Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/10951/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 25.05.2024. Забезпечено надання загального доступу: 27.05.2024.
Дата набрання законної сили: 22.05.2024
Номер судового провадження: 61-13036ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ  
		22 травня 2024 року
		м. Київ
		справа № 761/10951/20
		провадження № 61-13036 св 23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., 
		Лідовця Р. А.,
		учасники справи:
		позивач - керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року прийнятих у складі колегії суддів: Нежури В. А., Невідомої Т. О., Соколової В. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		1.            Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У квітні 2020 року керівник Шевченківської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до 
		 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, скасування державної реєстрації права власності та витребування нежитлового приміщення із чужого незаконного володіння.
		Позовна заява мотивована тим, що у ході досудового розслідування кримінального провадження № 12016100100009192 за ознаками 
		кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, 
		частиною четвертою статті 358 КК України, встановлено, що група нежитлових приміщень АДРЕСА_1 , яка належить територіальній громаді м. Києва, вибула з володіння поза волею її власника. Зокрема, уповноваженим органом не приймалось рішення щодо приватизації спірного майна, а відтак, таке майно є комунальною власністю та належить територіальній громаді міста в особі Київської міської ради.
		Спірне майно було зареєстроване на праві власності за ОСОБА_2 на підставі рішення державного реєстратора реєстраційної служби головного управління юстиції у м. Києві Бродюк І. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 
		від 14 січня 2015 року з індексним номером 18604943. Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 став договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 10 жовтня 2001 року на Київській універсальній біржі за реєстровим № 231/5065, 17 жовтня 2001 року зареєстрованим комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об`єкти нерухомого майна» 
		за реєстровим № 22268 в реєстровій книзі № 395.
		У тексті зазначеного договору від 10 жовтня 2001 року вказано, що право власності продавця, ОСОБА_1 , підтверджується свідоцтвом про право власності на групу нежитлових приміщень, виданим Ленінградською районною державною адміністрацією м. Києва 17 червня 1993 року, згідно з розпорядженням (наказом) від 17 червня 1993 року № 4/110 і зареєстрованого у бюро технічної інвентаризації, записаного у реєстрову книгу за № 395 
		від 02 серпня 1993 року. 
		24 грудня 2014 року державним реєстратором Управління державної реєстрації головного територіального управління юстиції було зареєстровано 
		за ОСОБА_2 право власності на спірне нерухоме майно.
		Згідно з відповіддю Державного архіву м. Києва від 11 вересня 
		2019 року № 068/05-17/1586 у державному архіві м. Києва розпорядження Ленінградської районної державної адміністрації м. Києва від 17 червня 1993 року № 4/110 не виявлено, а отже, на думку прокурора, вказане розпорядження Ленінградською районною державною адміністрацією м. Києва не видавалось, 
		а свідоцтво про право власності на спірні нежитлові приміщення районної державної адміністрації не виготовлялось. Крім того, згідно з інформацією Київського міського бюро технічної інвентаризації, право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 не реєструвалось, що свідчить про те, що вказане майно Київською міською радою не відчужувалось, право власності територіальної громади на вказане майно не припинялось, а ОСОБА_1 не набував право власності на спірне майно та не був його власником, що підтверджується відсутністю реєстрації прав власності за ним. Відтак, ОСОБА_1 не мав права на продаж спірного нерухомого майна.
		З огляду на зазначене, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири від 10 жовтня 2001 року не відповідає вимогам 
		статей 47, 48, 59, 225, 227 ЦК УРСР, який був чинний на час укладення договору, 
		і має бути визнаний судом недійсним. 
		Крім того, підлягає визнанню недійсним - договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна від 16 лютого 2015 року, на підставі якого ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 групу нежитлових приміщень, оскільки суперечить положенням закону, так як вчинений всупереч вимогам статті 203 ЦК України, оскільки 
		ОСОБА_2 не мав достатній обсяг повноважень для відчуження спірного приміщення, право власності на яке не набував. 
		16 лютого 2015 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно запис № 8743686. 
		За таких обставин, спірне нерухоме майно вибуло із власності територіальної громади поза її волею з порушенням встановленого законом порядку та на підставі неіснуючих документів.
		У зв`язку з наведеним також підлягає скасуванню рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, внесене 07 квітня 2017 року, на підставі якого 
		за  ОСОБА_4 зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно, згідно з договором купівлі-продажу, укладеним з ОСОБА_3 . 
		Отже, спірне нерухоме майно підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 .
