Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 348/1815/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них; завданої майну фізичних або юридичних осіб.
Надіслано для оприлюднення: 05.07.2024. Зареєстровано: 05.07.2024. Забезпечено надання загального доступу: 08.07.2024.
Дата набрання законної сили: 02.07.2024
Номер судового провадження: 22-ц/4808/677/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 348/1815/23 
		Провадження № 22-ц/4808/677/24 
		Головуючий у 1 інстанції Матолич В. В. 
		Суддя-доповідач Луганська 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		02 липня 2024 року                                    м.Івано-Франківськ 
		 
		Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		головуючого - Луганської В.М.
		суддів  Девляшевського В.А., Мальцевої Є.Є., 
		за участю секретаря  Гудяк Х. М.
		учасники справи
		позивач  ОСОБА_1 
		відповідач  російська федерація
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерство закордонних справ України, 
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: генеральна прокуратура російської федерації,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу
		за апеляційною скаргою ОСОБА_1 
		на заочне рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 08 березня 2024 року, ухвалене судом у складі судді Матолич В.В.,
		за позовом ОСОБА_1 до російської федерації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерство закордонних справ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: генеральна прокуратура російської федерації про встановлення факту, відшкодування майнової та моральної шкоди,
		 
		в с т а н о в и в:
		У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеними вимогами, в обґрунтування яких зазначив, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 та 47/100 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , де він проживав зі своєю сім`єю.
		В будинку в м. Донецьк він проживав з родиною, а квартиру позивач здавав в оренду за 3500,00 гривень на місяць, що на день подання позову за офіційним курсом НБУ становить 39,9914 грн  87,518 євро.
		З початку квітня 2014 року в м. Донецьк та урядові установи зайняли російські озброєні загони та створили особливий режим, за яким почали переслідувати україномовних мешканців міста, внаслідок цього, позивач був змушений 28 липня 2014 року виїхати з м. Донецька, до м. Авдіївка, а через кілька днів був вимушений виїхати з м. Авдієвка у м. Генічевськ, а 01 жовтня 2014 році переїхав до м. Харків, де вимушений був винаймати будинок по АДРЕСА_3 . 21 січня 2015 року отримав довідку про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території, де проживав до 12 березня 2022 року.
		За оренду будинку він щомісяця сплачував орендну плату розміром 7000, 00 грн, що на день подання позову за офіційним курсом НБУ -39, 9914 становить 175, 05 Євро.
		З лютого 2022 року почалися обстріли житлових районів м. Харкова, позивач вимушений був переїхати у м. Надвірна, де отримав довідку про взяття на облік як внутрішньо переміщену особу №2609-5000594823 від 01.04.2022 року та проживає по даний час в присілку Мирне с. Називизів Надвірнянської об`єднаної територіальної громади.
		Позивач зазначив, що внаслідок російської агресії позивач втратив право володіння, користування та проживання в своїй власності.
		В якому стані знаходиться зараз житловий будинок та квартира у м. Адіївка йому не відомо, тому матеріальні збитки за втрату квартри, частини будинку будуть окремим предметом судового розгляду по завершені війни.
		Внаслідок російської агресії зазнав матеріальних збитків, у вигляді щомісячної орендної плати по 7000 грн за будинок в м. Харкові у період з 01.10.14 року по 12.03.2022 року, що становить 630000 грн, що на день подання позову становить 15753,38 євро; втрату упущеної вигоди від здачі в оренду квартири в м. Авдіївка у період з 01.08.2014 року до 07.08.2023 року по 3500 грн щомісячно, а в загальному - 378000,00 гривень, що на день подання позову становить 9452,03 євро.
		Позивач зазначив, що протиправними діями відповідача позивачу було завдано моральну шкоду, яку він оцінює у 1500 000,00 гривень, яка полягає у душевних стражданнях, яких позивач зазнав у зв`язку з протиправним позбавленням його права користування житлом; порушенні звичайного укладу життя: нагальною необхідністю неодноразової зміни місця проживання, необхідністю пристосування до проживання у іншій місцевості та відновлення нормальних життєвих зв`язків, необхідністю відновлювати звичний рівень життя; погіршенні загального самопочуття, через постійне перебування у страху та пригніченні, внаслідок протиправних воєнних дій відповідача.
		Крім того, позивач зазначив, що положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту навяночті збройного конфлікту або тимчасової окупації території україни не передбачено, про те не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.
		У зв`язку з викладеним, з урахуванням уточненої позовної заяви, просив суд встановити юридичний факт, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок незаконної збройної агресії російської федерації проти України; стягнути з російської федерації на його користь завдані матеріальні йому збитки у розмірі 1008000,00 гривень, що на день подання позову становить 25205,41 євро; моральну шкоду у розмірі 1500000,00 гривень, що на день подання позову становить 37508,06 Євро.
		 
		Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 08 березня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до російської федерації про встановлення факту, відшкодування майнової та моральної шкоди задоволено частково.
		Стягнуто з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1500000 грн. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо судового збору.
		 
		Не погоджуючись з вказаним рішенням суду,  ОСОБА_1 , звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 08 березня 2024 року та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
		 
		В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначив, що висновок суду щодо відмови відшкодування упущеної вигоди від здачі в оренду квартири в м. Авдіївка у зв`язку з відсутністю документів про сплату щомісячних орендних платежів та відсутністю у договорі строку укладення даного договору, суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки відсутність в договорі строку, на який надається квартира в оренду, свідчить про безстроковість такого договору.
		Крім того зазначив, що предметом спору є не договір оренди квартири та його виконання, а сам факт здачі квартири в оренду і отримання вигоди від такої здачі. Договір оренди є лише документальним підтвердженням факту здачі квартири в оренду та отримання позивачем вигоди від такої оренди, яку через російську агресію втратив позивач.
		Також не погоджується з висновком суду, що встановлення юридичного факту, що позивач є постраждалою особою від збройної агресії російської федерації не передбачено цивільним законодавством та є неефективним способом захисту, оскільки встановлення юридичного факту, як спосіб захисту регулюється главою 6 розділу ІV ЦПК України.
		Вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні даної вимоги, створює судовий прецедент, який суперечить політиці світу, прийнятим міжнародним актам щодо збройної агресії російської федерації та нормативним актам України.
		Зазначає, що є необґрунтованою відмова у визначенні 1500000 грн моральної шкоди до євро по курсу НБУ. Відповідач у справі втратив міжнародний імунітет, на даний час не визначена процедура та механізм виконання судових рішень у даній категорії справ. Вважає, що для виконання рішення буде створено європейський міжнародний орган, який буде керуватись європейською валютою.
		Послався на ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п. п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою, або еквівалент цього відшкодування. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, може вимагати або одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення. 
		Суд не застосовував практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (ArticleS0), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру Турецькими Збройними Силами. 
		Вважає, що така компенсація повинна визначатись українськими судами в національній грошовій одиниці та з визначеним еквівалентом до європейської грошової одиниці, так як з моменту проголошення судового рішення до моменту відшкодування пройде значний час і грошова одиниця України через збройну агресію, війну, знищення промисловості та економіки знеціниться, внаслідок чого позивач отримає, несправедливе відшкодування.
		 
		У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали апеляційну скаргу в межах її доводів.
		 
		Відповідач дату, час та місце розгляду справи повідомлявся шляхом розміщення інформації про розгляд справи на офіційному веб-сайті судової влади.
		У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 зазначено, що в разі застосування деліктного винятку (наявність факту заподіяння шкоди) будь-який спір, що виник на території України в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема російською федерацією, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російська федерація, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії росії, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
		Верховний Суд також зазначив, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства російської федерації в Україні запитів щодо її згоди бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням російською федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з російською федерацією у зв`язку з повномасштабною збройною агресією.
		З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією росії проти України, чим порушено суверенітет України, отримання згоди російської федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. 
		У зв`язку з викладеним, суд не направляв запиту до відповідача для отримання згоди бути відповідачем у цій справі.
		 
		У судове засідання третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерство закордонних справ України, не з`явилась, про дату час та місце судового засідання повідомлені належним чином. До суду надали заяву про розгляд справи без їх участі.
		 
		Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу.
		З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без учасників справи, які повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи.
		 
		Заслухавши доповідача, учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступних висновків.
		 
