Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 509/2196/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 02.04.2024. Забезпечено надання загального доступу: 02.04.2024.
Дата набрання законної сили: 27.03.2024
Номер судового провадження: 61-13288ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		27 березня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 509/2196/15-ц
		провадження № 61-13288св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
		суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
		відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області в складі судді Бочарова В. А. від 25 листопада                2020 року та постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д. від                            27 березня 2023 року,
		ВСТАНОВИВ:
		1. Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому з урахуванням уточнення, просила суд визнати спільним сумісним майном житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 частки якого є рівними; визнати право власності за ОСОБА_1 на частину будинку, виділивши їй при поділі вказаного будинку  в натурі відповідно до висновку експерта від                     30 серпня   2018 року № 12/18, а саме: в житловому будинку (літ. «А-2»): Тамбур «1-1», пл. 1,2 кв.м., кухню «1-2», пл. 18,7 кв.м., коридор «1-3»,                       пл. 21,7 кв.м., прихожу «1-7» пл. 7,7 кв.м., коридор «1-8, пл. 13,0 кв.м, ванну «1-9» пл. 9,6 кв.м., житлову «1-10» пл. 24,6 кв.м., частину гардеробної                    «1-11» пл. 4,1 кв.м. В мансарді (літ. «А»): Сходову «1-14» пл. 5,4 кв.м., частину кімнати відпочинку «1-15» площею 46,8 кв.м., ганок (літ. «а»), яму вигрібну «№1», каналізацію № 7, частину вимощення «І» площею 25,5 кв.м.; визнати за нею право власності на частину земельної ділянки розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .; визнати  за нею право власності на частину транспортних засобів: напівпричіп SCHMITZ SPR27, державний знак НОМЕР_1 ; напівпричіп SCHMITZ SPR24, державний знак НОМЕР_2 ; напівпричіп SCHMITZ SCS24, державний знак НОМЕР_3 ; напівпричіп 99982, державний знак НОМЕР_4 ; напівпричіп BURG, державний знак НОМЕР_5 ; сідловий тягач DAF, державний знак НОМЕР_6 ; сідловий тягач VOLVO F12, державний знак НОМЕР_7 ; сідловий тягач VOLVO F12, державний знак НОМЕР_8 .
		В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що зазначене майно було придбано сторонами за спільні кошти у період шлюбу, який рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 травня 2015 року було розірвано. З урахуванням викладеного зазначене майно є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу.
		У липні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просив суд: визнати частину станції технічного обслуговування, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 241 кв.м. та земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; здійснити поділ спільного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на частину станції технічного обслуговування, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 241,9 кв.м.; визнати за ОСОБА_1 право власності на                      частину станції технічного обслуговування, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 241,9 кв.м.; визнати за ОСОБА_2 право власності на частину земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію вартості відчуженого без його згоди на те інтересах сім`ї майна, а саме половини вартості відчужених транспортних засобів LEXUS LS, д/н НОМЕР_9 , LANDCRUISER, д/н НОМЕР_10 , RENAULT 340Т1, що становить 526 110,00 грн.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від                           25 листопада 2020 первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: в житловому будинку (літ. «А-2»): тамбур «1-1», пл. 1,2 кв.м, кухню «1-2»,                 пл. 18,7 кв.м, коридор «1-3», пл. 21,7 кв.м, прихожу «1-7», пл. 7,7 кв.м, коридор «1-8», пл. 13,0 кв.м, ванну «1-9», пл. 9,6 кв.м, житлову «1-10»,                  пл. 24,6 кв.м, частину гардеробної «1-11», пл. 4,1 кв.м; в мансарді (літ. «А»): сходову «1-14», пл. 5,4 кв.м, частину кімнати відпочинку «1-15», пл. 46,8 кв.м, ганок (літ. «а»), яму вигрібну «№1», каналізацію «№7», частину вимощення «І», площею 25,5 кв.м; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , площею 316,4 кв.м, в тому числі ділянка під особисте користування під належними будівлями і спорудами, прилеглі до них і не зайняті під забудовами. В задоволенні решти позовних вимог первісного позову вирішено відмовити. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 вирішено відмовити у повному обсязі.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до декларації про готовність об`єкту до експлуатації житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , закінчений будівництвом та готовий до експлуатації, а висновок судової будівельно-технічної експертизи №12/18 від 30 серпня 2018 року передбачає можливість поділу спірного будинку. Тому, суд першої інстанції вважав за можливе задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 та визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: в житловому будинку (літ. «А-2»): Тамбур «1-1», пл. 1,2 кв.