Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 380/27516/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 23.02.2024. Зареєстровано: 24.02.2024. Забезпечено надання загального доступу: 26.02.2024.

Номер судового провадження: П/380/27735/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		справа№380/27516/23
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		23 лютого 2024 рокум.Львів
		Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 380/27516/23 за позовом  ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, -
		в с т а н о в и в:
		 
		Позивач  ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом, в якому просив:
		- Стягнути з відповідача Державного бюро розслідувань Територіального управління, розташованого у місті Львові на користь позивача ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за невикористані дні щорічної основної та щорічної додаткової оплачуваної відпусток за 2021-2022 роки) у розмірі 430926,86 грн. 
		В обґрунтування позовних вимог зазначив, що при звільненні з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові відповідач не здійснив з ним повного розрахунку, а саме не провів виплату компенсації за невикористані дні відпустки. На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.06.2023 у справі №380/5559/23 відповідач 27.10.2023 нарахував та виплатив позивачу 126985,49 грн. компенсацію за невикористані дні відпустки. Несвоєчасність проведення відповідачем розрахунку при звільненні позивача стала підставою для звернення до суду з даним позовом.
		Ухвалою судді від 24.11.202 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі. 
		Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Також відповідач зазначає, що затримка з виплати компенсації відбулась не з вини відповідача, а внаслідок відсутності в законодавстві достатньо чіткої норми, яка б покладала на відповідача обов`язок здійснити компенсацію за дні невикористаної щорічної основної відпустки за роки, які передують року звільнення. Також наголошує, що розмір компенсації, пов`язаної із затримкою розрахунку при звільненні згідно статті 117 КЗпП України обмежений шістьма місяцями.
		Судом встановлені наступні обставини: 
		Згідно з Витягом із наказу від 16.01.2023 Державного бюро розслідувань Територіального управління, розташованого у місті Львові № 5-ос/ДСК звільнено із служби в Державному бюро розслідувань у запас, капітана Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 з посади у Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові 16 січня 2023 року за угодою сторін з достроковим припиненням (розірванням) контракту про проходження служби у Державному бюро розслідувань від 11 травня 2021 року. 
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.06.2023 року у справі №380/5559/23 позов ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань Територіального управління, розташованого у місті Львові про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії задоволено повністю.
		Визнано протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань Територіального управління, розташованого у місті Львові щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та щорічної додаткової оплачуваної відпусток за 2021-2022 роки в загальній кількості 56 календарних днів.
		Зобов`язано Державне бюро розслідувань Територіального управління, розташованого у місті Львові нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та щорічної додаткової оплачуваної відпусток за 2021-2022 роки в загальній кількості 56 календарних днів.
		На виконання рішення суду 28.06.2023 у справі №380/5559/23, відповідачем 27.10.2023 нарахована та виплачена на картковий рахунок позивача компенсація за невикористані дні відпустки у сумі 126985,49 грн. 
		Позивач вважає, що оскільки виплату компенсації за невикористані дні відпустки відповідач у день його звільнення не провів, то він відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку, у зв`язку з чим звернуся до суду з цим позовом. 
		Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача, щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		При вирішенні спору суд керувався наступним.
		Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Частиною 4 ст. 43 Конституції України, визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
		За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
		Закон України від 12 листопада 2015 року № 794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (далі  Закон № 794-VIII) визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань.
		Відповідно до статті 1 Закону № 794-VIII Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
		Статтею 2 цього ж Закону передбачено, що Державне бюро розслідувань у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі.
		Згідно з частинами першою, другою статті 14 Закону № 794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
		Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. 
		За змістом положень частин п`ятої, шостої статті 14 Закону № 794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
		Питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
		У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі  КЗпП України).
		Згідно з ч.1 ст. 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
		Згідно зі ст. 116 цього ж Кодексу, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
		У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
		За приписами ст. 117 цього ж Кодексу, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
		Закріплені у цих статтях норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
		Період затримки розрахунку при звільненні це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
		Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
		Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
		Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
		Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
		У справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на компенсацію за невикористані дні відпустки, просить стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період проходження служби.
		При цьому відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати спірної компенсації за невикористані дні щорічної основної та щорічної додаткової оплачуваної відпустки поза межами строку, встановленого ст.116 КЗпП України. 
		Оскільки не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати спірної компенсації за невикористані дні щорічної основної та щорічної додаткової оплачуваної відпустки.
		Згідно зі ст.27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
		Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
		Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата, зокрема, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
		Пунктом 5 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Суд звертає увагу, що 19.07.2022 були внесені зміни до редакції частини 1 статті 117 КЗпП України відповідно до якої на користь позивача підлягає стягненню середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
		Щодо розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні яке підлягає стягненню, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 29.01.2024 у справі №560/9586/22 зазначив наступне:
		«Період з 31 серпня 2018 року до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
		Проте, період з 19 липня 2022 року до 14 серпня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
		Аналогічний висновок висловлено у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 Верховного Суду і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин.
		За цих обставин Верховний Суд резюмує, що суд апеляційної інстанції діяв правильно, коли для належного і ефективного способу захисту позивача вважав за необхідне визначити конкретну суму для стягнення.
		Проте, сума, яку постановив стягнути апеляційний суд, визначена без урахування наведеного, тобто як із застосуванням принципу співмірності, так і зі зменшенням періоду виплати до 6 місяців, у зв`язку з чим висновки суду апеляційної інстанції щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача є помилковими.
		Підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Іншими словами, стаття 117 КЗпП України до 19 липня 2022 року підлягає застосуванню в редакції, яка не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. А вже після набрання чинності нормою редакцією статті 117 КЗпП України, апеляційним судом було безпідставно зменшено розмір виплати 6 місяцями.
		Тож, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
		Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постанові від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22».
		Такий підхід до розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні застосований у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року у справі 420/11416/23, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22.
		Згідно довідки про складові заробітної плати №12-07-132 від 03.02.2023 середньоденне грошове забезпечення позивача становить 2367,73 грн (144432,01 грн. розмір грошового забезпечення за листопад (70109, 20 грн), грудень (74322,81 грн.) 2022 року)/61 (кількість календарних днів у листопаді, грудні 2022 року). 
		Разом з тим, зважаючи на внесені у ст. 117 КЗпП України, зміни (в редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022), відповідач повинен виплатити позивачу його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, тобто з 17.01.2023 (наступний день після звільнення зі служби) по 17.07.2023. (перші шість місяців після звільнення). 
		А тому, сума середнього заробітку, що підлягає до відшкодування, вирахувана шляхом множення середньоденного заробітку (2367,73 грн) на число календарних днів за період з 17.01.2023 по 17.07.2023 (182), становить 430926,86 грн.
		Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
		Виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі, який просить позивач, а саме 430926,86 грн.
		Крім цього, суд враховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі № 2340/3023/18, згідно з якою суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
		Також суд враховує положення Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
		При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява N 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява N 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява N 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
		Згідно ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Частиною 2 ст. 74 КАС України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
		Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
		Відповідно позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.
		Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 262-263, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
		 
		В И Р ІШ И В :
		 
		Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (79008, м. Львів, вул. Кривоноса, 6) про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, - задоволити повністю.
		Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (79008, м. Львів, вул. Кривоноса, 6, ЄДРПОУ 42334907) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 430926,86 грн. з відрахуванням податків та обов`язкових платежів.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (79008, м. Львів, вул. Кривоноса, 6, ЄДРПОУ 42334907) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 4310,00 грн. сплаченого судового збору. 
		Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення цього Кодексу.
		Рішення складено в повному обсязі 23.02.2024 року.
		 
		 
		 
		Суддя Гавдик З.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...