		Відмовляючи позивачу у задоволенні вимоги про встановлення факту про те, що позивач є особою, яка постраждала від незаконної збройної агресії російської федерації проти України, суд першої інстанції виходив з того, що такий заявлений позивачем спосіб захисту порушеного права не є належним у даній справі. Належним способом захисту прав та інтересів позивача за обставин викладених у позовній заяві є відшкодування збитків, інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди. Суд дійшов висновку, що встановлення факту про те, що позивач є особою, яка постраждала від незаконної збройної агресії відповідача, у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення, оскільки є обставиною, що входить у предмет доказування та є підставою для отримання відшкодування завданої шкоди.
		Задовольняючи вимоги позивача про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що, що вчинивши збройну агресію проти України та окупувавши частину її території, російська федерація порушила права позивача жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку. Внаслідок таких протиправних дій, життя, здоров`я позивача опинилося під загрозою, що змусило позивача на невизначений час залишити своє місце проживання, праці та виїхати в іншу місцевість. Дійшов висновку, що розмір одноразової грошової суми у розмірі 1500000, 00 грн є достатнім.
		Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог про стягнення збитків у виді витрат, які позивач витратив на оренду житла та доходів, які позивач не отримав від сдачі в оренду квартири, суд дійшов висновку, що така шкода та упущена вигода не підтверджена належними доказами.
		 
		Переглядаючи справу, колегія суддів виходить з наступного.
		 