м, Кухню «1-2», пл. 18,7 кв.м, Коридор «1-3», пл. 21,7 кв.м, Прихожу «1-7», пл. 7,7 кв.м, Коридор «1-8», пл. 13,0 кв.м, Ванну «1-9», пл. 9,6 кв.м, Житлову «1-10», пл. 24,6 кв.м, Частину гардеробної «1-11»,                          пл. 4,1кв.м, В мансарді (літ. «А»):Сходову «1-14», пл. 5,4 кв.м, Частину кімнати відпочинку «1-15», пл. 46,8 кв.м, Ґанок (літ. «а»), Яму вигрібну «№1», Каналізацію «№7», Частину вимощення «І», площею 25,5 кв.м. Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 щодо визнання за нею права власності на 1/2 частину земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , в тому числі ділянка під особисте користування під належними будівлями і спорудами, прилеглі до них і не зайняті під забудовами, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з частиною четвертою статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Що стосується позовних вимог за первісним позовом про визнання права власності на 1/2 частину транспортних засобів, суд першої інстанції вирішив, що вони задоволенню не підлягають, оскільки суду не надано будь-яких доказів їх існування та належності. Щодо позовних вимог за зустрічним позовом, суд першої інстанції зазначив, що вони задоволенню не підлягають, оскільки відповідач ОСОБА_2 пропустив строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушених прав та не навів належних і допустимих доказів поважності причин пропуску строку позовної давності.
		Короткий зміст постанови апеляційного суду
		Постановою Одеського апеляційного суду від 27 березня 2023 року  апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , залишено без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від  25 листопада 2020 року залишено без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що побудований у період перебування сторін у шлюбі будинок є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя і підлягає поділу як будинок між колишнім подружжям. 
		Із зустрічним позовом ОСОБА_2 звернувся 09 липня 2019 року, однак з моменту подання клопотання про витребування доказів (31 липня                  2015 року) був обізнаний про порушення його прав, тобто відповідачем був пропущений строк позовної давності, суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в порядку статті 267 ЦК України.
		Аргументи учасників справи
		Узагальнені доводи вимог касаційної скарги 
		Представник ОСОБА_2 - адвокат Лук`ян С. Г. 11 вересня 2023 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада                2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 березня 2023 року, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а позовні вимоги ОСОБА_2 - задовольнити.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 17 червня 2020 року в справі № 539/3465/17, від 15 квітня 2020 року в справі  № 307/3957/14-ц, від 20 травня 2020 року в справі № 466/6705/14-ц, від 17 червня 2020 року в справі № 363/86/15-ц, від 28 жовтня 2020 року в справі № 2114/2-3819/11, від 18 листопада 2020 року в справі                            № 569/8906/15-ц, від 05 квітня 2022 року в справі № 405/6337/17, від                     22 вересня 2021 року в справі № 587/1186/18, від 03 лютого 2021 року в справі № 630/637/17, від 02 грудня 2020 року в справі № 2-3892/07, від               04 липня 2018 року в справі № 584/1319/16-ц, від 21 травня 2020 року в справі № 375/1429/17, від 13 липня 2020 року в справі №570/4234/16-ц, від 06 листопада 2019 року в справі № 203/304/17, від 12 грудня 2019 року в справі № 466/3769/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від                18 грудня 2019 року в справі № 200/22329/14-ц та постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2020 року в справі № 307/3957/14-ц, від                        04 грудні 2013 року в справі № 6-130с13, від 08 червня 2016 року в справі № 6-3089цс15, від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15 (пункт                       1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а суд не дослідив зібрані у справі докази, суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт                        4 частини другої статті 389, пункт 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття                     400 ЦПК України).
		Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу
		У жовтні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу  ОСОБА_2 , у якому просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що про порушення своїх прав відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 дізнався 23 червня 2005 року, при цьому зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 заявив лише 09 липня                       2019 року, тобто через чотири роки після того, як дізнався про порушення його прав.
