Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/2991/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо.
Надіслано для оприлюднення: 19.04.2024. Зареєстровано: 19.04.2024. Забезпечено надання загального доступу: 22.04.2024.
Дата набрання законної сили: 07.05.2024
Номер судового провадження: 2-а/759/68/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД  М. КИЄВА   
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		ун. № 759/2991/24
		пр. № 2-а/759/68/24
		05 квітня 2024 року м. Київ
		    
		       Святошинський районний суд м. Києва
		під головуванням судді Сенька М.Ф.
		за участю секретаря судового засідання Мирзак А.С.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		І. Позиція сторін у справі
		У лютому 2024 р. позивач звернувся до суду з даним позовом, просить визнати протиправною та скасувати постанову № 959 від 19.10.2023 р. про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 (п`ять тисяч сто гривень) грн., справу про адміністративне правопорушення закрити, стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12.09.2023 р. відповідачем складено протокол про адміністративне правопорушення, відповідно до якого зазначено, що на 27.09.2023 р. ОСОБА_1 був викликаний до ІНФОРМАЦІЯ_2 для призову на військову службу за мобілізацією, проте у визначений день та час не з`явився, чим порушив обов`язок громадян з`являтися за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , що встановлений ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». На підставі даного протоколу відповідачем винесено постанову № 959 від 19.10.2023 р., відповідно до якої позивача визнано винним за абзацом 1 частини 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 грн. 00 коп. Вказану постанову позивач вважає незаконною та необґрунтованою, оскільки містить відомості, що не відповідають дійсності. Постанова винесена без врахування та з`ясування усіх обставин, зокрема, позивач відноситься до категорії осіб, який має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, а саме, належить до категорії «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках». Позивач належить до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні», яка відноситься до переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Кваліфікуюча ознака «повторність», яка була зазначена відповідачем в постанові є неправомірною, позивач протягом останнього року не був підданий адміністративному стягненню. Відповідач не здійснив належну, правильну кваліфікацію адміністративного правопорушення.
		У березні представник відповідача подав відзив на позовну заяву, у задоволенні позову просить відмовити. Зазначає, що позивач є військовозобов`язаним, перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_2, прийняв військову присягу на вірність народу України, є придатним до військової служби. Позивач відмовився від отримання повістки за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 на 27.09.2023 р. та відмовився від підпису про отримання повістки, чим порушив обов`язок громадян - з`являтися за викликом до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, встановлений абзацом 1 частини 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», здійснивши правопорушення під час дії правового режиму особливого періоду. За результатом розгляду винесено постанову № 959 від 19.10.2023 р. щодо притягнення позивача до адміністративної відповідальності, накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 5100 грн. на користь держави. Відповідно до єдиного реєстру військовозобов`язаних «Оберіг», позивач перебував раніше у розшуку, як такий, що ухиляється від проходження військової служби.
		 
		ІІ. Процесуальні дії і рішення суду
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.02.2024 р. визначено головуючого суддю Сенько М.Ф. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 29.02.2024 року відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено проводити судове засідання з повідомленням (викликом) сторін.
		Від позивача надійшла заява, за якою він просив розглянути справу без його участі, на вимогах позову наполягав.
		Представник відповідача у судове засідання не з`явився.
		Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 р.).
		Відповідно до ч. 1-5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		ІІІ. Фактичні обставини справи
		12.09.2023 р. відповідачем складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 2 ст. 210-1 КУпАП та склад правопорушення визначено як «відмова від отримання повістки за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 на 27.09.2023 р. та відмова від підпису про отримання повістки та висловлення наміру ухилятися від призову на військову службу, чим порушено обов`язок громадян - з`являтися за викликом до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, встановлений абзацом 1 частини 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», здійснивши правопорушення під час дії правового режиму особливого періоду.
		Позивач не був належним чином повідомлений про розгляд справи про адміністративне правопорушення оскільки повідомлення про розгляд справи про адміністративне правопорушення від 06.10.2023 р. №К/8015 не було вручено позивачу та було повернуто відповідачу про що засвідчує копія квитанції про відправлення №0311510397148 та трекінг відправлення №0311510397148. За підсумками розгляду справи про адміністративне правопорушення винесено постанову за справою про адміністративне правопорушення № 959 від 19.10.2023 р., яка не була видана нарочно чи вручена поштовим відправленням позивачу. Про існування оскаржуваної постанови позивач дізнався лише 06.02.2024 р. із листа-відповіді ІНФОРМАЦІЯ_2 від 06.02.2024 р. №07/881 (на адвокатський запит представника позивача адвоката Володченка О.М.).
