Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 903/468/24 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань; повернення безпідставно набутого майна (коштів).
Надіслано судом: 11.07.2024. Зареєстровано: 12.07.2024. Забезпечено надання загального доступу: 15.07.2024.
Дата набрання законної сили: 14.10.2024
Результат оскарження 14.10.2024 Північно-західний апеляційний господарський суд: залишено рішення місцевого суду без змін, а скаргу без задоволення
Номер судового провадження: 06/903/468/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
		пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		РІШЕННЯ
		03 липня 2024 року Справа № 903/468/24
		Господарський суд Волинської області у складі судді Дем`як В.М., за участю секретаря судового засідання Назарова Н.В., розглянувши справу
		за позовом: Заступника керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради
		до відповідача: Обслуговуючого кооперативу ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ СУПЕРНОВА 
		про стягнення 1 884 028,97 грн.
		 
		Представники сторін:
		прокурор: Гудков Максим Вадимович, службове посвідчення №071757 від 01.03.2023;
		від позивача: не прибув;
		від відповідача: Мельничук Сергій Миколайович, Ляшенко Тетяна Олегівна;
		 
		Встановив: 
		Заступник керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради звернувся з позовом до Обслуговуючого кооперативу «ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ «СУПЕРНОВА» та просить суд стягнути із відповідача на користь Луцької міської ради для зарахування в дохід місцевого бюджету Луцької міської територіальної громади грошові кошти у розмірі 1 884 028, 97 грн.
		В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на невиконання замовником будівництва свого обов`язку з перерахування до місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі).
		Ухвалою суду від 15.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 10.06.2024.
		Представник відповідача через відділ документального забезпечення та контролю суду подав:
		1) відзив на позовну заяву за вх.№ 01-75/3806/24 від 31.05.2024;
		2) заперечення на відповідь на відзив за вх.№ 01-75/3903/24 від 05.06.2024;
		3) клопотання за вх.№ 01-75/3931/24 від 06.06.2024 у якому просить суд відкласти підготовче засідання, оскільки доводити, що перебуває у щорічній відпустці, а відтак не має можливості бути присутньою у судовому засіданні.
		Прокурор через відділ документального забезпечення та контролю суду подав: 
		1) відповідь на відзив на позовну заяву за вх.№ 01-75/3859/24 від 04.06.2024;
		2) пояснення у справі з урахуванням заперечень представника відповідача (в порядку ст. 42 ГПК України) за вх.№ 01-75/3935/24 від 06.06.2024;
		3) додаткові пояснення (в порядку ст. 42 ГПК України) за вх.№ 01-75/3976/24 від 10.06.2024.
		Представник позивача через відділ документального забезпечення та контролю суду подав заяву про розгляд справи без участі за вх.№ 01-75/3967/24 від 10.06.2024 у якій зазначив, що позовну заяву прокурора підтримує, просить задовольнити повністю. Крім того, не заперечує проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.
		Ухвалою суду від 10.06.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.07.2024.
		Представник відповідача через відділ документального забезпечення та контролю суду подав:
		1) клопотання за вх. №01-74/970/24 від 02.07.2024 про повернення до стадії підготовчого провадження;
		2) додаткові письмові пояснення за вх. №01-75/4542/24 від 03.07.2024.
		Представник позивача в судове засідання не прибув, хоча належним чином був повідомлений про час та дату судового засідання.
		Згідно ч. 1 та п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає судову справу за відсутності такого учасника справи, зокрема, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
		Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку.
		Частинами ч.ч. 1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
		Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).
		У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
		Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
		Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
		Суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови сторонам для представлення своєї правової позиції та надання доказів і вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.
		Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, а неявка представника позивача не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.
		Присутні в засіданні суду представники відповідача клопотання про повернення до стадії підготовчого провадження та долучення до матеріалів справи додаткових письмових пояснень підтримали, просять суд їх задоволити.
		Присутній в судовому засідання прокурор щодо клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого провадження та долучення до матеріалів справи додаткових письмових пояснень заперечив, зазначив, що клопотання та додаткові письмові пояснення не отримував. 
		Щодо клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого провадження та долучення до матеріалів справи додаткових письмових пояснень, суд дійшов висновку про відмову в його задоволені та залишення без розгляду відповідного клопотання відповідача, про що в судовому засіданні було постановлено відображену в протоколі судового засідання ухвалу.
		Присутній в судовому засідання прокурор з посиланнями на обставини, викладені у позовній заяві, відповідь на відзив на позовну заяву, додаткових письмових поясненнях, а також на докази, долучені до справи, пред`явлені до відповідача позовні вимоги підтримав, просить суд позов задоволити.
		Присутні в засіданні суду представники відповідача посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив, додаткових письмових поясненнях, щодо позову заперечили, просять суд в задоволені позову відмовити.
		 
		Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, встановив:
		 
		1. Правові підстави представництва прокурором.
		 
		Згідно ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		За приписами ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, їх першим заступникам та заступникам.
		За змістом ч. ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
		Так, у постанові Верховного Суду у справі №910/11919/17 від 17.10.2018 зазначено, що існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява №42454/02, пункт 35) Європейський суд з прав людини висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): «Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
		Водночас, Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
		У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.
		Враховуючи вище викладене, а також з урахуванням ролі прокуратур в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
		Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру». Відповідно до частини третьої статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
		Аналіз положень ст. 53 ГПК України, у взаємозв`язку зі змістом частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: - якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; - у разі відсутності такого органу.
		Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
		У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
		«Нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
		«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
		«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
		Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
		Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
		До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 20.09.2018 у справі №924/1237/17, від 23.10.2018у справі №906/240/18.
		Крім цього, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».
		У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
		З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		Така правова позиція висвітлена Верховним Судом у його постановахвід 13.03.2018 у справі №911/620/17, від 13.11.2018 у справі №910/2989/18.
		Отже, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи №806/1000/17).
		У пунктах 79-81 постанови від 26.05.2020 по справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
		Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурорфактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
		Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом «розумного» строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
		«Розумність» строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
		Критерій «розумності», наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі за №912/2385/18, має визначатися з урахуванням великого кола чинників. До таких чинників відноситься, зокрема, але не виключно, обізнаність позивача про наявність правопорушення та вжиті ним заходи з моменту такої обізнаності спрямовані на захист інтересів держави (схожі за своїм змістом висновки також сформовані у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2021 у справі №927/468/20 та від 23.02.2021 у справі №923/496/20).
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (п.п. 8.25 та 8.26 цієї постанови) вкотре зазначила проте, що бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
		Отже, бездіяльністю компетентного органу щодо захисту прав та інтересів держави чи територіальної громади є невжиття ним заходів для такого захисту протягом розумного строку після того, як йому стало або повинно було стати відомо про можливе порушення зазначених прав або інтересів.
		Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурорувідомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
		Також при визначенні органу, в інтересах якого пред`являєтьсяпозов, прокурор не повинен перелічувати усі без винятку органи, уповноважені державою на здійснення повноважень із захисту інтересів держави у відповідному спорі, оскільки згідно зі ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурору достатньо довести, що орган, в інтересах якого заявлено позов, уповноважений на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах і суд згідно з принципом «jura novit curia» («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи прокурора щодо наявності чи відсутності повноважень органу (-ів) влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (крім того, Верховним Судом у постановах Суду від 13.07.2021 у справі №927/550/20, від 25.02.2021 у справі №912/9/20, від 19.08.2020 у справі №923/449/18 висловлено позицію з приводу того, що закон не зобов`язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатися з позовом до суду; належним буде звернення в особі хоча б одного з них).
		Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
		На території Луцької міської територіальної громади таким органом, зокрема, є Луцька міська рада.
		Відповідно до частини 1 статті 142 Конституції України, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, щоє у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (аналогічні норми містяться у ч. 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні). Згідно зі статтею 145 Конституції України права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
		Місцеві бюджети є складовою бюджетної системи України (ч. 1 ст. 5 Бюджетного кодексу України).
		Крім того, положення законодавства у сфері бюджетних правовідносин (п. 4-1 ч. 1 ст. 71 Бюджетного кодексу України) відносять кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту до джерел формування бюджету розвитку місцевих бюджетів.
		Бюджетом розвитку, згідно норм статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», визнаються доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.
		Таким чином, оскільки кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту належать до джерел формування бюджету розвитку місцевого бюджету, їх стягнення безумовно становить інтерес територіальної громади та держави, який пов`язаний із накопиченням бюджетних коштів, необхідних для забезпечення належного функціонування інституцій місцевого самоврядування.
		Крім того, порушення у діях відповідача призводить до існування такого становища, за якого одні суб`єкти господарювання сплачують пайові внески, а інші - ухиляються від перерахування коштів до бюджету та, як наслідок, не несуть жодної відповідальності, чим у своє чергу порушуються принцип рівності суб`єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність на території міста Луцька.
		Луцька окружна прокуратура Волинської області, відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», поінформувала Луцьку міську раду про існування означених порушень інтересів держави (листи від 03.04.2024 №53- 2868вих-24 та від 16.04.2024 №53-3365вих-24).
		Прокурор зазначає, що позивачем не вжито заходів до усунення порушень указаних інтересів держави, зокрема, не пред`явлено до суду позову про стягнення із відповідача грошових коштів (пайової участі) до місцевого бюджету.
		Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18, зазначено, що сам факт незвернення до суду обраного прокурором позивача з відповідним позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що зазначений орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
		Також у пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зроблено висновок, згідно якого прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після одержання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
		Унаслідок нездійснення Позивачем належних заходів інтереси держави залишаються незахищеними. У зв`язку із викладеним, у прокурора виникло не тільки право, а й обов`язок відреагувати на їх порушення шляхом пред`явлення до суду цього позову.
		Таким чином, наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі позивача шляхом пред`явлення цього позову обґрунтовується: наявним порушенням інтересів держави і необхідністю їх комплексного захисту; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у цих спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування порушення, не здійснює захисту інтересів держави.
		На виконання вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Луцькою окружною прокуратурою Волинської області повідомлено позивача, зокрема, про прийняте рішення стосовно представництва інтересів держави шляхом пред`явлення до суду позову (лист від 25.04.2024 № 53- 3713вих-24).
		Отже, суд вважає, що прокуратурою було дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" при поданні даного позову до суду.
		 
