Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/31936/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 09.04.2024. Зареєстровано: 11.04.2024. Забезпечено надання загального доступу: 12.04.2024.

Номер судового провадження: П/420/33422/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 420/31936/23 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		09 квітня 2024 року м. Одеса
		 
		Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення
		В С Т А Н О В И В:
		До Одеського окружного адміністративного суду 20 листопада 2023 року надійшла позовна заява громадянина російської федерації ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:
		- визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №120-23 від 20.07.2023, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наведених у судовому рішенні висновків.
		Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що він є громадянином рф. Рішенням відповідача від 20.07.2023 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У повідомленні відповідача №151 від 27.07.2023 зазначається, що відмова пов`язана із відсутністю умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв`язку із наступним: а) подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; б) отримана інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особою справою (додаток 2). Спірним рішенням позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте, рішення було прийнято без урахування інформації по країні його походження. Позивач не погоджується із прийнятим рішенням, оскільки позивач має цілком обґрунтовані підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідно до інформації по країні походження на даний час в рф наявне системне порушення прав людини. Існують загальновідомі офіційні факти, які підтверджують обґрунтованість загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, яка напала на Україну. Окрім того, у зв`язку із оголошенням у рф мобілізації від 30.03.2023 позивачу було надіслано повістку із вимогою з`явитися у військовий комісаріат. У разі повернення до країни походження, позивач може стати жертвою свавільного насилля через вкрай нестабільну ситуацію в країні походження, зумовлену розв`язанням війни, а також наткнутися на небезпеку з боку правоохоронних органів, підданий катуванню. Позивач не бажає повертатися до країни походження через ситуацію загальнопоширеного насильства, адже останній активно виступає проти війни, яку розпочала рф проти України. Відтак, через проукраїнські погляди позивача, у разі повернення його до країни походження, останній буде зазнавати політичних переслідувань, що є загрозою його життю та здоров`ю внаслідок загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини.
		Ухвалою судді від 27.11.2023 позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано строк на усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду позовної заяви із зазначенням повної адреси позивача та його РНОКПП.
		Ухвалою судді від 18.12.2023 ухвалено прийняти до розгляду позовну заяву; відкрити провадження у адміністративній справі; розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
		27.12.2023 до суду (вх.№46990/23) від Головного управління ДМС в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву у якій відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує та звертає увагу, що спірне рішення прийняте Державною міграційною службою України.
		Ухвалою суду від 08.01.2024 замінено первісного відповідача Головне управління ДМС в Одеській області належним відповідачем Державною міграційною службою України.
		25.01.2024 суд ухвалив у задоволені заяви (вх..№2688/24) Державної міграційної служби України про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду по справі 420/31936/23 - відмовити.
		19.01.2024 до суду (вх.№2718/24) від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує та вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту.
		Вказує, що позивач посилається на те, що він не може повернутися до країни громадянської належності оскільки існує побоювання та небезпека нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, проте за матеріалами особової справи метою виїзду вказано проживання на території України з дівчиною.
		Окремо відповідач зазначає, що сама по собі наявність поганих умов не є достатньою для констатування порушення статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Особа повинна довести, що для неї така загроза виникла у зв`язку з індивідуальними обставинами, що відсутнє в контексті спірних правовідносин.
		Підсумовуючи Державна міграційна служба України вказує, що міграційним органом було встановлено, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов`язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов, і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, судом встановлено наступні факти та обставини.
		ОСОБА_1 є громадянином рф відповідно до копії паспорта (т.1 а.с.23-25).
		Матеріали справи містять рішення Головного управління ДМС в Одеській області №20 від 25.01.2023 (т.1 а.с.7, 83, 189-192) про примусове повернення в країну походження або до третьої країни громадянина рф ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до якого установлено, що 25.01.2023 працівниками ВП №3 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області виявлено та доставлено до ГУ ДМС України в Одеській області громадянина рф ОСОБА_1 , зі слів якого він потрапив на територію України 14.09.2015 через КПП «Гоптівка», мета приїзду  до дівчини.
		Також, матеріали справи містять запрошення від 20.02.2023 ОСОБА_3 ОСОБА_1 (т.1 а.с.162) до ПМР строком на 3 місяці.
		Матеріали справи містять рішення про відмову на в`їзд громадянина рф ОСОБА_1 до Республіки Молдова від 16.02.2023 (т.1 а.с.196), від 20.02.2023 (т.1 а.с.198).