		12.09.2023 р. позивач звернувся із письмовою заявою до відповідача із зазначенням про те, що позивач має право на відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та ч. 4 ст. 35 Конституції України та надав докази, які засвідчують існування вказаних обставин, однак, відповідач відмовляє позивачу у визнанні права на відстрочку від призову під час мобілізації, про що засвідчує лист-відповідь ІНФОРМАЦІЯ_4 від 13.09.2023 р. №ВОБ/7580.
		ІV. Позиція суду та оцінка аргументів учасників розгляду
		Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
		У відповідності до ст. 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
		Так, ст. 210-1 КУпАП встановлена відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, відповідно до частини другої якої повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення такого порушення в особливий період тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
		Частиною третьою ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
		Об`єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, а саме: нез`явлення за викликом до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
		У свою чергу, згідно ст. 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (ст.ст. 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).
		Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
		Відтак, притягнення до відповідальності за ст. 210-1 КУпАП відбувається саме територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
		З матеріалів справи вбачається факт притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210-1 КУпАП у зв`язку з порушенням останнім законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період.
		У той же час, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21.10.1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06.12.1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
		Згідно ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		Крім того, ст. 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		У свою чергу, Закон №3543-XII закріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
		За правилами ст. 1 Закону №3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
		Згідно частини другої ст. 4 Закону №3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
		У відповідності до частин п`ятої та шостої ст. 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.
		Так, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
		У відповідності до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан.
		У свою чергу, ст. 22 Закону №3543-XII встановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
		Так, згідно абзацу першого частини першої вищевказаної статті громадяни зобов`язані, зокрема з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
		Частиною третьої ст. 22 Закону №3543-XII встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
		З аналізу вищевикладених норм вбачається, що чинним законодавством було встановлено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
		На думку суду 12.09.2023 р. відповідачем безпідставно складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 2 ст. 210-1 КУпАП та інкримінований склад правопорушення визначено як «відмова від отримання повістки за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 на 27.09.2023 р. та відмова від підпису про отримання повістки та висловлення наміру ухилятися від призову на військову службу, чим порушено обов`язок громадян - з`являтися за викликом до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, встановлений абзацом 1 частини 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», здійснивши правопорушення під час дії правового режиму особливого періоду. Судом встановлено, що позивач був позбавлений права розгляду справи про адміністративне правопорушення оскільки повідомлення про розгляд справи про адміністративне правопорушення від 06.10.2023 р. №К/8015 не було вручено позивачу та було повернуто відповідачу про що засвідчує копія квитанції про відправлення №0311510397148 та трекінг відправлення №0311510397148. Відповідач фактично позбавив позивача можливості розгляду справи про адміністративне правопорушення та необхідності з`ясування всіх обставин справи, чим грубо порушив положення ст. ст. 277-2, 278, 279, 280 КУпАП. За підсумка розгляду справи про адміністративне правопорушення винесено оскаржувану постанову за справою про адміністративне правопорушення №959 від 19.10.2023 р., яка не була видана нарочно чи вручена поштовим відправленням позивачу. Про існування оскаржуваної постанови позивач дізнався лише 06.02.2024 р. із листа-відповіді ІНФОРМАЦІЯ_4 від 06.02.2024 р. №07/881 (на адвокатський запит представника позивача адвоката Володченка О.М.). Також, відповідач свідомо позбавив позивача права на десятиденне оскарження постанови та спричинив матеріальні збитки пов`язані із подвоєнням суми штрафу у зв`язку із його несплатою протягом строку оскарження. Оскаржувана постанова була прийнята відповідачем в умовах не з`ясування та не встановлення наступних обставин: чи винен позивач у вчинені інкримінованого правопорушення, чи підлягає позивач адміністративній відповідальності, чи є обставини для відстрочки від призову під час мобілізації, тощо. Відповідач не з`ясувавши всіх обставин справи, здійснив грубе порушення положень ст. ст. 277-2, 278, 279, 280 КУпАП.
