Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2а-21103/09/1270 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.10.2010. Забезпечено надання загального доступу: 21.10.2010.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
			категорія №2.33 
			 
			ПОСТАНОВА
			Іменем України
			 
			08 вересня 2010 року Справа № 2а-21103/09/1270   
				 
			
			Луганський окружний адміністративний суд у складі 
			головуючого судді Чернявської Т.І., 
			суддів Островської О.П., Твердохліба Р.С.,
			 за участю 
			секретаря судового засідання Ігнатович О.А.
			та 
			представників сторін:
			від позивача -ОСОБА_1
			 від відповідача -Виборний В.Ю. (довіреність від 27.11.2009 № 22-3657/35)
			 від третьої особи 
			Управління культури і туризму 
			Луганської обласної державної
			адміністрації -Виборний В.Ю. (довіреність від 07.09.2010 № 58/1381)
			 від третіх осіб:
			- міського голови м. Сєвєродонецька 
			Грицишина Володимира Омеляновича 
			та Сєвєродонецької міської ради
			Луганської області -не прибули
			 розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Луганську 
			справу за адміністративним позовом 
			ОСОБА_1
			до Державної служби з питань національної культурної спадщини 
			треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 
			міський голова м. Сєвєродонецька Грицишин Володимир Омелянович,
			Сєвєродонецька міська рада Луганської області, 
			Управління культури і туризму Луганської обласної державної адміністрації
			про визнання незаконним та скасування наказу від 11 лютого 2009 року № 5
			«Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у 
			м. Сєвєродонецьк Луганської області»,
			 ВСТАНОВИВ:
			 23 березня 2009 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної служби з питань національної культурної спадщини, третя особа - міський голова м. Сєвєродонецька Грицишин Володимир Омелянович, в якому позивач просить визнати незаконним та скасувати наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області».
			В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області» суперечить чинному законодавству України і має бути скасований. 
			Відповідно до частини 2 статті 22 Закону України «Про охорону культурної спадщини» переміщення (перенесення) пам'ятки на інше місце допускається як виняток у випадках, коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови проведення комплексу наукових досліджень з вивчення та фіксації пам'ятки (обміри, фотофіксація тощо). Умовою надання дозволу є проведення комплексу наукових досліджень, здійснення яких з тексту наказу не вбачається. Крім того, Сєвєродонецька міська рада не виділяла земельну ділянку під встановлення памятника В.І. Леніну на розу вулиць Леніна та Першотравневої, що є виключною компетенцією сесії міської ради. Тож, на думку позивача, надання дозволу на перенесення памятника В.І. Леніну на розу вулиць Леніна та Першотравневої є протиправним.
			Позивач вважає, що наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області» порушує його законні законі права та інтереси. 
			У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Також у судовому засіданні позивач пояснив, що він є мешканцем м. Сєвєроденецька Луганської області. Памятник В.І. Леніну в м. Сєвєродонецьку на пл. Совєтській біля Палацу Культури Хіміків є історично-важливим місцем та «візитною карткою» міста. Переміщення памятника В.І. Леніну на розу вулиць Леніна та Першотравневої є грубим втручанням до історичного обліку міста, з яким позивач не може змиритися. Крім того, оскільки він є комуністом, - порушені його ідеологічні принципи.
			Державна служба з питань національної культурної спадщини адміністративний позов не визнала, про що подала заперечення від 11 червня 2010 року № 22-1626/39, в яких у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю (арк. справи 80-83). Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач послався на таке.
			Позивачем не зазначено, якому саме акту законодавства та з яких підстав суперечить оскаржуваний ним наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини. Відповідач зазначає, що приймаючи наказ від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області», він діяв на підставі чинного законодавства, в межах своїх повноважень та не порушував права та охоронювані законом інтереси позивача у справі, а оскаржуваний наказ є законним та таким, що виданий на виконання наданих повноважень у сфері охорони культурної спадщини, на підставі Конституції та законів України, зокрема, статті 19 Конституції України та статей 5, 22 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
			Також відповідач зауважив, що позивачем жодним чином не обґрунтовується, за захистом яких саме його порушених прав він звернувся з позовом до адміністративного суду, та не зазначено, в чому конкретно він вбачає таке порушення. Наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області» не породжує для позивача ніяких обовязків і прав, оскільки він створює правові наслідки і стосується інтересів конкретних осіб: Сєвєродонецької міської ради, якій вказаним наказом надано дозвіл на переміщення памятника, та Луганської обласної державної адміністрації (управління культури), яка після завершення робіт по переміщенню памятника має внести зміни до облікової документації на обєкт та надати копії матеріалів до Держкультурспадщини. Зі змісту оскаржуваного наказу вбачається, що він виданий на виконання державних функцій щодо надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення, а отже, безпосередньо прав та обовязків позивача у конкретних публічно-правових відносинах не стосується.