		Поважність причин пропуску строку позовної давності прокурор обґрунтовував тим, що про порушення прав територіальної громади йому стало відомо лише у травні 2017 року під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 12016100100009192 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною четвертою статті 358 КК України. У подальшому Київську міську раду було повідомлено листом Київської місцевої прокуратури від 20 березня 2020 року № 41-1772-вих-20 про зазначені обставини. Раніше Київська міська рада не знала та не могла знати про порушення своїх прав, оскільки не була стороною вказаних правочинів. Прокурор вважав, що позовна давність пропущена з поважних причин, а тому наявні підстави для поновлення строку позовної давності.
		З врахуванням викладеного керівник Шевченківської окружної прокуратури 
		м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради просив суд: 
		- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10 жовтня 2001 року 
		№ А 2312/5065 групи нежитлових приміщень АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; 
		- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 оформлену записом, вчиненим 24 грудня 2014 року державним реєстратором Управління державної реєстрації головного територіального управління юстиції 
		у м. Києві Бродюк І. Ю. за № 8375133 про право власності на вказану групу нежитлових приміщень, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548868480000; 
		- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень НАЕ 143859, укладений 16 лютого 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за № 159; 
		- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 оформлену записом, вчиненим 16 лютого 2015 року державним реєстратором № 8743686 про право власності на зазначену групу нежитлових приміщень; 
		- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради спірне нежитлове приміщення, яке зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, 
		як група нежитлових приміщень № 26 у будинку АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548868480000;
		- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 оформлену записом, вчиненим 07 квітня 2017 року державним реєстратором № 19874064 про право власності на вказану групу нежитлових приміщень, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548868480000.
		Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 листопада 2022 року 
		у складі судді Мальцева Д. О. у задоволенні позову керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовлено. 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні докази на підтвердження того, що спірне нерухоме майно перебувало у комунальній власності Київської міської ради.
		Надані прокурором докази, у тому числі, лист державного архіву про те, що на зберіганні відсутнє розпорядження (наказ) Ленінградської районної державної адміністрації м. Києва від 17 червня 1993 року № 4/110, зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації і записаного у реєстрову книгу за № 395 від 02 серпня 1993 року, відповідно до якого ОСОБА_1 набув право власності на спірне приміщення, а також у подальшому укладено оспорюваний договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 10 жовтня 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не можуть вважатись самостійними та достатніми доказами того, що оспорювані прокурором правочини укладені з порушенням норм закону.
		Доказів того, що оспорювані правочини укладені на підставі підроблених чи неіснуючих документів також відсутні. Прокурором не надано доказів на підтвердження того, що винних осіб у кримінальному провадженні притягнуто до кримінальної відповідальності.
		Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог прокурора про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно та витребування його із чужого незаконного володіння. 
		Щодо клопотання ОСОБА_4 про застосування строку позовної давності, позивач вказував, що спірне нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади м. Києва 14 січня 2015 року. При цьому, про порушення прав держави прокурор дізнався лише у травні 2017 року, тому прокурор вважав, що вказана обставина є поважною причиною для поновлення строків позовної давності. Разом з тим, відомості про кримінальне правопорушення за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною четвертою статті 358 КК України були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23 червня 2016 року (кримінальне провадження 
		№ 12016100100009192 щодо вибуття групи спірних нежитлових приміщень з володіння територіальної громади м. Києва поза її волею. Прокурор звернувся до суду з позовом 14 квітня 2020 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.
		Разом з тим, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відмову 
		у задоволенні позову за його недоведеністю, тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності.
		Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
		Постановою Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 листопада 2022 року скасовано. Позов керівника Шевченківської окружної прокуратури 
		м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено частково. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення, яке зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, 
		як група нежитлових приміщень № 26 у будинку АДРЕСА_2 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 548868480000. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спірне нежитлове приміщення належало на праві комунальної власності територіальній громаді 
		м. Києва. 
		Прокурором належними та допустимими доказами підтверджено факт вибуття спірного нерухомого майна з власності територіального громади поза її волею. 
		Апеляційний суд дійшов висновку про те, що  ОСОБА_1 не набував права власності на спірне нежитлове приміщення у встановленому законом порядку, реальним власником спірних нежитлових приміщення була і залишається саме територіальна громада м. Києва та її воля на відчуження спірного майна була відсутня. Між Київською міською радою та ОСОБА_4 не існує юридичних відносин з приводу спірного майна, тому обґрунтованими є вимоги прокурора про витребування майна із чужого незаконного володіння, у задоволенні інших вимог відмовлено.
		Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року заяву заступника керівника Київської міської прокуратури про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь Київської міської прокуратури судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 
		35 054,30 грн.
		Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки судом апеляційної інстанції було частково задоволено позов керівника Шевченківської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, а саме у частині витребування майна від ОСОБА_4 , тому сплачений прокуратурою судовий збір за подання позову до суду першої інстанції у розмірі 14 021,72 грн (майнова вимога у відсотковому відношенні вартості майна), а також, судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 21 032,58 грн, а всього 35 054,30 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_4 на користь Київської міської прокуратури.
		Короткий зміст вимог касаційних скарг 
		У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 просить оскаржувану додаткову постанову апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 
		Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - 
		ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 
		2023 року в указаній справі і витребувано цивільну справу № 761/10951/20 
		з Шевченківського районного суду м. Києва. Підставою відкриття касаційного провадження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - 
		ОСОБА_5 на додаткову постанову Київського апеляційного суду 
		від 07 лютого 2024 року в указаній справі. Підставою відкриття касаційного провадження зазначено абзац четвертий пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України.
		У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2024 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційні скарги
		Касаційна скарга представника ОСОБА_4 -   ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року мотивована тим, що відповідачі не є підозрюваними у відкритому кримінальному провадження, у тому числі щодо спірного нерухомого майна, а залучені в якості потерпілих. Судом вирок у вказаному кримінальному провадженні не ухвалювався, оскільки воно не направлялося до суду, а було закрито. 
		ОСОБА_4 при придбанні спірного нерухомого майна не знав та не міг знати, що у продавця приміщень, на думку прокурора, не було законних підстав для укладення відповідного правочину. Таким чином, ОСОБА_4 законно покладався на достовірність інформації внесеної до Державного реєстру права власності щодо належності на праві власності приміщень продавцю - 
		ОСОБА_3 . Ураховуючи викладене, він є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна. 
		Позбавлення ОСОБА_4 права власності на спірне майно буде свідчити про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
		Прокурор звернувся до суду з позовом з пропуском строку позовної давності, про застосування якого було заявлено  ОСОБА_4 у суді першої інстанції, оскільки кримінальне провадження щодо спірного нерухомого майна відкрито ще 05 червня 2016 року, а позов прокурором подано до суду у квітні 
		2020 року. Крім того, 24 грудня 2014 року була здійснена повторна реєстрація права власності за ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно, в той час як весь будинок, в якому розташовані спірні приміщення, Київська міська рада прийняла у свою власність 02 грудня 2010 року на підставі рішення Київської міської ради 
		від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста». Таким чином, апеляційним судом у порушення закону не встановлено, коли саме власнику спірного нерухомого майна в особі Київської міської ради стало відомо про порушення прав територіальної громади і його заява про позовну давність взагалі не досліджувалася.  
		Касаційна скарга представника ОСОБА_4 -   ОСОБА_5 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року мотивована тим, що апеляційним судом при розгляді заяви заступника керівника Київської міської прокуратури про ухвалення додаткового рішення не було належним чином повідомлено  ОСОБА_4 про дату, час та місце розгляду справи, повістку він отримав лише 14 лютого 2024 року, хоча судове засідання було призначено 
		на 07 лютого 2024 року.
		Апеляційним судом помилково стягнуто судовий збір лише на користь Київської міської прокуратури, оскільки в суді першої інстанції судовий збір було сплачено Шевченківською окружною прокуратурою м. Києва.
		Доводи осіб, які подали відзиви та інші звернення
		У жовтні 2023 року прокурор Київської міської прокуратури подав відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_4 -   ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року, в якому порушено клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався представника ОСОБА_4 у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними. 
		Спірне нерухоме майно незаконно вибуло з комунальної власності поза волею територіальної громади м. Києва, тому обґрунтованим є висновок апеляційного суду про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлового приміщення, яке зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно, як група нежитлових приміщень № 26 у будинку 
		АДРЕСА_2 . 
		Подання до суду прокурором цього позову спрямовано на задоволення легітимної мети, яка полягає у відновленні порушених прав держави, повернення у власність територіальної громади комунального майна, яке вибуло з її власності з порушенням закону, вказані обставини спростовують посилання ОСОБА_4 на покладення на нього надмірного тягаря унаслідок витребування спірних приміщень. 
