Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/11883/18-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 26.02.2024.
Дата набрання законної сили: 17.01.2024
Номер судового провадження: 61-9790ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		17 січня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/11883/18-ц
		провадження № 61-9790св22 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Фаловської І. М.,
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кисельова Надія Володимирівна, ОСОБА_5 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Старшинський Владлен Артурович, на постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 рокуу складі колегії суддів Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф. та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колотуха Іван Олексійович, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року у складі судді Григоренко І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомдо ОСОБА_2 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними.
		Позов обґрунтований тим, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 03 липня 2015 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року, стягнено з ОСОБА_2 на його користь заборгованість у розмірі 6 615 180,00 грн. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 06 листопада 2014 року накладено арешт на все майно ОСОБА_2 в межах суми позову у розмірі 4 077 850,00 грн, яка не скасована, проте не внесена до реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Відповідач ОСОБА_2 був власником квартири, за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 09 липня 1997 року за реєстровим № 1620, посвідченим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коварзіна С. П.
		З метою уникнення повернення боргу 14 вересня 2017 року ОСОБА_2 фіктивно продав свою квартиру рідній сестрі ОСОБА_3 , оскільки з квартири відповідач не переїхав та продовжує там проживати. ОСОБА_2 дійсного наміру продавати квартиру не мав, ОСОБА_3 на підписання договору не приїжджала та продовжувала проживати у м. Новій Каховці Херсонської області.
		03 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 (сусідка ОСОБА_2 ) укладено договір іпотеки.
		Укладені договори купівлі-продажу та іпотеки, після ухвалення судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів, вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, а тому зазначені договори підлягають визнанню недійсними відповідно до положень статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
		Просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та  ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. 14 вересня 2017 року, реєстраційний № 1524; визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_3 та  ОСОБА_4 , предметом якого є°квартира АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. 14 вересня 2017 року, реєстраційний № 168.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року у позові відмовлено.
		Суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача з приводу фіктивності укладення оспорюваного договору ґрунтуються виключно на його припущеннях та не підтверджені відповідними доказами, а докази наявні у справі підтверджують факт реального настання правових наслідків, обумовлених договором.
		Зміна власників квартири відбувалася на підставі відповідних договорів купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року та від 21 червня 2019 року, що укладені в нотаріальній формі у встановленому законом порядку між власниками квартири та її новими набувачами, з оплатою вартості майна продавцями в сумі 2 997 510,00 грн та 7 929 000,00 грн відповідно, з проведенням державної реєстрації переходу права власності на квартиру та передачі її у володіння від попередніх власників до нових.
		Визнання оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу недійсним створює правові наслідки лише для сторін цього правочину, проте позивач не є стороною оспорюваного договору. За таких обставин захист прав позивача у спосіб, який не створює для останнього жодних правових наслідків, не впливає на обсяг його матеріально - правових благ, а тому не може вважатися ефективним.
		Передання спірної квартири в іпотеку, а в подальшому відчуження цієї квартири на підставі договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_5 , свідчить лише про те, що ОСОБА_3 діяла як власник цього майна, реалізуючи право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
		Постановою Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
		Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 відчужив спірну квартиру своїй сестрі ОСОБА_3 14 вересня 2017 року, тобто вже після відкриття 09 червня 2017 року Верховним Судом України провадження у справі № 309/3458/14-ц. 03 лютого 2018 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 іпотечний договір, предметом якого є спірна квартира. 
		Укладаючи 14 вересня 2017 року оспорюваний договір купівлі-продажу, продавець ОСОБА_2 був обізнаний про перебування в провадженні Верховного Суду України спору щодо стягнення з нього на користь позивача грошових коштів та передбачав можливе стягнення з нього на користь ОСОБА_1 боргу. ОСОБА_2 усвідомлював негативні наслідки для себе у випадку задоволення позову ОСОБА_1 та мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків. Такі дії ОСОБА_2 не можна визнати добросовісними у розумінні пункту 6 частини першої та третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Також матеріали справи не містять доказів наявності у  ОСОБА_2 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.
		З огляду на те, що укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу та іпотеки між відповідачами є способом ухилення від виконання рішення суду, оскільки нерухомість, яка належала ОСОБА_2 , та на яку могло бути накладено стягнення в межах виконавчого провадження, відчужена іншій особі в період перебування у провадженні суду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з нього грошових коштів, дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав, та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.
		Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та його сестрою ОСОБА_3 , а також іпотечного договору від 03 лютого 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не призведе до поновлення прав позивача, тому обраний спосіб захисту шляхом визнання недійсними зазначені правочини за наявності вже іншого договору купівлі-продажу та іншого власника не є ефективним способом захисту, оскільки, у разі задоволення позову захист прав позивача буде вимагати додаткових заходів судового втручання.
		Короткий зміст вимог касаційних скарг
		07 жовтня 2022 року ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Старшинський В. А., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року скасувати, рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року залишити в силі.
		05 жовтня 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колотуха І. О., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 рудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 .
		Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 637/275/18, у якій зроблено висновок, що суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції; від 09 червня 2022 року у справі № 161/809/20, у якій зроблено висновок, що, вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи, про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні; від 27 липня 2022 року у справі № 766/16332/20, у якій зроблено висновок, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову; від 21 вересня 2022 року у справі № 170/581/21, у якій зроблено висновок, що правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 
		Також не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 03 вересня 2019 року у справі № 904/4567/18, від 15 травня 2020 року у справі № 904/3938/18, щодо фіктивності правочину; недослідження доказів на підтвердження реальності укладення спірного договору купівлі-продажу, зокрема проведення розрахунку між сторонами правочину.
		Касаційну скаргу заявник мотивує тим, що позивач не обґрунтовував позов посиланням на пункт 6 статті 3 ЦК України, частини другу, третю статті 13 ЦК України. Такі вимоги не були предметом оцінки в суді першої інстанції. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. 
		При встановленні фраудаторності оспорюваного правочину суд апеляційної інстанції досліджував новий доказ, поданий на стадії апеляційного провадження, а саме лист Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області, відповідно до якого відповідач не має іншого майна для виконання своїх зобов`язань перед кредиторами. Прийнявши новий доказ, суд апеляційної інстанції не ставив на обговорення питання щодо можливості приєднання цього доказу до матеріалів справи. Крім того, лист Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області не містить інформації щодо предмета доказування. 
		У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, правочин не може розцінюватися як фіктивний. Сторони договору купівлі-продажу у справі провели безготівковий розрахунок за придбання майна. Позивач не довів умислу відповідача на вчинення фіктивного правочину. Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 був обізнаний про відкриття провадження Верховним Судом України. 
		Доводи касаційної скарги  ОСОБА_1 .
		Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Суд не урахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 09 серпня 2017 року у справі
		№ 6-2690цс16, у постановах Верховного Суду від°10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 19 травня 2021 року у справі №°693/624/19. 
		Суд першої інстанції безпідставно відмовив у прийнятті заяви про зміну предмета позову, що оформлено ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, про яку не повідомлено заявника.
		Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що ОСОБА_2 , не маючи на меті настання реальних наслідків укладення договору купівлі-продажу квартири, приховав майно від виконавчої служби та фіктивно продав квартиру рідній сестрі, яка передала її в іпотеку сестрі нинішньої дружини ОСОБА_2 . Такі обставини є підставою витребування квартири у власність боржника. Отже, він обрав належний спосіб захисту порушеного права. 
		Суд першої інстанції неодноразово з формальних причин відмовляв у забезпеченні позову, витребуванні доказів, затягував розгляд справи, тощо. Суд першої інстанції безпідставно відмовив у прийняті заяви про зміну предмета позову, що оформлено ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, про яку його не повідомлено. 
		Аргументи інших учасників справи
		Відзив ОСОБА_5 на касаційну скаргу  ОСОБА_1 мотивований тим, що неврахування висновків Верховного Суду України не може бути підставою касаційного оскарження судових рішень. Обставини справ, викладених у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 не подібні до спірних правовідносин. Відмова у прийнятті заяви про зміну предмета позову не є підставою касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України. Заявивши нову вимогу про витребування майна, позивач мав оплатити її судовим збором, проте не дотримався цієї вимоги процесуального закону. Суд першої інстанції правомірно повернув заяву про зміну предмета позову, неоплачену судовим збором. Просить закрити касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 .
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за скаргою  ОСОБА_5 та витребувано матеріали справи. 
		Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за скаргою  ОСОБА_1 .
