Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/17405/23 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі); про державну власність; щодо усунення перешкод у користуванні майном.
Надіслано для оприлюднення: 09.02.2024. Зареєстровано: 10.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 12.02.2024.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		07.02.2024Справа №  910/17405/23Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., за участю секретаря судового засідання Тихоши Л.Г., розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу
		за позовом                          Львівської міської ради (79008, Львівська обл., місто Львів, ПЛ.РИНОК, будинок 1) до   за участю     проЛьвівської обласної ради (79008, Львівська обл., місто Львів, ВУЛИЦЯ ВИННИЧЕНКА, будинок 18)  Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні Позивача - Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (79008, Львівська обл., місто Львів, ПЛ.ГАЛИЦЬКА, будинок 15)  витребування майна з чужого незаконного володіння
		Представники: 
		від Позивача: Шевченко М.І. (представник в порядку самопредставницва);
		від Відповідача: Гриновець О.Б. (представник в порядку самопредставницва);
		від Третьої особи: не з`явились; 
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		 
		Львівська міська рада (надалі також - «Позивач») звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради (надалі також - «Відповідач») про витребування майна з чужого незаконного володіння. 
		 
		Одночасно з позовною заявою, Заявником подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову.
		 
		Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для витребування з чужого незаконного володіння закінченого будівництвом об`єкту: громадського будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, складові частини об`єкта нерухомого майна: прохідна Б-1 площею 24,3 кв.м., адмінкорпус В-1 площею 332,2 кв.м., склад Г-1 площею 453,7 кв.м. на вул. Шевченка, 186 у м. Львові. 
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2023 року у задоволенні заяви Львівської міської ради про забезпечення позову відмовлено.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.11.2023 року відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 20.12.2023 року, залучено до участі у справі в якості Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні Позивача - Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради.
		 
		23.11.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшло клопотання про проведення судового засідання у режимі відеоконференції в приміщенні суду.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.11.2023 року у задоволенні заяви про проведення судового засідання у режимі відеоконференції в приміщенні суду відмовлено.
		 
		05.12.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
		 
		18.12.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшло клопотання про проведення судових засідань у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.12.2023 року клопотання Львівської міської ради про поновлення процесуального строку для подання заяви про проведення судового засідання у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено. Клопотання Львівської міської ради про проведення судових засідань в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено. 
		 
		18.12.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла відповідь на відзив. 
		 
		18.12.2023 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшло клопотання про проведення судових засідань у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2023 року клопотання Львівської обласної ради про проведення судових засідань в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено. 
		 
		Підготовче судове засідання, призначене на 20.12.2023 року, не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Чинчин О.В. на лікарняному.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.01.2024 року призначено підготовче судове засідання на 10.01.2024. 
		 
		08.01.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшли заперечення.
		 
		23.01.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності. 
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.01.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання представника Позивача про відкладення розгляду справи, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 30.01.2024. 
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.01.2024 року відкладено розгляд справи, яке не відбудеться 30.01.2024 року у зв`язку із перебуванням судді Чинчин О.В. у відпустці, на 07.02.2024. 
		 
		В судовому засіданні 07 лютого 2024 року представник Позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представник Відповідача заперечив проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Представник Третьої особи не з`явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи. 
		 
		Таким чином, Суд приходить до висновку, що Третя особа про час та місце судового засідання була повідомлена належним чином.
		 
		Приймаючи до уваги, що Третя особа була належним чином повідомлена про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, Суд вважає, що неявка в судове засідання представника Третьої особи не є перешкодою для прийняття Рішення у даній справі.
		 
		Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
		 
		В судовому засіданні 07 лютого 2024 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.
		 
		Відповідно до статті 223 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні складено протокол судового засідання.
		 
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів №288 від 12.05.1993 року затверджено перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що передаються до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатком №1, затверджено перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що відносяться до комунальної власності Львівської обласної ради народних депутатів згідно з додатком №2 та майнових комплексів міжгосподарських об`єктів згідно з додатком №3. Згідно з Додатком №1 визначено перелік об`єктів, що передані до комунальної власності районів та міст обласного підпорядкування м. Львова, зокрема, комбінат (Франківський КГХ) за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186. (а.с.6-11)
		 
		Ухвалою Львівської міської ради №929 від 25.01.2001 року залишено у постійному користуванні Державного виробничо - торговельного підприємства «Харчування» земельну ділянку прощею 1324 кв.м. на вул. Шевченка, 186 у м. Львові. (а.с.12)
		 
		Рішенням Львівської обласної ради №937 від 30.06.2009 року внесено зміни до рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 року №477 «Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області», зокрема, п.6 доповнено підпунктами 37-43 такого змісту: м. Львів, вул. Шевченка, 186 (прохідна, адмінкорпус, склад). (а.с.23-25)
		 
