Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/11627/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері.
Надіслано для оприлюднення: 10.05.2024. Зареєстровано: 11.05.2024. Забезпечено надання загального доступу: 13.05.2024.

Номер судового провадження: П/320/11627/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		10 травня 2024 року № 320/11627/24
		Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» до Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської рали (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування наказу.
		Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулась Благодійна організація «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» (далі по тексту також позивач, БО «МБФ «Фонд національного добробуту Криму») з позовом до Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської рали (Київської міської державної адміністрації) (далі по тексту також відповідач, Департамент), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13.09.2023 №50 «Про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва», а саме: нежитлових будівель загальною площею 4946 кв. м., розташованих за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, буд. 8 (Пивоварного заводу родини Шульц) та додатку до цього наказу.
		Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що він є одноосібним власником нежитлових будівель, розташованих за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, 8 (колишній пивоварний завод родини Шульц) на підставі договору дарування від 01.08.2018 №949. 
		Позивач повідомив, що на означеному об`єкті він має намір реалізувати проект створення Кримськотатарського культурно-освітнього центру, перед початком реалізації якого звертався до органів культурної спадщини та отримував відповіді щодо невключення цього об`єкту до об`єктів культурної спадщини. 
		Перед початком реалізації проекту позивач у 2022 році здійснив обстеження та оцінку технічного стану об`єкта, за результатами якої складено звіт, в якому зазначено про аварійність більшості споруд, а решта споруд є непридатними для нормальної експлуатації.
		Водночас, прийнятим відповідачем оскаржуваним наказом вищевказаному об`єкту присвоєно статус щойно виявленого об`єкта культурної спадщини.
		На переконання позивача, оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню з огляду на прийняття його з порушенням форми прийняття рішення про занесення об`єкта до переліку, оскільки таке рішення, згідно з Порядком обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженим наказом міністерства культури України від 11.03.2013 №158, має прийматися у формі розпорядження голови місцевої державної адміністрації, а не у формі наказу Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської рали (Київської міської державної адміністрації). Наведена невідповідність, за твердженням позивача, є підставою для визнання протиправним та скасування спірного наказу. При цьому позивач посилається на відповідну практику Верховного Суду.
		Також позивач стверджує, що спірний наказ був прийнятий на підставі неповного переліку документів, необхідного для прийняття рішення про занесення об`єктів культурної спадщини до переліку, зокрема, за відсутності фото найбільш цінних (характерних) елементів об`єкта, які зберіглися станом на момент прийняття наказу, а також без додання копії документа, що підтверджує науковий ступінь особи, що підписала історичну довідку.
		Крім того, позивач вважає, що спірний наказ прийнято всупереч вимогам щодо обов`язкових складових змісту рішення про занесення об`єктів культурної спадщини до переліку, зокрема, без зазначення відомостей про власника об`єкта. 
		Підставою для скасування спірного наказу позивачем також зазначено порушення процедури повідомлення його, як власника об`єкта, про виданий наказ та прийняття спірного наказу з недотриманням балансу між несприятливими наслідками для його прав та інтересів.
		Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.03.2024 відмовлено у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваного наказу до набрання судовим рішенням у цій справі законної сили.
		Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.03.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
		Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що він є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на якого покладено повноваження, визначені статтею 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Положенням про Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), зокрема, прийняття рішень (видача наказів) про затвердження переліку об`єктів культурної спадщини, розташованих на території міста Києва, та про занесення об`єктів культурної спадщини до цього переліку в установленому порядку.
		Відповідач зауважив, що рішенням Київської міської ради від 02.03.2022 №6022/6063 йому делеговано повноваження в частині охорони культурної спадщини, зокрема, і щодо винесення оскаржуваного наказу. Наявність повноважень на прийняття оскаржуваного наказу відповідач також обґрунтовує практикою Верховного Суду.
		Відповідач стверджує про відповідність пакету документів, на основі якого було прийнято спірний наказ, вимогам Порядку обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 №158, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.04.2013 за №528/23060 (далі по тексту також Порядок №158).
		Також відповідач зазначив про відсутність під час підготовки наказу інформації про власника або уповноважений ним орган, що не суперечить вимогам Порядку №158. Відповідач вказує на направлення листа ймовірному власнику згідно доступних відкритих відомостей.
		Крім того, за твердженням відповідача відсутній факт порушеного права позивача під час винесення спірного наказу.
		Таким чином, на думку Департаменту, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
		У відповіді на відзив, поданій до суду, позивачем викладені обставини, аналогічні підставам позову, наведеним у позовній заяві, а також заявлено клопотання про здійснення розгляду справи у судовому засіданні з викликом сторін, з приводу чого суд зазначає таке.
		Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
		Тобто, за загальним правилом, відкриті у спрощеному позовному провадженні справи розглядаються судом без виклику сторін за наявними у справі матеріалами. Однак суд за власною ініціативою або за клопотанням сторони може призначити судове засідання за наявності достатніх для цього обґрунтованих підстав.
		Відповідно до частини шостої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін:
		1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу;
		2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
		Згідно з частиною сьомою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.
		Обґрунтовуючи подане клопотання, позивач зазначає, що дана справа має важливе значення для нього та вимагає повного та всебічного встановлення всіх фактичних обставин справи.
		Водночас суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи у судовому засіданні не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов`язковому порядку у судових засіданнях усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. З огляду на наведене, на переконання суду, судове засідання у справах, які розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження, доцільно призначати та проводити у тому випадку, коли обставини справи та наявні у ній матеріали не дають у сукупності суду можливості надати правову оцінку спірним правовідносинам та вирішити спір без застосування тих процесуальних інструментів, вжиття яких можливо лише у судовому засіданні (наприклад, допит свідків, виклик спеціаліста, перекладача, проведення виїзного судового засідання тощо). Якщо ж вчинення таких процесуальних дій не є обов`язковим для розгляду та вирішення справи, судове засідання може не проводитися. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують обов`язкового проведення судового засідання для встановлення об`єктивної істини, а повний та всебічний розгляд справи, про що вказує позивач, є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.
		Також суд зауважує, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі Ахеп v. Germany, заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року VarelaAssalinocontrelePortugal, заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
		Крім цього, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.11.2006 (скарга 73053/01 «CASE OF JUSSILA v. FINLAND», суд вказав на те, що: "Європейський Суд не сумнівається в тому, що письмове провадження у справі часто може виявитись більш ефективним, ніж усний розгляд, для перевірки та забезпечення того, що платник податків надав точний звіт про свій майновий стан, підкріплений всіма необхідними документами. Суд не вважає переконливим довід заявника, що в ході розгляду цієї справи виникли міркування щодо достовірності, які потребували надання пояснень в усній формі.... та приймає довід держави-відповідача, що будь - які питання факту та питання права в цій справі могли бути належним чином розглянуті та вирішені на підставі матеріалів, наданих у письмовому вигляді. ... Оскільки заявнику була надана повна можливість наводити свої доводи у письмовому вигляді та надавати коментарі щодо відомостей, які надходили від податкових органів, Суд дійшов висновку, що вимоги справедливого судочинства були дотримані...".
		З урахуванням викладеного, суд зазначає, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у даній справі не вимагає проведення судового засідання, а лише бажання учасника процесу усно викласти під час проведення судового засідання свої аргументи, які можуть бути висловлені письмово, не зумовлює необхідність проведення судового засідання.
		Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання позивача про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.
		Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.05.2024 залишено без розгляду заяву громадянина України ОСОБА_1 про вступ у справу в якості третьої особи на стороні відповідача.
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
		у с т а н о в и в:
		Благодійна організація «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» (ідентифікаційний код 42090065, місцезнаходження: 01014, м. Київ, вул. Болсуновська, 2, оф. 233) зареєстрована як юридична особа 25.04.2018. 
		Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 28.11.2023 №356138241 за позивачем на праві власності 01.08.2018 зареєстровано нежитлові будівлі загальною площею 4946 кв. м. за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, 8. Складовими частинами означеного об`єкта нерухомого майна (далі по тексту також Об`єкт) є: адміністративна споруда з прохідною, Б; адмінуправління, А; адмінуправління, В; автовагова, Л; актовий зал, Р; артезіанська свердловина, Н; ГРП, Ц; електроцех, З; котельне відділення, Ф; лабораторія, Я; сауна (пральня, баня), И; свердловина, М; склад ГСМ, автозаправка, Щ; складське, Ч; складське, Т; тарний цех, Ж; трансформаторна підстанція, Ш; цех розливу, Е. 
		Підставою для внесення відповідного запису про право власності слугував договір дарування від 01.08.2018, посвідчений приватним нотаріусом Тюріною В.Б. та зареєстрований в реєстрі за №949. За умовами означеного договору ТОВ «Комплекс Жовтневий 40» (дарувальник) безоплатно передав у власність позивачу (обдарований) нерухоме майно: нежитлові будівлі загальною площею 14930,40 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Київ, просп. Голосіївський, 8, а також рухоме майно згідно Додатку №1 до цього договору.