		2. Виклад позиції прокурора.
		 
		Прокурор в позовній заяві зазначає, що у період із 02.07.2019 по 28.07.2023 Обслуговуючим кооперативом «ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ «СУПЕРНОВА», згідно дозволу на виконання будівельних робіт від 02.07.2019 №ІУ113191831301, було здійснено будівництво об`єкта: «Нове будівництво багатоквартирного житлового будинку" (Позиція №7 по детальному плану) на вул. Цегельній, 28 у м. Луцьку».
		Код об`єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018¬2000: 1122.1 - «Будинки багатоквартирні масової забудови».
		Державною інспекцією архітектури та містобудування України видано відповідачу сертифікат від 04.10.2023 №ІУ123230926412, яким засвідчено відповідність вказаного закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.
		Як вбачається із п. 12 акта готовності об`єкта до експлуатації (дата створення: 07.09.2023), пайова участь відповідачем до місцевого бюджету не сплачувалася (підстава для звільнення від сплати пайової участі - пункт 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX).
		Вказані відомості наявні також у відкритому доступі в мережі Інтернет - «Портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва» (вебсайт «e-construction.gov.ua»).
		Згідно даних сертифіката від 04.10.2023 № ІУ123230926412, загальна площа квартир об`єкта будівництва становить 4625,2 квадратних метрів.
		На дату прийняття об`єкта в експлуатацію (згідно із сертифікатом № ІУ123230926412, виданим 04.10.2023) діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 27.07.2023 № 647. Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Волинської області становила 20367 гривень.
		Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, прокурор вважає, що розмір пайової участі, який на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає до стягнення з відповідача до бюджету на користь позивача становить 1 884 028,97 грн. (4625,2 квадратних метрів х 20367 грн = 94201448,4 грн; 94201448,4 грн х 2% =1 884 028,97 гривні).
		При цьому, в обґрунтування позовних вимог посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду викладеної у постановах від 08.10.2019 у справі №911/594/18, від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, Верховного Суду викладену у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21.
		 
