Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 701/640/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 26.04.2024. Забезпечено надання загального доступу: 26.04.2024.
Дата набрання законної сили: 19.04.2024
Номер судового провадження: 61-4826ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала
		Іменем України    
		    
		19 квітня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 701/640/20
		провадження № 61-4826ск24 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Карпенко О. В., Новікова О. М., у справі за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Маньківська районна державна нотаріальна контора, про встановлення факту належності документів та визнання заповіту недійсним,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У липні 2020 року  ОСОБА_1  звернулась до суду з позовом до  ОСОБА_2 , третя особа - Маньківська районна державна нотаріальна контора, про встановлення факту належності документів та визнання заповіту недійсним.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який за життя, 02 липня 2013 року, склав заповіт, яким заповів ОСОБА_4 належну йому земельну ділянку, площею 1,1953 га, яка розташована на території Молодецької сільської ради, Маньківського району, Черкаської області.
		 
		Відповідно до довідки Молодецької сільської ради від 21 травня 2020 року вказаний заповіт ОСОБА_3 неодноразово змінювався, а саме: 18 жовтня 2017 року за реєстровим номером № 49, 14 серпня 2019 року за реєстровим номером № 20, та останнім спадкоємцем вказано ОСОБА_2 , яка не має родинних відносин із заповідачем.
		 
		04 червня 2020 року Маньківська районна державна нотаріальна контора повідомила, що внаслідок смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , заведено спадкову справу № 226 за 2019 рік. За прийняттям спадщини звернулись: 11 грудня 2019 року - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_2 Свідоцтво про право на спадщину не видавалося.
		 
		12 березня 2020 року постановою державного нотаріуса Маньківської районної державної нотаріальної контори Шевченко Н. Г., відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом брата  ОСОБА_3 . Постанова мотивована тим, що не надано правовстановлюючі документи щодо належності майна, а саме на земельну ділянку.
		 
		Між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 наявні родинні стосунки, вони є рідними братом і сестрою, ОСОБА_1 є спадкоємицею за законом другої черги, яка прийняла спадщину, інших спадкоємців за законом не має, при визнанні заповіту на користь ОСОБА_2 , недійсним, позивач успадковує майно ОСОБА_3 .
		 
		ОСОБА_1 не погоджується із оспорюваним заповітом від 14 серпня 2019 року від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , яким він заповів їй усе своє майно. 
		 
		Позивачка вважала, що оспорюваний заповіт складено із порушенням форми та порядку посвідчення заповіту, і заповіт посвідчений неповноважною особою. Заповідач напередодні своєї смерті проходив курс лікування, отримував препарати, через які, на думку позивача, не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними на момент посвідчення оспорюваного заповіту, порушено вільне волевиявлення заповідача і заповіт не відповідає його внутрішній волі, що і змусило позивача звернутись з відповідним позовом до суду.
		 
		13 жовтня 2022 року від адвоката Мельника В. В. в інтересах ОСОБА_1 до суду було подано заяву про залишення позову без розгляду а саме: в частині встановлення факту належності документів та встановлення факту родинних відносин.
		 
		ОСОБА_1 просила: 
		визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений 14 серпня 2019 року секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради Пушкаренко Н. І., зареєстрований в реєстрі за № 20.
		 
		Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 03 листопада 2023 року в складі судді: Маренюка В. Л., позов ОСОБА_1 задоволено. 
		 
		Визнано недійсним заповіт ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений 14 серпня 2019 року секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради Н. І. Пушкаренко, зареєстрований в реєстрі за № 20.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: 
		оспорюваний заповіт від 14 серпня 2019 року складений з порушенням вимог щодо його посвідчення, тому такий заповіт відповідно до статті 1257 ЦК України є нікчемним, який не породжує для сторін юридично-правових наслідків;
		оспорений заповіт посвідчений секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради в с. Молодецьке, Маньківського району, Черкаської області 14 серпня 2019 року. 14 серпня 2019 року ОСОБА_3 не перебував у с. Молодецьке, Маньківського району, Черкаської області, а перебував у смт. Маньківка у КНП «Маньківська ЦРЛ» на лікуванні, що було підтверджено свідками по справі та безпосередньо секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради Пушкаренко Н. І. Секретар виконавчого комітету Молодецької сільської ради Н.І. Пушкаренко посвідчуючи оскаржуваний заповіт не зазначила, відомості щодо лікарні де посвідчувався даний заповіт;
		секретарем сільської ради у порушення підпункту 1.6 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом МЮ України №3306/5 від 11 листопада 2011 року не роз`яснено заповідачу зміст статті 1307 ЦК України щодо нікчемності заповіту на майно, яке є предметом спадкового договору, а також не роз`яснено заповідачу його інших прав, які передбачені ЦК України, а саме статтями 1236, 1237, 1238, 1240, 1244, 1249, 1253 ЦК України, оскільки такі відомості відсутні в оскаржуваному заповіті;
		згідно рішення виконавчого комітету Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області № 4 від 26 січня 2016 року, обов`язки по вчиненню нотаріальних дій у виконавчому комітеті Молодецької сільської ради покладено на секретаря сільської ради Пушкаренко Н. І., а оспорюваний заповіт посвідчено секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради Пушкаренко Н. І.
		пункт 17 Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року за № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» встановлює, що заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається. Постанова Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року за №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлює, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Таким чином, суд зробив висновок, що оспорюваний заповіт від 08 лютого 2019 року складений з порушенням вимог щодо його посвідчення.
		 