		У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2023 рокусправу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
		Позиція Верховного Суду
		Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
		Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 та пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.
		Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, відзиву ОСОБА_5 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_5 без задоволення та часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 з таких підстав. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		ОСОБА_2 був власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до договору дарування від 09 липня 1997 року, реєстраційний номер 1620, посвідченого нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коварзіною С. П. 
		У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , у якому зазначав, що 09 липня 2010 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до умов якого останній винен йому 286 000,00 дол. США та зобов`язався повернути вказану суму грошей до закінчення 2012 року (справа № 309/3458/14-ц). ОСОБА_7 поручився відповідати перед позивачем за виконання боргових зобов`язань ОСОБА_2 , про що 09 липня 2010 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 укладено договір поруки. Оскільки в зазначений строк ОСОБА_2 борг не повернув, позивач просив суд стягнути солідарно на свою користь з відповідачів 286 000,00 дол. США боргу, 34 664,00 дол. США інфляційних втрат, 13 586,00 дол. США 3 % річних від простроченої суми, що становить 7 731 202,00 грн.
		Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 09 лютого 2015 року у позові ОСОБА_1 відмовлено.
		Рішенням Апеляційний суд Закарпатської області від 03 липня 2015 року рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 09 лютого 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнено з  ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 929 424,18 грн, з яких: 6 615 180,00 грн (286 000,00 дол. США) - сума боргу за договором позики; 314 244,18 грн (13 586,00 дол. США) - 3 % річних. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподіл судових витрат.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року вказане рішення суду апеляційної інстанції скасоване, рішення суду першої інстанції залишено в силі.
		Ухвалою Верховного Суду України від 09 червня 2017 року відкрито провадження за заявою  ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року.
		Постановою Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року скасовано, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 03 липня 2015 року залишено в силі.
		14 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_3 прийняла у власність належну ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
		03 лютого 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В., номер за реєстром 168, предметом якого є оспорювана квартира.
		21 червня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_5 прийняв у власність належну ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .
		Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними позивач посилався на те, що ОСОБА_2 був обізнаний щодо судового рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивача, договори купівлі-продажу та іпотеки укладені з метою ухилення від виконання рішення про стягнення грошових коштів без наміру створення правових наслідків, обумовлених цими договорами, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Щодо касаційної скарги ОСОБА_8 .
		Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
		Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
		Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.
		Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник, щодо якого ухвалено рішення про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його дружина, які укладають угоду про роздільне майно подружжя, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і непорушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
		Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
		Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
		За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
		Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
		За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
		Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
		У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
		Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
		Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
		Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним (правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, провадження № 14-260цс19). 
		Відчуження боржником майна у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення є підставою для визнання угоди недійсною.
		Переглядаючи справу та оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу та іпотеки між відповідачами є способом ухилення від виконання рішення суду, оскільки нерухомість, яка належала ОСОБА_2 , та на яку могло бути накладено стягнення в межах виконавчого провадження, відчужена іншій особі в період перебування у провадженні суду справи за позовом ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 про стягнення з нього грошових коштів, дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав, та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.
		При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неналежність обраного позивачем способу захисту порушеного права, оскільки 21 червня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири та до ОСОБА_5 позивач вимог не пред`явив. 
		Верховний Суд не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
		Звертаючись до суду з позовом,  ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав, посилався на те, що  ОСОБА_2 фіктивно продав свою квартиру рідній сестрі ОСОБА_3 , а тому договір купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року є недійсним.
		Позивач вважає порушеними свої права з підстав неможливості звернути стягнення на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з її вибуттям із власності боржника.  
		Суди встановили, що 21 червня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 передала, а  ОСОБА_5 прийняв у власність належну ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
		28 лютого 2020 року представник позивача - ОСОБА_9 звернувся до суду із заявою про зміну предмета позову, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 14 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кисельовою Н. В. за № 1524; витребувати у ОСОБА_5 у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 .
		Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 червня 2020 року заяву про зміну предмета позову повернено заявнику без розгляду з підстав несплати судового збору. 
		Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
		Згідно з частиною третьою статті 176 ЦПК України у разі збільшення розміру позовних вимог або зміни предмета позову несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до закону.
		Відповідно до частини четвертої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
		Таким чином, заяву позивача про зміну предмета позову, яка містить вимоги до  ОСОБА_5 , суд першої інстанції не прийняв відповідно до вимог процесуального закону з підстав несплати судового збору за змінену вимогу про витребування майна. 
		Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		У цій справі позивач не є власником спірної квартири.
		Верховний Суд зауважує, що у порядку статті 388 ЦК України з вимогою про витребування майна може звернутися лише власник цього майна. 
		Інтерес  ОСОБА_1 як заінтересованої особи (не сторони оспорюваних правочинів) полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації ним його прав. 
		Таким чином, позивач обрав належний спосіб захисту своїх прав, оскільки на час подання позову договір купівлі-продажу від 14 вересня 2017 року був чинний, в судовому порядку недійсним не визнавався.
		Крім того, фраудаторний правочин це правочин, який вчинений саме боржником на шкоду кредитору. 
		Водночас  ОСОБА_3 , якій ОСОБА_2 відчужив квартиру, і яка надалі відчужила її  ОСОБА_5 , не є боржником, і такий договір між нею та ОСОБА_5 не є предметом цього позову. 
		Належним способом захисту кредитора є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (постанова Верховного Суду від13 вересня 2023 року у справі № 638/9047/19, провадження № 61-8399св23).
		Тому питання врегулювання правовідносин між боржником і третіми особами - кінцевими власниками неодноразово відчуженого майна боржника у разі визнання договору між  ОСОБА_3 та ОСОБА_2 недійсним внаслідок його фраудаторності, не впливає на кредитора, який стягує заборгованість лише з боржника.
		Суди попередніх інстанцій всупереч наведеним вище нормам процесуального права не сприяли учасникам процесу в реалізації ними їхніх процесуальних прав, не звернули уваги на те, що позивач звернувся до суду з вимогами які відповідають належному способу захисту його прав.
		Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій фактично не виконали завдань цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
		Отже, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечили повний та всебічний розгляд справи, належним чином не з`ясували характер спірних правовідносин, що призвело до передчасного ухвалення рішення про відмову в позові. 
		Щодо касаційної скарги ОСОБА_5 .
		Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
		25 серпня 2022 року суд апеляційної інстанції отримав заяву представника позивача ОСОБА_9 про долучення до матеріалів справи листа Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області від 27 липня 2022 року, який просив його долучити після відкриття апеляційного провадження, вказавши, що позивач не міг подати його раніше.
		У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц (провадження N 61-12848св21), зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».
		Лист Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області датований після завершення розгляду справи судом першої інстанції.
		Враховуючи, що у позивача не було можливості подати цей доказ у суді першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, то суд апеляційної інстанції обґрунтовано прийняв поданий заявником лист як доказ у справі.
		Доводи касаційної скарги  ОСОБА_5 про те, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
		Велика Палата Верховного Суду в постановах від 25 червня 2019 року у справі №°924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 висловила правову позицію про те, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		Таким чином, застосування судом апеляційної інстанції загальних норм цивільного законодавства, зокрема пункту 6 статті 3, частин другої, третьої статті 13 ЦК України, не призвело до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		Аргументи касаційної скарги  ОСОБА_5 щодо не дослідження доказів на підтвердження реальності укладення спірного договору купівлі-продажу, зокрема проведення розрахунку між сторонами правочину, Верховний Суд відхиляє, оскільки відмовляючи у позові суд апеляційної інстанції виходив з того, щообраний спосіб захисту шляхом визнання недійсними зазначені правочини за наявності вже іншого договору купівлі-продажу та іншого власника не є ефективним способом захисту, оскільки у разі задоволення позову захист прав позивача буде вимагати додаткових заходів судового втручання.
		Крім того, за результатами розгляду касаційної скарги  ОСОБА_1 , Верховний Суд скасовує рішення судів попередніх інстанцій та передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Таким чином, касаційна скарга ОСОБА_5 є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається у суді з березня 2018 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скаргуОСОБА_5 та задоволення касаційної скарги  ОСОБА_1 частково, скасування судового рішення судів першої та апеляційної інстанцій, передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін, ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_5 , в інтересах якого діє адвокат Старшинський Владлен Артурович, залишити без задоволення.
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колотуха Іван Олексійович, задовольнити частково.
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                                 І. М. Фаловська
		Судді:                                                                                                            В. М. Ігнатенко
		С. О. Карпенко
		А. С. Олійник
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...