			У судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, надав пояснення, аналогічні викладеним у запереченнях від 11 червня 2010 року № 22-1626/39.
			Ухвалою суду від 25 червня 2010 року за клопотанням Державної служби з питань національної культурної спадщини до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, судом залучено Сєвєродонецьку міську раду Луганської області та Управління культури і туризму Луганської обласної державної адміністрації, оскільки рішення у даній адміністративній справі може вплинути на їх права, інтереси та обовязки (арк. справи 94-95).
			Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, міський голова м. Сєвєродонецька Грицишин Володимир Омелянович, Сєвєродонецька міська рада Луганської області, Управління культури і туризму Луганської обласної державної адміністрації правом подати суду письмовий відзив або заперечення проти позову та докази на підтвердження своїх доводів не скористались.
			Відповідно до частини 6 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу на основі наявних в матеріалах справи доказів.
			Заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих сторонами доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 69-72 Кодексу адміністративного судочинства України, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню повністю з таких підстав. 
			Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
			У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 
			1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 
			2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 
			3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 
			4) безсторонньо (неупереджено); 
			5) добросовісно; 
			6) розсудливо; 
			7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 
			8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 
			9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 
			10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
			Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
			Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. 
			Згідно із частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. 
			В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
			Як вбачається з матеріалів справи, Сєвєродонецька міська рада Луганської області звернулася до Міністра культури і туризму в України з листом від 04 лютого 2009 року № 566, в якому просило у звязку з майбутньою реконструкцією площі Радянської в м. Сєвєродонецьку надати дозвіл на перенесення памятника В.І. Леніну в інше місце (арк. справи 105).
			За результатами розгляду звернення Сєвєродонецької міської ради Луганської області Державною службою з питань національної культурної спадщини відповідно до пункту 9 статті 5 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», у межах повноважень, визначених Положенням про Державну службу з питань національної культурної спадщини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 року № 336, та приймаючи до уваги неможливість збереження памятки на місці у звязку з реконструкцією площі, наказом від 11 лютого 2009 року № 5 надано дозвіл Сєвєродонецькій міській раді на переміщення памятки монументального мистецтва місцевого значення  памятника В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку Луганської області з пл. Радянської на ріг вул. Леніна та вул. Першотравневої (арк. справи 37).
			За результатами розгляду адміністративної справи суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області» є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на нижчевикладене.
			Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про культуру, введеними в дію Постановою Верховної Ради України від 19 лютого 1992 року № 2141-XII, Законом України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», Положенням про Міністерство культури і туризму України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2006 року № 1566, Положенням про Державну службу з питань національної культурної спадщини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 року № 336.
			Відповідно до статті 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. 
			Цією ж статтею Конституції України визначено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
			Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, регулює Закон України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини».
			Статтею 1 вказаного Закону визначене поняття охорони культурної спадщини, у відповідності до якої - це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.
			Об'єктом культурної спадщини є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність; нерухомим об'єктом культурної спадщини є об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності; рухомі предмети, пов'язані з нерухомими об'єктами культурної спадщини - це елементи, групи елементів об'єкта культурної спадщини, що можуть бути відокремлені від нього, але складають з ним єдину цілісність, і відокремлення яких призведе до втрати археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової або культурної цінності об'єкта; пам'яткою визначається об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України (статті 1 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини»).
			Згідно з прикінцевими положеннями Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до чинного законодавства. 
			Пам'ятник В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку Луганської області є памяткою монументального мистецтва місцевого значення та відповідно до рішення виконавчого комітету Луганської обласної ради депутатів трудящих м. Луганська від 13 жовтня 1969 року № 428 взятий на державний облік та під державну охорону (арк. справи 141-142, 143-145).