		12.09.2023 р. позивач звернувся із письмовою заявою до відповідача із зазначенням про те, що він має право на відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абзацу 16 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та ч. 4 ст. 35 Конституції України та надав докази, які засвідчують існування вказаних обставин, однак, відповідач всупереч положенням діючого національного законодавства, прецедентній практиці ЄСПЛ та роз`ясненням Уповноваженого Верховної ради України з прав людини (див. Лист Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини №1218.4/З-37210.3/23/42.2.2 від 08.01.2024 р.) відмовляє позивачу у визнанні права на відстрочку від призову під час мобілізації, про що додатково засвідчує лист-відповідь ІНФОРМАЦІЯ_4 від 13.09.2023 р. №ВОБ/7580. Юридичний склад інкримінованого адміністративного правопорушення за постановою за справою про адміністративне правопорушення №959 від 19.10.2023 визначений як «відмова від отримання повістки на відправку з викликом до ТЦК 27.09.2023 р об 07:00 чим порушено обов`язок громадян передбачений абз. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «України про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», здійснивши правопорушення під час дії правового режиму особливого періоду». Так, відповідач не здійснив належну, правильну кваліфікацію адміністративного правопорушення, оскільки абзацом 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено обов`язок громадянина з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період».
		Матеріали адміністративної справи засвідчують про те, що позивач на дату складення оскаржуваної постанови вже перебував на військовому обліку але не з`явився по повістці на відправку до військової частини, а не по повістці про уточнення даних та проходження ВЛК про що і йде мова в абз.1 ч.1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Сам факт відмови від одержання повістки не становить склад адміністративного правопорушення.
		Позивачем додержані положення ст. 22 та 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. № 3543-XII в редакції від 30.06.2023 р. Згідно абз.16 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» позивач відноситься до категорії осіб, яким належить право відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, він належить до категорії «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках». Так, вказана законодавча норма має бланкетний характер заснований на положеннях ч.4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 р. № 2232-XII в діючій редакції в якій закріплено конституційне право громадян України на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно ст. 35 Конституції України та Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
		Вищим спеціалізованим судом України, у своїй ухвалі від 23.06.2015 р. у справі №5-1583км15, було підтверджено зазначені вище висновки та «визнано необґрунтованими доводи прокурора в касаційній скарзі про те, що обвинувачений Свідок Єгови не відноситься до жодної категорії військовозобов`язаних, визначених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки вказана норма закону передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації й «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законами випадках». Таким випадком є належність обвинуваченого до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» з урахуванням положень Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
		Системний правовий аналіз вищезазначених законодавчих положень засвідчує про те, що позивач не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, однак зазначене право відверто нівелюється та не визнається відповідачем. Обов`язок позивача надавати визначеним органам публічної адміністрації документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» неодноразово був виконаний позивачем. Як вбачається із заяви від 12.09.2023 р. позивач всім серцем прийняв біблійну настанову з Ісаї 2:4 та через своє християнське сумління та глибокі релігійні почуття не може погодитися на військову службу та навчання. При цьому, позивач наголошував на тому, що він не ухиляється від заходів мобілізації та неодноразово просив усно та письмово здійснити заміну виконання військового обов`язку на невійськову (альтернативу цивільну) службу. Такі прохання позивача були засновані на положеннях ст. 35 Конституції України, постанови Кабінету міністрів України №2066 від 10.11.1999 р. та міжнародної/національної прецедентної судової практики. Доказами письмових звернень позивача до відповідача є заява від 12.09.2023 р. разом із додатками, а доказом факту невизнання відповідачем права позивача на відстрочку від призову під час мобілізації є лист-відповідь відповідача від 13.09.2023 р. №ВОБ/7580. Позивач неодноразово надавав відповідачу підтвердження його приналежності до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» (Довідка видана Релігійною організацією «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 04.09.2023 р. №4525), яка у відповідності до положення «Про Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 2066 від 10.11.1999 р., відноситься до переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Як засвідчують докази по справі позивач неодноразово та в межах розумних строків повідомляв відповідача про те, що виконання військового обов`язку та фактичне прибуття за мобілізаційним розпорядженням чи по повістці на відправку до військової частини є неприйнятним для нього та грубим порушенням його конституційного права.
		Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		З матеріалів справи вбачається, що у відповідності до оскаржуваної постанови ОСОБА_1 в період дії особливого періоду та оголошення мобілізації відмовився з`явитися до військової частини у строк, зазначеному в отриманому ним мобілізаційному розпорядженні, повістках, що є порушення вимог частиною третьою ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою ст. 210-1 КУпАП.
		Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів (п.1 ст. 247 КУпАП).
		Стаття 72 КАС України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
		Статтею 252 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. 
		Суд звертає увагу, що вищезазначена правова норма визначає ряд фактичних даних на основі яких посадова особа встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення.
		При цьому, за правилами частини першої ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
		За правилами пункту 3 Розділу I Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 (далі - Положення №2066) на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
		Згідно пункту 4 Розділу II Положення №2066 для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.
		Пунктом 15 Розділу II Положення №2066 визначено, що рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п`яти календарних днів видається заявникові та надсилається у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.
		У свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 р. №195 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу.
