Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 331/1591/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано для оприлюднення: 15.02.2024. Зареєстровано: 15.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 19.02.2024.

Номер судового провадження: 2/331/85/2024

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		24.01.2024 
		Справа № 331/1591/23
		Провадження № 2/331/85/2024
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		«24» січня 2024 р.                 м. Запоріжжя
		 
		Жовтневий районний суд м. Запоріжжя у складі:
		Головуючого - судді Антоненко М.В.
		               при секретарі - Байрамовій Д.А.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідача без надання іншого житла. 
		В обґрунтування позовних вимог позивачка вказала, що відповідач та її мати - ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 17 січня 2014 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 померла. За життя, ОСОБА_3 склала заповіт від 02 лютого 2015 року, відповідно до якого все належне їй майно заповіла на користь своєї доньки позивачці - ОСОБА_4 ( ОСОБА_1 ). До спадкової маси увійшла втому числі: земельна ділянка, місце розташування якої АДРЕСА_1 .
		12 квітня 2017 року, ОСОБА_1 , отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом, на підставі заповіту на 7/8 часток земельної ділянки місце розташування якої АДРЕСА_1 . Право власності на 1/8 частку зазначеної земельної ділянки отримала мати померлої - ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом ,як особа, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні. В подальшому вони на підставі свідоцтва про право на спадщину зареєстрували своє право власності на земельну ділянку у відповідних частках. Також за позивачем та ОСОБА_5 зареєстроване право власності на житловий будинок, який знаходився на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , за позивачем зареєстровано 7/8 частки, а за ОСОБА_5 1/8. 16 лютого 2023 року, ОСОБА_5 , яка мала 1/8 часток спірного будинку померла. З 2017 року, після прийняття спадщини після померлої ОСОБА_3 позивачка ОСОБА_1 не проживає у спірному будинку, оскільки в цьому перешкоджав відповідач та в подальшому своє право власності на будинок відстоювали у суді за позовом відповідача. Позивачка разом зі своєю родиною, не можуть користуватися та розпоряджатися будинком, оскільки там мешкає ОСОБА_2 , який відмовляється залишати будинок. Відповідач перешкоджає їй у доступі до будинку та в неї відсутні від будинку ключі. Добровільно залишити будинок він відмовляється. Вона, також зверталась до відділу полії, однак отримала відповідь в якій зазначено, що це цивільно-праві відносини та необхідно звертатися до суду. ОСОБА_2 не зареєстрований у спірному будинку та має місце реєстрації за іншою адресою: АДРЕСА_2 .
		Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 31.03.2023 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, розпочато підготовче провадження та призначено підготовче судове засідання.
		Ухвалою суду від 30.08.2023 закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 01.112023 року.
		У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві.
		Відповідач ОСОБА_2 подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позовної заяви відмовити. Мотивував свою позицію тим, що ОСОБА_1 не має доказів на підтвердження того, що вона є власником спірного будинку. 
		В судовому засіданні представник відповідача адвокат Косякова З.М. позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала та пояснила, що ОСОБА_2 багато років проживає у будинку АДРЕСА_1 , добровільно висилятись не збирається. Вважає, що позивачка не є власником будинку, а тому не має права звертатися з таким позовом. Реєстрація прав власності за ОСОБА_1 на будинок здійснена незаконно, оскільки в неї відсутнє свідоцтво про право на спадщину на будинок. 
		В судове засідання 24.01.2024 р., представник відповідача адвокат Косякова З.М. не з`явилась, подала клопотання про відкладення судового засідання через зайнятість в іншому судовому засіданні, однак до клопотання не надала докази участі в іншому судовому засіданні, а тому суд розцінює її клопотання як необґрунтоване. 
		Згідно зі статтею 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
		Як відповідач ОСОБА_2 , так і його представник були належним чином повідомлені про дату, час і місце цього засідання, призначеного на 24.01.2024 р., однак доказів поважності неявки в судове засідання не надали. 
		Суд зазначає, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999).
		Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
		Суд нагадує, що роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України"). Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення Суду від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України"). До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (рішення Суду від 21.10.2010 у справі "Білий проти України").
		Враховуючи вищенаведене, а також те, що сторона відповідача скористалась своїм процесуальним правом на подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглядати справу за наявними доказами.
		Вислухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд дійшов наступних висновків. 
		Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.