		Судом встановлено, що позивач народився у м. Донецьк, Україна, є громадянином України, що підтверджується копією паспорта.
		З 2015 року позивач є пенсіонером, що підтверджується копією пенсійного посвідчення.
		Відповідно до довідки про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території від 21.01.2015 року №6327007304 позивач, з м. Донецька з тимчасово окупованої території перемістився в АДРЕСА_3 . 
		Згідно з довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 01.04.2022 року №2609-5000594823 позивач змінив місце фактичного проживання та проживає за адресою: АДРЕСА_4 .
		ОСОБА_1 є власником квартир за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 28.10.2011, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за №3924 та витягу про державну реєстрацію прав від 15.12.2011 №32502607.
		Згідно з копією договору оренди квартири від 07.08.2013 №01, розмір орендної плати квартири у м. Авдіївка, визначений договором 3500,00 гривень на місяць. Строк дії договору сторонами не визначено.
		Позивачу на праві власності належить 47/100 частка будинку АДРЕСА_2 , що підтверджується договором дарування від 16.04.1993, посвідченого Шостою Донецькою державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за №2-1641 та зареєстрованого у Донецькому міському бюро технічної інвентаризації 26.05.1993, про що було зроблено запис №3191к-161.
		Позивач з 01.10.2014 року орендував будинок на АДРЕСА_3 , строк оренди не визначений, орендна плата 7000,00 гривень на місяць.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеноїв позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповіднодо Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
		Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третястатті 82 ЦПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. 
		Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації. Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. 
		Аналогічні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291 св 21), від18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925 св 21)
		Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
		До зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія (стаття 48 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
		У постанові від 14 квітня 2022 року у справі№ 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на російську федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».
		Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.
		Військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права.
		Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.
		Зокрема, у частині першій статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.
		Згідно з частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
		Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
		Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.
		Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
		Проте, російська федерація продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.
		Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року№ 2188-IX про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
		У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни.Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав,а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
		Враховуючи вказане,Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки майну позивача. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження№ 14-167 цс 20, (пункт 49).
		Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України часниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
		Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»(чинним на момент пред`явлення позову) визначено, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони російської федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам російської федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих російською федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації російської федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні російській федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
		Відповідно до положеньстатті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Зокрема, тимчасово окупованими визнаються частини території Донецької та Луганської областей України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль.
		Постановою Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» від 17.03.2015 р. №254-VIII, визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно доЗакону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» , збройна агресіяце застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Силові дії рф, що тривають з 20 лютого 2014 року (як початкова подія) та як її продовження військове вторгнення РФ до України 24 лютого 2022 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.
		Судом враховано, що за приписами ч. 6 ст.5Закону України«Про забезпеченняправ ісвобод громадянта правовийрежим натимчасово окупованійтериторії України»від 15.04.2014№ 1207-VII відшкодуванняматеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди РФ.
		Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
		Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
		Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України).
		Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
		Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (частина перша статті 1167 ЦК України)
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Частиною третьою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Згідно частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Суд першої інстанції, вірно дійшов висновку що в результаті збройної агресії російської федерації та окупації частини території України, на якій проживав позивач, було створено реальну загрозу життю і здоров`ю позивача, що спричинило значні душевні страждання, які викликали у нього зниження життєвого тонусу і погіршення загального самопочуття, крім цього з метою забезпечення власної безпеки позивач змушений був неодноразово переїжджати та щоразу наново облаштовувати свій побут. Позивач є особою, яка постраждала внаслідок незаконної збройної агресії російської федерації проти України.
		Врахувавши множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, тяжкість вимушених змін у її житті, суд першої інстанції, дійшов вірного висновку, що достатньою сатисфакцією для позивача є стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 1500000 грн, який відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
		При цьому суд першої інстанції правильно визначив, що валютою суми моральної шкоди в цій справі є національна валюта Українигривня, оскільки відповідно до статей192та524 ЦК України, гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов`язання може бути виражене у гривні або сторони в договорі можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті.
		Відповідно до роз`яснень викладених у п.14Постанови Пленуму Верховного суду Українивід 18 грудня 2009 року № 14«Про судове рішення у цивільній справі», згідно з частиною першоюстатті 192 ЦКзаконним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. У зв`язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання.
		Отже, валютою суми по відшкодування моральної шкоди, в даній справі, є національна валюта України - гривня. Тому доводи апеляційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.
		Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в даній справі вимога позивача про встановлення факту, що позивач є особою, яка постраждала від незаконної збройної агресії російської федерації не є вимогою, яка забезпечить ефективний захист прав позивача у даній справі, а є підставою для вирішення такої справи. Належним способом захисту прав та інтересів позивача за обставин, якими він обґрунтовує вимоги, є відшкодування майнової та моральної шкоди. Встановлення фату повинно породжувати правові наслідки. Звертаючись до суду з вимогами про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він зазнав матеріальних втрат, йому спричинена моральна шкода, саме внаслідок незаконної збройної агресії російської федерації проти України. Обставинами справи встановлено, що позивачу спричинено моральну шкоду внаслідок незаконної збройної агресії російської федерації проти України.
		За приписами ч. 3ст. 386 Цивільного кодексу Українивласник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
		Відповідно достатті 11 Цивільного кодексу Україницивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. 
		Відповідно достатті 22 ЦК Україниособа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. 
		Відповідно достатті 1166 Цивільного кодексу Українимайнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
		Частиною четвертоїстатті 623Цивільного кодексуУкраїни передбачено, що на кредитора покладений обов`язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов`язання. При цьому кредитор повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків, але й підтвердити їх документально. При визначенні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов`язання було виконано боржником належним чином.
		Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено належними доказами спричинення йому збитків у виді витрат, які позивач здійснив орендуючи будинок у Харкові. Суду не надано письмових доказів понесення таких витрат з 01 жовтня 2014 року по 12 березня 2022 року. Стосовно доходів, які позивач міг реально отримати від здачі в оренду квартири, яка знаходиться у м. Авдіївка і яка належить йому на праві власності, то позивачем не надано доказів того, що він реально отримував орендну плату за договором оренди квартири у м. Авдіївка. 
		Посилання позивача на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не враховано практику європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Туреччини (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998) не заслуговує на увагу, оскільки судом при оцінці підстав для відшкодування моральної шкоди застосовано вказане рішення.
		Так, судом в рішенні зазначено, що в рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності. 
		На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення суду першої інстанцій у межах доводів апеляційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		   Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення відповідно до норм матеріального і процесуального права і підстав для його скасування по доводам апеляційної скарги не має.
		   
		Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд,
		п о с т а н о в и в:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Заочне рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 08 березня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
		Повний текст постанови складено 05 липня 2024 року.
		 
		 
		 
		Головуючий В.М. Луганська
		Судді: В.А. Девляшевський
		Є.Є. Мальцева

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...