		3. Заперечення відповідача.
		 
		У відзиві на позовну заяву відповідач позову не визнає та доводить, що прокурор переніс у позовну заяву багато тексту з постанови Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі №910/9548/21, ймовірно для того щоб відволікти увагу суду від норми закону і зосередити її лише на висновках касаційної інстанції у конкретній справі.
		Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, можуть застосовуватися лише до подібних правовідносин. Прокурор ж намагається схилити суд застосувати їх до правовідносин, які є відмінними від описаних у вищевказаній та інших згадуваних у позові справ.
		Як вбачається із самої назви Закону № 132-IX від 20 вересня 2019 року, яким скасовано сплату пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, він спрямований на стимулювання інвестиційної діяльності в Україні, в т.ч. у будівництво житла. У пояснювальній записці до проекту Законну зазначено, що пайовий внесок - це своєрідний квазіподаток на будівництво, який, з формальної точки зору, сплачується забудовником, однак фактичним його платником є покупець нерухомості.
		Абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» передбачений обов`язок замовників будівництва протягом 2020 року перерахувати пайову участь до відповідних місцевих бюджетів.
		На це вказує і Міністерство розвитку громад та територій України, яке є центральним органом виконавчої влади у сфері будівництва та містобудування, у листі №1/15.2/515-21 від 12.02.2021р.
		У вищезазначеній постанові Верховного Суду у справі №910/9548/21 зазначено, що будівництво Комплексу було закінчено у червні 2020 року, тобто у передбачений перехідною нормою період, а тому суд і прийшов до висновку про те, що якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.
		Поширення такого висновку на зобов`язання замовників будівництва об`єктів, які прийняті в експлуатацію після закінчення 2020 року є неправомірним, бо не відповідає змісту норми Закону №132-IX та ст.11 ЦК України.
		Посилання на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 08.10.2019р. у справі №911/594/18 та від 14.12.2021р. у справі №643/21744/19 є безпідставним, бо вони стосується правовідносин, які існували до прийняття Закону №132-IX.
		Предметом спору у адміністративній справі №140/5484/21 є визнання протиправним та скасування рішення, викладеного у формі повідомлення про повернення на доопрацювання декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Оскільки справи не є подібними, то висновки суду у вказаній справі не можуть бути застосовані при розгляді даної справи про стягнення коштів.
		Воєнний стан в Україні суттєво вплинув на платоспроможність покупців житла, вартість будівельних матеріалів і робіт, а тому строки будівництва можуть суттєво збільшуватися. Прокурор намагається довести, що впродовж всього цього періоду зберігається обов`язок сплатити пайовий внесок, що суперечить самій меті Закону № 132-IX.
		Крім того, дозвіл на виконання будівельних робіт №ІУ113191831301 був виданий 02.07.2019р., але оскільки будівництво велося за кошти пайовиків, то для їх акумулювання потребувалося багато часу. Фактичне будівництво будинку №7 розпочалося лише у 2021 році, а перший акт приймання виконаних будівельних робіт був підписаний 31.12.2021.