		Ухвалою Маньківського районного суду Черкаської області від 14 листопада 2023 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - Шуляк Ю. Л. про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
		 
		Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:
		оскільки позовні вимоги задоволено, відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат на користь відповідача  ОСОБА_2 .
		 
		Постановою Черкаського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2  - адвоката Шуляк Ю. Л. задоволено частково. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 03 листопада 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 40 000,00 грн витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції та 42 370,00 грн витрат, пов`язаних з проведенням експертизи. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 630,60 грн судового збору за подачу апеляційної скарги.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
		звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як підставу недійсності заповіту, посилалась на те, що заповіт складено із порушенням форми та порядку посвідчення заповіту, те, що заповіт посвідчений неповноважною особою, а також з підстав того, що заповідач не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними на момент посвідчення оскаржуваного заповіту, порушено вільне волевиявлення заповідача і заповіт не відповідає його внутрішній волі;
		нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Так, відповідно до частина перша статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. При цьому, враховуючи, що за розташуванням ця стаття є останньою у Главі 85 ЦК України про спадкування за заповітом, за правилами розміщення правових норм статті 1257 встановлює правові наслідки саме тих вимог, які викладені до форми та посвідчення заповіту у главі 85 ЦК України. Виходячи з наведеного недотримання будь-яких інших вимог не може мати наслідком недійсність заповіту на підставі частини першої статті 1257 ЦК України. Тобто контекстуальний аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтями 1247-1249, 1253. Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17;
		у законодавстві існує загальнодозвільний підхід щодо можливості особи, яка опинилася в різних життєвих ситуаціях, скласти заповіт, який може бути посвідчений доволі широким і різноманітним колом осіб, зазначених у статті 1252 ЦК України. Призначення цього - переконатись у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати їй можливість її виразити, а особам, до спадкування якими прагнув заповідач, - отримати це майно у спадщину. Тому штучно віднаходити причини для того, аби визнати заповіт недійсним, зокрема з тих підстав, що уповноважена особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт не за місцем проживання заповідача, видається вкрай нерозумним. Не відповідає це і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача. Викладене дозволяє дійти висновку про юридичну необґрунтованість визнання заповіту недійсним лише в разі його посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування не за місцем проживання заповідача. За відсутності норми, якою передбачався би негативний наслідок за вказаних обставин, у суду немає підстав для визнання заповіту недійсним. Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які визначені в ЦК України. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постанові Верховного суду від 18 серпня 2021 року у справі № 551/335/18 (провадження № 61-12826св20);
		законодавством також вимагається вказівка місця складання заповіту. У постанові від 06 липня 2022 року у справі № 681/196/20 Верховний Суд дійшов висновку, що при викладенні частини першої 1247 ЦК України «місце складення» використано поряд із «письмовою формою». У доктрині та судовій практиці під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторони (сторін) та/або його фіксація. Проте розуміння «місця складення заповіту» як певного місця де здійснюється вираження волі спадкодавця, не дозволяє кваліфікувати вказівку на місце як елемент письмової форми. Під змістом правочину у доктрині та судовій практиці розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Аналіз положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати, що зміст заповіту складає розпорядження заповідача відносно належних йому прав та обов`язків. Тобто розпорядження, як правило, про призначення спадкоємців та розподіл між ними належних спадкодавцю прав та обов`язків. Натомість «місце складення заповіту» сутністно відмінна від розпоряджень спадкодавця, спрямованих на визначення юридичної долі його прав та обов`язків. «Місце складення заповіту» не належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є реквізитом заповіту. Відсутність у заповіті вказівки на місце його складення не має наслідком його недійсність (нікчемність або оспорюваність).
