Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 380/18756/22 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано судом: 23.09.2024. Зареєстровано: 24.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 24.09.2024.
Дата набрання законної сили: 23.09.2024
Номер судового провадження: К/990/35213/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 вересня 2024 року 
		м. Київ
		справа № 380/18756/22
		адміністративне провадження № К/990/35213/23 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача - Жука А.В., 
		суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,
		розглянувши в порядку письмового провадження справу №380/18756/22 за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання дії та бездіяльності протиправною, провадження у якій відкрито 
		за касаційною скаргою громадянина Узбекистану ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року (колегія суддів у складі головуючого судді Довгої О.І., суддів - Глушка І.В., Запотічного І.І.),
		УСТАНОВИВ:
		І. Історія справи
		1. ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України, у якій просив:
		- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №153-22 від 28 листопада 2022 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 
		- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
		2. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні та релігійні переконання та побоювання ув`язнення в ситуаціях порушення прав людини не може повернутись в країну походження - Узбекистан. 
		3. У своїй заяві до третьої особи позивач зазначав, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди. Зокрема, позивач указав про свою належність до партії «Хізб ут Тахрір аль Ісламі» та сповідування релігії іслам, а тому побоюється переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Узбекистану у зв`язку з членством в організації «Хізб ут Тахрір аль Ісламі». 
		4. Переконував, що надав численні докази на підтвердження своєї заяви-анкети, які містяться в матеріалах особової справи, але які не були взяті до уваги при прийнятті оскаржуваного рішення. 
		5. Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», членом якої є позивач, зазначав, що характер, мета та цілі діяльності цієї організації вже були неодноразово досліджені судами в аналогічних справах. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Росія. В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України. Указував, що ДМС України не наділена повноваженнями приймати рішення про терористичний характер діяльності «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі», діяльність якої в Україні не заборонена. 
		6. Звертав увагу на те, що відповідач взагалі не поцікавився ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваного рішення, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті. Інформація по країні-походження - Узбекистан міститься у загальнодоступних засобах масової інформації. Переконував, що має об`єктивні причини побоюватися переслідувань та систематичного порушення прав людини. 
		7. Стверджував, що відмова відповідача в наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов`язку повернутись до країни походження, а відтак (з огляду на інформацію про країну походження позивача та його побоювання) така відмова є порушенням норм законодавства України та міжнародного права. 
		8. Зазначав, що незважаючи на рішення Львівського окружного адміністративного суду та Восьмого апеляційного адміністративного суду у справах №1340/5152/18, №380/2960/20, №380/18111/21, які вступили в законну силу та погіршення ситуації в країні походження, відповідачем прийнято оскаржуване рішення всупереч положенням частини четвертої статті 78 КАС України, яка говорить, що «обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом». 
		9. Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС. Як випливає з повторного рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивувальні частини рішень судів при прийнятті щодо нього оскаржуваного рішення ураховані не були. 
		10. З урахуванням викладеного просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. 
		Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій
		11. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02 травня 2023 року позовні вимоги задоволено:
		- визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №153-22 від 28 листопада 2022 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов`язано Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 .
		12. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції указав, що заява ОСОБА_1 від 15 березня 2018 року та його справа №2018LV0017 розглядалася відповідачем тричі і тричі позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		13. Установив, що підставою для звернення позивача до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало те, що він, має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, зокрема його приналежність до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», у зв`язку з чим він був вимушений покинути спершу Республіку Узбекистан, а згодом і Російську Федерацію, де заборонена діяльності цієї організації та ведуться кримінальні переслідування на підставі звинувачень в тероризмі.
		14. Суд проаналізував, що підставами для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 були одні і ті самі обставини. Посилаючись на частину четверту статті 78 КАС України дійшов висновку про те, що підстави для відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінились і визнані судом неправомірними.
		15. Суд зазначив, що процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
		16. Установив, що при прийнятті оскаржуваного рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивувальні частини рішення судів при прийнятті щодо нього оскаржуваного рішення враховані не були.
		17. Зауважив, що доказів того, що Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки встановило обставини, за наявності яких позивача не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, матеріали справи не містять.