		23.03.2023 Головним управлінням ДМС в Одеській області відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення (т.1 а.с.179) та прийнято постанову від 23.03.2023 (т.1 а.с.180) про накладення адміністративного стягнення щодо ОСОБА_1 , який порушив правила перебування іноземців в Україні  проживав без документів на право проживання з 15.12.2015.
		Матеріали справи містять довідку від 23.03.2023 (т.1 а.с.87-88), відповідно до якої ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області за захистом в Україні.
		ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.03.2023 №25 (т.1 а.с.148-149) у якій зазначив, що він прибув в Україну 14.09.2015 за запрошенням громадянки України ОСОБА_4 .
		Матеріали справи містять запрошення ОСОБА_4 ОСОБА_1 (т.1 а.с.161) на період з 14.09.2015 по 14.12.2015.
		У анкеті заявник зазначає, що є громадянином рф, неодружений, дітей не має, мешкає зі ОСОБА_4 , 1976 р.н., має неповну середню освіту, останні 10 років працював вожатим у рф. По приїзду до України працював на будівництві та на мийках, на теперішній час не працює. 14.09.2015 легально покинув рф та прибув в Україну.
		Щодо причин виїзду з країни громадянської належності заявник вказує, що засуджує політику рф щодо Криму та Донбасу, внаслідок чого у нього конфлікти із земляками. Зазначає, що не бажає повертатись бо його посадять до в`язниці через небажання воювати. У політичних, релігійних, військових або громадянських організаціях ані заявник, ані члени його сім`ї не перебували. Причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами не був. Адміністративні заходи (затримання, арешт) не застосовувались. До кримінальної відповідальності не притягався. Військовозобов`язаний (молодший сержант, командир батареї).
		Головне управління ДМС України в Одеській області прийняло наказ від 11.04.2023 №72 (т.2 а.с.54) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину рф на установчі дані ОСОБА_1 .
		Під час співбесіди 11.04.2023 (т.2 а.с.13-25), ОСОБА_1 вказав, що звертається до територіального підрозділу ДМС з метою отримання притулку та захисту на території України, оскільки тут у нього родина. Одразу після приїзду в Україну не звертався за міжнародним захистом тому, що тоді рф не нападала на Україну. Задля отримання українського громадянства заявнику необхідно було отримати довідку про несудимість та про те, що він не одружений в рф, а для отримання цих документів до рф позивач не поїхав оскільки його б не випустили з рф, у нього були конфлікти з приводу Донбасу. Вказує, що у випадку повернення до рф може бути введена смертна кара та, відповідно, застосована й до нього. У випадку повернення до рф можуть бути застосовані тортури та будуть питати про те, що він робив в Україні. Вбачає, що до нього можуть бути застосовані й тортури. Підкреслює, що з мирним населенням були словесні конфлікти за ознакою певних політичних переконань та словесні погрози. Зазначає, що підтримку Україні зараз не висловлює, у т.ч. ані через мережу Інтернет. Участь у політичних процесах в Україні не брав, як й не вчиняв конкретних дій, що спрямовані проти діючої влади на території рф, як й не брати його рідно, що залишились в рф. Зазначає, що його мамі двічі приносили повістки з необхідністю з`явитись до військомату. Наполягав, що хоче отримати захист в Україні.
		Під час співбесіди 25.04.2023 (т.2 а.с.37-45), ОСОБА_1 вказав, що до його мами у рф приходили з військомату та принесли повістку, яку мама сфотографувала. Отримання захисту в Україні мотивував тим, що хоча по відношенню до нього не було свавільних арештів, затримання та позасудових рішень на території рф, він прагне отримати захист на території України з огляду на те, що висловлював свою позицію щодо Донбасу та тривалий час перебуває в Україні.
		Під час співбесіди 04.05.2023 (т.2 а.с.50-56), заявник вказував, що повістку про його виклик до військомату мама сфотографувала, але не брала. Зазначає, що правоохоронні органи, представники фсб та військові після його виїзду із рф ним не цікавились.
		Матеріали справи містять лист Управління Служби безпеки України в Одеській області від 01.06.2023 №65/3/3/3876 (т.2 а.с.59) на адресу Головного управління ДМС в Одеській області у якому адресант зазначає, що ОСОБА_1 не прибув до управління для проведення опитування та перевірки обставин за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Позивач надав до суду копію повістки (т.1 а.с.13) у якій йдеться про необхідність 29.04.2023 з`явитися йому до військового комісаріату рф.
		Головним управлінням ДМС в Одеській області складено висновок від 19.06.2023 №2023OD0018 (т.1 а.с.111-128) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду заяви та особової справи громадянина рф на установчі дані ОСОБА_1 (далі  Висновок).
