Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 953/24224/19 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності; визнання незаконним акта, що порушує право власності.
Надіслано для оприлюднення: 06.09.2024. Зареєстровано: 09.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 11.09.2024.
Дата набрання законної сили: 21.08.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 серпня 2024 року 
		м. Київ
		 
		cправа №  953/24224/19 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Рогач Л. І. - головуюча, Багай Н. О., Дроботова Т. Б.,
		за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.
		представників учасників справи:
		прокуратури - Керничний Н. І., 
		Мица Юрій Вікторович, особисто
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури
		на рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 
		(суддя Жигалкін І. П.)
		та постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2024
		(судді Мартюхіна Н. О., Склярук О. І., Шутенко І. А.)
		у справі за позовом Київської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави, в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України
		до: 1) Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції,
		2) Фізичної особи ОСОБА_1 ,
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: 1)   Український державний науково-дослідний інститут проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео",
		2)   Товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство нерухомості "Рестріелт",
		про зобов`язання вчинити певні дії,
		ВСТАНОВИВ:
		1.Короткий зміст позовних вимог 
		1.1. Заступник керівника Харківської обласної прокуратури № 2 (далі - Прокурор), який діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України (далі - Мінрегіон, позивач), звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - Управління юстиції, відповідач-1), ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач-2), за участю третіх осіб: Українського державного науково-дослідного інституту проблем водопостачання, водовідведення та охорони навколишнього природного середовища "Укрводгео" (далі - УДНДІ "Укрводгео"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство нерухомості "Рестріелт" (далі - ТОВ "АН "Рестріелт"), про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і зобов`язання повернути нерухоме майно.
		1.2. Зазначив, що в ході досудового розслідування встановлено, що реєстраційна служба Харківського міського управління юстиції Харківської області видала свідоцтво про право власності від 10.02.2015 №33396285 про те, що нежитлові будівлі за адресою АДРЕСА_1, перебувають у державній власності в особі Мінрегіону.
		1.3. За доводами Прокурора рішення про реалізацію вказаних об`єктів нерухомого майна з торгів та їх подальша реалізація є незаконними, оскільки суперечать нормам Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" - реалізація майна з прилюдних торгів відбулася з порушенням встановленого мораторію. Відчужене на прилюдних торгах майно є державним майном та віднесене до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно із Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", частиною дев`ятою статті 11 якого передбачено, що нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження. Той факт, що за змістом листа УДНДІ "Укрводгео" ці об`єкти не використовувалися у господарській діяльності, не має значення в контексті застосування мораторію.  
		1.4. Прокурор також вказав на порушення вимог частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження", адже звернення стягнення на майно відбулося в розмірі, що значно перевищував розмір заборгованості.
		2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами 
		2.1. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно 33396285, виданого 10.02.2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, Державі Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правонаступником якого є позивач у справі) належало право власності на об`єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, який був розташований по АДРЕСА_1 й складався з нежитлових будівель літ. А-2 загальною площею 4905,0 м2, літ. "Б-1" загальною площею 104,2   м2, літ. "В-1" загальною площею 111,2 м2, літ. "Г-1" загальною площею 11,4   м2, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 м2, літ. "Е-1" загальною площею 124,5   м2, літ.    "Ж-1" загальною площею 140,9 м2, літ. "З-1" загальною площею 144,0 м2, літ. "К-1" загальною площею 269,6 м2, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 м2. Право власності Держави Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України на вказаний об`єкт нерухомості було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10 лютого 2015 року Реєстраційною службою Харківського міського управління юстиції у Харківській області, номер запису про право власності: 8672824. Зазначений об`єкт нерухомості з реєстраційним номером 570454663101, розташований по АДРЕСА_1, був закріплений за УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання.
		2.2. Згідно з даними довідки від 07.11.2017 в провадженні Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебувало зведене виконавче провадження щодо стягнення грошових коштів з УДНДІ "Укрводгео" по 16 виконавчим документам на загальну суму боргу 315   018,88 грн (без врахування стягнення виконавчого збору та втрат виконавчого провадження) з яких 15 виконавчих проваджень на загальну суму 282   134,85 грн про стягнення заборгованості по заробітній платі та 1 виконавче провадження на суму 32   884,03   про стягнення заборгованості на користь УПФУ.