		18. Оскільки загальна ситуація з правами людини в Республіці Узбекистан після залишення її позивачем не покращилася, суд вважав цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення як до країни походження.
		19. Зазначив, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.
		20. Тож, суд дійшов висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та має цілком обґрунтовані побоювання зазнавати їх і надалі, у разі повернення до РФ.
		21. Суд першої інстанції не установив умов, які перешкоджають наданню позивачам правового статусу осіб, які потребують додаткового захисту, що передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
		22. При вирішенні спору суд не брав до уваги листи Львівської обласної прокуратури від 13 квітня 2023 року №14/3-3325-18 та Управління Служби безпеки України у Львівській області від 01 травня 2023 року №62/5/9-1880, оскільки такі подані після прийняття спірного рішення відповідача №153-22 від 28 листопада 2022 року та обставини, які в них указані, не послужили підставами для відмови.
		23. Ураховуючи фактичні обставини справи та наведені норми міжнародного права і вітчизняного законодавства, суд дійшов висновку про те, що ДМС України безпідставно погодився з висновками відповідача ГУ ДМС України у Львівській області про відсутність установлених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття спірного рішення №153-22 від 28 листопада 2022 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		24. Щодо способу захисту прав позивача суд першої інстанції зазначив, що наведені відповідачем підстави для відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були досліджені під час судового розгляду і визнані судом неправомірними, тому суд вважає, що у відповідача є обов`язок із винесення стосовно позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		25. Зауважив, що умови, за яких орган відмовляє у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати такий статус. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - задовольнити заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або відмовити в її задоволенні. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. З урахуванням викладеного суд вирішив, що зазначені повноваження не є дискреційними.
		26. Суд першої інстанції урахував, що судовими рішеннями, які набрали законної сили від 17 грудня 2020 року у справі №380/2960/20 та від 08 квітня 2022 року у справі №380/18111/21 установлено, що ДМС України вже неодноразово протиправно відмовляла позивачу у задоволенні його заяви про визнання біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту, а інших обставин при повторному розгляді не установлено.
		27. За наведених доводів та враховуючи фактичні обставини справи, з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, суд вважав за необхідне застосувати такий спосіб захисту прав позивача як зобов`язання ДМС України прийняти щодо позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		28. При цьому суд дійшов переконання, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому що суд не приймає рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язує відповідача прийняти таке рішення щодо позивача.
		29. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.
		30. Суд апеляційної інстанції установив, що підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в поданій заяві-анкеті позивач указав переслідування в країні громадянської належності - Узбекистані, де в 2011 році його заочно засуджено на 20 років позбавлення волі за, як він зазначив, «сфабрикованою кримінальною справою».
		31. Також, в заяві-анкеті позивач повідомив, що в 2010 році покинув територію Узбекистану та переїхав до м. Казань (Татарстан, РФ). Причиною переїзду позивач вказав переслідування владою Узбекистану через його релігійні погляди та членство «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».
		32. З матеріалів співбесід з позивачем встановлено, що переїхавши в Казань продовжував партійну діяльність. У той же час, в країні громадянської належності, в членів його родини представниками місцевих правоохоронних органів проводились обшуки. Причинами таких дій органів місцевої влади позивач вважав його діяльність та релігійні переконання.
		33. У 2011 році, перебуваючи в м. Казань, позивача було затримано працівниками ФСБ РФ та поміщено до СІЗО на шість місяців. Знаходячись у СІЗО, подав заяву про надання міжнародного захисту на території РФ, який йому було надано. Разом з тим, документів, які це підтверджують позивач надати не може, оскільки такі залишились в РФ в органах місцевої міграційної служби.
		34. Причиною залишення м.Казань позивач указав побоювання анулювання посвідки про надання міжнародного захисту та погрози представників органів безпеки РФ депортацією чи екстрадицією до Узбекистана. Зважаючи на це позивач вирішив залишити територію РФ та прибути до України.