		На означеному Об`єкті позивач має намір реалізувати проект: Кримськотатарський культурно-освітній комплекс, який буде громадським, культурним, соціальним, освітнім та духовним центром кримських татар та мусульман України в цілому. Буде засновано школу для дітей Криму та України. Планується навчати мінімум 200 учнів, 50 з котрих буде пансіонного типу. Мечеть розрахована на 5000 осіб, в котрій передбачено жіночу зону та приміщення для мам. Культурно-освітній центр, в якому буде розташовано музей кримських татар, бібліотека, конференц зала, приміщення для різних гуртків. Кафе та магазини в національному стилі. Загальна площа складатиме близько 30000 кв. м.
		Листом Департаменту від 14.03.2023 №064-896 на запит представника позивача щодо нежитлових будівель, розташованих на просп. Голосіївському, 8 у Голосіївському районі м. Києва проінформовано, що означені нежитлові будівлі не внесені Департаментом до Державного реєстру нерухомих пам`яток архітектури, не взяті на облік, як пам`ятки архітектури, та не перебувають на обліку як щойно виявлені об`єкти культурної спадщини.
		Наказом Департаменту від 13.09.2023 №50 занесено до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва об`єкт  Пивоварний завод родини Шульц, який знаходиться за адресою: Голосіївський район, просп. Голосіївський, 8. Інформація щодо власника або уповноваженого органу відсутня. Вид  архітектура, містобудування, історія. Дата утворення  ХІХ століття, збережений частково.
		У розділі «Цінність об`єкта з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду» Додатку до наказу зазначено, що історична забудова зберіглася досить повно, має архітектурну цінність. Функціональне призначення основних будівель вдалося атрибутувати за архівними документами. План ділянки має складну конфігурацію з ламаними межами. Забудова розріджена, різноповерхова, цегляна. На сьогодні з історичної забудови заводу збереглися наступні будівлі (назва подається за первісним призначенням): конторська будівля (№3 на сучасному схематичному плані); житловий будинок по лінії пров. Р. Лужевського (№4 на сучасному схематичному плані: частково знесений, залишилась фасадна стіна, частина бічної стіни та підвали): житлова будівля з боку тупикового провулку, що веде до брами колишнього заводу «Київгума» (№1 на сучасному схематичному плані); головний виробничий бродильно-лагерний комплекс (№7 на сучасному схематичному плані; частково пошкоджений); зблоковані між собою розташовані на північній межі садиби корпус солодовні і солодосушарні та корпус варочного відділення (цеху) (№№ 8 і 9 на сучасному схематичному плані). Зазначені будівлі значною мірою зберегли автентичну матеріально-технічну структуру та історичні нашарування, загальну об`ємно-просторову композицію, деталі архітектурного оздоблення. Забудова комплексу становить цінність як рідкісний приклад промислової архітектури Києва, яка формувалась протягом кількох десятиліть, містить стилістичні ознаки, характерні для такої архітектури (так званий «цегляний стиль»). Разом з колишнім казенним винним складом №2 (завод «Київгума») та Деміївською паровою фабрикою шоколаду і цукерок ОСОБА_2 (фабрика «Рошен») вплинули на формування характерної забудови історичної місцевості Деміївка. Має історичну цінність як такий, що пов`язаний з розвитком харчової промисловості Києва та України в цілому; з історією національних меншин Києва, зокрема, підприємців німецького походження  родиною Шульців.
		Листом від 29.09.2023 №066-3611 адвокату позивача повідомлено про внесення пивоварного заводу родини Шульц на проспекті Голосіївському, 8 наказом від 13.09.2023 №50 до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва.
		Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем цього наказу, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.
		Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
		Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
		Частинами четвертою та п`ятою статті 54 Конституції України передбачено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
		Згідно з положеннями статті 66 Основного Закону України кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
		Законом України № 165-V (165-16) від 20.09.2006 «Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи» ратифіковано Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 року (далі по тексту також Конвенція), відповідно до статті 3 якої кожна Сторона зобов`язується: 
		1. вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; 
		2. за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.
		Статтею 4 Конвенції визначено, що кожна Сторона зобов`язується, зокрема, запровадити відповідні контрольні і дозвільні процедури, необхідні для правової охорони об`єктів архітектурної спадщини.
		Законодавство держав-учасниць має передбачати вимоги щодо подання до відповідного компетентного органу, що стосується архітектурного ансамблю або будь-якої його частини чи визначного місця і передбачає: спорудження нових будівель; значну зміну вигляду, яка переінакшує характеристики будівель або визначних місць.
		Відповідно до статті 9 Конвенції кожна Сторона зобов`язується забезпечити, щоб відповідний компетентний орган належним чином реагував на порушення законодавства про охорону архітектурної спадщини. У відповідних випадках він може зобов`язати правопорушника зруйнувати новоспоруджену будівлю, якщо вона не відповідає встановленим вимогам, або реставрувати об`єкт спадщини, що охороняється, до його первісного вигляду.