		У Висновку зазначено, що заявник 14.09.2015 легально виїхав з рф до України. Інформація щодо відсутності факту перетину державного кордону за напрямком «виїзд» у період 2018  2023 роки підтверджується перевіркою. 25.01.2023 заявника виявлено та через нелегальне перебування на території України винесено рішення №20 про примусове повернення до країни громадянської належності або третьої країни. 16.02.2023 шукач захисту здійснював спроби виїзду з України в напрямку невизнаної Придністровської Молдавської Республіки транзитом через Республіку Молдова та йому було відмовлено. За словами шукача захисту, він мав на меті повернутися на територію України після спливу терміну 90 днів. 13.03.2023 заявник оскаржив рішення територіального органу ДМС про примусове повернення до Приморського районного суд м.Одеси, а 23.03.2023 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Відповідно до матеріалів особової справи можливо виділити наступні істотні елементи: антиросійські та опозиційні погляди особи; конфлікт побутового характеру; мобілізаційна обстановка в рф. Інші істотні елементи не виявлені.
		У Висновку за результатом аналізу відповідності заяви вимогам п.п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зроблено висновок: - елементи громадянства (раси), національності (етнічної належності), а також установчі відомості, дата та місце народження заявника приймаються як правдоподібне та не потребують додаткового аналізу; - заявник не зазнавав переслідувань або серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси) та національності (етнічної належності), віросповідання чи належності до окремої соціальної групи в країні громадянської належності, що підтверджується шукачем захисту самостійно.
		Щодо політичних поглядів або громадянської позиції заявника у Висновку зазначено, що політичні погляди та громадянська позиція заявника спростовані та не відповідають дійсності, суб`єктивні та об`єктивні елементи ймовірного переслідування відсутні. Зазначене підтверджується тим, що заявник та члени його родини ніколи не належали до членів політичних, опозиційних, громадських, волонтерських, релігійних, військових організацій; висловлювання заявника щодо існування громадянської позиції має формальний характер; заявник, перебуваючи на території рф до 2015 року, не брав участі у жодному з мітингів або акціях спротиву; участь у волонтерській та антиросійській діяльності також відсутня; заявник не брав участі в підписанні антивоєнних петицій поти військового вторгнення рф в Україну, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягувався, а також жодних проблем із владою, правоохоронними чи іншими інстанціями рф не мав; особа не перебуває у розшуку, не проходить по списках екстремістів; заявник протягом 2011  2012 років добровільного проходив строкову службу в рф, що спростовує недостовірні твердження про існування громадянської позиції; історія побутового характеру не приймається, оскільки заявник не зміг повідомити дату такої події (2014 чи 2015 рік) та не повідомив детальний зміст суперечок.
		Щодо мобілізаційної ситуації у рф, у Висновку зазначено, що заявник вказує про те, що до моменту настання повномасштабного вторгнення рф в Україну у нього не виникало потреб у зверненні з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а після 24.02.2022 в рф активувалися мобілізаційні процеси та він як військовозобов`язаний може потрапити під призив до збройних сил. При цьому, документи, що підтверджують факт належності до військовозобов`язаних відсутні, як й відсутня у паспортному документі заявника відмітка військового комісаріату про його відношення до військової повинності. За результатом проведеного аналізу фотографії повістки від 16.04.2023, встановлено факт підробки документу, а саме форма повістки не відповідає дійсності, а саме чинному наказу міністерства оборони рф. Крім того, під час опитування заявника встановлено, що його мати не отримувала повістку, а лише сфотографувала її у співробітників військового комісаріату, проте, повістка не має відривної частини. Також, у документі відсутні серія та номер повістки; зміст та назва приписи у вигляді повістки не відповідають чинному законодавству; адреса місця реєстрації не відповідає дійсності. Отже, копія повістки від 16.04.2023 є підробленим документом, що спеціально виготовлено для введення органів ДМС в оману.
		На переконання міграційного органу, побічним підтвердженням відсутності переслідування в рф через мобілізаційну ситуацію є те, що заявник декілька разів здійснював спроби добровільного повернення до рф, двічі намагався виїхати до невизнаної ПМР, яка перебуває під контролем рф; заявник добровільно звернувся до дипломатичного представництва рф у Республиці Молдова у телефонному режимі задля вирішення свого власного питання щодо в`їзду до Респудліки Молдова; шукачем захисту вирішувалось питання щодо потрапляння до Румунії, Болгарії та Польщі; територіальним органом ДМС проведено аналіз релевантного ІКП з проблематики мобілізації в рф.