		35. Суд установив, що під час співбесіди ОСОБА_1 підтвердив, що займався саме нав`язуванням власних релігійних поглядів, через що отримував постійні попередження з боку правоохоронних структур Узбекистану. При цьому, він був обізнаний в тому, що подібна діяльність заборонена на території Узбекистану.
		36. У матеріалах однієї зі співбесід ОСОБА_1 указує, що покинув Узбекистан через членство в партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», однак у тій же співбесіді указує, що вступив до її лав у 2011 році, тобто вже після того як залишив країну громадянської належності та після прибуття до м.Казань (Татарстан, РФ).
		37. Матеріали справи та протоколи співбесід дають підстави для висновку про те , що виїзд позивача до Російської Федерації у 2010 році не був пов`язаний із бажанням отримання міжнародного захисту. ОСОБА_1 зазначав, що не звертався за міжнародним захистом одразу після потрапляння до РФ через відсутність необхідності у такому захисті, та через легальне перебуванні на території РФ на підставі тимчасової реєстрації. У нього також не виникало жодних проблем при виїзді з Узбекистану до Російської Федерації, що додатково вказує на відсутність елементу переслідування з боку держави. Звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації відбулося лише після арешту в порядку видачі до Узбекистану через підозри щодо скоєння ОСОБА_1 кримінальних правопорушень на батьківщині. Зазначене, на думку суду апеляційної інстанції, указує на інші причини виїзду з країни громадянської належності, які не мають відношення до обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в Узбекистані.
		38. Суд, проаналізувавши матеріали справи, не установив будь-яких елементів переслідування ОСОБА_1 через членство у партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території Російської Федерації. Арешт на території Російської Федерації відбувся лише за запитом щодо видачі його до Узбекистану, однак РФ не знайшла підстав для видачі шукача захисту до країни громадянської належності, відповідно до постанови прокуратури РФ про скасування запобіжного заходу від 13 грудня 2011 року, після чого позивача було звільнено з місць позбавлення волі.
		39. Незважаючи на офіційну заборону діяльності «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території РФ та обізнаність ОСОБА_1 із указаним фактом, він продовжував діяльність щодо розповсюдження релігійних поглядів на території Росії. Будь-яких переслідувань з боку державної влади РФ через його діяльність він не зазнавав, а навпаки отримав тимчасовий захист у вказаній країні, яким не виявив бажання користуватись та нелегально виїхав до України.
		40. Також, щодо ситуації із членством в релігійній організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», ОСОБА_1 повідомив, що указана організація закликає людей до сповідання ісламської віри, закликає людей до добра, миру, справедливості та характеризується незмінним ставленням до будь-кого. Суд зазначив, що ідеологія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» відрізняється радикалізмом, а саме нетерпимістю до будь-яких інших форм віросповідання. Тексти літератури цієї організації містять пропаганду релігійної винятковості ісламу, поєднану з нетерпимістю до інших релігій, наругою над святинею християнства - хрестом, проявами ворожнечі до євреїв, заперечення права націй на національну самоідентифікацію, що порушує рівноправність громадян залежно від їх расової, національної належності та віросповідання, а також сприяє розповсюдженню серед мусульман всього світу настроїв неприязні, почуття ворожнечі та нетерпимості до інших етнічних груп чи конфесій, у зв`язку з чим діяльність організації заборонена в багатьох країнах світу.
		41. Так, на думку Європейського суду з прав людини «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих) є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (відповідно до рішення ЄСПЛ по справі «Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії» (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, №26261/05 и 26377/06).
		42. Суд зазначив, що елементи підтримки подібної ідеології з боку ОСОБА_1 спостерігаються і під час проведення протоколу співбесіди. Так, він зазначив, що закликали людей до поглибленого вивчення Корану, стверджували, що кожен мусульманин повинен дотримуватись ідеології «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», вважали невірними осіб іншого віросповідання, заперечували проти офіційних законів будь-якої держави та наполягали на необхідності створення суто ісламської держави для досягнення справедливості.
