Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 167/1058/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про поновлення на роботі, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 09.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 09.02.2024.
Дата набрання законної сили: 24.01.2024
Номер судового провадження: 61-120ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		УХВАЛА
		                                               
		24 січня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 167/1058/20
		провадження № 61-120св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		судді-доповідача - Петрова Є. В.,
		суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Шестернін Віталій Дмитрович, на постанову Волинського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Бовчалюк З. А., Киці С. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання незаконним звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до фізичної-особи підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_2 , в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд: визнати незаконним її звільнення з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України відповідно до наказу від 28 лютого 2020 року № 8 «Про припинення трудового договору від 01 липня 2013 року № 03541300487»; поновити її на роботі на посаді менеджера зі збуту; стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та відшкодувати завдану їй неправомірними діями відповідача моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.
		 
		В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 01 липня 2013 року між нею та відповідачем укладено трудовий договір № 03541300487, згідно з яким вона прийнята на посаду менеджера зі збуту у ФОП ОСОБА_2 , а 03 липня                    2013 року - договір про повну матеріальну відповідальність, де її посада вказана як продавець.
		 
		Зазначала, що 12 лютого 2020 року вона, маючи намір припинити трудові відносини, подала відповідачу письмову заяву про звільнення на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України. ОСОБА_2 повідомила про намір провести ревізію, на що вона не заперечувала та запропонувала провести за накладними на товар у її присутності, проте відповідач відмовилася. З 20 до 25 лютого               2020 року відповідач з іншими особами проводили ревізію, під час якої виявлено недостачу товару на суму 14 968,40 грн, про що складено відповідний акт, який ОСОБА_1 відмовилася підписувати, оскільки була з ним не згодна, пояснення в неї не відбиралися.
		 
		28 лютого 2020 року відповідач видала наказ № 8 «Про припинення трудового договору від 01 липня 2013 року № 03541300487», який їй надіслано поштою                 04 березня 2020 року разом із заявою про намір розірвати трудовий договір. За змістом цього наказу вона звільнена з посади продавця у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » згідно з пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України за недостачу товарно-матеріальних цінностей на суму 19 460,00 грн.
		 
		Позивач вказувала, що вона прийнята на роботу на посаду менеджера зі збуту, жодного товару чи грошей під звіт не отримувала, не була матеріально-відповідальною особою. У акті ревізії не міститься посилань на первинні документи, які б підтверджували існування товару, щодо якого виявилася недостача, а також не наведено, що саме внаслідок її винних дій виникла така недостача.
		 
		Щодо відшкодування моральної шкоди зазначала про неможливість працевлаштуватися на нову роботу через зазначені у трудовій книжці підстави звільнення та відображення цих подій на її психічно-емоційному стані та здоров`ї.
		 
		З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій 
		 
		Рожищенський районний суд Волинської області рішенням від 20 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
		 
		Визнав незаконним звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України відповідно до наказу від 28 лютого 2020 року № 8 «Про припинення трудового договору від 01 липня 2013 року № 03541300487». Поновив               ОСОБА_1 на посаді менеджера зі збуту у ФОП ОСОБА_2 . Стягнув з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 38 740,52 грн з утриманням із цієї суми загальнообов`язкових платежів (податків) відповідно до закону. Стягнув з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди. У решті позовних вимог відмовив. Допустив негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць у розмірі 4 470,06 грн. Стягнув з                   ФОП ОСОБА_2 у дохід держави 2 606,48 грн судового збору.
		 
		Додатковим рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 14 грудня 2020 рокузаяву ОСОБА_1 про стягнення судових витрат задоволено частково. Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн. У решті вимог заяви ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України є незаконним, оскільки відповідач при звільненні позивача допустив порушення вимог трудового законодавства. Зокрема, не враховано, що звільнення працівника із зазначених відповідачем у наказі підстав можливе, коли працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності та вчинив певні винні дії, які дають підстави для втрати до нього довір`я. При цьому, до посадових обов`язків ОСОБА_1 , яка працювала менеджером зі збуту, не входило безпосереднє обслуговування грошових, товарних або культурних цінностей, що вказана посада відсутня в переліку посад, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпустки), перевезення або застосування в процесі виробництва, а також те, що жодних винних дій, які б давали підстави для втрати до неї довір`я роботодавцем, вона не вчиняла і ця обставина не заперечується відповідачем.
		 