		Оскільки позивач має право на виконання свого військового обов`язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу, тому останній заявив про своє бажання скористатись правом альтернативної служби.
		Всупереч протиправним твердженням відповідача відносно вчинення порушення в особливий період за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП суд наголошує на тому, що позивач не був підданий адміністративному стягненню протягом останнього року, а прив`язка до умови « вчинення такого порушення в особливий період» не є юридично прийнятною та виправданою, оскільки відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод можуть встановлюватись в умовах воєнного стану.
		Так, ст. 64 Конституції України не встановлює рестрикційні обмеження конституційних прав під час військового чи надзвичайного стану. Натомість, спеціальним правовим актом, зокрема, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» порядок такого обмеження встановлено. Згідно п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», лише указом Президента України про введення воєнного стану визначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Як вбачається із п. 3 Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені ст. ст. 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України. 
		Проте, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 р. конституційні права передбачені ст. 35 Конституції України не обмежено. А отже, гарантоване частиною 4 ст. 35 Конституції право позивача на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою не скасовано.
		Стосовно посилання відповідача на п. 16 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» як на підставу у відмові в реалізації права на заміну військового обов`язкову невійськовою службою необхідно зазначити наступне. Як вбачається зі змісту ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», зазначена норма визначає права військового командування разом із військовими адміністраціями запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану. Поряд з цим, в матеріалах адміністративної справи відсутні будь-які докази чи інформація щодо прийняття відповідною військовою адміністрацією чи військовим командуванням відповідних рішень, якими б обмежувалось проходження альтернативної служби. Крім того необхідно зазначити, що обмеження проходження альтернативної служби не є тотожним відмові в проходженні альтернативної служби, оскільки вислів «обмеження проходження» стосується лише осіб, які відбувають (виконують) альтернативну службу, що також підтверджує неправильне застосування Відповідачем вказаної норми матеріального права.
		Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час війни не визначена. У ч. 4 ст. 35 Конституції України передбачено, що у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
		Із викладеного вбачається, що хоча ст. 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України, а також те, що громадяни відбувають військову службу відповідно до закону, водночас із вказаної конституційної норми є виключення, передбачене ч. 4 ст. 35 Конституції України.
		Тобто, ч. 4 ст. 35 Конституції України є спеціальною по відношенню до ст. 65 Конституції України, оскільки становить конституційно-правове виключення щодо проходження військової служби громадянами, релігійні переконання яких не допускають проходження військової служби. При цьому, таке виключення стосується проходження не тільки строкової військової служби, а й всіх інших видів військової служби, зокрема і військової служби під час мобілізації.
		Зазначене твердження ґрунтується на ч. 4 ст. 35 Конституції України, яка передбачає заміну альтернативною (невійськовою) службою саме «виконання військового обов`язку» в цілому, який, в свою чергу, згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», включає, зокрема, і проходження військової служби. До того ж, відповідно до ч. 6 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» до видів військової служби належить як строкова військова служба, так і військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Поряд з цим, відповідачем не наведено жодних мотивів не застосування права на заміну військової служби на час мобілізації невійськовою службою безпосередньо на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України як норми прямої дії згідно ч. 3 ст. 8 Конституції України. 
		Вищий спеціалізований суд України в ухвалі від 23.06.2015 р. у справі №5-1583км15, залишаючи без змін виправдувальний вирок щодо учасника релігійного об`єднання Свідків Єгови суду першої інстанції та відповідну ухвалу апеляційного суду, підтвердив, що гарантії ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини) поширюються на вищезазначені релігійні переконання, а притягнення до кримінальної відповідальності особи за реалізацію своїх релігійних переконань шляхом відмови від проходження військової служби є порушенням вказаної статті Конвенції, а відсутність механізму проходження альтернативної служби під час мобілізації не спростовують висновок суду про наявність підстав для виправдання особи.
		Відповідач помилково посилається на ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» як на підставу встановлення обмежень прав громадян на проходження альтернативної служби, оскільки зазначена норма не встановлює таких обмежень. Натомість, як визначено ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу», що також дає підстави стверджувати, що право на заміну військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою гарантоване та реалізується безпосередньо згідно Конституції України як окремій та достатній правовій підставі.
		Згідно ч. 5 ст. 7 КАС України «якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України».
		Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право держави зобов`язувати своїх громадян проходити військову службу не є абсолютним. Воно обмежується правом кожної людини на відмову від несення військової служби з міркувань совісті і релігії, закріпленому у ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Військова служба накладає важкий тягар на окремих громадян. Необхідно знайти баланс між необхідністю розділити тягар військової служби та совістю (віросповіданням) особи.
