Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 242/4413/16-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 26.03.2024. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2024.
Дата набрання законної сили: 28.02.2024
Номер судового провадження: 61-6070ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		28 лютого 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 242/4413/16-ц 
		провадження № 61-6070св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Донецькій області,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу держави України в особі Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Міністерство юстиції України, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року у складі судді Черкова В. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Корчистої О. І., Мірути О. А.
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Зміст позовних вимог 
		У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Донецькій області про відшкодування шкоди.
		Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 він придбав житловий будинок на АДРЕСА_1 .
		У липні 2013 року на земельній ділянці за вказаною адресою він збудував новий житловий будинок, а саме: виготовив проєкт, придбав будівельні матеріали, провів утеплення стін, облаштував кухню та ванну кімнату, встановив пластикові вікна, вхідні та прохідні двері, на що витратив 267 390,58 грн.
		19 січня 2015 року під час обстрілу міста Авдіївки Донецької області його новий будинок був зруйнований.
		Слідчий відділ Авдіївського міського відділу ГУ МВС України в Донецькій області відкрив кримінальне провадження № 12015050490000058 за частиною першою статті 115 КК України, відомості про що 19 січня 2015 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, оскільки внаслідок артилерійського обстрілу поранено військовослужбовця та пошкоджено належний позивачеві будинок.
		Позивач вважав, що оскільки внаслідок артобстрілу будинок пошкоджений, то завдані йому матеріальні збитки повинні бути відшкодовані державою.
		Позивач просив відшкодувати йому за рахунок Державного бюджету України шляхом списання з Державного бюджету України через управління Державного казначейства в Донецькій області на його користь 267 390,58 грн матеріальних збитків, завданих терористичним актом.
		07 лютого 2018 року у судовому засіданні представник позивача уточнив позовні вимоги та просив відшкодувати ОСОБА_1 за рахунок Державного бюджету України 231 266,00 грн шкоди, завданої терористичним актом.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції, постанов судів апеляційної та касаційної інстанцій
		Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач має право на вішкодування матеріальних збитків, завданих терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), проте ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів на підтвердження розміру таких збитків. 
		Постановою Апеляційного суду Донецької області від 29 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2018 року - без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують, оскільки наданий позивачем звіт про оцінку розміру завданих збитків не є належним доказом факту руйнування будинку позивача та висновку про його часткову непридатність, бо зроблений оцінювачем без урахування об`єкта незавершеного будівництва за фотоматеріалами, які надав йому позивач та які не містять доказу про наявність незавершеного будівництва (матеріалів) саме на земельній ділянці, яка належить позивачеві.
		Постановою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
		Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2018 року та постанову апеляційного суду Донецької області від 29 травня 2018 року скасовано, направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що в порушення статті 214 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених судових рішень) суди першої та апеляційної інстанцій не визначилися із заявленими підставами позову і їх зв`язком з його предметом, не встановили, які обов`язки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) держава порушила та за порушення яких конвенційних зобов`язань позивач вимагає від держави компенсацію, належним чином не оцінили причини, зміст порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілої, чи було з боку держави проведено об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у право позивача мирно володіти своїм майном, а також, чи доведено відповідачами дотримання негативного обов`язку не втручатися у вказане право.
		Короткий зміст рішень суду першої інстанції 
		 
		Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. 
		 
		Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 231 266,00 грн. 
		 
		У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач обґрунтував розмір завданої шкоди знищеного будинку Актом оцінки вартості відновлювального ремонту будинку та копіями товарних чеків і накладних на придбання будівельних матеріалів, в той час як частиною десятою статті 86 КЦЗ України передбачено, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна. Вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України є безпідставними. Разом з тим, позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язків за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач, зокрема, зазначив, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважає, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житла у розмірі реальної вартості житла. Також позивач, по суті, посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житла; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло. Зазначені доводи позивача суд визнав доведеними та обґрунтованими. Дослідивши докази у справі, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог у частині відшкодування матеріальної шкоди та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 200 000,00 грн за пошкоджене майно, виходячи при цьому з наведених підстав та обґрунтування позову, а саме через відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житла. Вирішуючи питання про задоволення позову, суд враховує постанову Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, якою затверджений Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, однак вважає, що належним способом захисту прав позивача є стягнення грошової компенсації.
		 