		Згідно статті 10 Конвенції кожна Сторона зобов`язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської території, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт.
		Положеннями статті 1 Конвенції визначено, що для цілей цієї Конвенції вираз «архітектурна спадщина» включає такі нерухомі об`єкти: 
		1. пам`ятки: усі будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи усі особливості їхнього технічного виконання та оздоблення; 
		2. архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення і характеризуються спільністю чітких територіальних ознак; 
		3. визначні місця: створені спільно людиною та природою частково забудовані ділянки, які мають чітко визначені характерні і однорідні риси, характеризуються спільністю чітких територіальних ознак і мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення.
		Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються Законом України від 08.06.2000 №1805-ІІІ «Про охорону культурної спадщини» (далі по тексту також Закон №1805-ІІІ).
		Охорона об`єктів культурної спадщини визнається одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
		Відповідно до абзаців 1-3 частини першої статті 1 Закону №1805-ІІІ культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;
		об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
		нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності.
		Відповідно до абзацу 22 частини першої статті 1 Закону №1805-ІІІ щойно виявлений об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Переліку об`єктів культурної спадщини відповідно до цього Закону. 
		Згідно з положеннями частин першої, третьої статті 3 Закону №1805-ІІІ державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
		До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.
		Відповідний виконавчий орган сільської, селищної, міської ради населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених місць України, утворюється місцевою радою за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.
		Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов`язковими для виконання юридичними і фізичними особами. Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, прийняті в межах його компетенції, є обов`язковими для виконання органами охорони культурної спадщини (частини шоста та сьома статті 3 Закону №1805-ІІІ).
		Відповідно до статті 14 Закону №1805-ІІІ занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться відповідно до категорії пам`ятки:
		а) пам`ятки національного значення - постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, протягом одного року з дня одержання подання;
		б) пам`ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.
		Об`єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам`ятки вноситься до Переліку об`єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об`єкта або уповноважений ним орган (особу). Перелік щойно виявлених об`єктів культурної спадщини ведеться органами охорони культурної спадщини та публікується такими органами на своїх офіційних веб-сайтах. Включення об`єкта до такого переліку здійснюється одночасно з набуттям ним статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини.
		Переліки об`єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини.
		Порядок обліку об`єктів культурної спадщини визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
		Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, видає власнику пам`ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об`єкта культурної спадщини як пам`ятки.
		Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, надає органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органам охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, відповідному виконавчому органу сільської, селищної, міської ради витяги з Реєстру щодо пам`яток, які розташовані на їхніх територіях.
		Наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 № 158, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 01.04.2013 за № 528/23060, відповідно до абзацу третього частини другої статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини», Положення про Міністерство культури України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 388, затверджено Порядок обліку об`єктів культурної спадщини (далі по тексту також Порядок №158, у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу).
		Відповідно до пунктів 1, 4 розділу ІІ Порядку №158 взяття на облік об`єкта культурної спадщини забезпечують уповноважені органи, повноваження яких поширюється на територію розміщення такого об`єкта, шляхом занесення його до Переліку об`єктів культурної спадщини (далі - Перелік).
		Рішення про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку приймається у формі розпорядження голови місцевої державної адміністрації або акта Ради міністрів Автономної Республіки Крим, яке в день прийняття оприлюднюється на веб-сайті уповноваженого органу та має містити таку інформацію про об`єкт: найменування; власник або уповноважений ним орган (у разі наявності); місцезнаходження; дата утворення; вид; автентичність (збережено, збережено частково); цінність об`єкта з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
		Згідно з пунктом 1 Положення про Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 02.03.2022 №6022/6063 (далі по тексту також Положення), Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), що утворений відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішенням Київської міської ради від 01 червня 2017 року № 421/2643 «Про деякі питання діяльності виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)» шляхом виділу управління збереження історичного середовища та охорони об`єктів культурної спадщини з Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
		Пунктом 4 Положення визначено, що основними завданнями Департаменту є, зокрема, забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини на території міста Києва; сприяння збереженню культурної спадщини.
		Відповідно до підпункту 5.50 пункту 5 Положення Департамент відповідно до покладених на нього завдань виконує такі функції: приймає рішення (видає накази) про затвердження переліку об`єктів культурної спадщини, розташованих на території міста Києва, та про занесення об`єктів культурної спадщини до цього переліку в установленому порядку.
		Системний аналіз означених правових норм дає підстави для висновку про визначення положеннями Порядку №158 суб`єктом прийняття рішення про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку голови місцевої державної адміністрації, яким приймається відповідне розпорядження, у той час як відповідно до Положення такими повноваженнями наділено Департамент.