		Особливе значення для національної правової системи має практика Європейського суду з прав людини та судове рішення у справі «Баятян проти Вірменії», заява № 23459/03, від 7.07.2011 р., п. 110-112, п. 117, п. 128, та «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації» від 10.06.2010 р. (заява № 302/02), пункти 149, 150, якими було визначено обов`язок держави забезпечити учасникам релігійної організації Свідків Єгови право на альтернативну службу. Так, у пп. 110-112 рішення у справі «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) [ВП] від 7.07.2011 р. (заява №23459/03), Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу Свідка Єгови засудженого в кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби, зазначив, що «несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов`язком служити в армії і переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним і значущим, що на нього поширюються гарантії ст. 9 Конвенції ….Європейський суд вважає, що неявка заявника для проходження військової служби була проявом його релігійних поглядів. У зв`язку з цим притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову складає втручання в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Конвенції.».
		Більше того, Європейським судом з прав людини неодноразово досліджувалось та було встановлено, що захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зброю», а їх зумовлене глибокими релігійними переконаннями право не нести військову службу у будь-якій формі, у зв`язку із чим Держава має забезпечити таким особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку.
		Після зазначеного рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі Баятяна, Європейський суд виніс ще кілька рішень проти різних держав за недотримання прав осіб, більшість з яких були Свідками Єгови, які відмовляються від військової служби з міркувань совісті (рішення у справі «Цатурян проти Вірменії» (Tsaturyan v. Armenia) від 10.01.2012 р. (заява №37821/03); «Бухаратян проти Вірменії» (Bukharatyan v. Armenia) від 10.01.2012 р. (заява №37819/03); «Ерчєп проти Туреччини» (Ercep v. Turkey) від 22.11.2011 р. (заява № 43965/04); «Феті Демірташ проти Туреччини» (Feti Demirtaє v. Turkey) № 5260/07 від 17.01.2012 р.; «Тархан проти Туреччини» (Tarhan v. Turkey) № 9078/06 від 17.07.2012 р.; «Булду та інші проти Туреччини» (Buldu and others v. Turkey) № 14017/08 від 3.06.2014 р.; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece) від 15.09.2016 р. (заява № 66899/14); «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» (Mushfig Mammadov and others v. Azerbaijan) від 17.10.2019 р. (заява № 14604/08); «Телятніков проти Литви» (Teliatnikov v. Lithuania) від 7.06.2022 р. (заява № 51914/19); «Адян та інші проти Вірменії» (Adyan and others v. Armenia) від 12.10.2017 р. (заява №75604/11)).
		У справі «Мамедов Мушфіг та інші проти Азербайджану» Європейський суд звернув увагу, що «військова окупація територій Азербайджану Республікою Вірменія», та «необхідність захисту територіальної цілісності держави» не може розглядатися як підстава для обмеження прав Свідків Єгови на відмову від проходження військової служби на підставі несумісних із нею релігійних переконань.
		Суд приходить до переконання про неправомірність оскаржуваної постанови щодо вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210-1 КУпАП щодо порушення останнім законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію з огляду на незабезпечення ОСОБА_1 можливості реалізувати його право на альтернативну (невійськову) службу. З огляду на викладене, позовні вимоги є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.
		V. Розподіл судових витрат
		У відповідності до положень ст. 139 КАС України суд відносить судові витрати за рахунок відповідача.
		На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 72-77, 90, 241-242, 244-246, 250-251, 255, 286, 295 КАС України, ст. 35 Конституції України, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. №2066, суд 
		 
		УХВАЛИВ:
		Позовні вимоги ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Ленінградським РУ ГУ МВС України у м. Києві 17.02.1998 р.н. реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) задовольнити в повному обсязі.
		Визнати протиправною та скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_1 № 959 від 19.10.2023 р. за справою про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Ленінградським РУ ГУ МВС України у м. Києві 17.02.1998 р.н. реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 5 100 (п`ять тисяч сто гривень) грн. 
		Справу про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП відносно ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 . Паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Ленінградським РУ ГУ МВС України у м. Києві 17.02.1998 р.н. реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) - закрити. 
		Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: НОМЕР_3 ; адреса місцезнаходження: АДРЕСА_1.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 . Паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Ленінградським РУ ГУ МВС України у м. Києві 17.02.1998 р.н. реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 536,80 (п`ятисот тридцять шість гривень вісімдесят копійок) грн.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ст. 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
		Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		 
		 
		 
		Суддя: М.Ф. Сенько

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...