		43. Суд зазначив, що саме елементи розповсюдження ОСОБА_1 ідеології «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» слугували причиною підвищеного інтересу до його особи з боку правоохоронних органів Узбекистану та Російської Федерації. При цьому, офіційне ставлення до «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» з боку державної влади Узбекистану (офіційна заборона діяльності відсутня, насадження релігійних поглядів або певної ідеології є неприпустимим) та Російської Федерації (діяльність заборонено, організацію визнано терористичною) не надає підстав вважати, що він, як член зазначеної організації, потребує міжнародного захисту через побоювання зазнати переслідувань за ознаками віросповідання або політичних переконань, оскільки немає підстав вважати, що на території Узбекистану або Російської Федерації переслідуються послідовники традиційного ісламу, який сповідує переважна більшість населення країни.
		44. Суд установив, що у матеріалах цієї справи наявний лист Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан до Заступника Генерального прокурора України, у якому надана інформація та документи щодо кримінального переслідування ОСОБА_1 , з яких апеляційним судом з`ясовано, що кримінальне переслідування позивача в країні громадянської належності пов`язане із членством в іншій організації - течії «Джихадисти», пов`язаної з міжнародною організацією «Ісламський рух Туркистана».
		45. Таким чином, кримінальне переслідування на території Узбекистану, яке ОСОБА_1 пов`язує із належністю до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», на переконання суду, не містить ознак політичного переслідування, оскільки «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не входить до списку політичних партій країни його громадянської належності, особисті переконання як члена указаної організації не мають на меті здійснення будь-яких демократичних змін в країні громадянської належності, а спрямовані на створення держави, яка повинна існувати лише за законами ісламу в своєрідному трактуванні партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».
		46. Підсумовуючи наведені вище висновки, апеляційний суд дійшов висновку про те, що протоколи співбесід з позивачем не містять умови, які можуть бути підставами для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		47. Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 
		48. Як на підстави касаційного оскарження судового рішення у цій справі указує на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України. 
		49. Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статі 328 КАС України позивач зазначає, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03 квітня 2019 року у справі №813/3663/16, від 21 серпня 2019 року у справі №813/1589/17, від 20 січня 2020 року у справі №813/3813/16, від 06 березня 2020 року у справі №813/2172/17. 
		50. Указує, що у своїй заяві чітко зазначив, що не може повернутись до країни походження Узбекистан через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди.
		51. Зокрема, позивач побоюється кримінального переслідування у зв`язку із членством в організації Хізб ут Тахрір аль Ісламі.
		52. Переконує, що надав численні докази на підтвердження своєї заяви-анкети, які містяться в матеріалах особової справи, але які не були взяті до уваги при прийнятті оскаржуваного судового рішення.
		53. Звертає увагу на те, що при винесенні оскаржуваного рішення не ураховано актуальну інформацію по країні походження заявника.
		54. З огляду на викладене вважає, що наявні підстави для скасування постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року у справі №380/18756/22 та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
		Позиція інших учасників справи
		55. 21 листопада 2023 року від представника Державної міграційної служби України надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, у якому він заперечив проти її задоволення, підтримав висновки суду апеляційної інстанції та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін.
		Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції
		56. 20 жовтня 2023 року до касаційного суду надійшла скарга  ОСОБА_1 .
		57. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 жовтня 2023 року для розгляду справи №380/18756/22 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Жука А.В., суддів - Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.
		58. Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року у справі №380/18756/22 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
		59. Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2024 року адміністративну справу №380/18756/22 призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
		ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
		60. Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Узбекистану, народився в місті Андіжан, Республіки Узбекистан, за національністю - узбек, віросповідання - іслам, місце останнього постійного перебування до прибуття в Україну - м.Казань (Татарстан, РФ). На територію України прибув 13 серпня 2016 року, з пояснень наявних в анкетах - нелегально, тобто поза визначеними пунктами пропуску через державний кордон.
		61. 26 серпня 2016 року позивач звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		62. Згідно наказу Головного управління ДМС в Одеській області від 07 вересня 2016 року №171 позивачу було відмовлено в оформленні документів, рішення було оскаржено до суду.
		63. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року у справі №815/4645/16, залишеного без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		64. Надалі, 30 жовтня 2017 року, позивач повторно звернувся Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак знову ж таки отримав відмову.