		Волинський апеляційний суд постановою від 30 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ФОП ОСОБА_2 - Смоленського Д. П. залишив без задоволення, а рішення Рожищенського районного суду Волинської області                   від 20 листопада 2020 року - без змін.
		 
		Волинський апеляційний суд постановою від 30 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ФОП ОСОБА_2 - Смоленського Д. П. залишив без задоволення, а додаткове рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 14 грудня 2020 року - без змін.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про незаконне звільнення позивача, а також зазначив, що особи, які здійснюють функції обліку, охорони або управлінські функції щодо розпорядження майном та коштами підприємства, не належить до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові чи товарні цінності, і такі особи не можуть бути суб`єктами звільнення за пунктом 2 статті 41 КЗпП України. При цьому суд посилався на висновки щодо застосування статті 41 КЗпП України, викладені Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року в справі                                   № 6-104цс14 та Верховним Судом у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі № 555/1509/18. Також зазначив, що посада менеджера із збуту, яку займала ОСОБА_1 , перебуваючи у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 , відсутня у Переліку посад і робіт, що заміщаються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою чи організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм на зберігання, продаж (відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва, який затверджено постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань і Секретаріату Всесоюзної центральної ради професійних спілок                               від 28 грудня 1977 року № 447/24 (далі - Перелік посад).
		 
		Додатковою постановою Волинського апеляційного суду від 12 квітня                       2021 рокузаяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн. В іншій частині відмовлено.
		 
		Додаткове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн є співмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, а також відповідають критерію реальності витрат й розумності їх розміру.
		 
		Верховний Суд постановою від 06 жовтня 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовив. Касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу представника ФОП ОСОБА_2 - адвоката Смоленського Д. П. задовольнив частково.
		Постанову Волинського апеляційного суду від 30 березня 2021 року та додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 12 квітня 2021 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Постанову касаційного суду мотивововано тим, що суд апеляційної інстанції в порушення вимог статті 382 ЦПК України не перевірив та не навів у постанові суду мотивів відхилення аргументів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, а формально виходив лише із того, що позивач трудову книжку отримала 06 березня 2020 року, не звернувши уваги на те, що позов пред`явлено 28 вересня 2020 року, тобто поза межами встановленого законом місячного строку. Якщо цей строк пропущено без поважних причин, то у позові може бути відмовлено з цих підстав.
		 
		Скасовуючи додаткову постанову апеляційного суду про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу, касаційний суд мотивував своє рішення тим, що відповідач ФОП ОСОБА_2 не подавала суду клопотання про зменшення витрат на професійну правову допомогу, яку просила стягнути ОСОБА_1 , хоча таке клопотання було надіслано відповідачу, що не заперечується стороною, а тому суд безпідставно зменшив заявлений позивачем розмір витрат.
		 
		Під час нового розгляду Волинський апеляційний суд постановою                                    від 30 листопада 2021 року апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Смоленського Д. П. задовольнив, а рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 20 листопада 2020 року та додаткове рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 14 грудня 2020 року - скасував та ухвалив нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для звільнення позивача з роботи на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України, оскільки до посадових обов`язків ОСОБА_1 , яка працювала менеджером зі збуту, не входило безпосереднє обслуговування грошових, товарних або культурних цінностей. Крім того, вказана посада відсутня в Переліку посад, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпустку), перевезення або застосування в процесі виробництва.
		 
		Однак, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 пропустила встановлений законом місячний строк звернення до суду з цим позовом без поважних причин.
		Додатковою постановою від 14 лютого 2022 року Волинський апеляційний суд заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Смоленського Д. П. про ухвалення додаткового рішення у цій справі задовольнив. Стягнув із                ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 4 414,20 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Стягнув з позивача ОСОБА_1 на користь                                                     ФОП ОСОБА_2 5 885,60 грн сплаченого судового збору за подання касаційної скарги.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
		 
		30 грудня 2021 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Шестернін В. Д., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 30 листопада                        2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції від 20 листопада 2020 року та додаткове рішення від 14 грудня 2020 року.
		 
		Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає: неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті 233 КЗпП України та  пункту 1 розділу ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України із врахуванням Закону України                                  від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби                     (COVID-19)»; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статей 48, 233 КЗпП України та Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року                   № 58, в аспекті того, чи пов`язаний початок перебігу строку звернення до суду із видачою трудової книжки, яка не була належно оформленою; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема статті 234 КЗпП України та пункту 1 розділу ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України в аспекті того, чи слід вважати карантин обставиною, яка свідчить про поважність причин пропуску строків звернення до суду, визначених статтею 233 КЗпП України (пункт 3 частини другої                     статті 389 ЦПК України).
		 
		Касаційну скаргу мотивововано тим, що місячний строк звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України, на час введення карантину (12 березня 2020 року) не закінчився і в силу приписів пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України вважався продовженим станом на день звернення позивача до суду. 
		 
		Крім того, заявник зазначає, що висновки апеляційного суду про те, що строк звернення до суду потрібно обраховувати з часу отримання позивачем трудової книжки із записом про звільнення з роботи, а саме з 28 лютого                 2020 року, є помилковими, оскільки відповідно до статей 47, 233 КЗпП України строк звернення до суду пов`язується з моментом видачі працівнику виключно належно оформленої трудової книжки. Видана позивачу відповідачем трудова книжка не була належно оформленою, оскільки запис у ній не відповідав вимогам закону, а тому позивач вважає, що строк звернення до суду необхідно рахувати саме з часу отримання нею наказу про звільнення - 06 березня                   2020 року.
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		У червні 2023 року представник ФОП ОСОБА_2 - Смоленський Д. П. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями                             від 11 січня 2022 року справу № 167/1058/20 (провадження № 61-120ск22) призначено судді-доповідачеві Черняк Ю. В.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Рожищенського районного суду Волинської області.
		 
		Справа надійшла до Верховного Суду у червні 2022 року.
		 
		Розпорядженням від 19 січня 2023 року № 79/0/226-23 Верховний Суд призначив повторний автоматизований розподіл судової справи                                            № 167/1058/20 (провадження № 61-120св22) у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у тривалій соціальній відпустці.
		 
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року справу № 167/1058/20 (провадження                                                   № 61-120св22) призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д. та цього ж дня справу передано судді-доповідачеві.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2023 року заяву суддів Верховного Суду Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В. про самовідвід задоволено.
		 
		Відведено суддів Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,                               Коломієць Г. В.  за їх заявою від участі у розгляді цієї справи.
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шестерніна В. Д. на постанову Волинського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року передано для проведення повторного автоматизованого розподілу.
		 
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2023 року справу № 167/1058/20 (провадження                                                   № 61-120св22) призначено судді-доповідачеві Воробйовій І. А. та цього ж дня справу передано судді-доповідачеві.
		 
		Розпорядженням від 31 травня 2023 року № 696/0/226-23 Верховний Суд призначив повторний автоматизований розподіл судової справи                                            № 167/1058/20 (провадження № 61-120св22) у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Воробйової І. А.
		 
		Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 травня 2023 року справу № 167/1058/20 (провадження                                                   № 61-120св22) призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В. та цього ж дня справу передано судді-доповідачеві.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Фактичні обставини, встановлені судами 
		 
		Суди встановили, що з 01 липня 2013 року до 28 лютого 2020 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 , працювала менеджером із збуту на підставі укладеного між ними безстрокового трудового договору, який було зареєстровано у Луцькій районній філії Волинського обласного центру зайнятості (т. 1 а. с. 5).
		 
		03 липня 2013 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено типовий договір про повну індивідуальну відповідальність, у якому посада працівника вказана як продавець (т. 1 а. с. 6).
		12 лютого 2020 року ОСОБА_1 подала ФОП ОСОБА_2 письмову заяву про припинення трудових відносин за угодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (т. 1 а. с. 7).
		 