		Додатковим рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 13 січня 2023 року судові витрати у справі віднесено за рахунок держави.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2023 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення.
		 
		Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року залишено без змін.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зміни у законодавстві, якими був запроваджений порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, набули чинності 08 вересня 2020 року, а розпорядження щодо створення комісії з розгляду зазначених питань ухвалено Донецькою обласною державною адміністрацією, обласною військово-цивільною адміністрацією прийнято лише у жовтні 2020 року. З цим позовом до суду позивач звернувся у вересні 2016 року, коли у законодавстві України не було унормовано порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту. Крім того, після запровадження з 08 вересня 2020 року державою порядку здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, такий порядок позивачу роз`яснений не був, факт звернення останнього до відповідної комісії з розгляду зазначених питань не підтверджено. Справа неодноразова розглядалась судами різних інстанцій протягом 7 років. На час звернення до суду з цим позовом права позивача були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна, у законодавстві України розроблено не було, а тому позивач у цій справі не мав іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду. Визначаючи розмір компенсації, суд першої інстанції, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави України на користь позивача грошової компенсації у розмірі 231 266,00 грн, яка є доведеною останнім.
		 
		Аргументи учасників 
		 
		У квітні 2023 року до Верховного Суду від держави України в особі Кабінету Міністрів України надійшла касаційна скарга, у якій його представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2023 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не довів свого права на новий збудований будинок, який був зруйнований 19 січня 2015 року. У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження введення новозбудованого об`єкта в експлуатацію у встановленому законом порядку і набуття ним правового режиму нерухомого майна як об`єкта цивільного права. Сам факт знаходження будівельних матеріалів на земельній ділянці позивача не свідчить про те, що він є їхнім власником. Звіт незалежного оцінювача Гапотченко А. М. про оцінку розміру шкоди, завданої нерухомому майну - об`єкту незавершеного будівництва - житловому будинку на АДРЕСА_1 не міг прийматися до уваги з огляду на закінчення строку його дії. У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції вказав, що належить стягнути за рахунок держави грошову компенсацію у розмірі 200 000,00 грн, натомість у резолютивній частині стягнув компенсацію в іншому розмірі - 231 266,00 грн. Cуди попередніх інстанцій не встановили, що руйнування майна позивача відбулося саме внаслідок дій Держави України, тому справа не стосується права на відшкодування майнової шкоди, завданої саме відповідачем. Жодних причинно-наслідкових зв`язків між проведенням силами Держави України АТО та руйнуванням майна позивача суди не встановлювали. Обставин порушення державою негативного конвенційного обов`язку для відшкодування матеріальної шкоди (за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи) в позовній заяві ОСОБА_1 не зазначив. При цьому порушувати права та свободи громадян може не тільки держава Україна, навіть на території, де вона проводить АТО. Апеляційний суд не врахував висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18.
		 
		У травні 2023 року та лютому 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 надав відзиви на касаційну скаргу, в яких просить залишити оскаржені рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
		 
		Відзиви мотивовані тим, що в усіх документах, які ОСОБА_1 надав суду, він наголошував на відсутності компенсації завданої йому шкоди впродовж тривалого часу та неможливості відновлення житла. Право приватної власності позивача порушено, належний будинок не з волі ОСОБА_1 став непридатним для подальшої експлуатації, що підтверджується актом обстеження будинку та актом про пожежу.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії з п`яти суддів.
		 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		 
		Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18.
		 
		Фактичні обставини
		 
		Суди встановили, що 12 жовтня 2012 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу набув у власність житловий будинок із надвірними будівлями, розташований на земельній ділянці площею 0,1 га, кадастровий номер 1410200000:04:011:0051, за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		Згідно зі свідоцтвом про право власності від 09 вересня 2013 року земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер 1410200000:04:011:0051, за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 
		 
		23 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Авдіївського міського відділу УМВС України в Донецькій області з заявою про проведення розслідування щодо пошкодження будинку внаслідок попадання снаряду 19 січня 2015 року, в результаті якого стіни, дах та вікна зазнали істотних пошкоджень.
		 
		23 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Авдіївського міського голови із заявою, в якій просив скласти акт про пошкодження будинку.
		 