		Прокурором не пропущено строк позовної давності, про застосування якого заявлено  ОСОБА_4 , оскільки Київська міська рада не приймала участь 
		у здійсненні державної реєстрації права власності на спірне майно за відповідачами, не була стороною договірних правовідносин щодо відчуження спірного майна між ними, а також не наділена повноваженнями щодо проведення відповідної перевірки, вона не знала і не могла знати про вибуття спірного майна раніше, ніж про це їй повідомив прокурор. Київська міська рада могла дізнатись і дізналась про порушення свого права на спірні приміщення та обставини їх незаконного вибуття з листа Київської місцевої прокуратури від 01 жовтня 
		2019 року № 10, яким міську раду повідомлено про обставини вибуття спірних приміщень з комунальної власності та реєстрацію права власності на них за відповідачами. Таким чином, Київська міська рада дізналась про порушення своїх прав лише 01 жовтня 2019 року, а прокурор до суду з цим позовом звернувся 
		у квітні 2020 року.
		У жовтні 2023 року Київська міська радаподала відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_4 -   ОСОБА_5 напостанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року, в якому порушено клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався представника ОСОБА_4 у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними. 
		Група нежитлових приміщень № 26 у будинку АДРЕСА_2 належить територіальній громаді та вибуло з її власності поза 
		її волею, а тому, апеляційний суд дійшов правильного висновку про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння  ОСОБА_4 .
		Втручання держави у право власності  ОСОБА_4 відповідає критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини, витребування спірного нерухомого майна з власності ОСОБА_4 на користь держави в особі Київської міської ради відповідає критерію законності, у зв`язку з незаконним його вибуттям із власності територіальної громади. 
		Київська міська рада довідалася про порушення своїх прав лише 01 жовтня 
		2019 року, тобто прокурором строк позовної давності, про застосування якого заявлено  ОСОБА_4 , не пропущено.
		У листопаді 2023 року представник ОСОБА_4 -   ОСОБА_5 подала відповідь на відзив Київської міської прокуратури. 
		У листопаді 2023 року прокурор Київської міської прокуратури подав заперечення на відповідь представника ОСОБА_4 -    ОСОБА_5 на відзив на касаційну скаргу. 
		У квітні 2024 року прокурор Київської міської прокуратури подав відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_4 -   ОСОБА_5  на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року, посилаючись на те, що оскаржувана додаткова постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на їх законність не впливають. Саме Київської міською прокуратурою було сплачено судовий збір і за подання позовної заяви, і за подання апеляційної скарги, тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення на її користь судового збору. 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
		Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади 
		м. Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів.
		Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів 
		від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» житловий фонд разом із вбудованими нежитловими приміщеннями столиці передано у власність міста та районів м. Києва.
		Рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок по АДРЕСА_2 разом із нежитловими приміщеннями включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва.
		Розпорядженням Шевченківської районної у м. Києві ради від 14 жовтня 2008 року № 327 «Про передачу в орендне користування нежилих приміщень комунальної власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва» товариству з обмеженою відповідальністю «Бджілка Печерська» (далі - 
		ТОВ «Бджілка Печерська») передано в орендне користування підвальне приміщення, площею 65,5 кв. м, у будинку АДРЕСА_2 .
		13 листопада 2008 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради (орендодавець) та ТОВ «Бджілка Печерська» (орендар) укладено договір № 1293/8 оренди нежилих приміщень територіальної громади Шевченківського району 
		міста Києва, за умовами якого орендар приймає у строкове платне користування нежиле приміщення, а саме: підвал, з орендованою площею 65,5 кв. м, 
		по АДРЕСА_2 .
		Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» житловий будинок 
		АДРЕСА_2 разом з нежитловими приміщеннями, площею 65,50 кв. м, включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Києва.
		Розпорядженням виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» вказаний будинок разом з нежитловими приміщеннями, площею 65,50 кв. м, віднесено до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації (пункт 39 додатку 10 до розпорядження).
		Розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації 
		від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» житловий будинок по АДРЕСА_2 разом з нежитловими приміщеннями, площею 65,50 кв. м, закріплено на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».
		Разом з тим, згідно з копією договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2001 року 
		№ А 2312/5065, зареєстрованого на Київській український біржі, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останній придбав групу нежитлових приміщень у будинку АДРЕСА_2 , що складаються з підвалу 
		літ. «А», загальною площею 64,2 кв. м., яка належить ОСОБА_1 , як продавцю, на підставі свідоцтва про право власності на групу нежитлових приміщень, виданого Ленінградською районною державною адміністрацією м. Києва 
		17 червня 1992 року згідно з розпорядженням (наказом) від 17 червня 1993 року № 4/110, зареєстрованого за № 395 від 02 серпня 1993 року.
		Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 січня 2015 року № 32192795 власником групи нежитлових приміщень (складаються з підвалу літ. «А», група нежилих приміщень № 26, загальна площа 64,2 кв. м, адреса: АДРЕСА_2 ) зазначений ОСОБА_2 .
		Згідно з договором купівлі-продажу від 16 лютого 2015 року НАЕ 143859 
		ОСОБА_2 відчужив спірне нерухоме майно ОСОБА_3 , зареєстрований в реєстрі за № 159.
		07 квітня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу НВО 481290 ОСОБА_3 відчужив  ОСОБА_4  спірне нерухоме майно. 
		Правоохоронними органами здійснюється досудове розслідування кримінального провадження № 12016100100009192 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною четвертою статті 358 КК України від 23 червня 2016 року щодо вибуття групи нежитлових приміщень АДРЕСА_1 , 
		яка належить територіальній громаді м. Києва, з володіння поза волею її власника.
		Згідно з копією листа Департаменту комунальної власності м. Києва 
		від 05 вересня 2019 року № 062/06/08-7798 на підставі рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок, загальною площею 1 430 кв. м, на АДРЕСА_2 , належали до комунальної власності територіальної громади Шевченківського району м. Києва.
		З копії листа комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 06 вересня 2019 року № 062/14-12216 (И-2019) вбачається, що згідно з інформацією реєстрових книг комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» по нежитловому фонду за адресою: 
		АДРЕСА_2 нежилі приміщення/будівлі на праві власності не реєструвались.
		Відповідно до копії листа Державного архіву м. Києва від 11 вересня 2019 року 
		№ 068/05-17/1586 у документах фонду Р-1542 «Ленінградська районна у м. Києві державна адміністрація» за 1973-2001 років розпорядження Ленінградської районної державної адміністрації від 17 червня 1993 року № 4/110 не виявлено.
		Згідно з листом Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації 
		від 16 вересня 2019 року № 10 за інформацією ліквідаційної комісії з припинення Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва, що перебувають у розпорядженні ліквідаційної комісії, документи щодо приватизації нежитлових приміщень підвалу № 26 (в літ. А), загальною площею 64,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні.
		Відповідно до листа комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 17 січня 2020 року № 062/14-571 (И-2020) бюро не здійснювало технічну інвентаризацію та не виготовляло у 2014 році технічну документацію на групу нежитлових приміщень № 26, площею 64,2 кв. м, які розташовані у підвалі будинку літ. «А» за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначена інвентаризація проводилась згідно з листом комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Покровська» від 02 грудня 
		2010 року № 1553 і на замовлення ТОВ «Бджілка Печерська». 
		Згідно з копією листа комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» 
		від 11 січня 2020 року № 47/3 рішенням Київської міської ради від 02 грудня 
		2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва» житловий будинок АДРЕСА_2 , 
		у тому числі нежитлові приміщення, загальною площею 65,5 кв. м, належать до комунальної власності територіальної громади м. Києва. Також на виконання рішення Київської міської ради від 28 жовтня 2010 року № 183/4995 «Про окремі питання організації управління районами в м. Києві» вказаний вище будинок віднесено до сфери управління Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації. Зазначений будинок, у тому числі нежитлові приміщення, закріплено на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» згідно з розпорядженням Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 у реакції від 30 грудня 2016 року № 801.
		Відповідно до копії листа Київської місцевої прокуратури від 01 жовтня 2019 року № 10 повідомлено Київську міську раду про вибуття спірного майна з комунальної власності поза волею міської ради та реєстрацію цього майна за ОСОБА_4 та запропоновано повідомити органи прокуратури про те, чи було відомо Київській міській раді про порушення її інтересів, та чи вживались заходи, спрямовані на повернення майна до комунальної власності.
		У червні 2021 року ОСОБА_4 до суду першої інстанції подано клопотання про застосування строку позовної давності (а.с. 27, т. 2). 
		2. Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Касаційна скарга представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню. 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Оскаржувана постанова апеляційного суду вищезазначеним вимогам закону не відповідає. 
		У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
		Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
		Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
		Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права
		власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення
		в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав,
		в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
		Саме власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
		Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
		У частині третій статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
		Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. 
		Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази               за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння  ОСОБА_4 , оскільки спірні група нежитлових приміщень вибули з власності Київської міської ради поза її волею. 
		У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190 цс 20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».
		Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.
