Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 200/5637/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 12.09.2024. Зареєстровано: 13.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 16.09.2024.
Дата набрання законної сили: 12.09.2024
Номер судового провадження: К/990/18229/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 вересня 2024 року 
		м. Київ
		справа № 200/5637/23
		адміністративне провадження № К/990/18229/24  
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Соколова В.М.,
		суддів: Загороднюка А.Г.,  Єресько Л.О., 
		розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 200/5637/23
		за позовом ОСОБА_1 до Донецького окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року (суддя Секірська А.Г.) та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року (головуючий суддя - Блохін А.А., судді: Гаврищук Т.Г., Сіваченко І.В.),
		УСТАНОВИВ: 
		І. Короткий зміст позовних вимог
		У жовтні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Донецького окружного адміністративного суду (відповідач), Державної судової адміністрації України (далі - ДСА), у якому просив:
		- визнати протиправними дії Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року та по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2101,00 грн;
		- зобов`язати Донецький окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату, у тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270,00 грн, у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн;
		- визнати протиправною бездіяльність ДСА щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270,00 грн, у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн;
		- зобов`язати ДСА здійснити фінансування, в тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 01 січня 2021 року по день ухвалення судового рішення у справі за цим позовом (включно) та допомоги на оздоровлення у 2021, 2022, 2023 роках, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270,00 грн, у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн.
		Ухвалою Першого апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2023 року визначено підсудність адміністративної справи № 200/5637/23 за Луганським окружним адміністративним судом. 
		ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
		Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення пропуску строку звернення до суду в частині позовних вимог про визнання протиправними дій Донецького окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2101,00 грн; зобов`язання Донецького окружного адміністративного суду здійснити перерахунок та виплату, у тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн; визнання протиправною бездіяльності ДСА щодо незабезпечення фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн; зобов`язання ДСА здійснити фінансування, в тому числі за рахунок бюджетних призначень на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів у установ системи правосуддя (Код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0501020), належних позивачу суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році - 2481,00 грн, у 2023 році - 2684,00 грн. Позовну заяву в цій частині залишено без розгляду.
		Вказані судові акти мотивовані тим, що враховуючи положення статті 233 Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України) у редакції до 19 липня 2022 року (яка не обмежувала строк звернення працівника до суду у разі порушення законодавства про оплату праці) та після 19 липня 2022 року (яка встановлювала тримісячний строк для звернення до суду), пункту 1 глави ХІХ Прикінцеві положення КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651, з 01 липня 2023 року почався перебіг тримісячного строку для звернення позивача до суду з цим позовом, який закінчувався 01 жовтня 2023 року. 
		Разом з тим, оскільки позивач звернувся з позовом до суду 08 жовтня 2023 року, то в частині періоду з 20 липня 2022 року по 08 липня 2023 року він пропустив строк звернення до суду. При цьому, оскільки про порушення свого права щодо нарахування та виплати суддівської винагороди в належному розмірі за липень 2023 року позивач міг дізнатися після отримання такої винагороди наприкінці липня 2023 року, суди дійшли висновку про пропуск строку звернення до суду з 20 липня 2022 року по 30 червня 2022 року.
		Окрім того Луганський окружний адміністративний суд зауважив, що поважність пропуску строку звернення до суду позивач обґрунтовує дією в Україні воєнного стану, частими відключеннями електроенергії та оголошенням повітряних тривог, отриманням довідки Донецького окружного адміністративного суду 06 жовтня 2023 року, що, на думку суду, не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду в розумінні КАС України, оскільки жодних доказів на підтвердження об`єктивної неможливості звернення до суду у визначені КАС України та КЗпП України строки у період з 01 жовтня 2023 року (три місяці з дати закінчення карантину) по 07 жовтня 2023 року позивачем не надано.
		Також зазначено, що відповідно до довідки Донецького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2023 року № 03-30/217/23 ОСОБА_1 нарахована та виплачена матеріальна допомога до відпустки за 2021 рік у січні 2021 року, за 2022 рік у травні 2022 року, за 2023 рік у травні 2023 року. Тобто в частині позовних вимог щодо нарахування допомоги на оздоровлення за 2023 рік у неналежному розмірі строк звернення до суду пропущено, і доказів поважності його пропуску позивачем не надано.