		Відповідно до п.2.1 Статуту ОК ЖБК «Супернова» метою створення Кооперативу є задоволення житлових, економічних, соціальних та інших потреб його членів (асоційованих членів) на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, трудової участі та майна. Кооператив не отримує прибутку, а лише здійснює будівництво житла за кошти пайовиків, внесені на підставі договорів про пайову участь у будівництві.
		На кожен будинок складається кошторис, який включає всі витрати будівництва і на підставі якого визначається вартість одного квадратного метра та сума пайових внесків.
		У зв`язку зі змінами законодавства у кошториси будівництва з 01.01.2021 не включалися кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, а тому вони і не сплачувалися пайовиками. Посилання на ч.1 ст.1212 ЦК України є безпідставним, бо кооператив не зберігає у себе за рахунок Луцької міської ради кошти на розвиток інфраструктури, оскільки ніколи не отримував їх від пайовиків, за рахунок коштів яких будувався будинок №7.
		Прокурор вказує, що одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта. Але таке твердження не стосується правовідносин кооперативу і пайовиків, бо об`єкти будуються за кошти останніх.
		Частина перша статті 331 ЦК України вказує на те, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Пунктом 4.1 розділу 4 «НАБУТТЯ ТА ОФОРМЛЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ОБ`ЄКТ НЕРУХОМОСТІ» договорів про пайову участь у будівництві передбачено, що Кооператив не є власником Об`єкта нерухомості, що будується за рахунок пайового внеску Пайовика після повної його сплати відповідно до умов цього Договору.
		Будівництво житлового будинку №7 закінчено і пайовики стали власниками квартир, а кошти, які вносяться на рахунок кооперативу у даний час іншими пайовиками не мають жодного відношення до будівництва зазначеного будинку. Задоволення позову та стягнення коштів з кооперативу призведе до порушення інтересів пайовиків, які внесли кошти для будівництва квартир в інших будинках.
		Захист інтересів держави не може призводити до порушення інтересів третіх осіб.
		Обов`язок замовників будівництва сплачувати кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, який ґрунтувався на абзаці другим пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX, існував до 01.01.2021р. Саме з цієї дати Позивач або прокурор могли довідатися про порушення права на отримання Луцькою міською радою коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту.
		Якщо прокурор вважає, що право Луцької міської ради на отримання зазначених коштів було порушене, то він мав право звернутися до суду у межах строку позовної давності, який визначений ст.257 ЦК України.
		Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а тому з 01.01.2024 право на отримання коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту не підлягає судовому захисту.
		Оскільки, відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, то просимо застосувати позовну давність до вимог заступника керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області про стягнення з нашого кооперативу на користь Луцької міської ради для зарахування в дохід місцевого бюджету Луцької міської територіальної громади грошових коштів у сумі 1 884 028,97 грн.
		 
