Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 354/773/24 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: 03.09.2024. Зареєстровано: 03.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 04.09.2024.

Номер судового провадження: 2/354/303/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		                                                       Справа № 354/773/24
		                                                       Провадження по справі № 2/354/303/24
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		(заочне)
		       22 серпня 2024 року                                                                м. Яремче
		 
		Яремчанський міський суд Івано-Франківської області в складі:
		головуючої судді                                                 Ваврійчук Т.Л.
		за участю секретаря судового засідання                 Старунчак Н.М.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Яремче цивільну справу за позовомОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди,-
		В С Т А Н О В И В :
		ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації в Україні (далі РФ) про відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у зв`язку зі збройною агресією РФ у березні 2022 року позивачка була вимушена залишити місце свого постійного проживання у місті Запоріжжя і переїхати до Республіки Польща, оскільки з першого дня агресії ситуація у місті загострювалась, були обстріли з різних сторін з боку відповідача, почали гинути люди, вона вимушена була ночувати у бомбосховищах, у зв`язку з чим виникла небезпека для її життя. У Республіці Польща вона перебувала до серпня 2022 року, але оскільки налагодити свій побут без знання мови було дуже важко, вона повернулась до України. Але у зв`язку із постійними обстрілами і окупацією частини м.Запоріжжя, вона була вимушена змінити місце постійного проживання і стати на облік як внутрішньо-переміщена особа за адресою: в АДРЕСА_1 . Внаслідок саме збройної агресії РФ було порушено низку прав позивача, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, IV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту. Так зазначені дії призвели до втрати позивачкою належного їй житла та майна, підтримки та надії та повернення додому. На початку повномасштабного вторгнення вона стала свідком обстрілів м. Запоріжжя, загибелі цивільного населення та українських військовослужбовців, у місті погіршилась гуманітарна ситуація,  було припинене транспортне сполучення,  заробітні плати та соціальні виплати затримувались, відбулось скорочення робочих місць, що безпосередньо вплинуло  на її життя, оскільки вона була позбавлена  звичного ритму свого існування, спілкування з рідними та друзями. Після переїзду їй довелося пристосовуватись до  нових життєвих умов, шукати роботу,  житло, відновлювати прийнятний рівень життя, що безпосередньо відобразилось  на її матеріальному та моральному стані.  Отже, враховуючи характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру агресивних дій РФ, а також почуття тривоги, безпорадності та розчарування, які вона відчувала через неможливість користуватись належним їй житлом, спілкуватись з близькими,  ОСОБА_1  вважає законним обраний нею спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у вигляді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені РФ відносно неї. Розмір завданої моральної шкоди оцінює у сумі  1482316,50 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом Національного Банку України еквівалентно 35000 євро, яку просить стягнути з російської федерації, зазначаючи  що це є справедливою компенсацією з держави-агресора за факт порушення основоположних прав людини в Україні через що безпосередньо їй завданий власний душевний невгамовний біль, безперервні страждання через війну. 
		       Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 29.04.2024 року відкрито провадження у справі та призначено її до судового розгляду за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
		       Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 13.06.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
		             У судове засідання позивачка ОСОБА_1 не з`явилася, проте у позовній заяві міститься клопотання про розгляд справи у її відсутності, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.
		       Представник відповідача держави РФ в особі посольства РФ в Україні в судове засідання не з`явився не повідомивши причин неявки, хоча про день та час судового розгляду повідомлявся належним чином шляхом здійснення публікації на сайті судової влади України. Своїм правом на подання відзиву не скористався.
		Суд вважає, що відповідач про дату та час розгляду справи повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив, а тому відповідно до ст.280 ЦПК України справу слід вирішити на підставі наявних доказів та постановити заочне рішення.
		Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України суд розглянув справу у відсутності сторін без фіксації судового процесу технічними засобами. 
		       Перевіривши та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.
		       Згідно з ч.1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		У відповідності до ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		           Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою України, її місцем народження та зареєстрованим місцем проживання є місто Запоріжжя Запорізньої області, що підтверджується відповідними відмітками у паспорті громадянина України серії НОМЕР_1 , виданному Ленінським РВ УМВС України у Запорізькій області 19.04.2001 року та довідкою про присвоєння ідентифікаційного номера, виданою ДПІ по Ленінському району м. Запоріжжя 26.06.2001 року. 
		       Відповідно до наявних віз у паспорті громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2 ОСОБА_1 03.03.2022 року прибула у Республіку Польща, де 16.05.2022 року їй було присвоєно відповідний ідентифікаційний номер НОМЕР_3 .
		       Відповідно до копії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 20.02.2023 року №2618-7001717361 ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , перемістилася до м.Яремче, Надвірнянського району Івано-Франківської області та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 . 
		       Отже, суд дійшов до висновку, що до виниклих спірних правовідносин слід застосувати наступні норми матеріального права.
		Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.
		Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Статтею першою Закону України «Про оборону України» року визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.