		На підставі наведеного суд першої інстанції вказав, що не знаходить підстав для визнання поважними пропуску строку звернення до суду із позовом в частині нарахування та виплати суддівської винагороди з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року, та допомоги на оздоровлення за 2023 рік, а тому вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання про поновлення строку звернення до суду та залишити позовну заяву без розгляду в частині позовних вимог в частині нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року, та допомоги на оздоровлення за 2023 рік.
		Суд апеляційної інстанції погодився з твердженнями та позицією суду першої інстанції у повному обсязі.
		ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
		09 травня 2024 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року.
		У якості доводів касаційної скарги позивач зазначає, що враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03 серпня 2023 року у справі №280/6779/22, а також дію карантину на території України, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 липня 2023 року строк звернення до суду із позовом про виплату заробітної плати регламентується статтею 233 КЗпП України і складає три місяці саме з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Таким чином у даному випадку підлягає застосуванню тримісячний строк звернення до суду, який у силу пункту 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, слід обраховувати з 01 липня 2023 року. Відтак, указаний строк закінчився 02 жовтня 2023 року (01 жовтня 2023 року припадає на вихідний день).
		Також позивач уважає, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили надмірний формалізм, зазначивши в оскаржуваних рішеннях про те, що присічний строк звернення з указаними позовними вимогами закінчувався 01 жовтня 2023 року, водночас позов до суду надійшов через підсистему «Електронний суд» лише 08 жовтня 2023 року. Позивач звертає увагу на постанову Верховного Суду від 29 вересня 2022 року у справі № 500/1912/22, де зазначено, що протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку із збройною агресією російської федерації, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Додатково касатор вказує, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки доводам, якими позивач обґрунтовував поважність причин пропуску строку на звернення до суду, зокрема про те, що з моменту як почалася повномасштабна війна, позивач маючи службову квартиру закріплену за ним, яка територіально знаходиться у місті Слов`янськ, яке розташоване поряд із лінією фронту, задля безпеки своєї родини, а саме маючи на той час двох неповнолітніх дітей, а з липня 2022 року - трьох неповнолітніх дітей, вимушений був виїхати за межі міста у більш безпечний регіон та позивачу потрібен був час для налагодження побутових умов мешкання родини. 
		Ураховуючи наведене ОСОБА_1 вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права та прийняли рішення, які не відповідають критеріям, визначеним статтею 242 КАС України, і перешкоджають подальшому провадженню у справі, а тому підлягають скасуванню.
		Ухвалою від 23 травня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		Відповідачі - Донецький окружний адміністративний суд і ДСА відзиви на касаційну скаргу позивача не надіслали.
		Разом із тим, відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		Ухвалою від 11 вересня 2024 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
		IV. Нормативне регулювання та позиція Верховного Суду
		Стисло окреслюючи спірні аспекти, які Верховному Суду слід розв`язати в межах розгляду даного касаційного провадження, принагідно зауважити про таке. 
		Спір у цій справі стосується нарахування і виплати судді Донецького окружного адміністративного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, а отже, є спором про оплату праці. 
		Звертаючись 08 жовтня 2023 року до адміністративного суду, ОСОБА_1 в позовній заяві просив визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити його, обґрунтовуючи це тим, що до 19 липня 2022 року право працівника звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати не обмежувалося будь-яким строком, а з 19 липня 2022 року встановлений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк на звернення до суду був продовжений на строк дії карантину, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, який закінчився 30 червня 2023 року. Також позивач вказав, що довідку про нараховану та виплачену суддівську винагороду за період з 01 січня 2021 року по 30 вересня 2023 року отримано ним 06 жовтня 2023 року. 
		Оцінка цим доводам позивача була надана Луганським окружним адміністративним судом в ухвалі від 25 грудня 2023 року про залишення позовної заяви без руху. Суд першої інстанції запропонував позивачеві усунути недоліки позовної заяви шляхом надання суду через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» зі скріпленням електронним підписом учасника справи (його представника) заяви про поновлення строку звернення до суду з 20 липня 2022 року по 05 липня 2023 року з обґрунтуванням та документальним підтвердженням наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду.
		На виконання вимог ухвали суду позивач надав клопотання, у якому зазначив, що згідно зі статтею 233 КЗпП України у редакції з 19 липня 2022 року із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
		Обмеження щодо застосування строків визначених частиною другою статті 233 КЗпП України були встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та скасовані постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 01 липня 2023 року.