		4. Обставини справи встановлені судом та висновки суду.
		 
		Державною інспекцією архітектури та містобудування України Обслуговуючого кооперативу ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ СУПЕРНОВА видано сертифікат від 04.10.2023 №ІУ123230926412, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об`єкта: секції № 3, 4 житлового будинку №7 по вул. Цегельній, 28 у м. Луцьку проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.
		Даний об`єкт побудовано згідно дозволу на виконання будівельних робіт від 02.07.2019 №ІУ113191831301 «Нове будівництво багатоквартирного житлового будинку" (Позиція №7 по детальному плану) на вул. Цегельній, 28 у м. Луцьку».
		Код об`єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018¬2000: 1122.1 - «Будинки багатоквартирні масової забудови».
		Як вбачається із п. 12 акта готовності об`єкта до експлуатації (дата створення: 07.09.2023), пайова участь відповідачем до місцевого бюджету не сплачувалася (підстава для звільнення від сплати пайової участі - пункт 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 №132-IX).
		Вказані відомості наявні також у відкритому доступі в мережі Інтернет - «Портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва» (вебсайт «e-construction.gov.ua»).
		Згідно даних сертифіката від 04.10.2023 № ІУ123230926412, загальна площа квартир об`єкта будівництва становить 4625,2 квадратних метрів.
		Предметом спору у даній справі є стягнення із забудовника пайової участі як безпідставно збережених коштів, обчисленої на дату здачі об`єкта в експлуатацію згідно ст. 1212 ЦК України.
		Відповідно до частин першої, третьої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
		При цьому у відповідності із ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.
		Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
		За ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
		Частиною 1 ст. 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
		Правова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту регулювалася положеннями статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» № 3038-VІ від 17.02.2011 в редакції, яка діяла до 31.12.2019.
		Відповідно до норм даної статті порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону (ч. 1).
		Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (ч. 2).
		Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (ч.3).
		До пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва: 1) об`єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів; 2) будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення; 3) будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла; 4) індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках; 5) об`єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів; 6) об`єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури; 7) об`єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру; 8) об`єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів; 9) об`єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об`єктів енергетики, зв`язку та дорожнього господарства (крім об`єктів дорожнього сервісу); 10) об`єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків; 11) об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення; 12) об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель і споруд підприємств харчової промисловості; 13) об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції) (ч.4).
		Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій. У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності (ч.5).
		Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 1) 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для нежитлових будівель та споруд; 2) 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для житлових будинків (ч. 6).
		Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об`єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п`ятою статті 30 цього Закону (ч. 7).
		Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками. У разі зміни замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту зменшується на суму коштів, сплачених попереднім замовником відповідно до укладеного ним договору про пайову участь (ч.8).
		Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін. Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором (ч. 9).
		Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту (ч. 10).
		Інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації (ч. 11).
		Підпунктом 3 пункту 13 розділу I Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX, який набрав чинності з 01.01.2020, було виключено статтю 40 у Законі Україні «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 № 3038-VI.
		Так, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX, установлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:
		1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
		для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;
		для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
		2) пайова участь не сплачується у разі будівництва: об`єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів; будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення; будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла; індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках; об`єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів; об`єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури; об`єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру; об`єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів; об`єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об`єктів енергетики, зв`язку та дорожнього господарства (крім об`єктів дорожнього сервісу); об`єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків; об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства; об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель промислових; об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції);
		3) замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва
		4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;
		5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
		6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.
		Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
		Згідно із частинами першою, третьою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
		Підпунктом 5 п. а) ч. 1 ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження щодо залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об`єктів соціальної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.
		Відповідно до ч.1 ст. 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
		Відповідно до пункту 4-1 частини першої статті 71 Бюджетного кодексу України надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів включають кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, отримані відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
		На час отримання відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт та початку відповідного будівництва частина 2 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