		Згідно з п.1 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
		Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
		Згідно зі ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Відповідно до ст. 12,13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності.
		Встановлено, що згідно з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності право спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстроване за позивачкою ОСОБА_1 у розмірі 7/8 частокта за ОСОБА_5 у розмірі 1/8 частка. (а.с.77,78)
		Відповідно до свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_1 ОСОБА_4 уклала шлюб з ОСОБА_6 . (а.с.9)
		Відповідно до свідоцтва про народження Серії НОМЕР_2 , батьками ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 є ОСОБА_6 та ОСОБА_4 . (а.с.10)
		Згідно свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 померла. (а.с.8) 
		Згідно рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя справа №331/1270/20 від 01 березня 2021 року відмовлено у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 .
		Запорізьким апеляційним судом (справа №331/1270/20) від 24.11.2021 р. залишено без змін рішення першої інстанції в частині відмови у визнанні права власності на будинок за ОСОБА_2 та 01.06.2022 р., постановою Касаційного цивільного суду Верховного суду відмовлено у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя та Запорізького апеляційного суду залишено без змін. 
		Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
		Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
		Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
		Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
		Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
		В Постанові Запорізького апеляційного суду (справа №331/1270/20) від 24.11.2021 р. зазначено наступне : 
		«Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 17 січня 2014 року.
		ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
		За життя вона склала заповіт від 02 лютого 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняком О.С., зареєстрований в реєстрі за № 216, відповідно до якого все належне їй майно заповіла на користь своєї доньки ОСОБА_4 .
		Після смерті ОСОБА_3 відкрита спадкова справа, з якої вбачається, що із заявами про прийняття спадщини своєчасно звернулися ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_8 як опікун ОСОБА_4 .
		З матеріалів спадкової справи вбачається, що до спадкової маси увійшла, втому числі, земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2310100000:001:0184, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка належала спадкодавцю ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 13.05.2011р.
		12 квітня 2017 року ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яке було видано державним нотаріусом Четвертої Запорізької державної нотаріальної контори Бережко С.М. на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом ЗМНО Півняком О.С. 02 лютого 2015 року, на 7/8 часток земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2310100000:001:0184.
		Право власності на 1/8 частку зазначеної земельної ділянки отримала ОСОБА_5 - мати померлої на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом як особа, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні.
		На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_4 зареєструвала право власності на земельну ділянку у реєстрі речових прав на 7/8 часток.
		На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_5 , зареєструвала своє право власності на 1/8 частку земельної ділянки в реєстрі речових прав.
		Що стосується будинку, який був збудований на вказаній земельній ділянці, то судом встановлено, що за наявним в матеріалах справи технічним паспортом на житловий будинок АДРЕСА_1 , який складений 13 листопада 2015 року ТОВ «Компанія «Земельно кадастровий центр», встановлено, що за життя ОСОБА_3 на належній їй земельній ділянці було побудовано житловий будинок з господарськими будівлями. Рік побудови у вказаному технічному паспорті зазначений «2011».
		Але на час смерті ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 не був введений в експлуатацію, право власності на нього не було зареєстровано за ОСОБА_3 .
		Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності підтверджено, що право спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_4 (7/8 часток) та ОСОБА_5 ( 1/8 частка) 17.08.2017 року, тобто після смерті спадкодавця ОСОБА_3 .
		За матеріалами справи вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровано 17.01.2014р., а факт того, що вони проживали однієї сім`єю до його укладення нічим не підтверджено, та така вимога у цій справі ним не заявлена. Тому колегія не приймає до уваги такі доводи позивача, а презумпцію спільності майна подружжя слід застосовувати до майнових вимог позивача саме з дня реєстрації шлюбу.
		Крім того, з паспортних даних позивача ОСОБА_2 слідує, що він зареєстрований з 2017р. у приватному будинку АДРЕСА_3 , та будівельні і оздоблювальні матеріали могли бути використані й у цьому будинку.
		Будинок вже було збудовано станом на час, коли у витратах на його оздоблення і внутрішні роботи став приймати участь позивач, та такі витрати породжують для нього лише право на компенсацію поліпшень, здійснених за його участі у будинку, а не на частку у вже збудовану будинку
		Зважаючи на все вищенаведене, позивач ОСОБА_2 не довів належними і допустимими доказами свою участь у будівництві будинку, який, як встановлено вище, вже був збудований ОСОБА_3 у 2011 році.»