		Відповідно до витягу з кримінального провадження від 19 січня 2015 року № 12015050490000058 Авдіївський міський відділ УМВС України в Донецькій області відкрив кримінальне провадження за частиною другою статті 15, частиною першою статті 115 КК України, згідно з фабулою якого 19 січня 2015 року під час артилерійського обстрілу міста Авдіївки військовослужбовець в/ч НОМЕР_1 командир роти ОСОБА_4 отримав тілесні ушкодження та було пошкоджено будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 .
		 
		Кримінальне провадження №12015050140000058, до якого були долучені матеріали за зверненням ОСОБА_1 , передано за підслідністю до Управління Служби безпеки України в Донецькій області, та на момент розгляду цієї справи в судах першої й апеляційної інстанцій воно не завершене.
		 
		Згідно з листами департаменту фінансів Донецької обласної державної адміністрації від 11 квітня 2017 року № 02-02/22-611-4 і від 02 червня 2017 року № 02-02/22-984-4 допомога ОСОБА_1 на відновлення пошкодженого майна за адресою: АДРЕСА_1 , з обласного та місцевого бюджетів не надавалася.
		 
		Відповідно до листа міської комісії з питань матеріальної допомоги громадянам Військово-цивільної адміністрації міста Авдіївки Донецької області від 10 травня 2017 року № 2 ОСОБА_1 до міської комісії з надання матеріальної допомоги громадянам за рахунок коштів міського бюджету не звертався.
		 
		Відповідно до акта попереднього обстеження об`єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території міста Авдіївки, від 10 травня 2017 року робочою групою на підставі звернення ОСОБА_1 здійснене обстеження житла, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке постраждало внаслідок бойових дій на території міста Авдіївки.
		 
		У результаті обстеження встановлено: повне руйнування шиферного покриття та кроквяної конструкції даху житлового будинку, руйнування дерев`яного перекриття з дахом та стель, міжкімнатної перегородки між залом та спальнею, коридором та кухнею, оздоблювальних матеріалів у житлових кімнатах, пошкодження всіх міжкімнатних дверей, шести металопластикових віконних блоків, водопостачання, електропроводки та електролічильника, сантехприладів і вхідних дверей.
		 
		Згідно зі звітом про оцінку розміру шкоди, завданої нерухомому майну - об`єкту незавершеного будівництва - житловому будинку загальною площею 97,84 м2, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , вартість відновлювального ремонту з урахуванням фізичного зносу становить 231 266,00 грн, вартість будівельних матеріалів, виробів і конструкцій - 202 590,00 грн. Звіт складений у 2015 році без зазначення дати.
		 
		Відповідно до проєкту та локального кошторису на будівельні роботи індивідуального житлового будинку його вартість склала 241 394,00 грн. 
		 
		Згідно з наданими позивачем квитанціями про купівлю будівельних матеріалів їх загальна вартість становила 271 895,22 грн.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
		 
		Відповідно до статті 56 КонституціїУкраїни кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		 
		Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
		 
		Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
		 
		Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).
		 
		За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).
		 
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) зазначено, що «передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - під контрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. 
		 
		З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і застосована судом першої інстанції стаття 85 КЦЗ України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. 
		 
		Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачці на праві власності торгівельного об`єкта, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки. Тим більше, немає підстав вважати, що такий інтерес становить реальну вартість торгівельного об`єкта на час розгляду справи. …
		 
		За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.
		 
		Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір». 
		 