		Відповідно до свідоцтва про право власності від 09.07.2009 року будівля за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 186 належить на праві комунальної власності Львівській обласній раді. Підстава: рішення ХХІ сесії V-го демократичного скликання та рішення XXXIX сесії V-го демократичного скликання від 30.06.2009р. №937; дата: 26.02.2008; номер №477. (а.с.26) 
		 
		Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що Відповідач без жодної правової підстави самовільно розпорядився об`єктами нерухомого майна, які належать до комунальної власності територіальної громади міста Львова, та передав їх у власність Львівської обласної ради, тоді як Львівська міськрада рішення щодо відчуження цього майна не приймала. Отже, вказане нерухоме майно вибуло з власності Позивача поза його волею, а тому Позивач звернувся до суду з вказаним позовом та просить суд витребувати з чужого незаконного володіння Львівської обласної ради на користь Львівської міської ради закінчений будівництвом об`єкт: громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, складові частини об`єкта нерухомого майна: прохідна Б-1 площею 24,3 кв.м., адмінкорпус В-1 площею 332,2 кв.м., склад Г-1 площею 453,7 кв.м. на вул. Шевченка, 186 у м. Львові. 
		 
		Заперечуючи проти позову, Відповідач зазначає, що Позивачем не доведено суду підстав для витребування майна за відсутності правовстановлюючих документів на вказане майно. Крім того, заявлено про застосування загального строку позовної давності до вимог Позивача. 
		 
		Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Львівської міської ради не підлягають задоволенню з наступних підстав.
		 
		Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
		 
		Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 
		 
		Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		 
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
		 
		Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в ст. 16 ЦК України.
		 
		У відповідності до норми 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права;  визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення;  припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		 
		Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. 
		Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
		Суд встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності від 09.07.2009 року будівля за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 186 належить на праві комунальної власності Львівській обласній раді. Підстава: рішення ХХІ сесії V-го демократичного скликання та рішення XXXIX сесії V-го демократичного скликання від 30.06.2009р. №937; дата: 26.02.2008; номер №477. (а.с.26) 
		Як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, 06.06.2023 року проведена державна реєстрація права власності на громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 186 за Львівською обласною радою. (а.с.22)
		Відповідно до Конституції України систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України "Про місцеве самоврядування".
		 
		Відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		 
		Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (ст. 393 Цивільного кодексу України).
		 
		Згідно зі статтею 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
		 
		Статті 140-143 Конституції України закріплюють право територіальних громад села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Аналогічні положення наведено і у  статті 327 Цивільного кодексу України.
		 
		Відповідно  статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
		 
		Відповідно до  статті 6 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
		 
		Згідно з частиною 1 статті 10 України "Про місцеве самоврядування в Україні" органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені  Конституцією України  та законами, є сільські, селищні, міські ради.
		 
		Стаття 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад. Так, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати тощо. Отже, суб`єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста, від імені та в інтересах яких діють сільські, селищні, міські ради.
		 
		Водночас, відповідно до приписів Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органами, уповноваженими управляти об`єктами комунальної власності, є як органи місцевого самоврядування, створені сільськими, селищними, міськими територіальними громадами, так і районні та обласні ради.
		 
		Районні та обласні ради - це органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
		 
		Відповідно до частин 4 і 5  статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.
		 
		Згідно з частиною 2  статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовано, що підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
		 
		За змістом статей 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
		 
		Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина 8  статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
		 
		Відтак, обласні ради, як органи, що представляють спільні інтереси територіальних громад області, вправі набувати право власності на майно, зокрема шляхом передачі його із комунальної власності у спільну власність територіальних громад. При цьому обласні ради виконують функцію власника такого майна.
		Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Львівська міська рада зазначає, що спірне майно належало до комунальної власності територіальної громади міста Львова відповідно до Переліку об`єктів, що передані до комунальної власності районів та міст обласного підпорядкування, затвердженого ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів №288 від 12.05.1993. Однак, у подальшому спірне майно, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Львова, було передано у комунальну власність Львівської обласної ради, а тому просить суд витребувати з чужого незаконного володіння Львівської обласної ради на користь Львівської міської ради закінчений будівництвом об`єкт: громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, складові частини об`єкта нерухомого майна: прохідна Б-1 площею 24,3 кв.м., адмінкорпус В-1 площею 332,2 кв.м., склад Г-1 площею 453,7 кв.м. на вул. Шевченка, 186 у м. Львові. 
		Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		За змістом права власності, визначеного у статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
		Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (пункт 1  статті 321 ЦК України).
		Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
		Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном та способи захисту порушених прав шляхом віндикації або реституції.
		Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.
		Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Указаний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Отже витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
		Згідно зі статтею 35 Закону Української РСР "Про власність" об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб`єктами права власності.
		 
		Відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26.03.1991 "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" 05.11.1991 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою затвердив перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
		Вказаною постановою Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 року затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). У власність областей передано майно, зокрема, житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов`язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.
		Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.
		Рішенням Львівської обласної ради №937 від 30.06.2009 року внесено зміни до рішення Львівської обласної ради від 26.02.2008 року №477 «Про питання врегулювання прав власності на об`єкти нерухомого майна спільної власності територіальних громад Львівської області», зокрема, п.6 доповнено підпунктами 37-43 такого змісту: м. Львів, вул. Шевченка, 186 (прохідна, адмінкорпус, склад). (а.с.23-25)
		З урахуванням викладеного Судом встановлено, що перехід нерухомого майна за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186 (прохідна, адмінкорпус, склад) у власність територіальних громад Львівської області відбувся на підставі рішення органу місцевого самоврядування - рішення Львівської обласної ради №937 від 30.06.2009 року, яке станом на момент розгляду даної справи є чинним та не скасовано у передбаченому чинним законодавством України порядку. 
		 
		Водночас, Суд зазначає, що у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 910/73/17. 
		 
		Позивачем на підтвердження права власності на спірне нерухоме майно надано до суду копії інвентарних карток обліку основних засобів за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186, зокрема, приміщення охорони, будинок контори і складу, приміщення складів. (а.с.19-21)
		 
		Проте, Верховний суд України у своїй постанові від 12 червня 2007 року по справі №4/793 вказав, що перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу й вартості майна. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).
		 
		Крім того, Позивачем також на підтвердження набуття права власності на спірне нерухоме майно надано інвентаризаційні справи за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, 186 (а.с.27-40), проте відповідно до п.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна (в редакції на момент складання технічних паспортів 17.09.2007 р.) технічна інвентаризація - комплекс робіт з обмірювання об`єкта нерухомого майна з визначенням його складу, фактичної площі та об`єму, технічного стану та/або з визначенням змін зазначених характеристик за певний період часу (у разі наявності попередньої інвентаризаційної справи) із виготовленням необхідних документів (матеріалів технічної інвентаризації, технічного паспорта) та обов`язковим внесенням відомостей про об`єкт нерухомого майна до Реєстру об`єктів нерухомого майна (після створення цього Реєстру); технічний паспорт - документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об`єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об`єкта, ім`я/найменування власника/замовника, відомості щодо права власності на об`єкт нерухомого майна, відомості щодо суб`єкта господарювання, який виготовив технічний паспорт тощо) та видається замовнику. Технічний паспорт має бути прошнурований, пронумерований та скріплений підписом керівника суб`єкта господарювання, який проводив інвентаризацію, а також підписом виконавця робіт і контролера із зазначенням серії та номера кваліфікаційного сертифіката на право виконання робіт з технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна. Таким чином, інвентаризаційні справи також не можуть вважатися належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження набуття (виникнення) права комунальної власності у Позивача, оскільки з факту проведення технічної інвентаризації у особи не виникає відповідне цивільне право.
		 
		Крім того, посилання Позивача на ухвалу Львівської обласної ради народних депутатів № 288 від 12.05.93 "Про передачу майна комунальної власності", не приймається Судом до уваги, оскільки не підтверджує набуття Львівською міською радою права власності на спірне нерухоме майно. 
		Таким чином, Суд приходить до висновку, що Позивачем не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження того, що громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: м. Львів, вул. Шевченка, буд. 186, який просить витребувати з чужого незаконного володіння, перебував у його власності, тобто в комунальній власності Львівської міської ради.
		Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		 
		Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).
		 
		У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).
		 
		Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		 
		Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:
		1) письмовими, речовими і електронними доказами;
		2) висновками експертів;
		3) показаннями свідків.
		 
		Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 
		 
		Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
		 
		За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		 
		Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		 
		Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги Львівської міської ради до Львівської обласної ради про витребування майна з чужого незаконного володіння є недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі. 
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		 
		У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім  того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
		 
		З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
		 
		Що стосується Заяви Львівської обласної ради про застосування строків позовної давності до позовних вимог Львівської міської ради, Суд зазначає наступне.
		 
		Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		 
		Згідно статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.  (пункт 5).
		 
		Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).
		 
		Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України  від 01.12.2004 N 18-рп/2004   (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
		 
		З урахуванням наведеного, оскільки суд відмовляє Позивачу у позові по суті в зв`язку з недоведеністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає. 
		 
		Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем. 
		 
		На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
		 
		УХВАЛИВ
		 
		1. У задоволенні позовних вимог Львівської міської ради до Львівської обласної ради про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовити у повному обсязі. 
		 
		2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		 
		3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Дата складання та підписання повного тексту рішення: 09 лютого 2024 року.
		 
		 
		Суддя                                                                                О.В. Чинчин

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...