		судом встановлено, що 14 серпня 2019 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_2 все своє майно, яке належатиме йому на день смерті, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось і взагалі все те, на що він за законом матиме право. Заповіт посвідчено в лікарні, без зазначення її адреси, у зв`язку з хворобою заповідача секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради Пушкаренко Н. І .. Зміст статей 1241, 1254 ЦК України при посвідченні оспорюваного заповіту заповідачу було роз`яснено. Заповіт містить час його посвідчення та позначення, що його прочитано вголос та підписано власноручно ОСОБА_3 . Згідно з рішенням Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області № 1-2/У11 від 10 листопада 2015 року, секретарем Молодецької сільської ради обрано Пушкаренко Н. І. , депутата сільської ради. Доручено Пушкаренко Н. І. , секретарю сільської ради, здійснювати функції секретаря виконавчого комітету сільської ради (т. 1 а. с.137). Відповідно до рішення виконавчого комітету Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області № 4 від 26.01.2016, обов`язки по вчиненню нотаріальних дій у виконавчому комітеті Молодецької сільської ради покладено на секретаря сільської ради Пушкаренко Н. І. (т. 1, а. с. 134). Згідно з пункту 2.1 порядку Пушкаренко Н. І. була наділена повноваженнями на посвідчення заповіту ОСОБА_3 від 14 серпня 2019 року, як секретар Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області проте, в самому заповіті зазначено «секретар виконавчого комітету» замість вірного «секретар сільської ради», що не впливає на чинність оспорюваного заповіту. Тому ОСОБА_3 реалізував своє право на заповіт, звернувшись до сільської ради, заповіт складено у письмовій формі, підписано заповідачем та посвідчено секретарем Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області Пушкаренко Н. І., повноваження якої по вчиненню нотаріальних дій підтверджено відповідними рішеннями сільської ради, а отже заповіт від 14 серпня 2019 року підписаний та складений з дотриманням вимог визначених ЦК України щодо порядку та форми посвідчення заповіту. Втім суд першої інстанції, вважаючи, що позов підлягає задоволенню, не врахував, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;
		у постанові від 12 березня 2020 року у справі № 716/1051/17 за позовом про визнання заповіту недійсним, Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач просив на підставі частини першої статті 1257 ЦК України визнати недійсним правочин, для якого законом встановлена нікчемність, і суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позовної давності, то судові рішення в оскарженій частині підлягають зміні, оскільки вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 за позовом про тлумачення заповіту та за зустрічним позовом про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою позивача за первісним позовом, Верховний Суд дійшов висновку про те, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Тому висновок суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним з підстав порушення вимог щодо його форми та посвідчення є неправильними, оскільки нікчемний правочин не може бути визнаний недійсним;
		після закриття підготовчого провадження позивач відмовився від позовних вимог в частині встановлення факту належності документів та факту родинних відносин, а також позивач подав заяву про уточнення позовних вимог, змінивши мотиви позовних вимог в частині визнання заповіту недійсним. Суд першої інстанції не розглядав вимоги позивача про встановлення факту належності документів та факту родинних відносин, прийнявши відмову позивача від них. Подаючи заяву про уточнення позовних вимог після закінчення підготовчого провадження, жодних поважних підстав до поновлення пропущеного строку для подачі такої заяви позивач не зазначила. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази виконання вимог частини п`ятої статті 49 ЦПК України, а саме не надано доказів направлення копій такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи, на що, зокрема, посилається і скаржник в апеляційній скарзі. На ряду з цим, суд першої інстанції, прийнявши уточнений позов, розглядав позов по суті, перевіряючи оспорюваний заповіт лише на предмет його відповідності частини першої статті 1257 ЦК України. Поза увагою суду залишилась основна підстава недійсності заповіту від 18 жовтня 2017 року на яку посилалась позивач, а саме частини другої статті 1257 ЦК України, що оспорюваний заповіт складений ОСОБА_3 в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій і не міг ними керувати.
		відповідно до статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Вимоги про визнання заповіту недійсним з цієї підстави вирішуються з урахуванням як висновку судової психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують або спростовують доводи позивача про те, що в момент його вчинення особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій статтею 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. В процесі розгляду справи судом двічі призначалась судово-психіатрична експертиза стану ОСОБА_3 в момент підписання оспорюваного заповіту. Згідно з висновком повторної посмертної судово-психіатричної експертизи № 870 від 21 серпня 2023 року, відповісти на питання: «Чи міг ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 14 серпня 2019 року, під час складення заповіту усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними?» - не виявляється можливим. Матеріали справи та надана медична документація не містять свідчень про те, що призначене лікування ОСОБА_3 , з урахуванням його індивідуально-психологічних властивостей та поставленого йому діагнозу могло вплинути на здатність останнім усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