		За змістом зазначеної вище статті Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування відповідно до встановленого ним розміру (у межах встановленого законом граничного розміру) з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, або на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності (якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена). Розмір пайової участі визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про укладення відповідного договору та доданих до нього документів, а договір укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації зазначеного звернення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.
		Згідно з усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладеною в постановах від 08.10.2019 у справі №911/594/18 та від 14.12.2021 у справі за №643/21744/19, перерахування замовником об`єкта будівництва у передбачених законом випадках коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до відповідного місцевого бюджету є обов`язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов`язковим на підставі закону.
		Строк, визначений Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» для укладення договору пайової участі - протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов`язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов`язку замовника та не звільняє замовника від обов`язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою.
		Тобто, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
		За правовою позицією Верховного Суду від 07.09.2023 у справі №916/2709/22 (п. 89 постанови) перевірка судом дотримання такого порядку, визначеного законом, та відповідність (обґрунтованість) розрахованого прокурором розміру (величини) пайової участі мають істотне значення для розгляду та вирішення даного спору.
		Між тим, на момент прийняття в експлуатацію об`єкта відповідача статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон №132-ІХ).
		Закон №132-ІХ врегулював відповідні правовідносини у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення», а саме установив, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайова участь) у такому розмірі та порядку, зокрема:
		- розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування (підпункт 1 частини 2);
		-замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодооб`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва (підпункт 3 частини 2);
		- пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію (підпункт 4 частини 2).
		При цьому, договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання (частина 1).
		Відповідно до внесених Законом №132-ІХ змін, починаючи із 01.01.2020, у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, є лише договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020 (ч. 1 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ).
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 виклала висновок про вирішення правової проблеми, пов`язаної із застосуванням норм права до правовідносин, які виникли до внесення зміну законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір.
		Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
		Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
		Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права. Водночас, зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому, триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
		Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а отже,і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
		Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.
		Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
		У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом.
		Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина 2 статті 1212 Цивільного кодексу України).
		Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
		Тобто, зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
		Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
		Отже, у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
		Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 дійшов висновку, що законодавець під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об`єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:
		-договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац 1 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX). Тобто, істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними;
		-якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та, оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону України №Про регулювання містобудівної діяльності» обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов`язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавець визначив нормативне регулювання таких правовідносин, зокрема, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX.
		Передбачений вказаною нормою порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: 1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; 2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
		Таким чином, у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3 та 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.
		Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:
		-для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
		-для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
		Отже, для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.
		При цьому, обов`язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об`єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року (подібні правові висновки Верховним Судом викладено у постанові від 16.10.2023 у справі №140/5484/21 щодо об`єкта будівництва, розташованого на території міста Луцька).
		Такі висновки Верховного Суду відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») обов`язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов`язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об`єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішеннясаме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		Отже, з врахуванням вищезазначених норм права та практики Верховного Суду у даній категорії спорів в справі, що розглядається, суду слід встановити та надати правову оцінку:
		- чи виникли правовідносини у відповідача та Луцької міської ради зі сплати пайового внеску;
		- чи виник обов`язок у відповідача зі сплати пайового внеску в силу Закону та його повернення на підставі ст. 1212 ЦК України, якщо виник то встановити його період (дата виникнення та дата до якої зобов`язання мало бути виконане);
		- встановити розмір пайової участі який підлягає сплаті.
		Суд встановив, що дозвіл на виконання будівельних робіт від 02.07.2019 №ІУ113191831301, було видано на весь об`єкт будівництва на вул. Цегельній, 28 у м. Луцьку, багатоквартирний житловий будинок №7 - Секції 1, 2, Секції 3, 4, Секції 5, 6.
		Відповідно до акта готовності об`єкта до експлуатації від 07.09.2023 будівельні роботи виконані у строк: початок робіт липень 2019 закінчення робіт липень 2023.
