Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/2285/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: 19.02.2024. Зареєстровано: 19.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 20.02.2024.
Дата набрання законної сили: 27.11.2024
Результат оскарження 27.11.2024 Київський апеляційний суд: скасовано рішення повністю із закриттям провадження
Номер судового провадження: 2/756/232/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		19.02.2024 Справа № 756/2285/22
		                
		  
		Ун.№756/2285/22
		Пр.№2/756/232/24
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М                У К Р А Ї Н И
		29 січня 2024 року                        Оболонський районний суд м.Києва в складі:
		головуючого судді                                 Майбоженко А.М.
		секретаря                                        Любін А.Ю.
		за участю
		представника позивача                          ОСОБА_1 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення,
		В С Т А Н О В И В:
		 
		Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Курочкін О.О. звернувся до суду з позовом до відповідача про виселення з наданням іншого житлового приміщення, в якому просить виселити ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 з наданням іншого житлового приміщення, а саме частини квартири АДРЕСА_2 .
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 .
		Ця квартира була придбана ним 09.01.2020 на електронних торгах по реалізації квартири на підставі рішення Оболонського районного суду м.Києва від 30.01.2014 у справі №756/16790/13-ц.
		Після отримання свідоцтва про право власності, позивач звернувся з письмовою вимогою до відповідача про звільнення квартири.
		12.05.2020 позивач звернувся до суду з позовом про зобов`язання Відповідача не чинити Позивачу перешкоди у здійсненні права користування та розпоряджання належною йому на праві власності Квартирою за адресою: АДРЕСА_3 ; усунення перешкоди у користуванні та розпорядженні Позивачем належною на праві власності Квартирою за адресою: АДРЕСА_3 шляхом виселення Відповідача та будь-яких третіх осіб, які незаконно, без будь-якої правової підстави фактично перебувають в Квартирі за адресою: АДРЕСА_3 .
		25 листопада 2020 року заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва у справі № 756/5928/20 позовні вимоги в цій справі задоволено повністю.
		02 листопада 2021 року Постановою Київського апеляційного суду у справі № 756/5928/20 частково задоволено апеляційну скаргу Відповідача, заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року скасовано в частині задоволення вимог Позивача до Відповідача щодо усунення перешкод у користуванні та розпорядженні Позивачем належною йому на праві власності квартирою за адресою: АДРЕСА_3 шляхом виселення Відповідача та будь - яких інших третіх осіб, які незаконно без будь-якої правової підстави фактично перебувають в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , та постановлено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. В іншій частині заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року залишено без змін.
		Зі змісту Постанови Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року у справі № 756/5928/20, вбачається, що згідно зі статтями 109 ЖК Української РСР та статтею 40 Закону України "Про іпотеку" підставою для відмови в задоволенні позову про виселення з жилого приміщення, що є предметом іпотеки, придбаного не за рахунок отриманих у борг грошових коштів і забезпеченого іпотекою цього житла, є відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням. При цьому, згідно з вказаною Постановою, Позивачем на виконання статті 109 ЖК Української РСР не надано доказів того, що Відповідач має інше житло та не зазначено обставин щодо її виселення в інше житлове приміщення.
		Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначає про те, що у власності відповідачки наявне нерухоме житлове приміщення, зокрема частина квартири АДРЕСА_2 , а тому є тим житлом, яке може бути надано відповідачу у зв`язку з виселенням, у зв`язку з чим просить ухвалити рішення по суті заявлених позовних вимог.
		Відповідач відзив на позов не подавала.
		В судовому засіданні 29.01.2024 представник позивача просив позов задовольнити.
		Відповідачка в судове засідання 29.01.2024 повторно не з`явилась, звернулась до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв`язку з відсутністю можливості прибути в судове засідання. В судове засідання 21.11.2023 відповідачка не з`явилась, не повідомивши причини неявки. Суд ухвалив розглядати справу за відсутності відповідачки, оскільки вона повторно не з`явилась в судове засідання без поважних на те причин.