		В обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду позивач також зазначив, що однією з підстав, що унеможливлювало звернення до суду за захистом своїх прав щодо належного отримання суддівської винагороди було те, що з моменту як почалася повномасштабна війна, позивач маючи службову квартиру, яка територіально знаходиться у місті Слов`янськ, де й територіально знаходиться Донецький окружний адміністративний суд, враховуючи, що місто розташоване поряд із лінією фронту, задля безпеки своєї родини, а саме маючи на той час двох неповнолітніх дітей, а з липня 2022 року - трьох неповнолітніх дітей, вимушений був виїхати за межі міста у більш безпечний регіон та позивачу потрібен був час для налагодження побутових умов родини.
		Водночас, як зазначалося вище, ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року, залишеною без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення пропуску строку звернення до суду в частині позовних вимог щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року та допомоги на оздоровлення у 2023 році.
		Перевіривши правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в установлених статтею 341 КАС України межах, колегія суддів дійшла наступних висновків.
		Варто відзначити, що в межах даного касаційного провадження питання щодо пріоритетності у застосуванні до спірних правовідносин норм двох кодексів - КАС України чи КЗпП України не є спірним.
		Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували усталену позицію Верховного Суду, відповідно до якої положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п?ятою статті 122 КАС України.
		Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		Між тим, у подальшому, Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини перша і друга статті 233 КЗпП України викладені у новій редакції, а саме: 
		«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. 
		Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
		На підставі порівняльного аналізу положень статті 233 КЗпП України можна зробити висновок, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
		Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
		Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в  регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
		У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
		Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
		Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
		Тому, з огляду на вищеперелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів уважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
		Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, є сталою і послідовною.  
		Підсумовуючи вказане Суд резюмує, що до 19 липня 2022 року право позивача на звернення до суду з даним позовом не обмежувалося будь-яким строком, а з 19 липня 2022 року реалізацію цього права закон обмежив трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
		За таких обставин перебіг тримісячного строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, для звернення позивача до суду з цим позовом розпочався з 19 липня 2022 року та завершився 19 жовтня 2022 року.
		Разом із тим, згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
		Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
		Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).
		Таким чином тримісячний строк, визначений статтею 233 КЗпП України, розпочав свій перебіг 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, якби не приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року.
		Суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях зазначили, що з 01 липня 2023 року у позивача є три місяці для звернення до суду з цим позовом - до 01 жовтня 2023 року.
		Такої ж позиції дотримується й позивач у касаційній скарзі, вказуючи про те, що тримісячний строк звернення до суду слід обраховувати з 01 липня 2023 року з огляду на пункт 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України.
		Однак колегія суддів з цим не погоджується, оскільки аналіз статті 233 КЗпП України у зіставленні з пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України дає підстави дійти висновку, що строки для звернення до суду, які передбачені у статті 233 КЗпП України, були продовжені на строк дії карантину. Тобто якщо під час дії карантину на всій території України існували чи виникли підстави (з якими пов`язується відлік строку) для звернення до суду за вирішенням трудового спору, то строк на це звернення не обмежувався строками, які визначені у статті 233 КЗпП України, а продовжувався на строк дії карантину. З припиненням дії карантину - якщо строк, встановлений у статті 233 КЗпП України, був «прив`язаний» до нього - закінчується і строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору. 
		Суди обох інстанцій, як і позивач, неправильно тлумачать пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України. В цій нормі чітко передбачено продовження строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, саме на строк дії карантину і не визначено, що такі строки продовжуються або ж можуть бути продовжені на три місяці з дня припинення карантину.
		Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 08 жовтня 2023 року, тобто через три місяці після того, як Уряд припинив дію карантину на всій території України. 
		Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми статті 233 КЗпП України у зіставленні з пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, у зв`язку із чим дійшли помилкового висновку, що починаючи з 01 липня 2023 року позивач мав три місяці для звернення до суду з позов - до 01 жовтня 2023 року. 
		Зважаючи на такий правовий підхід обчислення строків звернення до суду та беручи до уваги дату подання позивачем даного позову - 08 жовтня 2023 року, суди констатували, що позивачем пропущений строк звернення до суду з позовом за період з 20 липня 2022 року по 08 липня 2023 року.