		З урахуванням того, що відповідно до декларації про готовність об`єкту до експлуатації зареєстрованої Державною архітектурно-будівельною інспекцією України № 142141760574 від 25 червня 2014 року, житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 закінчений  будівництвом та готовий до експлуатації, висновок судової будівельно-технічної експертизи № 12/18 від 30 серпня 2018 року передбачав можливість поділу будинку, суди попередніх інстанції обгрунтовано визнали за позивачкою на  частину спірного будинку.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 509/2196/15-ц та витребувано цивільну справу з Овідіопольського районного суду Одеської області.
		Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2024 року зазначену справу призначено до судового розгляду.
		Фактичні обставини справи, встановлені судом
		Суд установив, що 30 червня 1992 року між позивачкою та відповідачем, Прилиманською сільською радою, Овідіопольського району, Одеської області було зареєстровано шлюб, який розірвано 08 травня 2015 року за рішенням суду.
		У рішенні про розірвання шлюбу у справі № 509/1665/15-ц встановлено, що сторони спільне проживання припинили з 19 червня 2012 року.
		ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0633 га., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку №699064 від 19 квітня                2010 року.
		Реєстраційною службою Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області 21 липня 2014 року на ім`я ОСОБА_2 здійснена реєстрація права власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , з видачею свідоцтва про право власності від 21 липня 2014 року, індексний номер 24484704.
		Постановою Одеського окружного адміністративного суду у справі №815/6112/15 від 28 грудня 2015 року державна реєстрація права власності на житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 була скасована.
		Відповідно до технічного паспорту на житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1 , будівництво житлового будинку було здійснено у                     2010 році.
		Відповідно до декларації про готовність об`єкту до експлуатації зареєстрованої Державною архітектурно-будівельною інспекцією України за №142141760574 від 25 червня 2014 року будівництво житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , розпочато у вересні              2006 року та закінчено у серпні 2010 року.
		2.Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певних об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 401/1221/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі                   № 525/511/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 728/1170/16-ц, від                   31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.
		За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
		Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
		Приписами частини другої статті 331 ЦК України  право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.
		Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
		Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту  державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, а отже є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
		Аналогічні за змістом правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від         20  лютого 2020 року у справі № 496/6067/15-ц.
		Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. 
		У постановах Верховного Суду від 30 січня 2019  року у справі                               № 454/1678/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц викладено правові висновки, згідно яких за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
		У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва, суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
		Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, якщо ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва дає можливість визначити окремі частини, що підлягають виділу та довести його будівництво до завершення.
		Установивши, що об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зведено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період їх шлюбу за спільні кошти, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, урахувавши наведене, а також висновок судової будівельно-технічної експертизи №12/18 від 30 серпня 2018 року, відповідно до якого ступінь його готовності становить 90%, дійшов правильного висновку, що вказаний об`єкт незавершеного будівництва є спільною сумісною власністю подружжя, частки у праві власності на який ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рівними, а тому кожному із них належить по частці у праві власності на зазначене майно. Зважаючи на ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва, а також визначені експертом варіанти його розподілу, що дає можливість визначити його окремі частини, які підлягають виділу та довести до завершення будівництво об`єкта нерухомого майна, суд обґрунтовано виділив              ОСОБА_1 частину об`єкта незавершеного будівництва. 
		Задовольняючи такі вимоги, суди також урахували, що об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , готовий до експлуатації та використовується відповідачем ОСОБА_2 , але офіційно не введений в експлуатацію і право власності на нього не зареєстровано з волі відповідача, який в судовому порядку скасував державну реєстрацію права власності на житловий будинок, що позбавляє ОСОБА_1 можливості реалізувати своє право на поділ зазначеного нерухомого майна, набутого у шлюбі.
		Узагальнюючи наведене, Верховний Суд вважає, що суди обґрунтовано відхилили аргументи відповідача про неможливість визнання в судовому порядку права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію. 
		Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі  № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) констатувала те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу), не заслуговують на увагу, з огляду на те, що у цій справі суд дійшов висновку про те, що не є об`єктом права власності новостворений об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, будівельного паспорта (схеми намірів забудови), оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Такий об`єкт не підлягає поділу.
		Натомість, у справі, що переглядається, спірний будинок, зведений сторонами за час шлюбу на земельній ділянці, яка була виділена під будівництво, право власності на спірний будинок було зареєстровано за ОСОБА_2 у 2014 році, проте у подальшому реєстрація права власності на будинок була скасована в судовому порядку за позовом відповідача, ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва дає можливість визначити окремі частини, що підлягають виділу, однак такий будинок не введений в експлуатацію із-за поведінки відповідача.