		Заслухавши учасників справи, дослідивши зібрані у справі докази, суд встановив наступне.
		05 червня 2000 року відповідачка ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 виданого Головним управлінням житлового забезпечення КМДА від 05 червня 2000 року отримала право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (далі за текстом - спірна квартира).
		15 листопада 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та Відповідачем укладено кредитний договір № 014/3796/82/64377. Згідно з умовами цього кредитного договору, Відповідач отримала від Банку кредит на суму 412 080,00 гривень. 
		В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором Відповідачем укладено Договір іпотеки спірної квартири від 15 листопада 2007 року № 2239з. 
		19 вересня 2008 року між Банком та Відповідачем укладено кредитний договір № 22033127468, відповідно до умов якого Відповідач збільшила кредит в Банку до 61 855,00 доларів США. Цільове призначення кредиту згідно з пунктом 1.1.2.1. договору - придбання об`єкту нерухомості.
		30 січня 2014 року заочним рішенням Оболонського районного суду в м. Києві у справі № 756/16790/13-ц, яке набрало законної сили, задоволено позов Банку та в рахунок погашення заборгованості в розмірі 808 729,40 гривень, що утворилася за кредитними договорами від № 014/3796/82/64377 від 15 листопада 2007 року та № 22033127468 від 19 вересня 2008 року, які укладені між Банком та Відповідачем, звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом її реалізації на прилюдних торгах. 
		Як вбачається з відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна починаючи з 15 листопада 2007 року спірна квартира перебувала в іпотеці у Банка на підставі наступних договорів:
		1.Договору іпотеки № 2239з від 15 листопада 2007 року;
		2.Договору іпотеки № 5830 від 19 вересня 2008 року;
		3.Договору про внесення змін № 4730 від 10 вересня 2010 року.
		09 січня 2020 року ДП "СЕТАМ" проведено електронні торги з реалізації спірної квартири як предмету іпотеки на підставі рішення Оболонського районного суду від 30 січня 2014 року у справі № 756/16790/13-ц, лот № 395329. Відповідно до протоколу ДП "СЕТАМ" за № 459702 про проведені електронні торги від 09 січня 2020 року Позивача визнано переможцем торгів по лоту № 395329.
		03 лютого 2020 року, після сплати Позивачем 1 015 612,00 гривень та отримання Акту реалізації предмету іпотеки, Позивачу було видано Свідоцтво на право власності на квартиру та зареєстровано право власності. 
		Відповідачка проживає у спірній квартирі, що нею визнавалось в судовому засіданні та не залишає її, незважаючи на вибуття квартири з її власності та набуття його іншою особою - позивачем у справі.
		В даний час в провадженні Київського апеляційного суду перебуває справа № 756/5928/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення.
		25 листопада 2020 року заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва у цій справі позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено повністю, зокрема, усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні ОСОБА_2 належною на праві власності квартирою за адресою: АДРЕСА_4 шляхом виселення ОСОБА_3 та будь-яких третіх осіб, які незаконно без будь-якої правової підстави фактично перебувають в квартирі за адресою: АДРЕСА_4 .
		Постановою Київського апеляційного суду від 02.11.2021 це судове рішення скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
		Постановою Верховного Суду від 27.09.2023, постанову Київського апеляційного суду від 02.11.2021 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		У цьому судовому рішенні суду касаційної інстанції зазначено, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
		Таким чином, у контексті вирішення питання про можливість виселення відповідачки зі спірної квартири предметом доказування у цій справі є, зокрема, обставини належності їй на праві власності іншого нерухомого майна (житлового).
		Мотивами скасування рішення суду апеляційної інстанції зазначено наступне.
		Згідно з частинами першою, другою статті 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
		У позовній заяві як на підставу позову позивач посилався і на те, що відповідачці на праві власності належать дві квартири та надав докази, які суд апеляційної інстанції залишив поза увагою.