		Аналіз вказаних вище положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України, у тому числі, але не виключно, може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства.
		У частині 1 ст.4, ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.
		Згідно з абз.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована РФ територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Частиною 4 ст.2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії РФ, покладається на РФ відповідно до принципів і норм міжнародного права.
		       Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Відповідно до ч.ч.1,2 ст.124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
		       Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		       З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-які правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. 
		Відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
		Статтею 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
		Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Як слідує зі змісту ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: в т.ч. у випадках, встановлених законом.
		Згідно п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Також, у п.5 вказаної постанови роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
		Відповідно до п.9 зазначеної постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17.
		У даній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.
		З огляду на те, що «розумність» і «справедливість», що зазначена у ст.23 ЦК України, які є оціночними поняттями, та суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди (вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду №750/750/6330/17 від 27.11.2019 року).
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.12.2020 року в справі №752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01.09. 2020 року у справі №216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
		Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12.07.2007 року).
		Також, Європейський суд з прав людини в пункті 37 рішення у справі «Недайборщ проти Російської Федерації» зазначив, що заявнику не може бути пред`явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника моральна шкода наявна та констатується судом.
		Суб`єктом завдання позивачу моральної шкоди у позові зазначено російську федерацію, до якої в особі її міністерства юстиції пред`явлено даний цивільний позов.
		Відповідно до ч.2 ст.2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.
		Згідно ч.9 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
		Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Право на життя передбачене Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ІУ Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділу ІІ Конституції України.
		Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія російської федерації проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України. 
		Згідно зі ст.1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Також постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Військові дії російської федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, було затверджено 15.01.2015 року Європейським парламентом резолюцію щодо України, 25.06.2015 року Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи.
		Суд звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, та який наступними указами Президента України неодноразово продовжувався, та триває станом на момент постановлення судового рішення по даній справі.
		       Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій №309 від 22.12.2022 року затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих РФ. Згідно з цим п.1.3 даного наказу вся територія Запорізького району входить до переліку територій, де можливі бойові дії.
		Указані обставини в сукупності свідчать про те, що вимушене переміщення ОСОБА_1 в березні 2022 року з м.Запоріжжя до Республіки Польща, а в подальшому до м.Яремче відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та ведення активних бойових дій на території Запорізького району адміністративним центром якого є м. Запоріжжя.
		02.03.2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
		16.03.2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що рф має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24.02.2022 року.
		14.04.2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
		27.04.2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
		Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п.1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 01.08.1975 року, договори укладені між Україною та росією, в т.ч. про українсько-російський державний кордон, російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст.2 Статуту ООН.
		При вирішенні вимог позивача про відшкодування моральної шкоди суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.
		Відповідно до вимог «Правила суду компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п.п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.
		Обґрунтовуючи завдану відповідачем моральну шкоду в сумі 1482316,50грн. (еквівалент 35000 євро), позивач зазначила, що саме внаслідок збройної агресії рф проти України, вона втратила своє майно та житло, стала свідком загибелі мирного населення та військовослужбовців, задля збереження власного життя вимушена була залишити постійне місце проживання та емігрувати за кордон, а надалі переселитись до іншого регіону України, внаслідок чого у неї змінився усталений спосіб життя, протягом тривалого часу вона позбавлена можливості користуватися своїм житлом та майном, позбавлена спілкування з близькими та друзями, змушена докладати зусиль для організації свого життя та побуту на новому місці та пристосовуватись до нових умов існування. 
		Суд встановив, що внаслідок збройної агресії РФ проти України ОСОБА_1 побоюючись за власне життя та здоров`я, була змушена залишити постійне місце проживання та роботи у м. Запоріжжя та вдатись до вимушеної еміграції, внаслідок чого змінився усталений для неї спосіб життя, вона була позбавлена можливості користуватись своїм майном, а також втратила стабільні зв`язки та стосунки, що безумовно є причиною моральних страждань. На даний час позивачка повернулась в Україну, проживає та зареєстрована як внутрішньо переміщена особа у м. Яремче Івано-Франківської області та вимушена докладати додаткових зусиль для нормалізації свого життя та побуту, налагодження нових зв`язків, побудови свого життя у нових умовах та реаліях, не маючи можливості у зв`язку із триваючими бойовими діями повернутись на постійне місце проживання.