		2.3. На запит державного виконавця до УДНДІ "Укрводгео" від 05.09.2017 №53940971 щодо надання відомостей про майно, на яке можливо звернути стягнення, УДНДІ "Укрводгео" листом від 20.09.2017 № 75/01-26 повідомило, що на балансі підприємства знаходяться нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_1. Зазначені будівлі не опалюються, а також не використовуються у виробничій діяльності підприємства, а саме: літ. "А" приміщення підвалу №№ 133,144 загальною площею 104,2 м2, приміщення першого поверху №№ 20 25, загальною площею 175,2 м2, літ. "Б" приміщення №   1 загальною площею 104,2 м2, літ. "В" приміщення № 1 загальною площею 111,2    м2, літ "Г" приміщення № 1 загальною площею 11,4 м2, літ. "Д" приміщення № 1 загальною площею 28,6 м2, літ. "Е" приміщення №№ 1-4 загальною площею 124,5   м2, літ. "Ж-1" приміщення №№ 1-4, загальною площею 144,0 м2, літ. "К" приміщення № 1, загальною площею 269,6 м2, літ "Л" приміщення №№ 1-3 загальною площею 108,8 м2.
		2.4. Постановою державного виконавця від 06.10.2017 у зведеному виконавчому провадженні спірне нерухоме майно описане та арештоване. 
		2.5. Постановою державного виконавця від 10.10.2017 призначено суб`єкта оціночної діяльності щодо визначення вартості Нежитлових приміщень, а саме ТОВ "Експерт-2012".
		2.6. 07.11.2017 до Харківської філії ДП "СЕТАМ" була направлена заявка за №54568549/07.01/В-З на реалізацію спірного нерухомого майна, вартістю 799  300,00 грн без ПДВ.
		2.7. Згідно з протоколом проведення електронних торгів № 301338, сформованого 04.12.2017, 28.11.2017 відбулися торги щодо реалізації спірного нерухомого майна зі стартовою ціною 799   300,00 грн та остаточною ціною продажу 1   630   572,00 грн, з яких 1   549   043,40 грн підлягали перерахуванню на рахунок Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області. Переможцем торгів визнано відповідача - ОСОБА_1
		2.8. Згідно з розпорядженням від 18.12.2017 щодо розподілу отриманих коштів з 1   549   043,40 грн була погашена вся заборгованість на суму 409 119,17 грн, з яких 32   884,03 грн заборгованість перед УПФУ, 8   000,00 грн - заборгованість перед Державою Україна за виданим Київським районним судом м. Харкова виконавчим листом №640/8434/17, а 368   235,14 грн - заборгованість по заробітній платі. Крім того стягнуто на користь ДВС 48  600,56 грн виконавчого збору та 1   214,00 грн виконавчих витрат. 
		2.9. У подальшому відповідно до приписів статті 72 Закону України "Про нотаріат" приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною було видано ОСОБА_1 свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) № 305 від 20.03.2018, на підставі якого того ж дня право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 25330642).
		3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
		3.1. Київський районний суд міста Харкова рішенням від 10.08.2020 у задоволенні позовних вимог відмовив.
		3.2. Харківський апеляційний суд постановою від 27.05.2021 апеляційну скаргу залишив без задоволення.
		3.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 30.08.2023 задовольнив частково касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури, яка діє в інтересах держави в особі Мінрегіону; рішення Київського районного суду м. Харкова від 10.08.2020 та постанову Харківського апеляційного суду від 27.05.2021 скасував; провадження у справі № 953/24224/19 закрив. Роз`яснив Харківській обласній прокуратурі, яка діє в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, що розгляд зазначеної справи віднесено до юрисдикції господарського суду, і протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови вона може звернутися до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
		3.4. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 18.10.2023 задовольнив заяву Харківської обласної прокуратури про направлення справи за встановленою юрисдикцією; справу №   953/24224/19 за позовом Прокурора в інтересах держави в особі Мінрегіон до Управління юстиції, ОСОБА_1 , треті особи: УДНДІ "Укрводгео", ТОВ "АН "Рестріелт", про визнання недійсними протоколу торгів, свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути нерухоме майно передано для продовження розгляду до Господарського суду Харківської області.
		3.5. Господарський суд Харківської області ухвалою від 25.01.2024 замінив Заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 на процесуального правонаступника - Київську окружну прокуратуру міста Харкова; прийняв до розгляду заяву (вх. №   2216 від 24.01.2024) Прокурора про зміну предмету позовних вимог, подальший розгляд справи здійснював з урахуванням цієї заяви.