		Однак, незважаючи на помилковість у правозастосуванні норм матеріального права, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що про порушення свого права щодо нарахування та виплати суддівської винагороди в належному розмірі за липень 2023 року позивач міг дізнатися лише після її виплати наприкінці липня 2023 року. З огляду на це суди правильно виснували, що позивач пропустив установлений частиною першою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду з позовними вимогами за період з 20 липня 2022 року по 30 червня 2023 року. 
		Такий самий підхід застосовується й при обчисленні строку звернення з позовними вимогами щодо допомоги на оздоровлення за 2023 рік. 
		Суди встановили, що допомога на оздоровлення за 2023 рік ОСОБА_1 виплачена у травні 2023 року. Відповідно, позивач мав право звернутися до суду з позовними вимогами щодо нарахування та виплати цієї допомоги в належному розмірі протягом трьох місяців з дня, коли він дізнався про суму виплаченої йому допомоги. 
		Водночас, як уже встановлено, позивач оспорив у судовому порядку дії відповідачів щодо нарахування та виплати допомоги на оздоровлення за 2023 рік у належному розмірі лише 08 жовтня 2023 року, тобто з пропуском строку, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України.
		Верховний Суд критично оцінює посилання скаржника на частину другу статті 233 КЗпП України в контексті того, що про порушення своїх прав він дізнався лише після отримання довідки Донецького окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2023 року про нараховану та виплачену суддівську винагороду.
		Тут слід звернути увагу, що приписами частини другої статті 233 КЗпП України встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
		У свою чергу, стаття 116 КЗпП України регулює питання строків розрахунку при звільненні. Зокрема, в частині другій цієї статті йдеться про обов`язок роботодавця письмово повідомити працівника в день звільнення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні). 
		Отже, дата отримання позивачем довідки про нараховану та виплачену суддівську винагороду мала б значення у тому разі, якби спір був пов`язаний із виплатою усіх сум, що належать працівникові при звільненні, і строк звернення з таким позовом регулювався частиною другою статті 233 КЗпП України.
		Натомість, у цій справі вирішується трудовий спір про стягнення заробітної плати (суддівської винагороди) в належному розмірі і строк звернення з таким позовом установлений частиною першою статті 233 КЗпП України та становить три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
		Окрім того, колегія суддів не вбачає неузгодженості між висновками, наведеними у цій постанові, та позицією Верховного Суду у постанові від 03 серпня 2023 року у справі №280/6779/22.
		Так, у вказаній справі працюючий суддя просив здійснити перерахунок належної йому суддівської винагороди за серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень 2021 року та за січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень 2022 року. 
		Надаючи оцінку питанню строків звернення до суду з таким позовом, Верховний Суд виходив з того, що право позивача на звернення до суду із цим позовом в частині періоду нарахувань суддівської винагороди з серпня 2021 року по червень 2022 року відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком, а в частині періоду з липня 2022 року по вересень 2022 року обмежене трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Водночас, оскільки на час звернення до суду з позовом (25 листопада 2022 року) у частині періоду нарахувань суддівської винагороди з липня 2022 року по вересень 2022 року діяв карантин, який продовжував строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, то Верховний Суд дійшов висновку, що позивач не пропустив строк звернення до суду.
		Тобто, в названій постанові Верховного Суду викладений висновок про те, що положення статті 233 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року поширюють свою дію на ті правовідносини, які виникли після набуття цією нормою чинності та що строки, визначені статтею 233 КЗпП України продовжуються на строк дії карантину. 
		Ця позиція суду касаційної інстанції є усталеною і застосована судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях.
		На тлі цього посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22 не відповідають дійсності.
		У вимірі обставин цієї справи колегія суддів акцентує увагу, що ОСОБА_1 у позовній заяві, у заяві про поновлення строку звернення до суду та в апеляційній скарзі наполягав на тому, що тримісячний строк звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України, розпочав перебіг 01 липня 2023 року та закінчився 02 жовтня 2023 року (01 жовтня 2023 року - вихідний день), а тому звернувшись 08 жовтня 2023 року до суду, з незначною затримкою у шість днів, уважає, що не пропустив строк звернення до суду.
		Проте, як зазначено вище у цій постанові, такі судження позивача щодо обчислення строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, з якими погодилися й суди обох інстанцій, ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права. 