		У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18 (провадження № 61-3393св21) вказано, що «згідно зі змістом позовних вимог у цій справі позивач вважає, що вона має право на відшкодування майнової шкоди за рахунок держави за пошкодження (знищення) її майна згідно зі статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 КЦЗ України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Вказує на порушення її прав через недотримання державою зобов`язань щодо: 1) невжиття належних заходів для забезпечення дотримання майнових прав позивача на своїй території (місто Авдіївка знаходилось на території підконтрольній України у момент руйнування будинку позивача) шляхом недопущення руйнування будинку позивача внаслідок артилерійського обстрілу; 2) відсутності адміністративного механізму відшкодування шкоди, що була спричинена. Позивач стверджує, що вже з огляду на сам факт руйнування її майна на підконтрольній Україні території внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов`язана відшкодувати шкоду в розмірі реальної вартості такого майна. Проте суди попередніх інстанцій не встановили, що руйнування майна позивача відбулася саме внаслідок дій Держави України, тому справа не стосується права на відшкодування майнової шкоди, завданої саме відповідачем. Жодних причинно-наслідкових зв`язків між проведенням силами Держави України АТО та руйнування майна позивача суди не встановлювали. Обставин порушення державою негативного конвенційного обов`язку для відшкодування матеріальної шкоди (за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи) в позовній заяві ОСОБА_5 не зазначено. При цьому порушувати права та свободи громадян може не тільки держава Україна, навіть на території, де вона проводить АТО. Якщо ж позивач вважає, що руйнування її майна відбулось внаслідок діяння Російської Федерації (далі - РФ), то за це не може бути відповідальною Україна. Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни (див. постанову від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19). РФ як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»). Україна є об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)). Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення). У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви). 27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях. РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України (пункт 3 Заяви). Позивач не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як відбулось руйнування її майна внаслідокартилерійського обстрілу, знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для її майна. Отже, установлені судами обставини справи не підтверджують порушення Державою Україною її обов`язку щодо вжиття належних заходів та недопущення руйнування будинку позивача внаслідок артилерійського обстрілу. У справі, що переглядається, ОСОБА1 звернулась до суду з позовом до Держави України про відшкодування саме майнової шкоди, завданої її майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції. Водночас посилалась на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, обґрунтовуючи розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеної квартири, керуючись статтею 86 КЦЗ України. Разом з цим передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому суди зробили правильний висновок, що посилання позивача, як на правову підставу позову, норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 КЦЗ України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є помилковими. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до Порядку внесені зміни, які набули чинності 08 вересня 2020 року та якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Відповідно до абзацу 2 пункту 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Між тим присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку може передбачати відшкодування як моральної, так і майнової шкоди, зокрема за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи. Апеляційний суд відмовив у позові, пославшись на виконання державою позитивного матеріального обов`язку запровадити механізм грошової компенсації за зруйновані житлові будинки (квартири) внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації (постанова Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767), яким позивач у встановленому порядку не скористалася. Проте апеляційний суд не врахував, що присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням моральної шкоди і такої вимоги в цій справі позивачем не заявлено. Враховуючи викладене, а також те, що суд апеляційної інстанції, зробивши правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову, належним чином не мотивував відхилення доводів позивача в частині права на відшкодування майнової шкоди внаслідок порушення державою негативного обов`язку щодо забезпечення дотримання майнових прав позивача на своїй території, постанову апеляційного суду слід змінити в мотивувальні частині».
		 
		У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		У справі, що переглядається:
		 
		при зверненні до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилався на те, що 19 січня 2015 року внаслідок артобстрілу під час проведення АТО належний йому будинок був пошкоджений, у результаті чого йому завдано майнову шкоду - 267 390,58 грн, розмір якої під час розгляду справи зменшив до 231 266,00 грн. Позивач вважав, що завдані йому матеріальні збитки повинні бути відшкодовані державою відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» і статті 1 Першого протоколу до Конвенції;
		 
		задовольняючи позовні вимоги про стягнення майнової шкоди у розмірі 231 266,00 грн, суди зазначили, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею позитивного матеріального та процесуального обов`язків за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки ОСОБА_1 посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житла; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло;
		 
		проте суди не звернули увагу на те, що самих лише посилань позивача на тривалу відсутність компенсації за зруйноване майно та неможливість внаслідок цього відновити житло, а також посилань на бездіяльність держави щодо запровадження бажаного для позивача правового регулювання недостатньо для того, щоби присудити компенсацію саме за порушення Україною її позитивних матеріальних обов`язків за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;
		 
		задовольняючи позов, суди помилково вважали, що компенсація за порушення державою матеріального та процесуального обов`язків із гарантування права на мирне володіння майном може становити вартість такого майна (його відновлення). Наявність висновку оцінювача про вартість відновлення зруйнованого будинку на суму 231 266 грн не означає, що ця сума є еквівалентом компенсації за порушення державою її позитивних обов`язків за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Така компенсація у разі підтвердження порушення відповідних обов`язків державою може бути пов`язана з відповідною практикою присудження Європейським судом з прав людини (насамперед у справах проти України) справедливої сатисфакції за аналогічні порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а не з вартістю відновлення зруйнованого майна. Крім того, суди не зважили на те, що у разі, якщо держава справді порушує її позитивні (матеріальні, процесуальні) обов`язки, то особа має право неодноразово звертатися до суду про стягнення компенсації за ті часові періоди, поки тривало відповідне порушення;
		 