		Згідно з уточненою позовною заявою (вх. №   2216 від 24.01.2024) Прокурор просив суд:
		- визнати недійсними електронні торги щодо продажу нежитлових приміщень підвалу №№ 133, 144 загальною площею 55,2 м2, нежитлових приміщень 1-го поверху № 20-25 загальною площею 175,2 м2; нежитлових будівель загальною площею 902,3 м2, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, проведених 28.11.2017 ДП "СЕТАМ" та оформлених протоколом проведення електронних торгів від 04.12.2017 №   301338.
		- визнати недійсним свідоцтво від 20.03.2018 № 305, видане ОСОБА_1 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною.
		- витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України нежитлові приміщення підвалу №№   133, 144, загальною площею 55,2 м2; частину приміщень 1-го поверху №   20 загальною площею 48,0 м2; 1-го поверху №№ 21-25 загальною площею 127,2 м2 в літ. "А-2", та нежитлові будівлі літ. "Б-1" загальною площею 104,2 м2, літ. "В-1" загальною площею 111,2 м2, літ. "Г-1" загальною площею 11,4 м2, літ. "Д-1" загальною площею 28,6 м2, літ. "Е-1" загальною площею 124,5 м2, літ. "З-1" загальною площею 144,0 м2, літ. "К-1" загальною площею 269,6 м2, літ. "Л-1" загальною площею 108,8 м2, розташовані за адресою АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1505032763101).
		3.6. Господарський суд Харківської області від рішенням 15.02.2024 у справі №   953/24224/19 у позові відмовив повністю.
		3.7. Мотивував тим, що під час підготовки та проведення електронних торгів, результати яких були оформлені протоколом проведення електронних торгів від 28.11.2017 № 301338, ані державний виконавець, ані будь-хто з відповідачів не допустили порушень законодавства України, що регламентує порядок організації та проведення торгів з реалізації арештованого майна.
		3.8. За висновком суду віднесення майна державної юридичної особи до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, не свідчить про неможливість звернення стягнення на закріплене за цією юридичною особою (на праві господарського відання чи оперативного управління) державне майно.
		3.9. Місцевий господарський суд відзначив, що запроваджений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій не поширюється на примусове відчуження закріпленого за боржником - УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання нерухомого майна, а дії органів ДВС з такого відчуження вчинені з дотриманням норм законодавства.
		3.10. Разом з цим суд вказав, що необхідність застосування під час здійснення виконавчого провадження приписів частини третьої статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" зумовлена метою і спрямованістю відповідної норми закону - забезпечити прискорене та гарантоване виконання судових рішень, за реальне виконання яких держава бере на себе відповідальність. Водночас, таке можливе лише у разі, коли відповідне судове рішення дійсно може бути виконане за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, як цього вимагає частина друга статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень". Інше розуміння вказаних приписів законодавства матиме наслідком створення штучних перешкод та зволікань з виконанням судових рішень, що набрали законної сили, та інших виконавчих документів, що не узгоджуватиметься з принципами верховенства права, обов`язковості судових рішень і, найголовніше, із змістом діяльності держави як його визначає стаття 3 Конституції України.
		3.11. Суд зазначив, що ані Прокурором, ані позивачем не було доведено, що у 2017 році відповідною бюджетною програмою взагалі були передбачені будь-які кошти для забезпечення виконання рішень суду та інших виконавчих документів. Не було доведено також й того, що буквальне, без врахування дійсного змісту та мети закону, виконання державним виконавцем у межах виконавчого провадження приписів частини третьої статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" призвело б до скорішого та повнішого виконання відповідних судових рішень та інших виконавчих документів, аніж це було фактично зроблено державним виконавцем у спірних правовідносинах.
		3.12. З наведених підстав суд відхилив доводи Прокурора та позивача про проведення спірних електронних торгів, оформлених протоколом проведення електронних торгів від 04.12.2017 № 301338, з порушенням вимог чинного законодавства України.
		3.13. При цьому суд врахував і те, що Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону та договору купівлі-продажу не є ефективними способами захисту інтересу та права позивача (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі №   914/2618/16).