		Отже, апеляційним судом не встановлено, чи переслідує легітимну мету усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірним нерухомим майном, оскільки ОСОБА_4 вказував про те, що він є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, а позбавлення його права власності на таке майно буде свідчити про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
		Крім того, апеляційному суду при новому розгляді справи слід врахувати сталу практику Європейського суду з прав людини, у тому числі пункти 15, 16, 17, 21 рішення від 11 січня 2024 року заява № 70445/13 у справі «Шмакова проти України», відповідно до яких у цій справі згідно з документами та інформацією, наданою заявницею, яку Уряд не оскаржував, завод не працював протягом багатьох років. Крім того, Суд зазначає, що під час першого розгляду позову прокурора національні суди наголосили, що відповідна земельна ділянка ніколи не використовувалася заводом і на ній не було споруд, які належали б заводу. Суд також зазначає, що Уряд не пояснив, чому, якщо існувала нагальна суспільна потреба у виділенні цієї землі для будівництва школи та дитячого садка, ця земельна ділянка стільки років не використовувалася, і чи така потреба усе ще існувала.
		Така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції 
		у зв`язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (див. рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, 
		від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу.
		Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями).
		Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого.
		Таким чином, апеляційному суду необхідно встановити добросовісність дій 
		ОСОБА_4 та перевірити, чи міг останній набуваючи у володіння спірне нерухоме майно знати про те, що це майно вибуло з власності Київської міської ради, як про це заявляє прокурор, поза її волею і щодо такого майна існує спір. ОСОБА_4 у відзиві на позовну заяву (а. с. 19-27, т. 2) та у відзиві на апеляційну скаргу (а.с. 237-244, т. 2) посилався на те, що він є добросовісним набувачем спірного майна, а позбавлення його права власності на таке майно буде свідчити про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проте апеляційним судом вказані доводи відповідача взагалі не досліджено та не надано їм належної правової оцінки. 
		Разом з тим апеляційний суд не вирішив питання щодо позовної давності, про застосування якої заявлено  ОСОБА_4 .
		Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
		Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.
		Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
		Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. 
		На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність.
		У разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, та в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року 
		у справі № 362/44/17, провадження № 14-183 цс 18).
		Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила 
		(частина перша статті 261 ЦК України).
		Тлумачення частини першої статті 261 ЦК України свідчить про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
		Закон не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. 
		Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128 гс 19). 
		Відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
		Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
		При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. 
		Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої 
		Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97 гс 19).
		У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року 
		у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. 
		Аналіз норм права щодо інституту позовної давності у сукупності із нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу 
		строку позовної давності (див. постанову Верховного Суду від 23 січня 2020 року 
		у справі № 916/2128/18).
		Ураховуючи викладене, апеляційним судом у порушення вищевказаних вимог закону не досліджено, коли саме про порушення прав територіальної громади 
		м. Києва довідалася Київська міська рада, оскільки  ОСОБА_4 вказував про те, що прокурор звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, так як 24 грудня 2014 року була здійснена повторна реєстрація права власності за першим власником  ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно, а будинок, в якому розташовані спірні приміщення, Київська міська рада прийняла у свою власність 02 грудня 2010 року на підставі рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста». 
		Проте прокурор зазначав про те, що строк позовної давності, про застосування якого заявлено  ОСОБА_4 , не пропущено, оскільки Київська міська рада довідалася про порушення прав територіальної громади лише 01 жовтня 2019 року з листа Київської місцевої прокуратури від 01 жовтня 2019 року № 10.
		Таким чином, апеляційним судом у порушення вимог закону взагалі не вирішено питання щодо строку позовної давності, у тому числі не встановлено, чи пропущено його позивачем, чи пропущено цей строк з поважних причин, про що вказував прокурор. 
		З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції 
		у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, то апеляційному суду при новому розгляді справи слід перевірити вищенаведені обставини.
		У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року 
		№ 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
		Отже, судові рішення апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. 
		Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. 
		У задоволенні клопотань Київської міської прокуратури та Київської міської ради про закриття касаційного провадження у справі слід відмовити, оскільки суд касаційної інстанції не знаходить для цього правових підстав. 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		У задоволенні клопотань прокурора Київської міської прокуратури та Київської міської радипро закриття касаційного провадження відмовити.
		Касаційні скарги представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5  задовольнити частково.
		Постанову Київського апеляційного суду від 12 липня 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 07 лютого 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                   Д. Д. Луспеник
		 
		Судді:                                                                             І. Ю. Гулейков
		 
		                                                                                      Б. І. Гулько
		 
		                                                                                      Г. В. Коломієць
		 
		                                                                                      Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...