		суди не врахували, що присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного (матеріального, процесуального) обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, і такої вимоги в цій справі позивач не заявляв. Навіть за змістом його відзиву на касаційну скаргу позивач наполягав на тривалій відсутності у нього компенсації саме за завдану державою шкоду внаслідок руйнування будинку, приведення останнього не з волі позивача у непридатний для подальшої експлуатації стан і неможливості його відновлення. Позивач пов`язував розмір відшкодування з вартістю відновлення будинку, а не з грошовим еквівалентом моральних страждань унаслідок невиконання державою її позитивних обов`язків;
		 
		слушними є доводи касаційної скарги про те, що висновки суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, є суперечливими: з одного боку, суд виснував про часткове задоволення позовних вимог у частині відшкодування саме матеріальної шкоди та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 200 000,00 грн за пошкоджене майно, а, з іншого боку, стягнув з держави 231 266,00 грн за відсутність компенсації позивачеві завданої йому шкоди впродовж тривалого часу та неможливість відновити його житло;
		 
		суди не врахували, що обов`язок відновити майно (чи виплатити компенсацію у вигляді вартості такого відновлення) держава може мати лише у разі порушення негативного обов`язку з гарантування права на мирне володіння майном. Але на порушення Україною цього обов`язку позивач не скаржився, те, що саме Україна зруйнувала його житло, не доводив;
		 
		стосовно позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на мирне володіння майном, то суди не встановили, що держава допустила протиправну бездіяльність, допоки у 2020 році не запровадила правове регулювання виплати відшкодування за майно, зруйноване внаслідок збройної агресії рф. Зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції не випливає позитивний матеріальний обов`язок держави запровадити правове регулювання виплати нею компенсації за майно, що було зруйноване внаслідок дій іншої держави. Прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 02 вересня 2020 року № 767 (якою, зокрема, затверджений Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, а також викладений у новій редакції Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947) не означає, що до моменту прийняття такої постанови Україна порушувала її позитивний матеріальний обов`язок із юридичного гарантування власникам житла права на мирне володіння їхнім майном. Зазначена Постанова № 767 передбачила у відповідних Порядках виплату, зокрема, грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією рф, і така компенсація не має правової природи відшкодування майнової чи моральної шкоди, завданої саме Україною. Тому хибним є висновок судів про те, що позивач має право на отримання компенсації за невиконання Україною її позитивного матеріального обов`язку;
		 
		відсутність підтвердження того, що позивач використав визначений державою порядок отримання гарантованої нею компенсації, а також те, що позивачу такий порядок не було роз`яснено, суд апеляційної інстанції помилково зазначив однією з підстав задоволення позову;
		 
		суди безпідставно вказали на те, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею позитивного процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач не просив стягнути з держави відшкодування за факти неналежного розслідування нею обставин руйнування його будинку, які мають бути підтверджені у кримінальному провадженні. Суди дотримання процесуальних гарантій права на мирне володіння майном не досліджували. Лише того, що орган досудового розслідування на час розгляду цивільної справи не встановив особу, винну у руйнуванні будинку позивача, недостатньо для того, щоби визнати державу винною у порушенні нею процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		 
		За таких обставин суди зробили помилковий висновок про задоволення позовних вимог.
		 
		Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення та постанова судів попередніх інстанцій прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, рішення та постанову судів попередніх інстанцій - скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу держави України в особі Кабінету Міністрів України задовольнити.
		 
		Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2023 року скасувати.
		 
		У задоволенні позову  ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Донецькій області про відшкодування шкоди відмовити.
		 
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Селидівського міського суду Донецької області від 30 березня 2022 року і постанова Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2023 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                   В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                             Д. А. Гудима
		 
		                                                                                      І. О. Дундар
		 
		                                                                                      Є. В. Краснощоков
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...