		У відзиві на апеляційну скаргу позивач посилався, зокрема на те, що відповідачці на праві власності належать: квартира у с. Нові Петрівці та 1/4 частини квартири у м. Києві.
		Суд апеляційної інстанції не надав оцінки наданим позивачем копіям інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з якою ОСОБА_3 на праві власності належить житлова нерухомість: квартира АДРЕСА_5 та 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 .
		Отже, суд апеляційної інстанції не встановив обсяг житлової нерухомості, яка перебуває у власності ОСОБА_3 , придатності цих об`єктів до проживання, тому застосування частини другої статті 109 ЖК Української РСР до спірних правовідносин не відповідає встановленим обставинам у справі.
		Позов, який розглядається в цьому провадженні пред`явлено до суду 26.02.2022, тобто після ухвалення постанови Київського апеляційного суду від 02.11.2021 та набрання нею чинності, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
		На думку суду, подальше скасування цього рішення судом касаційної інстанції та повернення справи на новий апеляційний розгляд (який на момент вирішення справи не завершено) не виключає можливості продовження розпочатого провадження за новим позовом власника спірної квартири ОСОБА_2 , з огляду на відмінності підстав та предмету позову в обох справах.
		Частиною першої статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
		Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).
		Судом в цій справі встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником спірної квартири, набувши її на підставі Свідоцтва на право власності на квартиру від 03.02.2020 та за наслідками проведення електронних торгів від 09.01.2020.
		Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 15.05.2023 у справі №756/19153/21 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до приватного виконавця Виконавчого округу міста Києва Чижика Андрія Павловича, Державного підприємства «СЕТАМ», треті особи Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Райффайзен Банк», про визнання електронних торгів недійсними, визнання недійсним та скасування протоколу проведення електронних торгів.
		Це рішення набрало законної сили 20.12.2023 після ухвалення постанови Київського апеляційного суду у цій справі.
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
		Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
		Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
		Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
		Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
		Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
		Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
		Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК УРСР). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК УРСР щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
		В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. 
		Тобто, вищезазначене правове регулювання стосується, зокрема, питання про виселення громадян з житлового приміщення, яке є предметом іпотеки та яке не було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
		Разом з тим, ст.17 Закону України «Про іпотеку» визначено підстави припинення іпотеки, серед яких зазначено, що іпотека припиняється, зокрема, у разі реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону.
		Спірна квартира, яка була предметом іпотеки, реалізована у відповідності до положень Закону України «Про іпотеку» на виконання рішення суду у справі №756/16790/13-ц шляхом реалізації на прилюдних торгах 09.01.2020 та придбана позивачем ОСОБА_2 .
		Реалізація предмета іпотеки припинила іпотеку спірної квартири, у зв`язку з чим суд вважає, що положення, зокрема ст.40 Закону України «Про іпотеку» застосуванню до цих правовідносин не підлягає.
		Дійсно ст.109 ЖК Української РСР закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
		Статтею  129 Конституції України визначено,  що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: 1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 2) забезпечення доведеності вини; 3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором; 5) забезпечення обвинуваченому права на захист; 6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 7) розумні строки розгляду справи судом; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення;9) обов`язковість судового рішення
		Принцип верховенства права як одна із засад кримінального провадження закріплений і в ст. 8 КПК України, де вказано, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		Слід врахувати, що принцип верховенства права не заперечує принципу законності, оскільки цей принцип є складовою верховенства права. Унікальність верховенства права, як центрального принципу, саме у його багатогранності, адже він змістовно включає у себе інші принципи права. Елементами верховенства права є принципи рівності і справедливості , правової визначеності та правової передбачуваності.