		на підставі викладених норм права, досліджених доказів, пояснень сторін та їх адвокатів, апеляційний суд зробив висновок про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, оскільки оспорюваний заповіт по відображенню дійсного волевиявлення заповідача відповідає вимогам закону. Крім того, зміст пояснень допитаних в суді першої інстанції свідків не містить інформації про те, що ОСОБА_3 в момент складання та посвідчення заповіту 14 серпня 2019 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також мав будь-які психічні вади здоров`я, що позначилися на його поведінці та волевиявленні. Посилання позивача на те, що ОСОБА_3 на час складання та посвідчення спірного заповіту 14 серпня 2019 року знаходився під впливом сильнодіючих ліків, які він вживав в зв`язку з хворобою, що могло позначитися на його стані та можливості усвідомлювати значення своїх дій та (або) спроможність керувати ними, а також на його волевиявлення, не підтверджено належними та допустимими доказами. Матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що ОСОБА_3 на момент складання нового заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а відтак відсутні підстави для визнання заповіту від 14 серпня 2019 року недійсним. Отже, оспорюваний заповіт за формою, порядком його посвідчення, відображення дійсного волевиявлення заповідача відповідає вимогам закону, а тому підстави для визнання його недійсним, з мотивів наведених в позовній заяві, відсутні. Тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду інстанції скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову про визнання заповіту недійсним. На ряду з цим, апеляційний суд врахував, що судом прийнято відмову позивача від позовних вимог про встановлення факту;
		при розподілі судових витрат апеляційний суд зробив висновки про те, що оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, тому пропорційно за подання апеляційної скарги із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 630,60 грн судового збору;
		окрім цього, ОСОБА_2 сплачено 42 370,00 грн за проведення експертизи, що підтверджено копіями квитанцій. Враховуючи, що висновком повторної посмертної судово-психіатричної експертизи № 870 від 21 серпня 2023 року спростовано доводи позову щодо визнання заповіту недійсним з підстав визначених частиною другою статті 1257 ЦК України, є підстави для стягнення витрат за проведення даної експертизи із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 ;
		у відзиві на позов, поданому представником ОСОБА_2 - адвокатом Шуляк Ю. Л., було зазначено, що орієнтовний розрахунок суми витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції становить 15 000 грн, розмір та умови оплати визначені відповідним договором про надання правової допомоги, зокрема: попередня усна консультація клієнта - 2 500 грн, ознайомлення з позовною заявою - 2 500 грн, складання та подання відзиву - 5 000 грн, письмові пояснення - 5 00 грн/документ; участь у судовому засіданні - 2 500 грн. Було зазначено, що розмір понесених відповідачем витрат буде змінюватись в залежності від обсягу виконаних адвокатом робіт. 03 червня 2020 року відповідач сплатила гонорар в сумі 20 000,00 грн, що підтверджується квитанцією.  Після ухвалення судом першої інстанції рішення представник ОСОБА_2 - адвокат Шуляк Ю. Л. у межах строків звернулась до суду із клопотанням про стягнення судових витрат та ухвалення судового рішення. Просила суд стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 55 000,00 грн витрат на правничу допомогу та 42 370,00 грн витрат за проведення експертизи;
		на підтвердження витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції стороною відповідача було надано договір про надання правничої допомоги від 03 червня 2020 року, квитанцію № 948825 від 03 червня 2020 року на суму 20 000,00 грн про оплату послуг адвоката Шуляк Ю. Л., квитанцію № 948836 від 03 листопада 2023 року на суму 35 000,00 грн про оплату послуг адвоката Шуляк Ю. Л.Матеріали справи підтверджують реальність таких послуг, оскільки представництво впродовж всього розгляду справи здійснювалося адвокатом Шуляк Ю. Л. на підставі вищевказаного договору від 03 червня 2020 та ордеру на надання правничої допомоги від 05 серпня 2020 року. Зокрема, адвокат складала процесуальні документи, брала участь у судових засіданнях, що свідчить про наявність підстав для стягнення таких витрат на користь відповідача. В той же час, представник позивача клопотав про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу посилаючись на їх неспівмірність та недоведеність. Апеляційний суд зауважив, що при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Відповідачем підтверджено факт оплати правничої допомоги письмовими доказами у справі, проте враховуючи розмір витрат, апеляційний суд дійшов висновку про зменшення їх розміру до 40 000,00 грн.
		 