		Отже, враховуючи характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, істотність порушення її конституційних прав, вимушених змін у її житті, спричинених наслідків та їх невідворотність, приймаючи до уваги умисний характер дій РФ, суд приходить до переконання про стягнення з відповідача на користь позивача завданої моральної шкоди у розмірі 1000000,00 грн, що є достатнім та справедливим розміром компенсації за заподіяну ОСОБА_1 шкоду.
		При цьому суд зазначає, що позивачем суду не було надано будь-яких доказів, які б відповідали критеріям щодо їх достатності, належності та допустимості, підтверджували втрату, а також вартість нерухомого та рухомого майна, яке позивач була вимушена залишити у м.Запоріжжя у зв`язку із тимчасовим переміщенням до м.Яремче.
		Вирішуючи питання судового імунітету іноземної держави (рф) в рамках даного судового провадження, суд застосовує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 08.06.2022 року у справі №490/9551/19.
		Так, частина 1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
		Як передбачено ч.4 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
		Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
		Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
		Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи всуді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
		Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
		У рішенні від 14.03.2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
		У рішенні від 23.03.2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
		З урахуванням викладеного можна дійти висновку про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
		Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни. Тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
		Тому, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
		       Суд встановив, що у даній справі ОСОБА_1 звернулася з позовом до держави РФ в особі посольства РФ в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ проти України.
		Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у цій справі, суд приймає до уваги те, що: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, громадянину України, внаслідок збройної агресії РФ; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).
		Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3 ст. 124 Конституції України). Тобто у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть із іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
		Відтак, враховуючи те, що вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється до сьогоднішнього часу, відповідач заперечує суверенітет України, а тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
		Так, у зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24.02.2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з відповідачем, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.
		Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави, а починаючи з 24.02.2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.
		З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі не є необхідним на час вирішення спору по суті.
		Отже, зважаючи на те, що ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до держави РФ в особі посольства РФ в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії відповідача проти України, суд дійшов висновку про відсутність обов`язку отримувати згоду компетентних органів РФ на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача, відповідно до ч.1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право».
		До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14.04.2022 року у справі № 308/9708/19.
		Відповідно до положень ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно із ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Частиною першою ст.76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ч.ч. 1- 2 ст. 77 ЦПК України).
		Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.78 ЦПК України).
		У частині першій ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		У відповідності до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з"ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.      
		За таких обставин, суд на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, приходить до переконання що в рамках розгляду даної цивільної справи позивачем доведено факт завдання їй моральної шкоди винними (умисними) незаконними діями російської федерації, пов`язаними з її збройною агресією щодо України, причинний зв`язок між такими діями та завданою шкодою, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди слід задовольнити частково, стягнувши з відповідача на користь позивача завдану моральну шкоду у розмірі 1000000,00 грн. 
		       Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
		Згідно ч.6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 
		Пунктом 22 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
		Враховуючи те, що позивач відповідно до п.22 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору, з відповідача слід стягнути на користь держави Україна судовий збір у розмірі 10000,00 грн., пропорційно до задоволених позовних вимог. 
		       На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 89, 158, 259, 263-265, 268, 273, 280-283, 352, 354 ЦПК України, суд, -
		 
		У Х В А Л И В : 
		 
		       Позов ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди -задовольнити частково.
		       Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 1000000(один мільйон) гривень 00 коп.
		       У задоволенні решти позовних вимог-відмовити.
		Стягнути з держави російська федерація на користь держави судовий збір у сумі 10000(десять тисяч) гривень 00 коп.
		 Копію рішення направити учасникам справи.
		Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. 
		Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
		Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку.
		Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Івано-Франківського апеляційного суду.
		Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
		       Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		               Позивач:ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,зареєстрована: АДРЕСА_3 , фактичне місце проживання як ВПО: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 .
		       Відповідач: держава російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації, місце знаходження:119991, вул. Житня, 14 м. Москва, російська федерація, код ЄДРПОУ відсутній.
		       Повне судове рішення складено 02 вересня 2024 року. 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		       Головуючий суддя:                        Тетяна ВАВРІЙЧУК

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...