		Територіальним органом ДМС зроблено висновок: «Вищезазначене свідчить про відсутність суб`єктивних та об`єктивних елементів ризику; релевантне ІКП та матеріали особової справи вказують на відсутність елементів, пов`язаних із переслідуванням, побоюваннями, дискримінацією, що можуть вплинути на загрозу життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання».
		На переконання міграційного органу, клопотання заявника не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території рф.
		Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання особі додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності (рф) через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
		Головним управлінням ДМС України в Одеській області зроблено загальний висновок по справі  відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину рф на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення від 20.07.2023 №120-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 (т.1 а.с.8 зворот  9, 40).
		В свою чергу, про прийняте рішення від 20.07.2023 №120-23 Головне управління ДМС в Одеській області на адресу ОСОБА_1 сформувало повідомлення від 27.07.2023 №151 (т.1 а.с.10, 86).
		Вважаючи спірне рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №120-23 від 20.07.2023, позивач звернувся до суду з позовною заявою.
		Вирішуючи дану адміністративну справу, суд виходить з такого.
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
		Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
		Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
		Керівництвом з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН (Керівництво УВКБ ООН), яке тлумачить положення Конвенції про статус біженців 1951 року, визначено принципи та критерій надання міжнародного захисту у формі визнання біженцем.
		Директивою Європейського Парламенту та Ради СС від 13.12.2011 № 2011.95/ЕС про стандарти кваліфікації громадян третіх країн або осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту, про єдиний статус біженців або осіб, які мають право на додатковий захист, а також про зміст захисту, що надається, визначено принципи та критерій надання міжнародного захисту, зокрема, у формі визнання біженцем.
		Єдиним критерієм для набуття особою міжнародного захисту є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання біженцем) або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тлумаченні статті 15 Директиви № 2011/95/ЕС.
		При цьому, завдана особі шкода в обох випадках має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи, виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як це визначено пунктом 51 Керівництва УВКБ ООН, або з причин, зазначених у Директиві № 2011/95/ЕС.
		Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити твердження і достовірність переконань заявника, тобто, саме заявник у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява та саме заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
		Аналогічний правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 07.10.2019 у справі № 440/134/19 та від 21.11.2019 у справі № 816/2279/17, який, у відповідності до частини 5 статті 242 КАС України, підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
		ДМС України, у процесі співставлення та аналізу відповідності суб`єктивної та об`єктивної сторін побоювань громадянина рф ОСОБА_1 зазнати серйозної шкоди, у разі повернення до країни громадянської належності, прийняло рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Дослідивши особову справу позивача, суд встановив, що твердження його побоювання бути мобілізованим у рф, які він висловлював під час співбесід та у відповідних заяві і анкету (суб`єктивна сторона заяви), не суперечать загальній інформації по країні походження.
		Історія шукача захисту свідчить про те, що він не був і не є на даний час членом жодної політичної організації, а також не здійснював на території рф активної публічної політичної діяльності, спрямованої на повалення чинної російської влади, не був і не є на даний час відомою публічною особою, що неминуче привернуло б увагу представників компетентних державних органів рф.
		Шукач захисту не згадується як політичний активіст та не фігурує у відкритих інформаційних джерелах.
		Проаналізувавши пояснення заявника, суд установив, що останній, повідомляв загальновідомі факти, які висвітлювалися у засобах масової інформації.
		На користь цього висновку до того ж свідчить, що позивач не зазнавав та не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками, що встановлені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоюванні стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		Також, як установлено матеріалами особової справи, відсутні інформаційні заяви, які б підтверджували непублічне та публічне засудження шукачем захису російської агресії проти України, починаючи з 2014 року, та після повномасштабного вторгнення рф на територію України.
		Окрім того, є важливим момент, що після перетину державного кордону України поза пунктом пропуску, позивач не звернувся без зволікань, як того вимагає стаття 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до компетентного державного органу прикордонної або міграційної служба в із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Прибувши до міста Одеси, заявник також зволікав із зверненням про надання міжнародного захисту і звернувся майже через вісім років після прибуття в Україну, через рік після повномасштабного вторгнення рф в Україну та лише після виявлення порушення правил перебування іноземців в Україні у 2023 році.
		Водночас, при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
		Отож, тривалість проміжків часу між перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність в особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
		Суд враховує, що до матеріалів особової справи позивача долучено лист Управління Служби безпеки України в Одеській області від 01.06.2023 №65/3/3/3876 (т.2 а.с.59) на адресу Головного управління ДМС в Одеській області у якому адресант зазначає, що ОСОБА_1 не прибув до управління для проведення опитування та перевірки обставин за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		Слідуючи з наведеного та виходячи з того, що відповідно до статті 2 Закону України «Про Службу безпеки України» саме до завдань СБУ належить проведення заходів з попередження, виявлення, припинення протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України, ДМС не могла знехтувати позицією УСБУ щодо легалізації на території України громадянина країни-агресора шляхом отримання міжнародного захисту.