		Постановою Черкаського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Шуляк Ю. Л. задоволено частково. Ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 14 листопада 2023 року скасовано.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
		при скасуванні основного рішення втрачає силу й ухвала про відмову в прийняття додаткового рішення. Отже, відсутні підстави перевіряти законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали, якою вирішувалось питання про відшкодування відповідачу судових витрат за наслідком відмови в задоволенні позову, оскільки ця відмова була скасована судом вищої інстанції.
		 
		ОСОБА_1 29 березня 2024 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Черкаського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		 
		У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі,  ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що повний текст постанови отримано поштою 29 лютого 2024 року. На підтвердження указаних обставин суду надано супровідний лист Черкаського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року про направлення учасникам справи копії постанови, конверт, адресований Черкаським апеляційним судом ОСОБА_1 з номером штрихкодового ідентифікатора № 0600250985646 та роздруківку з сайту АТ «Укрпошта» про вручення указаного поштового відправлення 29 лютого 2024 року.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року). 
		 
		Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України).
		 
		Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.
		 
		Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 04 травня 2020 року у справі № 658/3308/17; від 03 жовтня 2023 року у справі № 295/8904/22; від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21; від 07 лютого 2024 року у справі № 311/2297/21; від 20 січня 2022 року у справі № 234/11607/20; від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10798/14-ц; від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17; від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20; від 17 серпня 2021 року у справі № 910/19210/15; від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15; від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19; від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17; від  20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20; від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17; від 29 січня 2019 року у справі № 369/7921/21; від 22 березня 2018 року у справі № 910/9111/17; від 22 січня 2020 року у справі № 551/1136/17; від 15 вересня 2021 року у справі № 161/7163/20; від 20 грудня 2023 року у справі № 569/20104/21, а також суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що: 
		позивач скористався своїм правом відмовитися від частини позовних вимог, проте будь-якого уточнення, як зазначає апеляційний суд, не було;
		посвідчуючи оспорений заповіт секретар виконавчого комітету Молодецької сільської ради Пушкаренко Н. І. не зазначила, що такий був посвідчений не в приміщенні сільської ради, також відсутні будь-які відомості щодо лікарні, у якій посвідчувався заповіт. Під час перебування ОСОБА_3 на лікуванні звернення до головного лікаря Маньківської ЦРЛ щодо можливості посвідчення заповіту від імені ОСОБА_3 не було. Судами встановлено, що ОСОБА_3 під час складення заповіту перебував у лікарні. При складанні заповіту та його посвідченні секретарем селищної ради не було дотримано процедури, регламентованої ЦК України, що обумовлює його нікчемність та можливість перевірити справжню волю спадкодавця на розпорядження своїм майном. У спірному заповіті чітко вбачається порушення його посвідчення. А саме: посвідчення його без свідків, оскільки це прямо передбачено частиною другою статті 1253 ЦК України, так як на момент складання заповіту ОСОБА_3 перебував у лікарні на лікуванні. Тому посвідчення заповіту повинно було здійснюватися відповідно до вимог частини другої, п`ятої, шостої статті 1253 ЦК України у присутності не менше двох свідків із зазначенням у текст заповіту відомостей про особу свідків, які повинні поставити свій підпис; 
		суд апеляційної інстанції мав би звернути увагу та використати правову позицію у постанові Верховного суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 про те, що заповіт може бути визнаний недійсним лише з тих підстав, які прямо зазначені у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України;
		не можна погодитись з висновком апеляційного суду , що для з`ясування чи було волевиявлення заповідача вільним та чи відповідало воно його волі потрібно призначати психіатричну експертизу. Яким чином має бути проведена психіатрична експертиза після смерті особи, якщо вона померла, та яким чином експерт встановить відомості про фізичний чи психічний тиск з тексту оскарженого рішення незрозуміло;
		Верховний Суд у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 відступив від правових висновків у справі № 323/3359/17, на які посилався апеляційний суд у постанові щодо неналежного способу захисту. Таким чином, вибраний позивачем спосіб захисту є правильним, а тому висновки апеляційного суду є помилковими;
		до апеляційної скарги представник відповідача - адвокат Шуляк Ю. Л. не подала попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які відповідач поніс або які очікує понести у зв`язку з розглядом справи в апеляційному суді. Окрім цього, суми судових витрат відповідача стосувалися саме понесених витрат на правничу допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції та були оцінені судом з іншими доказами у сукупності і ухвалою від 14 листопада 2023 року у задоволенні заяви представника Шуляк Ю. Л. було відмовлено. У свою чергу, ініціюючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесену у зв`язку з апеляційним переглядом справи, відповідач не долучив попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат та не вказав, якою саме є суми понесених витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, яку він просить стягнути з позивача, тому апеляційний суд прийняв незаконне рішення щодо стягнення з позивача судових витрат.
		 
		У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
		 
		Апеляційний суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		 
		За життя, 02 липня 2013 року, ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_4 належну йому земельну ділянку площею 1,1953 га, яка розташована на території Молодецької сільської ради, Маньківського району, Черкаської області.
		 
		18 жовтня 2017 року  ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_1 все своє майно, яке належатиме йому на день смерті, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось і взагалі все те, на що він за законом матиме право.
		 
		14 серпня 2019 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_2 все своє майно, яке належатиме йому на день смерті, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось і взагалі все те, на що він за законом матиме право.
		 
		Відповідно до довідки Молодецької сільської ради від 21 травня 2020 року заповіт ОСОБА_3 неодноразово змінювався, а саме: 18 жовтня 2017 року за реєстровим номером № 49, 14 серпня 2019 року за реєстровим номером № 20, та останнім спадкоємцем вказано ОСОБА_2 , яка не має родинних відносин із заповідачем.
		 