		3.14. Щодо заявлених Прокурором позовних вимог (з урахуванням уточнень) про витребування спірного майна з володіння відповідача - ОСОБА_1, суд вказав, що спірне майно було реалізовано державним виконавцем на електронних торгах, в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження" і Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5, тобто в порядку, встановленому для виконання судових рішень. При цьому прокурором та позивачем не доведено порушень порядку підготовки та проведення спірного електронного аукціону, які могли б бути підставою для визнання його недійсним.
		3.15. Щодо доводів Прокурора стосовно недобросовісності відповідача як покупця з огляду на презумпцію правознайомства, суд вказав на відсутність підстав покладати на покупця як сторону укладеного на торгах договору купівлі-продажу додаткового обов`язку перевіряти та аналізувати обставини правомірності вибуття майна з володіння як критерію для встановлення його добросовісності.
		3.16. Східний апеляційний господарський суд постановою від 06.05.2024 залишив рішення суду першої інстанції без змін, наголосивши на існуванні підстав для застосування віндикаційного імунітету, передбаченого частиною другою статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для випадків продажу майна в порядку виконання судово рішення.
		4. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування
		4.1. Харківська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2024, у якій просить їх скасувати та ухвалите нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
		4.2. На обґрунтування прокурор зазначає про те, що судові рішення у цій справі підлягають касаційному оскарженню відповідно до випадку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки суди не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права (статей 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", частини дев`ятої статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності"), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та постановах Верховного Суду:
		-          постанові Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/26146/15 - щодо порядку визнання торгів недійсними з огляду на норми, передбачені статтями 203, 215 ЦК України, з урахуванням положень Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" та частини дев`ятої статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності";
		-          постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі №  914/2062/14 та Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 903/41/18 щодо висновку про поширення дії мораторію не тільки лише на оборотні активи, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом 12 місяців із дати складення балансу;
		-          постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №  233/4365/18 щодо висновків про порядок застосування мораторію на відчуження державного майна, запроваджений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", а саме щодо виняткової заборони примусового виконання будь-якого іншого рішення суду, окрім щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами, бо під час такого виконання діє передбачена Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". Тобто для висновку про відповідність примусової реалізації спірного нерухомого майна умовам Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" необхідно на підставі належних і допустимих доказів встановити, що звернення стягнення на майно позивача відбувалося за рішеннями стосовно виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами, а не те, що кошти, отримані від такої реалізації, були надалі спрямовані на погашення заборгованості за цими виплатами. Також за висновками в цій справі положення частини дев`ятої статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" передбачають, що нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження;
		-          постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2022 у справі №  908/1525/16 (пункт 80), де суд дійшов висновку про застосування положень статті 1 Закону України "Про виконавче провадження", що необхідності вчинення державним виконавцем виконавчих дії не лише з дотриманням цього Закону, але й інших законів, виконання яких є обов`язковим під час виконавчого провадження;
		-          постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі № 3-262гс15, щодо висновку про те, що включення до зведеного виконавчого провадження виконавчих документів про стягнення боргів, які підпадають під дію мораторію, призводить до недотримання заборони на примусову реалізацію майна державного підприємства, оскільки неможливо розмежувати у реалізованому майні частину, яка стосується задоволення вимог, що не підпадають під дію мораторію. Крім того, за доводами скарги, аналогічні висновки про незаконність рішення державного виконавця про реалізацію майна з метою погашення всієї суми заборгованості у разі, якщо у зведеному виконавчому провадженні наявні виконавчі документи не тільки щодо стягнення заборгованості із заробітної платі та по внесках до Пенсійного фонду, а й інші, викладені у постановах Вищого господарського суду України від 01.04.2013 у справі № 35/17-4931-2011 та від 14.03.2011 у справі №  47/24910;
		-          постанові від 27.11.2018 у справі № 910/26146/15, у якій Верховний Суд підтвердив правильність визнання апеляційним судом спірних торгів недійсними з огляду на норми, передбачені статтями 203, 215 ЦК України через те, що відчужене на аукціоні майно є державним майном, віднесеним до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно з положеннями Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації";
		-          постановах Верховного Суду від 19.09.2018 у справі № 808/2227/17 та Вищого господарського суду України від 23.10.2017 у справі № 914/2062/14, від 27.07.2016 у справі № 922/4782/13, де визначено, що державний виконавець зобов`язаний діяти згідно з положеннями частини третьої статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та те, що на спірне нерухоме майно поширювався мораторій на його примусову реалізацію, а також це майно на момент проведення торгів входило до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно з положеннями Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", та щодо якого згідно з частиною дев`ятою статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження;
		-          постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №  233/4365/18, де суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту права є витребування власником майна від кінцевого набувача (володільця).