		Обґрунтовуючи неправомірність спірного наказу, позивач, серед іншого, посилається на вищевказану невідповідність, зазначаючи при цьому, що включення належного йому на праві власності об`єкта нерухомості до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва наказом Департаменту, а не розпорядженням голови місцевої державної адміністрації (КМДА), є порушенням Порядку №158, наслідком чого має бути визнання протиправним та скасування спірного наказу.
		У свою чергу, відповідач, заперечуючи проти позову, повноваження Департаменту на прийняття оскаржуваного наказу є делегованими, а таке делегування повноважень виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Департаменту здійснюється на підставі, зокрема, Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про місцеві державні адміністрації».
		Суд зазначає, що одночасне існування пункту 4 розділу ІІ Порядку №158 та підпункту 5.50 пункту 5 Положення Департамент, які по-різному регулюють питання щодо суб`єкта прийняття рішення про віднесення об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини свідчить про існування колізії норм права.
		Під юридичною колізією потрібно розуміти певний конфлікт, суперечку в правовій сфері, в основі яких суперечності між правовими актами й нормами, прийнятими з одного й того ж питання. Ці норми й акти можуть бути прийняті одним або різними суб`єктами правотворчості, але спрямовані на регулювання одних суспільних правовідносин, і їх застосування дає різний, зокрема можливий протилежний результат.
		Колізії можуть бути: темпоральні (часові) - ті, які виникають внаслідок видання в різний час і з того самого питання принаймні двох норм права; ієрархічні - ті, які виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що розміщуються на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства, а тому мають різну юридичну силу; змістовні колізії - ті, які є конфліктними відносинами між нормами, що виникають унаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовлених специфікою суспільних відносин.
		Колізія норм права вирішується з використанням темпорального, ієрархічного чи змістовного методу шляхом вибору того нормативного акта, який повинен бути застосований до конкретного випадку (юридичного факту).
		Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 08.04.2020 у справі 826/25373/15, від 06.07.2023 у справі № 826/19820/15, правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, є таким: у разі суперечності застосовуються норми, що закріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу.
		Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 №758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами, їхнє протиріччя з одного й того самого предмета регулювання, а також суперечність між двома або більше формально чинними нормами права, прийнятими з одного і того ж питання, в теорії права відомі як колізія норм права. 
		Колізія норм права вирішується шляхом вибору того нормативного акта, який має бути застосований до конкретного випадку (юридичного факту).
		Існує і декілька способів, за якими можливо визначити нормативно-правовий акт, яким слід керуватися. 
		Зокрема, у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами - вищестоящим та нижчестоящим, застосовується акт, прийнятий вищестоящим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.
		Окрім цього, 12.03.2020 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №227/2015/18, провадження № 61-13866св19 (ЄДРСРУ № 88322414) вказав, що колізія норм права вирішується шляхом вибору того нормативного акта, який має бути застосований до конкретного випадку (юридичного факту).
		При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.
		Таким чином, у разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною.
		Суд зауважує, що відповідно до ієрархії нормативно-правових актів Порядок №158, затверджений наказом Міністерства культури України та зареєстрований в Міністерстві юстиції України, є вищим по відношенню до Положення, затвердженого рішенням Київської міської ради, наслідком чого є надання переваги саме положенням Порядку №158, яким визначено суб`єктом прийняття рішення про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку голову місцевої державної адміністрації, а формою такого рішення  відповідне розпорядження.
		З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що рішення про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку приймається у формі розпорядження голови місцевої державної адміністрації, а не у формі наказу Департаменту, і саме таке розуміння свідчитиме про подолання юридичної колізії норм права з використанням ієрархічного методу.
		Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, стверджуючи про наявність у нього повноважень на прийняття наказів про включення об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва, посилається на практику Верховного Суду.
		Так, у постанові Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 640/28045/20, на яку посилається відповідач, зазначено таке:
		«23. Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 07.03.2018 №381 (у редакції розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.05.2020 №771) затверджено Положення про Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), відповідно до пункту 5.26 якого цей Департамент приймає рішення (видає накази) про затвердження переліку об`єктів культурної спадщини, розташованих на території міста Києва, та про занесення об`єктів культурної спадщини до цього переліку в установленому порядку.
		24. Відповідно до пункту першого цього Положення Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), підпорядковується Київському міському голові, підзвітний та підконтрольний Київській міській раді.
		25. В силу вимог частини першої статті 42 Закону України від 09.04.1999 №586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій здійснюють керівництво галузями управління, несуть відповідальність за їх розвиток.
		26. Згідно з пунктом 5 Типового положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2012 №887, основним завданням структурного підрозділу є забезпечення реалізації державної політики у визначеній одній чи кількох галузях на відповідній території.