		04 червня 2020 року Маньківська районна державна нотаріальна контора повідомила, що по факту смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , заведено спадкову справу № 226 за 2019 рік. За прийняттям спадщини звернулись: 11 грудня 2019 року - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_2 Свідоцтво про право на спадщину не видавалось.
		 
		12 березня 2020 року постановою державного нотаріуса Маньківської районної державної нотаріальної контори Шевченко Н. Г., відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом брата ОСОБА_3 . Постанова мотивована тим, що не надано правовстановлюючі документи щодо належності майна, а саме на земельну ділянку, як того вимагає пункт 4.15 пункту 4 глави 1 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
		 
		КНП «Маньківська центральна районна лікарня» Маньківської районної ради Черкаської області листом № 843 від 24 липня 2020 року, який надано на адресу суду, повідомила, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно перебував на стаціонарному лікуванні у КНП «Маньківська ЦРЛ» із 12 серпня 2019 року по 23 серпня 2019 року.
		 
		За період лікування межі закладу хворий не покидав, ОСОБА_3 пересувався із допомогою сторонніх осіб у межах палати по причині важкого загального стану обумовленого хворобою. Під час перебування ОСОБА_3 на лікуванні до головного лікаря Маньківської ЦРЛ звернень щодо можливості посвідчення заповіту від імені ОСОБА_3 не було.
		 
		В процесі розгляду справи судом двічі призначалась судово-психіатрична експертиза стану ОСОБА_3 в момент підписання оспорюваного заповіту.
		 
		На підставі ухвали Маньківського районного суду Черкаської області від 17 вересня 2021 року проведена посмертна судово-психіатрична експертиза і надано висновок № 360 від 30 вересня 2021 року за якою ОСОБА_3 станом саме на 14 серпня 2019 року, тобто на час складання заповіту, виявляв ознаки важкого психічного розладу - органічного психічного розладу - через що не міг усвідомлювати значення своїх дій надавати їм належну оцінку та керувати ними.
		 
		Ухвалою Маньківського районного суду Черкаської області від 02 лютого 2022 року висновок судово - психіатричного експерта № 360 від 30 вересня 2021 визнано таким, що викликає сумніви в його правильності та призначено по даній справі повторну посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручити експертам ДУ «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України». Витрати по проведенню експертизи покладено на ОСОБА_2 . Ухвала мотивована тим, що в ході проведення експертизи, експерти використовували, в тому числі матеріали цивільної справи № 701/640/20 та медичну документацію (медичну карту стаціонарного хворого № 2344 в оригіналі, її копію та відтворений друкований текст медичної карти стаціонарного хворого № 2344), в яких в судовому засіданні виявили розбіжності що могли, на думку суду, вплинути на висновок зроблений експертами. Крім того, були враховані письмові покази свідка ОСОБА_4 , яка не була допитана безпосередньо в судовому засіданні, однак направила їх до суду в письмовому вигляді, тому висновок № 360 від 30 вересня 2021 викликає сумніви в його правильності.
		 
		Відповідно до висновку повторної посмертної судово-психіатричної експертизи № 870 від 21 серпня 2023 року, відповісти на питання: «Чи міг ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 14 серпня 2019 року, під час складення заповіту усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними?» - не виявляється можливим. 
		 
		Апеляційний суд встановив, що заповіт посвідчено в лікарні, без зазначення її адреси, у зв`язку з хворобою заповідача секретарем виконавчого комітету Молодецької сільської ради Пушкаренко Н. І . Зміст статей 1241, 1254 ЦК України при посвідченні оспорюваного заповіту заповідачу було роз`яснено. Заповіт містить час його посвідчення та позначення, що його прочитано вголос та підписано власноручно ОСОБА_3 . Згідно з рішенням Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області № 1-2/У11 від 10 листопада 2015 року, секретарем Молодецької сільської ради обрано Пушкаренко Н. І. , депутата сільської ради. Доручено Пушкаренко Н. І. , секретарю сільської ради, здійснювати функції секретаря виконавчого комітету сільської ради (т. 1 а. с. 137). Відповідно до рішення виконавчого комітету Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області № 4 від 26.01.2016, обов`язки по вчиненню нотаріальних дій у виконавчому комітеті Молодецької сільської ради покладено на секретаря сільської ради Пушкаренко Наталію Іванівну (т. 1, а. с. 134). Згідно з пункту 2.1 порядку Пушкаренко Н. І. була наділена повноваженнями на посвідчення заповіту ОСОБА_3 від 14 серпня 2019 року, як секретар Молодецької сільської ради Маньківського району Черкаської області.
		 