		4.3. Скаржник також наводить низку висновків, викладених Верховним Судом: 
		- у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №  653/1096/16-ц (пункт 89), від 07.11.2018 у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) та № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30.06.2020 у справі №   19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16.02.2021 у справі №  910/2861/18 (пункт 100), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14.12.2021 у справі №   344/16879/15-ц про те, що метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку позбавлення власника його нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно;
		- у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункти 10, 29), від 22.06.2021 у справі №  200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі №   914/2618/16 (пункт 38), про те, що рішення суду про витребування нерухомого майна на користь його власника із чужого володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Аналогічний правовий висновок наведений у пункті 43 постанови Верховного Суду від 29.03.2018 у справі №   904/10673/16;
		-          постанові Верховного Суду від 24.10.2018 у справі № 495/6375/15-ц, де визначено, що визнання прилюдних торгів недійсними спростовує правомірність укладення в подальшому будь-яких правочинів щодо спірного майна;
		-          у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №  811/1640/17 про те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Звернення до суду з віндикаційним позовом до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, тобто з позовом про повернення майна із чужого незаконного володіння, є ефективним способом захисту права власника, який не є фактичним володільцем індивідуально- визначеного майна;
		-          у постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі № 6-1цс15 де зроблено правовий висновок про те, що у відповідності до вимог статей 330, 388ЦК України у випадку, коли майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
		4.4. Отже, за доводами Прокурора:
		- відчуження спірних приміщень з електронних торгів, суперечить положенням статей 1, 2 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", частини дев`ятої статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", а також суперечить інтересам держави, оскільки майно вибуло у приватну власність поза волею держави в особі Мінрегіону та всупереч зазначеним вище законодавчим обмеженням;
		- суди безпідставно не застосували частину першу статті 203 ЦК України та зазначені вище норми спеціального законодавства як акти цивільного законодавства до спірних торгів, що мало б наслідком визнання їх недійсними;
		- суди неправильно застосували до спірних правовідносин, пов`язаних з реалізацією нерухомого майна, норми Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", дійшовши необґрунтованого висновку, що невикористання цього майна у виробничій діяльності УДНДІ "Укрводгео" виключає застосування мораторію на відчуження;
		- суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку, що встановлений Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій за буквальним змістом вказаного закону стосується майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків. УДНДІ "Укрводгео", у свою чергу, не є ані господарським товариством, ані державним підприємством, адже відповідно до наявної в матеріалах справи копії статуту УДНДІ "Укрводгео" ця юридична особа є державною установою, а не підприємством;
		- суди безпідставно відхили аргументи Прокурора щодо того, що до зведеного виконавчого провадження № 54568549, в рамках якого реалізовано спірне нерухоме майно, були включені виконавчі листи про стягнення заборгованості не тільки із заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, але і заборгованість за відшкодування наукових пенсій та стягнення судового збору, тоді як мораторій не поширюється тільки на рішення щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами, та заборгованість перед фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування;
		- суди також безпідставно відхили посилання Прокурора в обґрунтування своїх доводів у відповідній частині на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 щодо застосування до спірних правовідносин Закону України "Про управління об`єктами державної власності";
		- суди дійшли помилкового висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин "віндикаційного імунітету", передбаченого частини другої статті 388 ЦК України, оскільки набувач - відповідач-2, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати, що спірне майно не підлягає відчуженню з огляду на його включення до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, відповідно до Закону України від 07.07.1999 №  847-XIV.
		5. Позиція інших учасників справи
		5.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 просить судові рішення у справі залишити без змін як законні та обґрунтовані. 