		65. Згодом, 15 березня 2018 року, позивач втретє подав заяву, однак уже до Головного управління ДМС у Львівській області, за результатами розгляду якої наказом управління від 04 квітня 2018 року №88 йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		66. Далі, 10 квітня 2018 року, позивач звернувся із скаргою до Державної міграційної служби України на прийняте ГУ ДМС у Львівській області рішення.
		67. 02 серпня 2018 року ДМС України рішенням №76-18 відхилила скаргу ОСОБА_1 на рішення територіального органу ДМС України про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		68. Рішення №76-18 ДМС України ОСОБА_1 , спільно зі своєю дружиною, оскаржив до Львівського окружного адміністративного суду.
		69. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року у задоволені позову відмовлено повністю. Разом з тим, це рішення постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 вересня 2020 року скасовано, а позов задоволено частково - зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області повторно розглянути заяви від 15 березня 2018 року щодо визнання громадян Узбекистану ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
		70. Відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 вересня 2020 року, Головне управління ДМС у Львівській області повторно розглянуло заяву позивача від 15 березня 2018 року, за результатами розгляду якої підготувало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи який ДМС України прийняло рішення №33-20 від 21 лютого 2020 року про відмову у задоволенні заяви позивача на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом з тим, такий наказ скасовано рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі №380/2960/20, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2021 року.
		71. 16 квітня 2021 року ГУ ДМС у Львівській області прийнято наказ №73 «Про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким наказано здійснити повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України №33-20 від 21 лютого 2020 року про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		72. 04 травня 2021 року ДМС України складено протокол співбесіди у справі №2018LV0017 з громадянином Узбекистану ОСОБА_1 .
		73. 22 липня 2021 року ГУ ДМС у Львівській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено про те, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі №380/2960/20 за результатами повторного розгляду особової справи №2018LV0017 позивача, який 15 березня 2018 року звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України №14-21 від 01 квітня 2021 року.
		74. У результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №2018LV0017, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року у справі №380/2960/20, з урахуванням постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2021 року, було установлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» .
		75. 30 серпня 2021 року рішення №287-21ДМС України, на підставі повторного всебічного вивчення документів та матеріалів особової справи №2018LV0017 громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 відмовлено позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що стосовно заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
		76. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року у справі №380/18111/21 скасовано рішення ДМС України №287-21 від 30 серпня 2021 року, зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15 березня 2018 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні від 17 грудня 2020 року у справі №380/2960/20.
		77. 28 листопада 2022 року, згідно з пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України прийняло чергове рішення за №153-22 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 .
		78. Уважаючи зазначену відмову протиправною, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
		ІІІ. Позиція Верховного Суду 
		79. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		80. Переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі установлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.
		81. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		82. Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		83. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
		84. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
		85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		86. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
		87. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
		88. Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		89. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		90. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		91. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
		92. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
		93. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		94. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
		95. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		96. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
		97. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - «УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
		98. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
		99. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
		100. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
		101. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
		102. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
		103. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
		104. Разом з тим, статтею 9 Конвенції про статус біженців установлено, що ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки.
		105. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції указав, що заява ОСОБА_1 від 15 березня 2018 року та його справа №2018LV0017 розглядалася відповідачем тричі і тричі позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		106. Установив, що підставами для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 були одні і ті самі обставини. Посилаючись на частину четверту статті 78 КАС України дійшов висновку про те, що підстави для відмови ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не змінились і визнані судом неправомірними.
		107. Суд зазначив, що процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС, однак при прийнятті оскаржуваного рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мотивувальні частини рішень судів при прийнятті щодо нього оскаржуваного рішення ураховані не були.
		108. Зауважив, що оскільки загальна ситуація з правами людини в Республіці Узбекистан після залишення її позивачем не покращилася, то цілком обґрунтованими є побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до країни походження.