		Апеляційний суд встановив, що матеріали справи та надана медична документація не містять свідчень про те, що призначене лікування ОСОБА_3 , з урахуванням його індивідуально-психологічних властивостей та поставленого йому діагнозу могло вплинути на здатність останнім усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними
		 
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
		 
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
		 
		Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
		 
		У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
		 
		Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
		 
		В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
		 
		Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
		 
		Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
		 
		Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
		 
		Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
		 
		Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
		 
		Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
		 
		Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
		 
		Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).
		 
		Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то: місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони; місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу (стаття 211 ЦК України).
		 
		Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України). 
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20)  вказано, що:
		 «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (провадження № 61-6254св21) зазначено, що: 
		«за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. У справі, яка переглядається: суди відмовили в задоволенні позовної вимоги про встановлення факту нікчемності заповіту внаслідок недоведеності, що заповідач не підписувала заповіт; суди не врахували, що позовна вимога про встановлення факту нікчемності заповіту не є належним способом захисту прав і в задоволенні позову потрібно було відмовити з цієї підстави. Тому судові рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про встановлення факту нікчемності заповіту слід змінити в мотивувальній частині. Проте суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту нікчемності заповіту».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року у справі № 681/196/20 (провадження № 61-9375св21) зроблено висновок про те, що:
		«місце нотаріального посвідчення та місце вчинення правочину є сутнісно різноплановими категоріями, що виконують різне змістовне навантаження в правовому регулюванні. Перша встановлена для нотаріусів на рівні імперативної публічно-правової норми. У свою чергу, друга закріплена на рівні диспозитивної, яку має можливість змінювати сторона (сторони) правочину;
		правила визначення місця вчинення правочину передбачені статтею 211 є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами), і тільки за умови відсутності такої вказівки для його визначення застосовуються положення ЦК України. При цьому воно пов`язується з місцем: вираження волі сторони одностороннього правочину; проживання фізичної або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір;
		з огляду на те, що законодавець у диспозитивному порядку урегулював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводиться незначна роль. Наприклад, порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, в якій видана довіреність (стаття 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»);
		у деяких випадках законодавством вимагається вказівка місця вчинення правочину, зокрема, у заповіті повинно містися місце його складення;
		при викладенні частини першої статті 1247 ЦК України «місце складення» використано поряд із «письмовою формою». У доктрині та судовій практиці під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторони (сторін) та/або його фіксація. Проте розуміння «місця складення заповіту» як певного місця де здійснюється вираження волі спадкодавця, не дозволяє кваліфікувати вказівку на місце як елемент письмової форми;
		під змістом правочину у доктрині та судовій практиці розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Аналіз положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати, що зміст заповіту складає розпорядження заповідача відносно належних йому прав та обов`язків. Тобто розпорядження, як правило, про призначення спадкоємців та розподіл між ними належних спадкодавцю прав та обов`язків. Натомість «місце складення заповіту» сутністно відмінна від розпоряджень спадкодавця, спрямованих на визначення юридичної долі його прав та обов`язків.
		«місце складення заповіту» не належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є реквізитом заповіту. Відсутність у заповіті вказівки на місце його складення не має наслідком його недійсність (нікчемність або оспорюваність)».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23)зроблено висновок, що:
		«для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин.
		Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
		Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. При цьому можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена.
		На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту.
		Законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача».
		 
		Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
		 
		Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
		 
		З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається:
		а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
		б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказано, що
		«правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. 
		Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України). Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».
		 
		Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
		 
		Апеляційний суд встановив, що:
		оспорений заповіт від 14 серпня 2019 року складений з дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення;
		позивачем не доведено її позовних вимог щодо недійсності оспореного заповіту на підставі того, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;
		вимога про визнання недійсним правочину, для якого законом встановлена нікчемність, не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
		 
		Таким чином, встановивши, що відстави для визнання заповіту від 14 серпня 2019 року відсутні, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
		 
		Посилання ОСОБА_1  у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 04 травня 2020 року у справі № 658/3308/17; від 20 січня 2022 року у справі № 234/11607/20; від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10798/14-ц; від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17; від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20; від 17 серпня 2021 року у справі № 910/19210/15; від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15; від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19; від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20; від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, від 03 жовтня 2023 року у справі № 295/8904/22, необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
		 
		Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21; від 07 лютого 2024 року у справі № 311/2297/21; від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20 необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Аргумент касаційної скарги про те, що Верховний Суд у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 відступив від правових висновків у справі № 323/3359/17, на які посилався апеляційний суд у постанові щодо неналежного способу захисту і вибраний позивачем спосіб захисту правильний, а висновки апеляційного суду помилкові, касаційний суд відхиляє.
		 