		27. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що, Департамент, як структурний підрозділ, створений з метою реалізації функцій Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у сфері охорони культурної спадщини, наділений повноваженням щодо прийняття рішення про занесення об`єктів культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини».
		Згодом такий висновок був підтриманий Верховним Судом у постанові від 08 травня 2023 року у справі №640/28045/20.
		Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
		Частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		На підставі наведених норм, суд при розгляді даної справи враховує (бере до уваги) наявність висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 27 липня 2022 року у справі № 640/28045/20 та від 08 травня 2023 року у справі №640/28045/20, однак звертає увагу на те, що цей висновок фактично мотивований аналізом двох нормативно-правових актів: 
		1) Закону України від 09.04.1999 №586-XIV «Про місцеві державні адміністрації», яким передбачено, що структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій здійснюють керівництво у відповідних галузях управління та несуть відповідність за їх розвиток;
		2) Типового положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2012 №887, яким визначено основне завдання структурного підрозділу у вигляді забезпечення реалізації державної політики у визначених галузях на відповідній території.
		При цьому, Верховним Судом не вказано, яким саме нормативно-правовим актом визначено делегування структурному підрозділу держадміністрації повноважень на включення об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва, чим могло б бути пояснено невідповідність підпункту 5.50 пункту 5 Положення пункту 4 розділу ІІ Порядку №158.
		У той же час, досліджуючи питання, чи передбачено законодавчо передачу такої функції Департаменту, суд зазначає таке.
		Статтею 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» визначено, що склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.
		У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, а також з урахуванням вимог статті 18 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.
		Типове положення про структурні підрозділи місцевої державної адміністрації та рекомендаційний перелік її структурних підрозділів затверджуються Кабінетом Міністрів України. 
		Відповідно до статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази.
		Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов`язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.
		На виконання статті 5 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» постановою КМУ від 26.09.2012 р. № 887 затверджено Типове положення про структурний підрозділ місцевої державної адміністрації, пунктом 1 якого передбачено, що структурний підрозділ місцевої держадміністрації (далі - структурний підрозділ) утворюється головою місцевої держадміністрації, входить до її складу і в межах відповідної адміністративно- територіальної одиниці забезпечує виконання покладених на цей підрозділ завдань.
		Пунктом з Типового положення визначено, що структурний підрозділ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, розпорядженнями голови місцевої держадміністрації, а також положенням про структурний підрозділ.
		Основним завданням структурного підрозділу, згідно з пунктом 5 Типового положення, є забезпечення реалізації державної політики у визначеній одній чи кількох галузях на відповідній території.
		Згідно з пунктом 6 Типового положення структурний підрозділ відповідно до визначених галузевих повноважень виконує такі завдання:
		- організовує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та здійснює контроль за їх реалізацією (п.п.1);
		- розробляє проекти розпоряджень голови місцевої держадміністрації, у визначених законом випадках - проекти нормативно-правових актів з питань реалізації галузевих повноважень (п.п.10).
		Відповідно до підпункту 5.13 пункту 5 Положення Департамент відповідно до покладених на нього завдань розробляє / бере участь у розробленні в межах своїх повноважень проєктів рішень Київської міської ради, розпоряджень Київського міського голови, розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), нормативних актів з питань, що належать до компетенції Департаменту.
		Суд зазначає, що здійснення структурним підрозділом місцевої державної адміністрації керівництва у відповідній галузі управління, а також забезпечення реалізації державної політики у такій галузях на відповідній території не є спірним та не заперечується судом, однак наведене не означає наявність у Департаменту повноважень на прийняття розпорядчих документів, які в силу нормативно-правового акта вищої юридичної сили (Порядку №158) віднесено до компетенції голови держадміністрації.
		При цьому, відповідачем не доведено, а судом при розгляді даної справи не встановлено законодавче делегування Департаменту повноваження по самостійному прийняттю рішення у формі наказу про включення об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини.
		Отже, на переконання суду, з метою дотримання Порядку №158 Департамент був вправі розробити проєкт розпорядження голови держадміністрації про внесення належного позивачеві на праві власності об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва, однак не приймати відповідне рішення самостійно.
		Щодо доводів позивача про прийняття спірного рішення на підставі неповного переліку документів, суд зазначає таке.