		5.2. Звертає увагу, що в матеріалах справи наявні (причому подані самим прокурором) докази того, що в процесі виконавчого провадження боржник - УДНДІ "Укрводгео" - самостійно повідомив Відділ примусового виконання рішень Головного територіального управління юстиції у Харківській області, що УДНДІ "Укрводгео" не використовує відповідне нерухоме майно для здійснення виробничої діяльності (що підтверджується листом УДНДІ "Укрводгео" від 20.09.2017 №   75/01-26). При цьому відповідно до правової позиції Верховного Суду (постанова від 02.08.2018 у справі №   502/3008/14-ц) повідомлення юридичною особою, за якою закріплено державне майно (основні фонди), про невикористання такого майна у виробничій діяльності та надання органам Державної виконавчої служби документів для реалізаші такого майна є вирішальним для висновку про те, чи забезпечує відповідне майно виробничу діяльність підприємства державної форми власності. З цих підстав вважає, що твердження прокурора про порушення оспорюваними прилюдними торгами вимог Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" є помилковими.
		5.3. У судовому засіданні представник прокуратури та відповідач-2 доводи, викладені у касаційній скарзі та відзиві відповідно підтримали.
		6. Позиція Верховного Суду
		6.1. Заслухавши суддю-доповідачку, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає про таке. 
		Щодо вимог про визнання недійсними електронних торгів щодо продажу нежитлових приміщень та свідоцтва про придбання нерухомого майна
		6.2. Позивач звернувся до суду з вимогами (уточненими), зокрема, визнати недійсними електронні торги щодо продажу нежитлових приміщень, оформлених протоколом проведення електронних торгів від 04.12.2017 №  301338 та визнати недійсним свідоцтво від 20.03.2018 № 305 про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів), видане ОСОБА_1 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко Олесею Сергіївною.
		6.3. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		6.4. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №  569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №   487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №  469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі №  922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі №  766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі №  143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі №   761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі №  477/2330/18 (пункт 55), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 28), від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (пункт69), від 10.04.2024 у справі №  760/20948/16-ц (пункт 43)).
		6.5. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. 
		6.6. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. 
		6.7. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
		6.8. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. 
		6.9. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
		6.10. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
		6.11. Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №   916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі №  908/976/19 (пункт 5.6)). 
		6.12. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
		6.13. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі №   908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі №  233/4365/18 (пункт 29)).
		6.14. При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №   904/5726/19).
		6.15. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №  9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі №   766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі №   750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).
		6.16. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що реалізація майна, зокрема майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655 і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах і визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №  925/1351/19 (пункти 6.17-6.18), від 07.07.2020 у справі № 438/610/14-ц (пункти 38-39), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 32), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.66), від 04.07.2023 у справі №   233/4365/18 (пункт 33).
		6.17. Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 910/856/17 (пункти 40-41), від 07.07.2020 у справі №   438/610/14-ц (пункт 56), від 04.07.2023 у справі №   233/4365/18 (пункт 34)).
		6.18. У справі, що розглядається, прокурор прагне повернути державі майно, яке було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
		6.19. Однак частина друга статті 388 ЦК України містить заборону на витребування майна, проданого на електронних торгах на виконання судових рішень, від добросовісного набувача. Визнання недійсним правочину (електронних торгів), у відповідності до результатів якого відбулася купівля-продаж, не може нівелювати чітку та зрозумілу заборону законодавця. Отже єдиним можливим механізмом відновлення порушених (на думку прокурора) прав держави є витребування такого майна за умови доведеності недобросовісності набувача.
		6.20. Отже, якщо позивач вважає, що покупець не набув права власності на отримане ним спірне майно, зокрема, тому, що покупець не є добросовісним набувачем, тоді він вправі скористатися передбаченими законодавством способами захисту права власності. Для застосування таких способів захисту немає потреби в оспоренні результатів електронних торгів.
		6.21. З огляду на наведене неналежною та неефективною є вимога позивача про визнання недійсними електронних торгів.
		6.22. Щодо вимоги про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна, колегія суддів наголошує, що видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є окремою нотаріальною дією, передбаченою статтею 34 Закону України "Про нотаріат", спрямованою на посвідчення відповідного права покупця, тобто юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину. Тобто нотаріус, який вчиняє нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна на аукціоні, не встановлює дійсні наміри сторін до вчинення правочину, відсутність заперечень щодо кожної з умов правочину, а перевіряє тільки факт набуття права власності на нерухоме майно конкретним набувачем і підтвердження цього права внаслідок проведення аукціону (див. близькі за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.112021 у справі №   925/1351/19, від 13.02.2024 у справі №   910/2592/19).
		6.23. Тому визнання недійсним свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця), не захистить право та інтерес заявника, оскільки цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права.