		Висновки про те, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу зроблені Великою Палатою Верховного Суду (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)) і у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23) вони застосовані. Об`єднана палати Касаційного цивільного суду не має функціональної компетенції відступати від висновків Великої Палати Верховного Суду.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23) касаційний суд відступив від висновку зробленого в постанові Верховного Суду ускладі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19) про те, що «наявність у посадовій інструкції секретаря сільської ради повноважень забезпечувати виконання нотаріальних дій не є самостійною підставою для вчинення таких дій, оскільки покладення зазначених обов`язків на посадову особу органу місцевого самоврядування повинно фіксуватися у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету відповідної ради» та зробив висновок, що «на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту. Законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача».
		 
		Аргумент касаційної скарги про те, що при посвідченні заповіту секретарем селищної ради не було дотримано процедури, регламентованої ЦК України, що обумовлює його нікчемність, адже він посвідчувався без свідків, що прямо передбачено частиною другою статті 1253 ЦК України, так як на момент складання заповіту ОСОБА_3 перебував у лікарні на лікуванні, касаційний суд відхиляє.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
		 
		Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).
		 
		Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров`я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров`я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю. Заповіти осіб, зазначених у частинах першій - шостій цієї статті, посвідчуються при свідках (частина перша та сьома статті 1252 ЦК України).
		 
		В ЦК України не міститься заборони для посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування здійснювати посвідчення заповіту особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні. Вимога про необхідність посвідчення заповіту при свідках не поширюється на випадки його посвідчення посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, нікчемним, як здійснення посвідчення без свідків під час перебування особи на лікуванні у лікарні. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.
		 
		Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
		 
		Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи (частини перша - третя статті 134 ЦПК України.
		 
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).
		 
		Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
		 
		Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18 та від 09 грудня 2021 року у справі № 922/3812/19, на які є посилання в касаційній скарзі, вказано, що адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
		 
		Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі та встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги. За неможливості встановити умови щодо порядку обчислення, форми та ціни правової допомоги згідно з умовами договору суди, залежно від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 грудня 2021 року у справі № 922/676/21, на які є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «подання попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які сторона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, забезпечує можливість іншій стороні належним чином підготуватися до спростування витрат, які вона вважає необґрунтованими та доводити неспівмірність таких витрат, заявивши клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відповідно, забезпечує дотримання принципу змагальності. Крім того, попереднє визначення суми судових витрат надає можливість судам у визначених законом випадках здійснювати забезпечення судових витрат та своєчасно (під час прийняття рішення у справі) здійснювати розподіл судових витрат. З огляду на викладене вище колегія суддів зазначає, що відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов`язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат».
		 
		Схожий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19 та від 31 березня 2021 року у справі № 916/2087/18.
		 
		Відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов`язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
		 
		Апеляційний суд встановив, що:
		у відзиві на позов, поданому представником ОСОБА_2 - адвокатом Шуляк Ю. Л., було зазначено орієнтовний розрахунок суми витрат на правничу допомогу;
		після ухвалення судом першої інстанції рішення представник ОСОБА_2 - адвокат Шуляк Ю. Л. у межах строків звернулась до суду із клопотанням про стягнення судових витрат та ухвалення судового рішення, просила суд стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 55000 грн витрат на правничу допомогу та 42370 грн витрат за проведення експертизи. На підтвердження витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції стороною відповідача було надано договір про надання правничої допомоги від 03 червня 2020 року, квитанцію № 948825 від 03 червня 2020 на суму 20 000,00 грн про оплату послуг адвоката Шуляк Ю. Л., квитанцію № 948836 від 03 листопада 2023 року на суму 35 000,00 грн про оплату послуг адвоката Шуляк Ю. Л.
		 
		Встановивши, що ОСОБА_2 понесені підтверджені документально витрати на професійну правничу допомогу, а сторона відповідача просила про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу посилаючись на їх неспівмірність та недоведеність, апеляційний суд обґрунтовано стягнув з позивача витрати на професійну правничу допомогу у зменшеному розмірі. 
		 
		Аргументи касаційної скарги позивача в частині розподілу судових витрат, зокрема стягнення з неї апеляційним судом витрат на професійну правничу допомогу, спростовуються вимогами підпункту б) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України згідно якого постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення.
		 
		Посилання ОСОБА_1  у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 22 січня 2020 року у справі № 551/1136/17; від 15 вересня 2021 року у справі № 161/7163/20 необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
		 
		Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 22 березня 2018 року у справі № 910/9111/17; від 20 грудня 2023 року у справі № 569/20104/21 необґрунтовані, оскільки не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
		 
		Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
		 
		Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
		 
		У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
		 
		Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
		 
		Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		УХВАЛИВ:
		 
		Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Черкаського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року.
		 
		Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Маньківська районна державна нотаріальна контора, про встановлення факту належності документів та визнання заповіту недійсним.
		 
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                      В. І. Крат
		                                                                                                                                                                                                                                         І. О. Дундар 
		 
		                                                                                                Є. В. Краснощоков

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...