що передаються суб`єкту господарювання у зв`язку з відокремленням діяльності з транспортування природного газу, крім випадків, визначених частинами 5- 8 цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
		42. Отже, положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою (лісогосподарського призначення), в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган (у цьому випадку Кабінет Міністрів України), уповноважений державою на здійснення розпорядчих функцій.
		43. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з обґрунтованими доводами скаржника в частині неврахування судами попередніх інстанцій викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.08.2023 у справі №   926/3103/22, висновку про те, що оскільки Підприємство як постійний користувач земельної ділянки державної власності не наділене правом передавати її іншим особам, зокрема в оплатне користування, укладення оспорюваного договору про встановлення земельного сервітуту суперечить наведеним вимогам земельного законодавства, що є достатньою правовою підставою для визнання його недійсним. 
		44. Таким чином, Верховний Суд, керуючись принципом jura novit curia ("суд знає закони"), дійшов висновку про те, що оскаржувані рішення та постанову слід залишити без змін саме з мотивів, викладених у пунктах 21- 31, 41- 43 цієї постанови, а не з підстав порушення відповідачами вимог частини 1 статті 134 ЗК України при укладенні оспорюваного договору, як помилково зазначили суди попередніх інстанцій. 
		Водночас неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при визначенні підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору сервітуту від 27.04.2021 не призвело до неправильного вирішення спору в цій частині.
		Разом з тим оскаржувані судові рішення є законними та правильними по суті, а згідно з частиною   2 статті   309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 
		45. Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом   1 частини   2 статті 287 ГПК України, хоча й отримала часткове підтвердження під час касаційного провадження, однак з мотивів, наведених у пунктах 41, 42 цієї постанови, наразі виключаються як можливість закриття касаційного провадження в частині зазначеної скаржником підстави, так і підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду як відповідно до висновку щодо застосування положень статей 401- 404 ЦК України, статей 98, 99 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   23.09.2020 у справі №   917/133/17, від   13.07.2021 у справі №   914/427/20 (див. пункт 31 цієї постанови), так і відповідно до висновку щодо застосування норми статті 235 ЦК України в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від   23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №   466/6298/16-ц, від 23.10.2019 у справі №   607/13289/16-ц і в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від   26.06.2019 у справі № 910/12454/17 (див. пункт 29 цієї постанови), на неврахуванні яких (висновків) помилково наголошує скаржник.
		Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України
		46. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування в подібних правовідносинах земельного сервітуту спеціальної норми пункту "в3" статті 99 ЗК України (нею встановлено такий вид земельного сервітуту, як для задоволення потреб (розміщення відвалу) з видобування корисних копалин загальнодержавного значення) в   контексті її співвідношення із загальною нормою статті 404 ЦК України, якою передбачено загальний (невичерпний) перелік потреб, для яких може встановлюватися сервітут, оскільки з огляду на достовірно встановлені судами та не спростовані скаржником обставини удаваності договору сервітуту від   27.04.2021, під яким його сторони насправді мали на увазі інший правочин - договір оренди земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення, а також з огляду на визнання недійсним вказаного договору як укладеного постійним землекористувачем, який не є належним орендодавцем у розумінні статей 93, 95, 122, 149 ЗК України (див. пункт 41 цієї постанови), формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування зазначених норм матеріального права жодним чином не впливає на законність та обґрунтованість висновку судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову, як і не спростовує такого висновку.
		47. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом   3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави (схожий   висновок про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку щодо питання застосування наведеної скаржником норми права викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №   916/1852/20, від   11.01.2022 у справі № 924/1263/19, від 05.07.2022 у справі №   904/7077/20, від 15.11.2022 у   справі № 916/596/21, від 28.02.2023 у справі №   910/13661/21, від 23.05.2023 у   справі №   910/10442/21, від 07.11.2023 у справі № 910/3733/23).
		48. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши зібрані в справі докази в їх сукупності, загалом дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
		49. Отже, оскаржувані рішення та постанову як такі, що є законними та правильними по суті, необхідно залишити без змін з мотивів, викладених у пунктах 21- 31, 41 цієї постанови, позаяк згідно з частиною   2 статті   309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		50. З наведених раніше мотивів Верховний Суд частково погоджується з доводами Рівненської обласної прокуратури, викладеними у відзиві на касаційну скаргу.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 
		51. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		52. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про обґрунтованість позову, як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
		53. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		54. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		55. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею   300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.
		Розподіл судових витрат
		56. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Томашгородський щебеневий завод" залишити без задоволення.
		Рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від   26.10.2023 у справі №   918/86/22 залишити без змін з мотивів, викладених у цій постанові.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                   Ю. Я. Чумак
		 
		Судді                                                                                           Н. О. Багай
		 
		                                                                                                                В. А. Зуєв

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...