		6.24. Таким чином, позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів також не відповідає належному способу захисту. Близьких за змістом висновків щодо неналежності позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 22.06.2021 у справі №  200/606/18 (пункт 76), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 43), 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 13.02.2024 у справі №   910/2592/19.
		6.25. Обрання ж позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі №   910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі №  143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 06.07.2022 у справі №  914/2618/16 (пункт 28), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 127).
		6.26. Отже, в цій частині суди дійшли правильного по суті висновку про відмову у позові, втім з інших підстав. Тому мотивувальні частини судових рішень слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. 
		Щодо вимоги про витребування нерухомого майна
		6.27. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		6.28. Згідно зі статтею 387 цього ж Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		6.29. За змістом статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
		6.30. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
		6.31. У постанові від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.
		6.32. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). 
		6.33. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
		6.34. Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
		6.35. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. 
		6.36. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №   488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц (провадження №   14-190цс20)).
		6.37. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
		6.38. Колегія суддів враховує, що визначальною обставиною у цій справі є те, що спірне майно було придбано відповідачем-1 за результатами прилюдних торгів у межах виконавчого провадження на виконання судового рішення.
		6.39. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі №  925/1351/19 виснувала, що при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб.
		6.40. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
		6.41. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
		6.42. Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності.
		6.43. Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
		6.44. У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		6.45. ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.
		6.46. ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine").
		6.47. Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2)  легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3)  справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
		6.48. Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
		6.49. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
		6.50. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.
		6.51. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
		6.52. Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
		6.53. Ураховуючи викладене, а також встановлені обставини у цій справі щодо придбання відповідачем-1 спірного нерухомого майна за процедурою реалізації майна на прилюдних торгах, відсутні підстави вважати, що відповідач-1 є недобросовісним набувачем. В іншому разі буде порушено наведені європейські стандарти правомірності втручання у право власності.
		6.54. Натомість обставин, на які покликається прокурор (гадане порушення виконавцем мораторію на реалізацію майна, невідповідність розміру стягуваного боргу вартості реалізованого майна тощо), стосуються передусім законності та правомірності дій особи, на яку держава поклала обов`язок виконання судового рішення, а доводи про необхідність їх з`ясування покупцем перш ніж взяти участь у торгах фактично покладають на покупця додатковий обов`язок ревізування дій державних органів в межах виконавчого провадження, що взагалі не відноситься до його компетенції.
		6.55. Крім того, колегія суддів звертає увагу на таке.
		Щодо складу учасників справи та сторін спору
		6.56. Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина перша статті 45 ГПК України).
		6.57. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (пункти 2, 4 частини третьої статті 162 ГПК України).
		6.58. Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17.04.2018 у справі №   523/9076/16-ц пункт 41).
		6.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у процесі": сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі №   183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі №   367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27), від 09.02.2021 у справі №  635/4741/17 (пункт 33.2). 
		6.60. У справі, що розглядається, встановлено, що право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за Державою Україна в особі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (правонаступником якого є позивач у справі); водночас спірне нерухоме майно  належало УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання.
		6.61. Відповідно до частин першої, другої статті 136 Господарського кодексу України (далі - ГК України) право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
		6.62. Відповідно до частини четвертої статті 136 ГК України щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
		6.63. Отже, з переданням підприємству, іншій юридичній особі державного майна на праві господарського відання така юридична особа набуває повноваження, надані частинами першою, другою статті 136 ГК України і самостійно здійснює захист прав на нього власника цього майна. Натомість держава отримує статус засновника державного підприємства, іншої юридичної особи. Так, за висновком Великої Палати Верховного Суду надання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування погодження, дозволу або прийняття рішення про вчинення підпорядкованим підприємством, установою, організацією правочинів щодо майна або щодо набуття, припинення, зміни цивільних прав чи обов`язків не є актом суб`єкта владних повноважень, а є волевиявленням засновника (вищого органу) такого підприємства, установи, організації (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 71)).