		Аналізуючи зміст вищенаведених судових рішень(справа №331/1270/20), які набрали законної сили, суд дійшов висновку про те, що вони є преюдиційними до предмету даного провадження, оскільки встановлені в них правовідносини безпосередньо стосуються житлових прав сторін у даному провадженні - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме законність проживання позивачки та відповідача в будинку АДРЕСА_1 .
		В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 посилалась на те, що позивачем зареєстровано право власності на будинок незаконно, оскільки відсутнє свідоцтво про право на спадщину на будинок. 
		Відповідно до постанови Касаційного цивільного суду Верховного суду від 01 червня 2022 року (справа № 331/1270/20) : «Доводи, викладені в касаційної скарги про те, що відповідачі зареєстрували право власності на спірний будинок на підставі підроблених документів, не заслуговують на увагу, оскільки такі докази не входять до предмету доказування в цій справі, а надання оцінки посиланням на обставини, які мають ознаки вчинення кримінального правопорушення відповідачами, не входить до компетенції цивільного суду.». 
		В судовому засіданні представник відповідача не заперечувала факт проживання ОСОБА_2 у будинку АДРЕСА_1 . При цьому, на якій правовій підставі він проживає у будинку, не зазначила, належних та допустимих доказів на підтвердження законності його проживання суду не надала. 
		Також, представником відповідача не заперечувався той факт, що відповідач зареєстрований за іншою адресою, а не в б. АДРЕСА_1 , не є членом сім`ї позивача та добровільно відмовляється залишати будинок. 
		Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
		До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
		Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
		Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
		Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
		У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
		Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
		Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
		Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
		У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
		Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
		Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
		У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
		Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
		Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
		Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
		Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
		При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.
		У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
		Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
		Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
		Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
		Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
		Тобто, під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
		Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
		Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
		Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суд має приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
		Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
		У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
		Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
		У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
		При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
		Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
		Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
		Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).
		Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
		Судом встановлено та підтверджено належними та допустимими доказами, що спільне проживання позивачки в будинку разом з її родиною не можливо, оскільки вона після смерті матері ОСОБА_3 мешкала в будинку разом відповідачем та нинішнім чоловіком, та в них завжди були непорозуміння, сварки через це остання вимушена була знайти інше місце проживання. 
		ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_1 була надіслана вимога про усунення перешкод у користування житловим будинком, в якій вона запропонувала відповідачу виселитися в добровільному порядку з будинку. Проте, на даний час відповідач не виселився з будинку. 
		Таким чином, відповідач продовжує проживати та користуватися житловим будинком, що належить позивачці на праві власності, що порушує її права, як власника нерухомого майна.
		Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
		Незаконним проживанням ОСОБА_2 в спірному будинку порушуються, також, право на житло малолітнього ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_5 , який є сином позивачки. 
		Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
		Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України).
		Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Наданими сторонами доказами підтверджено, що позивачка ОСОБА_1 є власником спірного будинку, у якому не проживає, оскільки постійно проживає в іншому жилому приміщенні разом зі своєю сім`єю, через проживання у будинку відповідача. ОСОБА_2 вселився у будинок в якості чоловіка матері позивачки, яка у 2016 році померла. Неможливість спільного проживання сторін по справі у спірному будинку викликана постійними суперечками, сварками, непорозумінням. Тобто, з 2017 року, між сторонами склалися неприязні відносини, спільним побутом вони не пов`язані.
		Згідно ч.3 ст.89 ЦПК України, суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Оцінивши усі наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що право відповідача ОСОБА_2 на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч.2 ст.406 ЦК України, оскільки право користування спірним житлом у відповідача виникло не з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України і статті 156 ЖК України, а на підставі сервітуту (статті 395, 397, 403 ЦК України). Тобто, як слід з встановлених судом обставин, сервітут був встановлений, але потім припинився.
		З наведеного слід, що рішенням суду про виселення ОСОБА_2 дотримано баланс між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права відповідача як колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
		На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 13, 81, 258-259, 263-265 ЦПК України, суд,-
		ВИРІШИВ:
		 
		Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення - задовольнити.
		Усунути перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення. 
		Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП: НОМЕР_5 , мешкаючої за адресою: АДРЕСА_4 судовий збір у розмірі 1073 (одну тисячу сімдесят три) гривні 60 копійок. 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		 
		Суддя:                                                                        М.В. Антоненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...