		Відповідно до пункту 3 розділу ІІ Порядку №158 питання про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку розглядається на підставі: 
		фотофіксації об`єкта: фото загального вигляду, фото об`єкта в контексті (навколишньому середовищі), фото найбільш цінних (характерних) елементів об`єкта, фото рухомих об`єктів (деталей), фото загроз (дії негативних чинників);
		історичної довідки, яка містить інформацію про автентичність об`єкта, його цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду, дані історико-архівних досліджень, архітектурних, мистецтвознавчих, бібліографічних та містобудівних вишукувань, складеної у відповідності до вимог пункту 5 розділу III цього Порядку або витяг із наукового звіту дослідника археологічної спадщини.
		Відповідно до пункту 5 розділу III Порядку № 158 історичну довідку підписує особа, що має науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук або доктора наук) за спеціальністю «музеєзнавство, пам`яткознавство» або таких наук:
		мистецтвознавство, культурологія, архітектура - для об`єктів монументального мистецтва;
		архітектури - для об`єктів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва, а також ландшафтних;
		історії - для археологічних, історичних об`єктів та об`єктів науки і техніки.
		До історичної довідки додаються копії документів, що підтверджують науковий ступінь особи, що її підписала, якщо вимоги до наявності наукового ступеню встановлені цим Порядком.
		Згідно з пунктом 6 розділу ІІ Порядку №158 в занесенні об`єкта культурної спадщини до Переліку за зверненням фізичних, юридичних осіб або інших громадських формувань може бути відмовлено у разі неподання документів, передбачених пунктом 3 цього розділу, або відсутності в історичній довідці обґрунтувань автентичності об`єкта, його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.
		Відмова уповноваженого органу не перешкоджає повторному поданню документів з врахуванням зауважень уповноваженого органу.
		Верховний Суд розглядав справу №460/1864/20, спірні правовідносини у якій є подібними з цією справою, та у постанові від 02.05.2023 сформував правовий висновок, відповідно до якого «…питання про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку вирішується на підставі вичерпного переліку документів, а саме: фотофіксації об`єкта; історичної довідки або витягу із наукового звіту дослідника археологічної спадщини.
		При цьому, обов`язковою вимогою до складання історичної довідки законодавець визначає її підписання особою, що має науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук або доктора наук) за спеціальністю «музеєзнавство, пам`яткознавство» або архітектури - для об`єктів архітектури та загальні вимоги щодо її змісту стосовно інформації, яка має міститись у ній в залежності від класифікації об`єктів культурної спадщини.».
		Судом встановлено, що Історична довідка підписана головним фахівцем відділу обліку об`єктів культурної спадщини КНМЦ по охороні пам`яток к.і.н (Пам`яткознавство. Музеєзнавство) О. Мокроусовою.
		Водночас, означена історична довідка не містить додатком копій документів, що підтверджують науковий ступінь особи, що її підписала - О. Мокроусової.
		Ухвалою суду від 15.03.2024 про відкриття провадження у цій справі від відповідача витребувано, зокрема, копії документів, що підтверджують науковий ступінь особи, яка підписувала історичну довідку щодо належного позивачеві на праві власності об`єкта.
		Проте, відповідачем вимоги ухвали суду від 15.03.2024 не виконано, у відзиві зазначено про ненадання копії такого документа на запит адвокатів з огляду на наявність у ньому персональних даних.
		Підстави ж ненадання такого документа на запит суду відповідачем не наведені.
		Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Частиною другою статті 73 КАС України визначено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.2 ст.74 КАС України).
		Відповідно до статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Згідно з положеннями частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
		Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом (ч.4 ст.77 КАС України).
		Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів (ч.6 ст.77 КАС України).
		Відповідно до положень частин третьої-п`ятої статті 79 КАС України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
		Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.
		У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
		Враховуючи наведені процесуальні норми, суд зазначає, що обставини наявності у особи, яка підписувала історичну довідку щодо належного позивачеві на праві власності об`єкта (О. Мокроусової), документів, що підтверджують її науковий ступінь, а також додання копій цих документів до історичної довідки у складі пакету документів, на підставі якого був прийнятий оскаржуваний наказ, входять до предмету доказування у цій справі, що тягне за собою обов`язок відповідача, як суб`єкта владних повноважень, по наданню таких доказів суду для підтвердження правомірності свого рішення.
		Натомість, як було вказано вище, такі докази суду відповідач не надав, незважаючи на їх витребування ухвалою про відкриття провадження у справі. Також відповідач не пояснив підстави такого невиконання ухвали суду та не звертався до суду з клопотанням про встановлення додаткового строку для подання витребуваних доказів.
		У той же час, процесуальні наслідки неподання суб`єктом владних повноважень витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин визначені частиною дев`ятою статті 80 КАС України.