		6.64. Колегія суддів звертає увагу, що наведене у частині першій статті 136 ГК України обмеження правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника (у певних випадках) використано як єдина ознака, яка відрізняє право господарського відання від права власності. Водночас таке обмеження правомочності означає, що у таких випадках виконавчий орган підприємства, іншої юридичної особи розпоряджається належним підприємству, іншій юридичній особі майном лише за згодою вищого органу управління підприємством, іншої юридичної особи, яким є його засновник. Таким чином, саме підприємству, іншій юридичній особі належить як правомочність володіння, користування, так і правомочність розпорядження належним йому або їй майном у всіх випадках; за загальним правилом таке розпорядження здійснюється виконавчим органом підприємства, іншої юридичної особи, але в окремих випадках необхідна згода вищого органу державного підприємства, іншої юридичної особи. 
		6.65. Крім того, у випадках, встановлених законом, розпорядження майном державного підприємства, іншої юридичної особи здійснюється у спеціальному порядку. Так, відповідно до абзацу першого частини дев`ятої статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" державне майно, яке перебуває на балансі державних унітарних підприємств, установ, організацій, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, що не підлягають приватизації, яке не входить до складу єдиного майнового комплексу, що забезпечує основні види діяльності таких державних унітарних підприємств, установ, організацій, господарських товариств та більше трьох років не використовується у виробничій діяльності і подальше його використання не планується, може бути відчужено на конкурентних засадах згідно із законом шляхом його приватизації. Відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" відчуження майна боржника (в тому числі державного підприємства, іншої юридичної особи, якій майно належить на праві господарського відання) здійснюється в порядку, встановленому зазначеним Законом. Відповідно до КУзПБ відчуження майна боржника (в тому числі державного підприємства, іншої юридичної особи, якій майно належить на праві господарського відання) здійснюється в порядку, встановленому зазначеним Кодексом. 
		6.66. Якщо порушник незаконно заволодів майном, яке належить державному підприємству, іншій юридичній особі, на праві господарського відання, то захист  від такого порушення (незаконного заволодіння) полягає в поверненні майна володільцю - державному підприємству або такій юридичній особі, а не державі. Тому звертатися з позовом на захист права власності на майно, яке належить підприємству чи іншій юридичній особі на праві господарського відання, вправі не держава, а таке підприємство чи інша юридична особа. Натомість держава як засновник державного підприємства, іншої юридичної особи, може впливати на такий захист не безпосередньо, не шляхом звернення з відповідними позовами від власного імені, а опосередковано - шляхом впливу на виконавчий орган підприємства, іншої юридичної особи (аж до зміни складу виконавчого органу, якщо той не здійснює захист прав державного підприємства, іншої юридичної особи або робить це незадовільно). 
		6.67. Отже, держава (зокрема в особі прокурора, Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України) є неналежним позивачем за вимогою про витребування майна, яке належить або належало УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання. При цьому держава також не вправі звертатися з позовом на захист інтересів держави в особі УДНДІ "Укрводгео"; Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (постанова від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.14)). Належним позивачем за такою вимогою є УДНДІ "Укрводгео", причому воно може вимагати повернення майна не на користь держави, а на власну користь.
		6.68. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові до ОСОБА_1, але з інших підстав. Тому мотивувальні частини цих судових рішень слід змінити. 
		6.69. В наведених у цій постанові мотивів, колегія суддів не вважає за необхідне давати відповідь на кожен аргумент касаційної скарги з огляду на висновки ЄСПЛ у справах "Проніна проти України", "Руїз Торіха проти Іспанії" (хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент).
		7. Висновки Верховного Суду
		7.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішенні у відповідній частині або змінити рішення у відповідній частині, не передаючи справу на новий розгляд.
		7.2. Згідно зі статтею 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
		7.3. За наведених обставин колегія суддів, виходячи з наданих процесуальним законом повноважень, вважає за необхідне змінити оскаржувані судові рішення у цій справі, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в решті судові рішення залишити без змін. З цих підстав касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
		8. Судові витрати 
		8.1. З огляду на висновок Верховного Суду про зміну мотивувальних частин оскаржуваних рішення і постанови із залишенням без змін їх резолютивних частин, відповідно до приписів статті 129 ГПК України судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд 
		П О С Т А Н О В И В :
		1. Касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.
		2. Рішення Господарського суду Харківської області від 15.02.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.05.2024 у справі №  953/24224/19 змінити, виклавши їх мотивувальні частині в редакції цієї постанови. В решті судові рішення залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуюча                                                                                          Л. Рогач
		 
		 
		Судді                                                                                          Н. Багай
		 
		 
		                                                                                                    Т. Дроботова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...