		З ініціативи роботодавця ОСОБА_2 з 20 лютого до 25 лютого 2020 року в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» (м. Рожище, Волинська область), який був місцем роботи ОСОБА_1 , за участю останньої проводилась ревізія, під час якої виявлено недостачу товару на суму 14 968,40 грн, про що складено відповідний акт, який ОСОБА_1 не підписувала (т. 1 а. с. 8).
		 
		Відповідно до наказу від 28 лютого 2020 року № 8 «Про припинення трудового договору від 01 липня 2013 року № 03541300487» ОСОБА_1 звільнено з посади продавця магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » згідно з пунктом 2 статті 41 КЗпП України (недовіра) за нестачу товарно-матеріальних цінностей на суму                                                               19 460,00 грн. Підстава - акт ревізії від 26 лютого 2020 року (т. 1 а. с. 9).
		 
		28 лютого 2020 року у Луцькій районній філії Волинського обласного центру зайнятості був складений акт про те, що ОСОБА_1 відмовилася розривати трудовий договір на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України. Цей акт підписали позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , провідний юрисконсульт Луцької районної філії Літвак Ю. В. та заступник начальника відділу взаємодії з роботодавцями Луцької районної філії Терновий Я. В. (т. 1 а. с.14). 
		 
		Копію наказу про звільнення роботодавець ОСОБА_2 направила ОСОБА_1 04 березня 2020 року поштовим зв`язком, яку вона отримала 06 березня                           2020 року (т. 1 а. с. 44).
		 
		Також встановлено, що не заперечувала сама позивач, що трудова книжка зберігалася у ОСОБА_1 і 28 лютого 2020 року у приміщенні Луцької філії Волинського обласного центру зайнятості відповідач ОСОБА_2 у трудову книжку внесла запис про звільнення працівника ОСОБА_1 з роботи на підставі                         пункту 2 статті 41 КЗпП України і видала останній трудову книжку із відповідним записом (т. 1 а. с.13 зв.).
		 
		Згідно з повідомленням Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості від 18 березня 2020 року № 135/22/04/19 вказаний трудовий договір був знятий з реєстрації 17 березня 2020 року (т. 1 а. с. 15).
		 
		Постановою слідчого відділу Рожищенського відділення поліції Горщарука В. І. від 13 березня 2020 року встановлено, що за заявою ОСОБА_2 про виявлення недостачі товарно-матеріальних цінностей на суму 19 460,00 грн були внесені відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань та розпочато досудове розслідування. Однак із-за неможливості встановити з акта ревізії точний перелік відсутніх товарів та суму завданої майнової шкоди кримінальне провадження, у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, було закрито (т. 1 а. с. 19, 20).
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
		 
		Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
		 
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.
		 
		Мотиви, з яких виходив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду
		 
		Предметом спору у цій справі є визнання незаконним звільнення з роботи                ОСОБА_1 , поновлення її на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
		 
		Під час розгляду цього спору в цілому серед правових питань, пов`язаних з вказаними правовідносинами постало питання щодо дотримання строків звернення до суду з вказаними вимогами, під час вирішення якого колегія суддів Касаційного цивільного суду з`ясувала наявність протилежних висновків Верховного Суду щодо питання:
		 
		- чи продовжуються строки, які мали б спливти під час дії карантину, запровадженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня                                  2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»                    (далі - Постанова № 211), але до набрання чинності Законом України                                   від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-ІХ), тобто у період з 12 березня 2020 року до 02 квітня 2020 року?
		 
		Так,  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 грудня 2021 року в справі № 373/651/20 зазначив: врахувавши, що останнім днем для звернення до суду з позовом у межах позовної давності було 01 квітня 2020 року, а Закон № 540-IX щодо продовження строків на час дії карантину набрав чинності 02 квітня 2020 року, з огляду на встановлені з 12 березня 2020 року карантинні обмеження, які діяли на час закінчення позовної давності, вимоги статті 257, частини п`ятої                     статті 267 ЦК України, пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та встановлені судами обставини, суд апеляційної інстанції, змінюючи мотиви суду першої інстанції в частині вирішення питання про застосування позовної давності, дійшов обґрунтованого висновку про поважність причин пропущення позивачем позовної давності з огляду на існування підстав для захисту порушеного права позивача.
		 