		109. Суд першої інстанції не установив умов, які перешкоджають наданню позивачам правового статусу осіб, які потребують додаткового захисту, що передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому вважав за необхідне застосувати такий спосіб захисту прав позивача як зобов`язання ДМС України прийняти щодо позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		110. У свою чергу суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, проаналізував матеріали співбесід з позивачем, наявні у матеріалах справи та звернув увагу на розбіжності у повідомлених позивачем обставинах, які зумовили його звернення за захистом в Україні.
		111. Зокрема зазначив, що під час однієї зі співбесід ОСОБА_1 указував, що покинув Узбекистан через членство в партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», однак у тій же співбесіді зазначив, що вступив до її лав у 2011 році, тобто вже після того як залишив країну громадянської належності та після прибуття до м.Казань (Татарстан, РФ).
		112. Колегія суддів дійшла висновку про те, що виїзд позивача до Російської Федерації у 2010 році не був пов`язаний із бажанням отримання міжнародного захисту. ОСОБА_1 зазначав, що не звертався за міжнародним захистом одразу після потрапляння до РФ через відсутність необхідності у такому захисті, та через легальне перебуванні на території РФ на підставі тимчасової реєстрації. У нього також не виникало жодних проблем при виїзді з Узбекистану до Російської Федерації, що, на думку суду апеляційної інстанції, додатково вказує на відсутність елементу переслідування з боку держави. Звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації відбулося лише після арешту в порядку видачі до Узбекистану через підозри щодо скоєння ОСОБА_1 кримінальних правопорушень на батьківщині. Зазначене, на думку суду апеляційної інстанції, указує на інші причини виїзду з країни громадянської належності, які не мають відношення до обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в Узбекистані.
		113. Суд апеляційної інстанції, проаналізувавши матеріали справи, не установив будь-яких елементів переслідування ОСОБА_1 через членство у партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території Російської Федерації. Арешт на території Російської Федерації відбувся лише за запитом щодо видачі його до Узбекистану, однак РФ не знайшла підстав для видачі шукача захисту до країни громадянської належності, відповідно до постанови прокуратури РФ про скасування запобіжного заходу від 13 грудня 2011 року, після чого позивача було звільнено з місць позбавлення волі.
		114. Колегія суддів зауважила, що незважаючи на офіційну заборону діяльності «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території РФ та обізнаність ОСОБА_1 із указаним фактом, він продовжував діяльність щодо розповсюдження релігійних поглядів на території Росії. Будь-яких переслідувань з боку державної влади РФ через його діяльність він не зазнавав, а навпаки отримав тимчасовий захист у вказаній країні, яким не виявив бажання користуватись та нелегально виїхав до України.
		115. Також, суд установив, що у матеріалах справи наявний лист Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан до Заступника Генерального прокурора України, у якому надана інформація та документи щодо кримінального переслідування ОСОБА_1 , з яких апеляційним судом з`ясовано, що кримінальне переслідування позивача в країні громадянської належності пов`язане із членством в іншій організації - течії «Джихадисти», пов`язаної з міжнародною організацією «Ісламський рух Туркистана».
		116. Окрім оцінки обставин, повідомлених позивачем під час співбесід, суд апеляційної інстанції проаналізував діяльність релігійної організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Зокрема суд зазначив, що ідеологія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» відрізняється радикалізмом, а саме нетерпимістю до будь-яких інших форм віросповідання, а тексти літератури цієї організації містять пропаганду релігійної винятковості ісламу, поєднану з нетерпимістю до інших релігій, проявами ворожнечі до євреїв, заперечення права націй на національну самоідентифікацію, що порушує рівноправність громадян залежно від їх расової, національної належності та віросповідання, а також сприяє розповсюдженню серед мусульман всього світу настроїв неприязні, почуття ворожнечі та нетерпимості до інших етнічних груп чи конфесій, у зв`язку з чим діяльність організації заборонена в багатьох країнах світу.
		117. З урахуванням викладеного апеляційний суд дійшов висновку про те, що протоколи співбесід з позивачем не містять умови, які можуть бути підставами для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
		118. Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, оскаржуване рішення ДМС України від 28 листопада 2022 року №153-22 (том 2, а.с.64) прийнято на підставі Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Висновок) від 25 жовтня 2022 року (том 2, а.с. 65-70).