			Таким чином, пам'ятник В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку Луганської області визнається пам'яткою монументального мистецтва відповідно до Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини», і, відповідно, на цей пам'ятник повною мірою розповсюджуються всі положення цього Закону.
			Відповідно до статті 17 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом.
			В ході судового розгляду справи судом встановлено, що пам'ятник В.І. Леніну в м. Сєвєродонецьку Луганської області не має власника та не перебуває ані в державній, ані в комунальній, ані в приватній власності, про що свідчить паспорт на памятник В.І. Леніну від 13 червня 2008 року (арк. справи 146-150). Тобто, у розумінні положень статті 335 Цивільного кодексу України пам'ятник В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку Луганської області є безхазяйною річчю.
			Відповідно до статті 335 Цивільного кодексу України безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. 
			Пам'ятник В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку Луганської області на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою Сєвєродонецької міської ради Луганської області не брався, оголошення у друкованих засобах масової інформації про взяття пам'ятника В.І. Леніну на облік не робилось, за рішенням суду у комунальну власність міської ради Луганської області пам'ятник В.І. Леніну не передавався, а тому суд вважає, що Сєвєродонецька міська рада Луганської області не має правових підстав та правочинності вчиняти відносно памятника В.І. Леніну жодних дій, у тому числі ініціювати питання у Державній службі з питань національної культурної спадщини про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьку Луганської області, за результатами розгляду якого було видано оскаржуваний наказ від 11 лютого 2009 року № 5.
			Відповідно до статті 22 Закону України від 08 червня 2000 року № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» пам'ятки, їхні частини, пов'язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, замінювати, переміщувати (переносити) на інші місця. Переміщення (перенесення) пам'ятки на інше місце допускається як виняток у випадках, коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови проведення комплексу наукових досліджень з вивчення та фіксації пам'ятки (обміри, фотофіксація тощо). Тобто, єдиною підставою для переміщення пам'ятки на інше місце, може бути виключно неможливість збереження пам'ятки на тому місці, на якому вона знаходиться. Проведення відповідних наукових досліджень є лише додатковими необхідними елементами процедури переміщення пам'ятки на інше місце. 
			В обґрунтування позиції щодо неможливості збереження памятника В.І. Леніну в м. Сєвєродонецьку на пл. Совєтській біля Палацу Культури Хіміків у запереченнях проти позову відповідач послався на висновок за результатами наукових досліджень з вивчення та фіксації памятника В.І. Леніну  памятки монументального мистецтва місцевого значення.
			Як вбачається з висновку за результатами наукових досліджень з вивчення та фіксації памятника В.І. Леніну - памятки монументального мистецтва місцевого значення, затвердженого 09 січня 2009 року, «існуючий памятник В.І. Леніну і на теперішній час за стилістикою та масштабами не гармонує з прилеглою монументальною будівлею Плацу Хіміків, який був збудований пізніше. При реконструкції площі Радянської памятник також не буде відповідати її новій концепції». У висновку зазначено, що вказані обставини свідчать про неможливість зберегти памятник на площі Радянській і доцільність перенесення його в місце, повязане з імям В.І. Леніна  в район перехрестя вул. Першотравневої. На новому місці памятник архітектурно та естетично впишеться в існуючу забудову, перспективу міста (арк. справи 119-120).
			Обставини щодо «негармонування» памятника В.І. Леніну зі стилістикою та масштабами з прилеглою монументальною будівлею Плацу Хіміків та невідповідності памятника В.І. Леніну новій концепції площі Радянської, на думку суду, не свідчать про неможливість збереження пам'ятки на тому місці, на якому вона знаходиться  в м. Сєвєродонецьку на пл. Совєтській біля Палацу Культури Хіміків, і про доцільність його перенесення в інше місце - на ріг вул. Леніна та вул. Першотравневої.
			Крім того, суд вважає за необхідне зауважити на тому, що пам'ятник В.І. Леніну в м. Сєвєродонецьку Луганської області є памяткою монументального мистецтва, автором якої є скульптор Ласточкін М.І. і авторське право якого підлягає захисту.
			Згідно із частинами 1 та 2 статті 28 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і починає діяти від дня створення твору. Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею. 
			Майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, у відповідності до частини 1 статті 29 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» переходить у спадщину, а згідно частини другої вказаної статті спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. 