		Водночас у постанові від 25 серпня 2021 року в справі № 914/1560/20 колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновків, що з огляду на приписи статей 256, 258, пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень                                           ЦК України та встановлені судами обставини, а саме дату звернення позивача із цим позовом до суду - 18 червня 2020 року, та вимоги  позивача про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства від 29 березня 2019 року, річна позовна давність щодо цих вимог у справі позивачем не пропущена (повинна була сплинути 30 березня 2020 року).
		 
		Таким чином, існує суперечлива судова практика щодо питання, чи продовжуються строки, які мали б спливти під час дії карантину, запровадженого Постановою № 211, але до набрання чинності Законом                             № 540-ІХ, тобто у період з 12 березня 2020 року до 02 квітня 2020 року.
		 
		Судові рішення у справі, яка переглядається, та судові рішення Верховного Суду у вказаних справах № 373/651/20 і № 914/1560/20 ухвалені у подібних правовідносинах, а саме щодо продовження строку звернення до суду, у тому числі позовної давності під час введення карантину. 
		 
		Разом із тим колегія суддів вважає, що існують підстави для відступлення від правового висновку, що міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 серпня 2021 року в справі                                 № 914/1560/20 з мотивів, викладених нижче. 
		Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. 
		 
		Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення не залежно від підстав припинення трудового договору. 
		 
		Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. 
		 
		При цьому норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об`єктивні причини. 
		 
		У пункті 4 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06 листопада                          1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін. 
		 
		У позовній заяві позивач не просила поновити строк звернення до суду, оскільки вважала, що такий строк нею не пропущений, оскільки наказ про звільнення вона отримала 06 березня 2020 року. Крім того, позивач посилалася на Закон № 540-ІХ, яким строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк дії карантину, який був введений в Україні з                                 12 березня 2020 року. 
		 
		Однак суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, не взяв до уваги вказані доводи позивача та, врахувавши те, що трудова книжка із записом про звільнення з роботи була видана ОСОБА_1 28 лютого 2020 року, місячний строк звернення до суду з цим позовом закінчився 30 березня 2020 року, а з позовом до суду про поновлення на роботі вона звернулася 28 вересня 2020 року, дійшов висновку про пропуск ОСОБА_1 встановленого законом місячного строку звернення до суду з цим позовом про поновлення на роботі без поважних причин. 
		 
		Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке. 
		 
		Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, працівнику                              ОСОБА_1 трудова книжка із записом про звільнення з роботи на підставі                    пункту 2 статті 41 КЗпП України була видана 28 лютого 2020 року. Місячний строк звернення до суду з цим позовом закінчився 30 березня 2020 року, а з позовом до суду про поновлення на роботі ОСОБА_1 звернулася 28 вересня 2020 року. 
		 
		Постановою № 211 визначено, що з 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року на усій території України установлено карантин. 
		 
		У подальшому постановами Кабінету Міністрів України від 25 березня                           2020 року № 239, від 22 квітня 2020 року № 291, від 20 травня 2020 року № 392, від 17 червня 2020 року № 500, від 22 липня 2020 року № 641 карантин продовжувався, відповідно, до 24 квітня, до 11 травня, до 22 червня,                                               до 31 липня, до 31 серпня 2020 року на усій території України. 
		 
		Законом № 540-ІХ строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжилися на строк дії карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року. 
		 
		Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. 
		 
		Тобто, за загальним правилом, норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце. 
		 
		Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. 
		 
		Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. 
		 
		Єдиний виняток з цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, становлять випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи. 
		 
		При цьому положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, у цьому випадку потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності у тому разі, коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом, не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, укладеному цією особою. 
		 
		Конституційний Суд України також зазначав, що закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України                         від 13 травня 1997 року № 1-зп). 
		 