		119. У тексті Висновку указано, що відповідачем, окрім матеріалів особової справи позивача, проаналізовано: 
		- рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року у справі №380/18111/21;
		- листи Департаменту захисту національної державності СБУ (далі - ДЗНД СБУ) від 11 липня 2018 року №5/2/1-13005 та від 27 жовтня 2017 року №5/2/1-21078 щодо діяльності «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні та лист Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України від 25 вересня 2019 року №428;
		- актуальну інформацію по країні походження (зокрема, за 2021-2022 роки), позиції організацій ООН, компетентних державних органів країн світу із розвиненою демократією, рішення Європейського Суду з прав людини у справах «Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії» (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, №26261/05 і 26377/06) та «Хізб ут-Тахрір і інші проти Німеччини» (Hizb ut-Tahrir and others v. Germany, №31098/08).
		120. Зокрема, відповідач, з посиланням на позицію ДЗНБ СБУ, зазначив, що заявник серед свого оточення в Україні намагається вести пропагандистську роботу, спрямовану на популяризацію радикальних ідей ісламістського фундаменталізму та ваххабізму; має зв`язки з числа прихильників міжнародних терористичних організацій, а тому, з огляду на можливість проведення терористичної та іншої протиправною діяльності на території України, перебування заявника в Україні становить потенційну загрозу національній безпеці.
		121. У Висновку указано, що ураховуючи, що ісламістська партія Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі, членом якої є заявник, визнана терористичною та заборонена не лише в ряді країн СНД та окремих країнах Близького Сходу, але й в деяких країнах з розвинутою демократією (Німеччина) через пропаганду насильства, виправдання нападів терористів-смертників тощо, існують серйозні підстави для виключення заявника з категорії біженців, як це поняття тлумачить Конвенція про статус біженців: біженець - це жертва несправедливості, а не особа, яка ховається від правосуддя.
		122. Констатовано, що посилання під час розгляду заяви шукача захисту на загальну інформацію щодо стану дотримання прав людини в Узбекистані та Російській Федерації не може само по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у тлумаченні статті 15 Директиви №2011/95/ЕС.
		123. Відповідач зазначив, що на думку ЄСПЛ [у зазначених вище рішеннях] Хізб ут-Тахрір не є виключно мирною організацією, що пропонує зміни в конституційній структурі держав, наприклад, введення різних правових систем для різних віруючих несумісні з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі у демократичному процесі для досягнення влади. Указав, що «… діяльність Хізб ут-Тахрір не обмежується в галузі розвитку релігійного поклоніння або дотримання вимог Ісламу в приватному житті. Вони виходять за межі індивідуальної совісті та торкаються організації та діяльності суспільства в цілому. Хізб ут-Тахрір явно намагається нав`язати кожному власне бачення релігійних символів та концепції суспільства, заснованої на релігійних приписах…».
		124. З урахуванням викладеного та інформації ДЗНД СБУ, відповідач дійшов висновку про наявність підстав вважати, що заявник, як член Хізб ут-Тахрір, відповідно до параграфа 3 статті 12 та параграфа 2 статті 17 Директиви №2011/95/ЕС, підпадає під дію виключення з числа біженців та осіб, які потребують додаткового захисту як особа, яка підбурює до здійснення злочинів чи діянь, передбачених параграфом 2 статті 17, параграфом 1 статті 17 цієї Директиви, або іншим чином бере в них участь (в обставинах справи заявника - пропаганда радикальних ідей ісламістського фундаменталізму та ваххабізму).
		125. Також відповідач, посилаючись на позицію ДЗНД СБУ та Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, указав, що організація Хізб ут-Тахрір аль Ісламі не має реєстрації в Україні як політична партія або громадське об`єднання. Зазначив, що посилання на відсутність заборони Організації в Україні під час розгляду заяв шукачів захисту - членів та прихильників цієї організації на їх користь є недоречним, оскільки відповідно до вимог статті 21 Закону України «Про політичні партії в Україні» та статті 28 Закону України «Про громадські об`єднання», рішення про заборону зазначених організацій приймається виключно до політичних партій та громадських об`єднань, що були зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства. Окреме судове рішення про заборону об`єднань, які діють незаконно, не може бути прийнято.