		Закон України «Про судоустрій і статус суддів» у ст. 2 передбачає, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією  і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
		Судова дискреція (судовий розсуд) - це вид правозастосовної діяльності, який передбачає повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально - вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, з метою ухвалення справедливого, обґрунтованого та законного рішення. Одним із проявів судового розсуду є судовий активізм.
		Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		У спірних правовідносинах права позивача, як власника спірної квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Статтею 1 Першого Протоколу визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
		У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. 
		Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
		При розгляді цієї справи встановлені наступні обставини, які мають значення для вирішення питання щодо пропорційності втручання у право відповідачки на житло.
		Позивач ОСОБА_2 правомірно набув право власності на спірну квартиру 03.02.2020 року і з того часу позбавлений права мирно володіти та користуватись нею (близько 4 років). У цій квартирі проживає відповідачка, яка користується нею. 
		Відповідачка, внаслідок невиконання своїх кредитних зобов`язань протягом тривалого часу, втратила право власності на спірну квартиру і судовими рішеннями підтверджено, що це відбувалось у відповідності до вимог Закону.
		Позивач та відповідачка не пов`язані між собою жодними правовідносинами, їх спільне проживання в одній квартирі суперечитиме інтересам обох з них.
		Зібраними у справі доказами підтверджено те, що за даними реєстрових книг комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" 1/4 частина об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_6 на праві приватної власності зареєстрована за ОСОБА_3 ". 
		Тобто ОСОБА_3 , втративши право власності на спірну квартиру, має у своїй власності частину іншого житлового приміщення, що дає їй змогу зареєструвати своє місце проживання за цією адресою та використовувати для проживання себе та членів своєї сім`ї. ЇЇ посилання на неможливість проживання у квартирі АДРЕСА_2 жодним доказом не підтверджено.
		Дотримання прав людини, закріплених у статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, у випадку їх конфлікту, на думку суду, має забезпечуватись шляхом оцінки пропорційності їх застосування і виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		Згідно із ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
		Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
		Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Суд вважає, що обов`язок, визначений ст.109 ЖК Української РСР щодо забезпечення особи, яка виселяється з житлового приміщення іншим житловим приміщенням не може бути покладено на особу, яка правомірно набула права власності на це приміщення і є надмірним тягарем для нього.
		Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що в цій справі виселення відповідачки є можливим та необхідним задля забезпечення прав позивача як власника спірної квартири, оскільки неможливість користування своєю власністю є її порушенням, яке триває значний час, протягом якого у позивача відсутній реальний дієвий механізм для відновлення в повній мірі всіх правомочностей власника майна. При цьому, суд також враховує припинення іпотеки внаслідок реалізації її предмета і те, що відповідачка має у власності частину іншого житлового приміщення, яке може використовувати для свого проживання. Ці обставини в сукупності з усіма обставинами, зазначеними вище, свідчать про наявність легітимної мети при втручанні у право відповідачки на житло, а саме - захист права власності позивача.
		З цих підстав, вимоги про виселення відповідачки суд вважає правильним задовольнити.
		Суд не вбачає підстав для задоволення вимог в частині надання їй при виселенні іншого житлового приміщення, а саме частини квартири АДРЕСА_2 , оскільки це приміщення не надається відповідачці позивачем, а належить їй на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25.10.1993. Право користування нею та проживання у ній реалізується її власником, тобто ОСОБА_3 . Наявність у її власності цього майна оцінено судом при вирішенні питання про пропорційність втручання у її право користування спірною квартирою.
		Керуючись ст.ст.5, 12, 13, 81, 89, 259, 263-265 ЦПК України, суд
		 
		У Х В А Л И В:
		Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про виселення - задовольнити частково.
		Виселити ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .
		В іншій частині позовних вимог - відмовити.
		Дані щодо учасників справи:
		ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_4 .
		ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 .
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту до Київського апеляційного суду.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Повний текст рішення складено 19.02.2024
		 
		 
		 
		 
		 
		  Суддя                                                         А.М. Майбоженко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...