		Отже, для визначення дії нормативно-правового акта у часі та, відповідно, для з`ясування того, чи поширюється його юридична сила на конкретні правовідносини, суду необхідно встановити: 1) момент набуття чинності нормативно-правового акта; 2) наявність або відсутність у новоприйнятому нормативно-правовому акті порядку та строків набрання ним чинності в цілому та/або окремих його положень, а також особливості застосування нормативно-правового акта у певний період часу (як правило, це визначається у «Перехідних положеннях»); 3) момент виникнення та закінчення правовідносин, на регулювання яких спрямована дія акта; 4) чи був чинним на момент виникнення та закінчення правовідносин нормативно-правовий акт;                    5) чи містить нормативно-правовий акт положення, які скасовують або пом`якшують відповідальність особи. 
		 
		Закон № 540-ІХ не містить положення, які скасовують або пом`якшують відповідальність особи. 
		 
		Отже, на момент початку перебігу строку для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі та на момент закінчення місячного строку для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, який закінчився 30 березня                   2020 року, Закон № 540-ІХ чинності не набрав. 
		 
		У зв`язку із зазначеним колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем встановленого законом місячного строку звернення до суду з цим позовом про поновлення на роботі без поважних причин, оскільки ОСОБА_1 була обізнана про її звільнення з                     28 лютого 2020 року (з дня отримання трудової книжки із записом про звільнення з роботи), у зв`язку з чим встановлений законом місячний строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі закінчився 30 березня 2020 року, тобто до набрання чинності Закону № 540-ІХ, яким продовжено строк, визначений статтею 233 КЗпП України, на строк дії карантину. 
		 
		Водночас, під час розгляду справи № 914/1560/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 25 серпня                    2021 року дійшов протилежного висновку, а саме Закон № 540-ІХ передбачив, що моментом, з якого продовжується позовна давність, є запровадження карантину відповідно до Постанови № 211, тобто 12 березня 2020 року. А тому у разі якщо сплив позовної давності мав би настати з 12 березня 2020 року, а позивач звернувся до суду після цього моменту, але до закінчення карантину, позовна давність не може вважатися пропущеною, а у суду відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності. 
		 
		Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджується з такими висновками та вважає, що Закон № 540-ІХ не має зворотної дії в часі. А тому у разі якщо строки звернення до суду (у тому числі, як визначені статтею 233 КЗпП України, так і передбачені статтями 257, 258 ЦК України) мали сплинути з 12 березня 2020 року до                        02 квітня 2020 року, відсутні підстави для безумовного (автоматичного) продовження таких строків відповідно до Закону № 540-IX. Запровадження карантину у вказаний період на підставі Постанови № 211 може свідчити про поважність причин пропуску строку для звернення до суду, і таке питання повинно вирішуватися судом за відповідним клопотанням особи щодо поновлення їй цього строку. 
		 
		Згідно зі статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. 
		 
		Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (частина шоста статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 
		 
		Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац 3 пункт 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 та абзац перший  підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення КСУ від 31 березня 2015 року      № 1-рп/2015). 
		 
		Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин передбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях, зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване (Рішення КСУ від 05 червня 2019 року № 3-р(І)/2019). 
		 
		Принцип правової визначеності вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumгrescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в                          м. Люпені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others                               v. Romania), заява № 76943/11). 
		 
		Отже, існування протилежних висновків щодо застосування зазначених вище положень Закону № 540-IX фактично суперечить вимогам щодо правової передбачуваності і правової визначеності, що унеможливлює здійснення особою, яка має намір звернутися до суду, ефективного захисту її прав та законних інтересів. Така ситуація фактично ставить під сумнів можливість реалізації позивачем права на ефективний судовий розгляд. 
		 
		Колегія суддів вважає, що для досягнення єдності практики необхідно відступити саме від правової позиції, викладеної колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 25 серпня                   2021 року в справі № 914/1560/20. 
		 
		Висновки Верховного Суду 
		 
		З огляду на наведене, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду цю справу, оскільки вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 серпня 2021 року в справі № 914/1560/20. 
		 
		Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		УХВАЛИВ: 
		 
		Справу № 167/1058/20 за позовом ОСОБА_1 до фізичної                    особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання незаконним звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		 
		Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає. 
		 
		Суддя-доповідач                                                                    Є. В. Петров
		 
		Судді:                                                                                     А. І. Грушицький 
		                                                                                              
		І. В. Литвиненко 
		                                                                                              
		В. В. Пророк
		 
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...