		126. Відповідач, з урахуванням позиції Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, вважав, що проголошений і активно підтримуваний представниками міжнародної ісламської політичної партії Хізб ут-Тахрір спосіб досягнення поставленої мети у вигляді встановлення ісламської держави Халіфат, безпосередньо загрожує безпеці України, посягає на її державний суверенітет та територіальну цілісність, розпалює міжконфесійну ворожнечу між мусульманським та немусульманським населенням України, що може призвести до виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності певних релігійних громад, а також до проявів сепаратизму в південних та інших регіонах України.
		127. У висновку указано, що статтею 9 Конвенції про статус біженців визначено: «Ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки».
		128. З урахуванням викладеного, а також обставин, зазначених позивачем, та ситуації в Україні, відповідач дійшов висновку, що визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є недоречним.
		129. Так, у зв`язку із повномасштабним вторгненням в Україну військ Російської Федерації, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого неодноразово продовжувалась та триває до сьогодні.
		130. Колегія суддів зауважує, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки підставам для відмови у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначеним у Висновку від 25 жовтня 2022 року (том 2, а.с.65-70).
		131. Зокрема, не проаналізовано вмотивованість такої відмови у контексті поточної безпекової ситуації в Україні та з урахуванням статті 9 Конвенції про статус біженців; не надано оцінки виправданості відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України в умовах воєнного стану, та її [відмови] обґрунтованості стосовно конкретно позивача.
		132. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій не установили усіх обставин справи та не надали їм оцінки, а тому рішення суду першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обґрунтованими.
		133. Викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами попередніх інстанцій принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
		134. Виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають установленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування необхідних доказів.
		135. Оскільки указані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів попередніх інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність їх висновків в цілому по суті спору.
		136. Обґрунтовуючи наявність підстав для відкриття касаційного провадження скаржник, серед іншого, указував на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах у справах №813/3663/16, №813/1589/17, №813/3813/16, №813/2172/17.
		137. Суд зазначає, що в указаних справах за захистом в Україні звертались громадяни Російської Федерації, які до приїзду в Україну не перебували у третій країні та не отримували у ній тимчасовий захист, яким не виявили бажання користуватись. Окрім того, в указаних справах рішення органу міграційної служби приймалось НЕ в умовах воєнного стану.
		138. З огляду на відмінні фактичні обставини зазначених справ [та цієї], висновки, викладені у справах №813/3663/16, №813/1589/17, №813/3813/16, №813/2172/17 не є подібними до цієї справи, а тому Суд відхиляє доводи позивача у цій частині.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		139. Суд наголошує, що за правилами статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		140. Колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій не вжили усіх, визначених законом, заходів та не установили усі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, у зв`язку з чим дійшли передчасних висновків по суті справи. Висновки судів попередніх інстанцій та оскаржуване рішення у цій справі не відповідають завданням адміністративного судочинства щодо справедливого і неупередженого вирішення спору. 
		141. Водночас, в силу положень статті 341 КАС України їх встановлення судом касаційної інстанції не допускається.
		142. Верховний Суд зазначає, що для ухвалення справедливого та об`єктивного рішення мають бути повністю установлені та з`ясовані обставини справи, а також надана належна правова оцінка доказам, що мають істотне значення для вирішення спору. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
		143. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 
		144. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		145. Приписами частини четвертої статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		146. Ураховуючи те, що указані порушення під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
		147. Під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права. Також суду слід урахувати наведене у цій постанові [зокрема, у пункті 131] та ухвалити законне та обґрунтоване рішення за результатами повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності та взаємному зв`язку.
		Висновки щодо розподілу судових витрат
		148. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційну скаргу громадянина Узбекистану ОСОБА_1 задовольнити частково.
		2. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 травня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року у справі №380/18756/22 - скасувати.
		3. Справу №380/18756/22 направити на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		А.В. Жук
		Н.М. Мартинюк
		Ж.М. Мельник-Томенко
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...