		У позовній заяві прокурор не вказує за яку саме чергу будівництва, які секції просить стягнути пайову участь.
		Водночас, в судовому засіданні доводить, що розрахунок здійснив за закінчене будівництво секцій 3, 4 які вказані в сертифікаті №ІУ123230926412 від 04.10.2023.
		Як уже судом зазначено вище, норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення») пов`язують дату виникнення обов`язку щодо визначення розміру пайової участі, яка підлягає сплаті із початком будівництва об`єкта. 
		На підтвердження обставин, що будівництво вказаного об`єкта було розпочато в період дії ст. 40 Закону України посилається на матеріали космічного знімання на території інтересу, а саме тематичні карти надані Національним центром управління та випробувань космічних засобів Державного космічного агентства України за №1869-4-04.01.02-2024 від 05.06.2024.
		В судовому засіданні прокурор доводить, що відповідно до розділу архітектурні рішення вбачається розмежування нумерації секцій в межах кожної з черг, зокрема секції спірного будинку - № 3 та № 4. Шляхом опрацювання вказаних даних секції № 3 та № 4 будинку №7, знаходяться навпроти п`яти інших багатоквартирних житлових будинків, зокрема між другим та співставлення вказаних матеріалів із отриманими від Державного космічного агентства України супутникових знімків земельної ділянки з кадастровим номером 0710100000:21:117:0024 прокурор вважає, що будівельні роботи по секціях №3 та №4 розпочато ще до 2021 року, зокрема станом на 16.09.2020 згідно знімків такі роботи вже велися.
		Між тим, із долучених до матеріалів справи супутникових знімків земельної ділянки з кадастровим номером 0710100000:21:117:0024 встановити з якої саме дати розпочато будівельні роботи по секціях №3 та №4 будинку №7 не вбачається можливим.
		Наданий відповідачем акт виконаних будівельних робіт за грудень 2021 року в підтвердження заперечень щодо початку здійснення будівельних робіт по спірному об`єкту до 01.01.2021 також достовірно не підтверджує про те, що такі роботи розпочато в 2021 році, оскільки не містить відомостей про об`єкт будівництва, а саме що він має відношення до будівельних робіт по секції 3, 4 будинку №7.
		Інші докази про початок будівельних робіт в матеріалах справи відсутні.
		Отже, обставина про те, що будівництво об`єкта щодо якого заявлено позов, а саме секцій 3 ,4 будинку №7 по вулиці Цегельній, 28 у м. Луцьку було розпочато з 02.07.2019 року (з дати видачі дозволу) і до 01.01.2021 року прокурором належними доказами не підтверджено та відповідачем не спростовано.
		За таких обставин встановити період в якому було розпочато будівництво за наявними документами в справі не вбачається можливим.
		Судом досліджено, що договір пайової участі на будівництво секцій 3, 4 будинку №7 по вулиці Цегельній, 28 у м. Луцьку між Луцькою міською радою та Обслуговуючим кооперативом ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ СУПЕРНОВА укладено не було.
		Отже, правовідносини із сплати пайової участі на підставі договору у сторін не виникли.
		Для проведення нарахування суми безпідставно збережених коштів пайової участі на підставі ст. 1212 ЦК України прокурор посилається на сертифікат №ІУ123230926412 від 04.10.2023 та дозвіл на будівництво будинку №7 (в цілому) по вулиці Цегельній, 28 у м. Луцьку датований 02.07.2019. 
		Встановлюючи обставини про те чи виник обов`язок у відповідача зі сплати пайового внеску в силу Закону та його повернення на підставі ст. 1212 ЦК України, якщо виник то встановити його період (дата виникнення та дата до якої зобов`язання мало бути виконане) суд виходив із такого.
		За приписами ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» , усталеною практикою Верховного Суду у даній категорії спору у разі якщо будівництво об`єкта відносно якого заявлено позов було розпочато з дати вказаної у дозволі на будівництво з 02.07.2019 року то обов`язок із сплати пайової участі у відповідача виник з 02.07.2019 року.
		Водночас 01.01.2020 року ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» скасовано та на період 2020 року за змістом абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» встановлено розмір розрахунку пайової участі в такому порядку:
		"Договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
		Установити, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:
		1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
		для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;
		для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування".
		За таких обставин, у відповідача міг виникти обов`язок зі сплати пайової участі з 02.07.2019 до 01.01.2021 року. 
		Водночас, прокурор здійснюючи розрахунок суми пайового внеску як безпідставно збережених коштів застосовує ставку опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України та відсоток (2%) за 2023 рік, тоді як вказане значення відсотка згідно п. 2 встановлено законом лише для застосування у 2020 році.
		Прокурор подаючи позов до суду та в судовому засіданні не навів норму закону та не обґрунтував правові підстави для здійснення розрахунку суми безпідставно збережених коштів на дату здачі об`єкта в експлуатацію (2023 рік) та застосування в 2023 році порядку розрахунку який встановлений законом для 2020 року.
		Крім того, здійснюючи такий розрахунок прокурор лише послався на наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 27.07.2023 № 647 та не надав його до матеріалів справи.
		Однак, на думку суду, в даному випадку наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 27.07.2023 № 647 є доказом на підставі якого визначено суму позову, а не лише нормативним документом.
		Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
		Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
		Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.
		Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
		Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).
		Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
		Відповідно до частини п`ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі Проніна проти України, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах Трофимчук проти України, Серявін та інші проти України обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		З огляду на вищезазначене, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
		Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, у зв`язку із прийняттям судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, сплата судового збору покладається на прокурора, за результатами розгляду позовної заяви.
		 
		Керуючись ст.ст. 13, 14, 73, 74, 75, 76-80, 123, 129, 145, 232, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,- 
		 
		ВИРІШИВ:
		В позові відмовити.
		 
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги це рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
		 
		Повний текст рішення 
		складено 11.07.2024.
		 
		 
		СуддяВ. М. Дем`як

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...