		З огляду на це суд касаційної інстанції не надає оцінку доводам касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій вдалися до надмірного формалізму в аспекті висновку щодо пропущення позивачем строку звернення до суду з 01 по 07 жовтня 2023 року та ненадання доказів поважності причин його пропуску. Суд уважає, що оцінка цим доводам не матиме жодного юридичного змісту, враховуючи те, що строк звернення до суду, який розпочав свій перебіг 19 липня 2022 року, завершився для позивача 30 червня 2023 року.
		Водночас нагадаємо, що ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2023 року позовну заяву позивача залишено без руху та надано час для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання суду заяви про поновлення строку звернення до суду за період з 20 липня 2022 року по 05 липня 2023 року з обґрунтуванням та документальним підтвердженням наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду. 
		В цій ухвалі суд першої інстанції дійшов висновку, що з 01 липня 2023 року в позивача є три місяці для звернення до суду з цим позовом, однак за захистом своїх прав він звернувся лише 08 жовтня 2023 року.
		Обґрунтовуючи у заяві про усунення недоліків позовної заяви причини поважності пропуску строку звернення до суду ОСОБА_1 вказував, що: по-перше, перебіг строку звернення до суду в даному випадку розпочався після відміни дії карантину на території України з 01 липня 2023 року; по-друге, з початком повномасштабної війни позивач, маючи на той час двох неповнолітніх дітей, а з липня 2022 року - трьох неповнолітніх дітей, був вимушений виїхати разом із родиною з міста Слов`янськ, яке розташоване поряд із лінією фронту, у більш безпечний регіон та йому знадобився час для налагодження побутових умов мешкання родини. 
		В свою чергу, Луганський окружний адміністративний визнав наведені позивачем причини пропуску строку звернення до суду неповажними та зазначив, що жодних доказів на підтвердження об`єктивної неможливості звернення до суду в період з 01 жовтня 2023 року (три місяці з дати закінчення карантину) по 07 жовтня 2023 року позивачем не надано. 
		Підсумовуючи наведене можна констатувати, що питання дотримання позивачем строку звернення до суду, в тому числі поважність причин його пропуску, фактично перевірялось та досліджувалось судами лише в період з 01 по 07 жовтня 2023 року, що було зумовлено неправильним застосуванням норм матеріального права та помилковим обчисленням початку перебігу та закінчення процесуального строку.
		У цьому зв`язку колегія суддів зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
		Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення причин їх недотримання - вони повинні бути поважними, реальними або, непереборними і об`єктивно нездоланними на час перебігу строків звернення до суду.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
		Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
		Поряд із цим аналіз статті 123 КАС України, яка визначає наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду, вбачається, що передумовою настання відповідних наслідків для позивача є надання останньому можливості подати заяву про поновлення пропущеного строку в разі її неподання, або ж вказати інші причини пропуску строку, аніж ті, які були зазначені в первинній заяві про поновлення строку та визнані судом неповажними.
		Отже КАС України закріплює, що у випадку встановлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, такій особі гарантується надання часу для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом із наданням доказів поважності причин його пропуску.
		Беручи до уваги те, що помилка судів першої та апеляційної інстанцій у тлумаченні норм права призвела до того, що позивачу фактично не було надано можливості подати заяву про поновлення строку звернення до суду та зазначити причини, що унеможливили подати позов до суду в строк, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, який завершився з відміною дії карантину - 30 червня 2023 року, висновки судів попередніх інстанцій про неповажність причин пропуску позивачем строку звернення до суду з позовними вимогами за період з 19 липня 2022 року по 30 червня 2023 року є передчасними.
		При цьому колегія суддів наголошує, що надаючи оцінку поважності причин пропуску строку звернення до суду суди повинні навести мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу позивача, яким він обґрунтовує неможливість своєчасного звернення за захистом порушених прав та інтересів, не проявляти формальний підхід до оцінки таких обставин. 
		Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
		Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		V. СУДОВІ ВИТРАТИ
		З огляду на результат касаційного розгляду справи питання про розподіл судових витрат не вирішується.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2024 року у справі № 200/5637/23 скасувати.
		Справу № 200/5637/23 у частині позовних вимог ОСОБА_1 , які залишені без розгляду, направити до Луганського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк   Л.О. Єресько

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...