Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 331/1591/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано для оприлюднення: 04.07.2024. Зареєстровано: 04.07.2024. Забезпечено надання загального доступу: 05.07.2024.
Дата набрання законної сили: 03.07.2024
Номер судового провадження: 22-ц/807/870/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Дата документу 03.07.2024 Справа № 331/1591/23
		 
		 
		ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		Справа № 22-ц/807/870/24                 Головуючий у 1-й інстанції: Антоненко М.В.
		Є.У.№331/1591/23                          Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
		 
		ПОСТАНОВА
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 липня 2024 року                                                 м. Запоріжжя
		Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
		головуючої:         Кочеткової І.В.,
		суддів:                 Кухаря С.В.,
		Подліянової Г.С.,
		секретар:         Волчанова І.М.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,
		за апеляційною скаргою   ОСОБА_2  на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 січня 2024 року,
		ВСТАНОВИВ:
		У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідача без надання іншого житла. 
		Зазначала, що ОСОБА_2 та її мати ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 17 січня 2014 року. У серпні 2016 року ОСОБА_3 померла. За життя ОСОБА_3 склала заповіт від 02 лютого 2015 року, яким все належне їй майно заповіла своїй дочці позивачці ОСОБА_1 . До спадкової маси увійшла, втому числі, земельна ділянка, місце розташування якої АДРЕСА_1 .
		12 квітня 2017 ОСОБА_1 , отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 7/8 часток земельної ділянки, право власності на іншу 1/8 частку отримала непрацездатна мати померлої ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . В подальшому вони на підставі свідоцтва про право на спадщину зареєстрували своє право власності на земельну ділянку у відповідних частках та оформили право власності на житловий будинок, який був побудований за життя ОСОБА_3 на земельній ділянці, проте не введений в експлуатацію. 
		ОСОБА_1 не може проживати у спадковому будинку, оскільки відповідач, який зареєстрований за іншою адресою, проживає в ньому, перешкоджає їй у доступі до будинку та в неї відсутні ключі від вхідних дверей. Добровільно залишити будинок він відмовляється.
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 січня 2024 року позов задоволено.
		Усунуто перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.
		В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про відмову у позові ОСОБА_2 зазначає, що у позивачки відсутні документи, які підтверджують її право власності на спірний будинок, а відтак вона не вправі заявляти вимоги про його виселення.
		У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що оскаржуване рішення є законним і обґрунтованим. Її право власності на спірний будинок підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.11.2023, відповідач в будинку не зареєстрований і не набув права постійного користування житлом. Судовим рішенням в іншій справі, яке набуло законної сили, ОСОБА_2 відмовлено у визнані права власності на спірний будинок, вимоги про відшкодування понесений витрат на його будівництво останній не заявляв. 
		Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи адвоката Косякової З.М., яка представляє інтереси ОСОБА_2 , заперечення ОСОБА_1 і її представника адвоката Сердюка Р.В., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на такі обставини.
		Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Частинами 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Вказаним вимогам закону оскаржуване рішення відповідає в повній мірі.
		Встановлено, що позивачка є співвласником житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою №352643378 від 01.11.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частка останньої у спільній частковій власності становить 7/8 (а.с.77,78). Співвласником іншої 1/8 частки була бабуся позивачки ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8). Позивачка є єдиною спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 .
		Згідно з рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 01 березня 2021 року (справа №331/1270/20) ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 . 
		Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2021 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
		Постановою Касаційного цивільного суду Верховного суду від 01 червня 2022 року відмовлено у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 , рішення судів першої і апеляційної інстанцій залишені без змін.
		Вказаними судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 17 січня 2014 року. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
		За життя вона склала заповіт від 02 лютого 2015 року, яким все належне їй майно заповіла своїй дочці ОСОБА_5 , яка після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_6 .
		Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, із заявами про прийняття спадщини своєчасно звернулися чоловік померлої ОСОБА_2 , непрацездатна мати ОСОБА_4 та ОСОБА_7 як опікун ОСОБА_5 , який на час відкриття спадщини виповнилося 13 років.
		До складу спадкового майна увійшла, втому числі, земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2310100000:001:0184, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка належала спадкодавцю ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 13.05.2011.
		12 квітня 2017 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 7/8 часток земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2310100000:001:0184. 
		Право власності на 1/8 частку спадкової земельної ділянки отримала непрацездатна ОСОБА_4 мати померлої як особа, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні.
		Судовими рішеннями також встановлено що, спірний будинок був збудований на вказаній земельній ділянці за життя ОСОБА_3 у 2011 році, проте не був введений в експлуатацію і право власності на нього не було зареєстровано. 
		Державна реєстрація права власності на спірний будинок була здійснена 17 серпня 2017 року спадкоємцями померлої.
		У передбаченому законом порядку рішення державного реєстратора щодо вчинення відповідної реєстраційної дії не оскаржені і не визнанні протиправними. 
		Судом також встановлено, що зареєстрованою адресою постійного місця проживання відповідача є буд. АДРЕСА_2 , хоча останній фактично проживає у спірному будинку.
		У серпні 2022 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 вимогу про усунення перешкод у користування житловим будинком та виселення , яку відповідач не виконав.
		Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 неправомірно проживає в спірному будинку. Він не є членом сім`ї позивачки, а отже зі смертю своєї дружини втратив право користування спірним житлом. 
		Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не є власником будинку, не відповідають фактичним обставинам справи і спростовуються вищевказаною Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
		До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
		Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
		Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
		Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
		У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
		Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
		Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
		Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
		У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
		Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
		Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
		У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
		Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
		Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
		Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
		Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
		Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
		При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.
		У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
		Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
		Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
		Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
		Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
		Тобто, під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
		Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
		Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
		Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суд має приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
		Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
		Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
		У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
		Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
		У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
		При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
		Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
		Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
		Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).
		Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
		Судом встановлено, що відповідач перебував у шлюбі з матір`ю позивачки з 17 січня 2014 до дня її смерті, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_4 , а отже проживав у спірному будинку, який не був введений в експлуатацію разом з дружиною і її малолітньою донькою, нетривалий час. На час відкриття спадщини позиваці виповнилося тільки 13 років, відповідач після смерті дружини не став опікуном малолітньої. ІНФОРМАЦІЯ_5 у позивачки народився син ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 вона уклала шлюб з ОСОБА_9 . 
		Судом також встановлено та підтверджено належними та допустимими доказами, що між сторонами у справі склалися неприязні стосунки, спільне проживання в спірному будинку є неможливим, позивачка вимушена винаймати інше житло.
		Будь-яких вимог майнового характеру про відшкодування вартості будівельних або оздоблювальних робіт ОСОБА_2 до ОСОБА_1 не заявляв, у визнанні права власності на частку в спірному будинку судовим рішенням, яке набрало законної сили, йому відмовлено. 
		Зважаючи на те, що позивачка є власником спірного будинку, іншого житла не має, а відповідач нетривалий час був членом сім`ї матері позивачки, яка фактично збудувала будинок, проте за життя не встигла ввести його в експлуатацію, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виселенням ОСОБА_2 дотримано баланс між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права відповідача як колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
		За таких обставин доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, тому у відповідності до норм статей 374,375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
		Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Апеляційну скаргу  ОСОБА_2 залишити без задоволення.
		Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 24 січня 2024 рокупо цій справі залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
		 
		Повний текст постанови складено 04 липня 2024 року.
		 
		Головуюча: І.В. Кочеткова
		 
		 
		 
		Судді: С.В. Кухар
		 
		 
		 
		        Г.С. Подліянова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...