		При цьому суд зазначає таке.
		Критерієм для набуття особою додаткового захисту в Україні є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 15 Директиви № 2011/95/ЄС:
		- смертна кара або приведення її у виконання;
		- тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;
		- серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів, що корелюється з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону.
		У Висновку Головного управління ДМС в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який став підставою для прийняття відповідачем спірного рішення, наведена лише оцінка по ситуації в країні походження позивача щодо наявності (відсутності) переслідувань за відмову у відрядження військових на війну в Україну.
		В той же час міграційним органом не був зроблений аналіз загальної актуальної інформації по ситуації в країні походження позивача, у т.ч. щодо повернення до країни громадянської належності громадян рф, які тривалий час знаходились на території України.
		Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року, обґрунтоване побоювання заявника стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної сторони - побоювання заявника (оціночне судження, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї) та об`єктивної сторони - обґрунтованості побоювання (наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними).
		При цьому, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та реальною історією, яка відбулася особисто із заявником.
		Проте, згідно із Керівництвом УВКБ ООН інформація по країні походження, при визначенні статусу біженця, сама по собі не може слугувати доказом того, що саме цей заявник, був учасником зазначених, в цій інформації подій, зазнавав чи беззаперечно зазнає серйозної шкоди у разі повернення.
		Згідно із пунктом 196 параграфа В «Встановлення фактів» Керівництва УВКБ ООН, якщо твердження заявника здаються правдоподібними, однак, він їх документально не підтвердив і у працівника територіального органу ДМС відсутні можливості підтвердити/спростувати, такі його твердження, сумніви тлумачяться на користь заявника, однак, лише у разі відсутності суттєвих підстав для протилежного.
		Разом з тим, у процесі встановлення в обставинах справи шукача захисту наявності/відсутності серйозної та індивідуальної загрози життю через систематичне порушення прав у країні громадянської належності у разі його повернення, слід зокрема керуватися рішеннями Європейського суду з прав людини, які детально тлумачать норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практика використання яких регламентується Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV.
		Із узагальнення практики, яка формується у справах ЄСПЛ («М.О. проти Швейцарії», «Зармаєв проти Бельгії»), слідує, що сама по собі наявність поганих умов не є достатньою для констатування порушення статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - особа повинна довести, що для неї така загроза виникла у зв`язку з індивідуальними обставинами.
		На переконання суду, відповідач в оскаржуваному рішенні не дав відповіді на одне з головних запитань для правильного вирішення питання про визнання (відмову у визнанні) заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме чи підтверджує актуальна інформація по ситуації в країні походження позивача, яка склалась після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України, існування підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту? та чи змушений заявник залишатися в Україні, оскільки існують реальні загрози його життю, безпеці та свободі в країні його походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, внаслідок ситуації, яка склалась в рф після військового вторгнення на територію України, і обумовлена порушенням з боку органів влади рф прав та свобод людей.
		Викладене свідчить про те, що відповідач не дослідив інформацію по країні походження позивача з достовірних джерел та зробив передчасні висновки про очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність щодо нього умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», обмежившись лише оцінкою по ситуації в країні походження позивача щодо наявності (відсутності) переслідувань за відмову у відрядження військових на війну в Україну.
		Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
		Частиною 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
		Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
		Відповідно до ч. 1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Суд зазначає, що під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
		При цьому, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, які належать до його компетенції не є привласненням судом собі таких повноважень і функцій відповідача, оскільки, суд не вирішує в цьому разі питання про надання позивачам статусу біженців або особам, які потребують додаткового захисту, а лише зобов`язує державний орган вчинити дії з повторного розгляду поданих заяв, тобто, зобов`язує його діяти у спосіб, на підставі та в межах повноважень, визначених законодавством.
		Відтак, з урахуванням зазначеного, на підставі встановлених судом фактів та обставин, суд дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення - підлягає задоволенню.
		Суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №120-23 від 20.07.2023, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та підлягає скасуванню, а заява позивача підлягає повторному розгляду, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
		Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі РуїсТоріха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
		Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
		Згідно ч.5 ст.139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 262, 295, КАС України, суд
		В И Р І Ш И В:
		Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення  задовольнити.
		Визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України №120-23 від 20.07.2023, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Учасники справи:
		Позивач  ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );
		Відповідач - Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470).
		 
		 
		Суддя Олена СКУПІНСЬКА

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...