			Пунктом 4 розділу VІ «Прикінцеві положення» Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» установлено, що починаючи з дня набрання чинності цим Законом строки охорони авторського права, передбачені статтею 28 і частинами 1 і 2 статті 44 цього Закону, застосовуються у всіх випадках, коли 50-річний строк дії авторського права після смерті автора або строк дії суміжних прав не закінчився до дня набрання чинності цим Законом. 
			Таким чином, зважаючи на час встановлення памятника В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку на пл. Совєтській біля Палацу Культури Хіміків - 21 квітня 1960 року (арк. справи 132-134), є всі підстави вважати, що строк захисту авторського права для його автору не сплив, і тому, для вирішення питання про перенесення памятника в інше місце, необхідно було отримати погодження автору памятки монументального мистецтва Ласточкіна М.І. або його спадкоємців.
			Відповідачем та третьою особою  Сєвєродонецькою міською радою Луганської області на надано суду доказів, що ними проводились заходи щодо зясування місця знаходження автора памятника В.І. Леніну у м. Сєвєродонецьку Луганської області Ласточкіна М.І. або його спадкоємців щодо погодження з ними питання щодо перенесення памятника в інше місце. 
			Доводи заперечень відповідача проти позову щодо того, що наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області» безпосередньо прав та обовязків позивача у конкретних публічно-правових відносинах не стосується, а тому позивач не відноситься до субєктів оскарження спірного наказу, відхиляються судом за безпідставністю та необґрунтованістю з огляду на таке.
			Історико-культурна спадщина кожного народу  це основа основ, що передається з покоління в покоління, як найцінніший спадок, без якого державність просто приречена на стагнацію свого розвитку і занепад. В контексті реалізації Європейського вибору України збереження національного історико-культурного надбання має виняткове значення, адже в Європейській спільноті народів Україну чекають з власним національним обличчям, збереженими традиціями, усвідомленням своєї історії та культурної автентичності. Саме культурна спадщина повинна стати основою основ виховання у молоді патріотизму, відповідальності за долю свого краю і своєї державності.
			У рішенні по справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України визнав за необхідне здійснити інтерпретацію поняття «інтерес» у вузькому розумінні цього слова, оскільки у клопотанні народних депутатів України йдеться саме про такий різновид інтересу у словосполученні «охоронюваний законом інтерес», тобто інтерес, який, на відміну від інтересу в широкому розумінні, перебуває виключно у логічно-смисловому зв'язку із суб'єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх. У такому значенні слово «інтерес» застосовується в Конституції України, у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України, окремі положення якого підлягають офіційному тлумаченню, і в багатьох законах та інших нормативно-правових актах.
			В своєму рішенні по справі про охоронюваний законом інтерес Конституційний Суд України зазначив таке.
			Системний аналіз вживання поняття «охоронюваний законом інтерес» у зв'язку з суб'єктивними правами свідчить, що саме такий спосіб застосовується не тільки у статті 4, а й у статтях 5, 14, 15-1, 79, 101, 103, 111, 243-17 Цивільного процесуального кодексу України, у статтях 1, 2, 5, 21, 22, 78, 123 Господарського процесуального кодексу України та інших.
			Виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. «Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
			Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим... Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права...»
			Більше того, види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.
			У випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає. Так, у Цивільному кодексі України містяться поняття інтересу, який може суперечити загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15), інтересам інших (стаття 64), та інтересу, який не суперечить закону (стаття 980), чим підкреслюється, що у тих чи інших правовідносинах, з одного боку, існують інтереси, які не підлягають охороні законом, оскільки вони йому суперечать, а з другого - може виникнути конфлікт інтересів. Частина третя статті 16 названого Кодексу застерігає, що суд може відмовити у захисті інтересів особи, якщо при реалізації останніх вона не утримується від дій, які могли б порушувати права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, має намір завдати шкоди іншій особі або зловживати правом в інших формах, не додержується моральних засад суспільства, неправомірно обмежує конкуренцію, вдається до недобросовісної конкуренції, зловживає монопольним становищем на ринку.Цивільний кодекс України (частина друга статті 16) встановлює способи захисту інтересів, зокрема: визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий перелік способів захисту інтересів у Цивільному кодексі України не є вичерпним, оскільки ця стаття вміщує ще й припис про те, що «суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом».