		Щодо заперечень ОСОБА_2 в частині вирішення позовних вимог                     ОСОБА_1 про визнання права власності на частину земельної ділянки, слід зазначити таке.
		У постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17 зроблено правові висновки про те, що земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 8 лютого  2011 року до 12 червня 2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
		Судами встановлено, що рішенням Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 756 від 16 жовтня 2009 року               ОСОБА_2 безоплатно передано у власність земельну ділянку площею                      0,0633 га, кадастровий номер 5123783500:02:002:0316, 19 квітня 2010 року йому видано державний акт на право власності на земельну ділянку, а тому правильними є висновки судів про те, що зазначена земельна ділянка є особистою власністю ОСОБА_2 .
		Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України, в редакції чинній на момент звернення позивача з позовом до суду,  у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності  на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
		Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
		Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті                        377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
		Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
		Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 викладено висновок, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.
		Подібні за змістом правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №693/568/13-ц, від                   30 січня 2019 року у справі №382/2454/15-ц. , від 20 вересня 2021 року у справі №307/2235/20.
		Суди врахували, що ОСОБА_1 обґрунтовувала позовні вимоги про визнання права власності на спірну земельну ділянку, та її виділ, посилаючись на норми статей 120 ЗК України та 377 ЦК України, які передбачають набуття права на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, споруду, що розміщені на ній, а не як майна, що є спільною сумісною власністю подружжя набутого у шлюбі, що регулюється нормами Сімейного кодексу України, та дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в цій частині.
		Судові рішення в частині задоволення первісних позовних вимог ухвалені з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування судових рішень в цій частині немає.
		Щодо застосування судами попередніх інстанцій позовної давності до зустрічних позовних вимог
		Статтею 69 цього ж Кодексу встановлено право кожного з подружжя ініціювати питання про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
		Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14).
		Таким чином, підставами для відмови в позові у зв`язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності.
		Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.
		У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
		Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від   23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
		Апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду про відмову в задоволенні зустрічного позову про поділ майна подружжя за спливом позовної давності, за заявою зробленою відповідачкою, дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_2 про порушене право дізнався  31 липня 2015 року (після відкриття провадження у цій справі за первісним позовом та його зверненням із клопотанням про витребування доказів), а до суду з вказаним позовом  звернувся 09 липня 2019 року, тобто після спливу трирічної позовної давності.
		Висновок апеляційного суду про те, що початок перебігу строку позовної давності повинен обраховуватись з моменту звернення ОСОБА_2 із клопотанням про витребування доказів - є помилковим, оскільки суперечить положенням статті  і 72 СК України та загальним положенням про позовну давність, передбачених статтею 261 ЦК України, так як не свідчить про наявність заперечень ОСОБА_1   щодо розподілу спірного майна, про поділ якого звернувся до суду ОСОБА_2 .
		Отже, для правильного вирішення справи необхідно визначити початок перебігу строку позовної давності, тобто коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
		Оскільки моменту, з якого ОСОБА_2 дізнався про порушення своїх прав, у справі не встановлено, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати нові обставини, судове рішення апеляційного суду в частині вирішення зустрічних позовних вимог підлягає скасуванню, з направленням в цій частині справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Разом із тим, апеляційний суд не перевірив доводів щодо обґрунтованості позову й не зробив відповідного висновку, тобто не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову по суті спору в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
		Отже, висновок суду апеляційної інстанції про порушення ОСОБА_2 позовної давності при зверненні до суду із вказаним позовом про поділ спільної сумісної власності подружжя є передчасним, оскільки апеляційним судом не враховані зазначені вимоги закону, не перевірено законність та обґрунтованість рішення районного суду, не встановлено початок перебігу позовної давності, тому й висновок про її застосування, зроблений ним без перевірки зазначених обставин, також є передчасним.
		Відповідно до пункту першого частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
		За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення зустрічного позову не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалена з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в цій частині.
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
		Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від                              25 листопада  2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від                27 березня 2023 року в частині задоволення позовних вимог  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ будинку та земельної ділянки - залишити без змін.
		Постанову Одеського апеляційного суду від 27 березня 2023 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя - скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...