		Так, цією нормою закріплено, що у разі неподання суб`єктом владних повноважень витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
		Приймаючи до уваги наведене, суд вважає за можливе визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, а саме: відсутність у особи, яка підписувала історичну довідку щодо належного позивачеві на праві власності об`єкта (О. Мокроусової), документів, що підтверджують її науковий ступінь, а також недодання копій цих документів до історичної довідки у складі пакету документів, на підставі якого був прийнятий оскаржуваний наказ.
		Наведене, у свою чергу, відповідно до пункту 6 розділу ІІ Порядку №158 мало б бути підставою для відмови в занесенні об`єкта культурної спадщини до Переліку, що, однак, не перешкоджало б повторному поданню документів з врахуванням зауважень уповноваженого органу.
		Доводи позивача щодо прийняття відповідачем рішення за відсутності фото найбільш цінних (характерних) елементів об`єкта не приймаються судом до уваги, оскільки суд не наділений повноваженнями та спеціальними знаннями в області історії та архітектури, у зв`язку з чим не може досліджувати та надавати оцінку фотофіксації об`єкта на предмет наявності фото найбільш цінних (характерних) елементів об`єкта.
		Судом також відхиляються доводи позивача щодо невідповідності змісту спірного наказу з огляду на відсутність у ньому інформації про власника або уповноваженого ним органу, оскільки в силу положень пункту 4 розділу ІІ Порядку №158 така інформація зазначається у разі наявності її у Департаменту.
		Водночас, матеріали справи не містять жодних доказів наявності у відповідача інформації щодо власника або уповноваженого ним органу, якому належить Об`єкт.
		Доводи позивача щодо порушення процедури повідомлення його про видачу спірного наказу не приймаються судом до уваги як такі, що не є підставою для скасування спірного наказу у зв`язку з їх вчиненням вже після прийняття спірного наказу. При цьому в рамках цієї справи позивачем не заявлені вимоги про визнання протиправними дій відповідача щодо неповідомлення позивача у встановлений строк про видачу спірного наказу.
		Проте, відхилення судом таких доводів не впливає на результати вирішення справи з огляду на встановлені процедурні порушення.
		Суд зазначає, що саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
		Виходячи з міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Не кожен дефект акта призводить до його неправомірності.
		Фундаментальне порушення - це таке порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення.
		Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.
		Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини, який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу.
		Відповідно до правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 640/11468/20, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови безумовного дотримання ним передбаченої законом процедури прийняття такого рішення.
		У межах даної справи судом було встановлено, що спірний наказ про віднесення належного позивачеві на праві власності об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва не відповідає пункту 4 розділу ІІ Порядку №158, за яким рішення такого змісту мало бути прийнято головою місцевої державної адміністрації у формі розпорядження. Крім того, відповідачем під час розгляду даної справи не було доведено наявності у особи, яка підписувала історичну довідку щодо належного позивачеві на праві власності об`єкта (О. Мокроусової), документів, що підтверджують її науковий ступінь, а також додання копій цих документів до історичної довідки у складі пакету документів, на підставі якого був прийнятий оскаржуваний наказ. Відсутність таких документів, як було вказано вище, мало б бути підставою для відмови в занесенні об`єкта культурної спадщини до Переліку. 
		При цьому, суд, не применшуючи важливість культурної спадщини як сукупності успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини, зазначає про необхідність здійснення державної охорони культурної спадщини з дотриманням законодавчо визначеного порядку, у той час як встановлені під час розгляду даної справи обставини свідчать про допущення відповідачем фундаментальних процедурних порушень, що має наслідком прийняття незаконного рішення.
		Доводи відповідача щодо відсутності порушеного права позивача під час винесення спірного наказу відхиляються судом з огляду на відсутність їх обґрунтування.
		Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
		Таким чином, позов слід задовольнити повністю.
		Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 3028,00 грн, що підтверджується наявним у справі платіжним документом.
		Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 3028,00 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Департаменту.
		На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
		в и р і ш и в:
		1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
		2. Визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13.09.2023 №50 «Про занесення об`єкта культурної спадщини до Переліку об`єктів культурної спадщини м. Києва», а саме: нежитлових будівель загальною площею 4946 кв. м., розташованих за адресою:м. Київ, просп. Голосіївський, буд. 8 (Пивоварного заводу родини Шульц) та Додатку до цього наказу.
		3. Стягнути на користь Благодійної організації «Міжнародний благодійний фонд «Фонд національного добробуту Криму» (ідентифікаційний код 42090065, місцезнаходження: 01014, м. Київ, вул. Болсуновська, 2, оф. 233) судовий збір у розмірі 3028,00 грн (три тисячі двадцять вісім грн 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (ідентифікаційний код 42475311, місцезнаходження: 04070, м. Київ, вул. Спаська, 12).
		 
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. 
		 
		Суддя Дудін С.О.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...