			Отже, інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на ущемлення прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та законами України інтереси суспільства, держави чи «всіх співвітчизників» або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права. Наголос на «охоронюваності законом» чи законності того чи іншого інтересу законодавець робить не завжди, зважаючи на те, що згадувані у законах інтереси не суперечать Конституції України або випливають з її змісту. Таке акцентування, про що, у першу чергу, свідчать Цивільний процесуальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, застосовується лише у разі, коли не виключена можливість шляхом зловживання інтересами, прагненнями, використовуючи ті чи інші юридичні норми, забезпечити реалізацію незаконних інтересів. Саме на запобігання таким можливостям спрямоване положення статті 4 Цивільного процесуального кодексу України: заінтересована особа вправі звертатись до суду за захистом не будь-якого, а виключно охоронюваного законом інтересу, законного інтересу.
			Для правильного розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо враховувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і неправовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів. Йдеться про виключно легітимні, але конкуруючі інтереси покупця і продавця, боржника і кредитора, наймача і наймодавця, споживача і товаровиробника, прокурора і адвоката, слідчого і підозрюваного тощо. Певною конфліктністю характеризуються і охоронювані законом та правом інтереси громадянина і держави, особи і суспільства, акціонера і акціонерного товариства, національні і загальнолюдські, приватні і публічні тощо.
			Особливого значення набуває чітке розмежування понять «інтерес» (у вузькому розумінні) і «суб'єктивне право», логічно-смисловий зв'язок між якими є очевидним: і те, й інше опосередковується об'єктивним правом, гарантується і охороняється державою тощо.
			Зокрема, і суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
			Отже, поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
			Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
			Суд вважає, що наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області» зачіпає охоронювані законом публічні інтереси територіальної громади м. Сєвєродонецька, а тому ОСОБА_1 як мешканець та член територіальної громади м. Сєвєродонецька може захищати свої права та охоронювані законом публічні інтереси шляхом звернення до адміністративного суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання.
			Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд вважає за необхідне зазначити таке.
			Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може містити вимоги про скасування або визнання нечинним рішення відповідача - субєкта владних повноважень повністю чи окремих його положень.
			У справах щодо оскарження рішень субєкта владних повноважень суд перевіряє, зокрема законність таких рішень, за результатом чого, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову може прийняти постанову про визнання протиправним рішення субєкта владних повноважень і про скасування або визнання його нечинним.
			Таким чином, для забезпечення захисту порушених прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб під час розвязання спору, адміністративний суд передусім повинен зробити висновок про протиправність (недійсність) рішення субєкта владних повноважень, наслідком чого є його скасування.
			Відповідно до частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. 
			Згідно правової позиції, яка викладена Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України в постанові від 24 січня 2006 року за результатами перегляду за винятковими обставинами постанови Вищого господарського суду України від 17 серпня 2005 року у справі № 9/175-04 за позовом АКБ «Мрія» до Державної податкової інспекції у м. Вінниці про визнання неправомірною позапланової комплексної перевірки, звернення за захистом порушеного права у сфері публічно-правових відносин з зазначенням способу, який, на думку суду, не призводить до захисту права, не може бути підставою для відмови в позові, тобто, захисті права, що порушується. Суд, установивши порушення вимог законодавства, має захистити права та охоронювані законом інтереси, самостійно обравши спосіб, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку субєктів владних повноважень.
			Зважаючи на обставини справи, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області».
			Згідно з частиною 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
			Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено (частина 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України).
			На підставі частини 3 статті 160 КАС України у судовому засіданні 08 вересня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено, про що згідно вимог частини 2 статті 167 КАС України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.
			Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 17, 18, 24, 71, 87, 94, 105, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
			 ПОСТАНОВИВ:
			 Адміністративний позов задовольнити повністю. 
			Визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби з питань національної культурної спадщини від 11 лютого 2009 року № 5 «Про надання дозволу на переміщення памятки місцевого значення у м. Сєвєродонецьк Луганської області».
			Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 03,40 грн. (три гривні сорок копійок). 
			Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.
			Апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. 
			Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. 
			Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
			Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.
			У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
			Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
			 Згідно з частиною 3 статті 160 КАС України постанова складена у повному обсязі 10 вересня 2010 року. 
			 
				 
					 
						 
							 
								 
									 
									Головуючий суддяТ.І. Чернявська 
									суддя
									суддяР.С. Твердохліб  
										О.П. Островська

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...