Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 307/3096/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 26.09.2024. Забезпечено надання загального доступу: 26.09.2024.
Дата набрання законної сили: 04.09.2024
Номер судового провадження: 61-12389ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		УХВАЛА
		 
		04 вересня 2024 року 
		м. Київ
		 
		справа № 307/3096/22
		провадження № 61-12389св23 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Фаловської І. М.,
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 , подану адвокатом Маричем Іваном Юрійовичем, на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 12 жовтня 2022 року у складі судді Чопик В. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 червня 2023 рокуу складі колегії суддів: Джуги С. Д., Куштана Б. П., Мацунича М. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ: 
		Короткий зміст позовних вимог
		У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення порядку користування спільною сумісною власністю.
		Позов обґрунтований тим, що 01 березня 1994 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстрований у Виконавчому комітеті Тернівської сільської ради, актовий запис № 29. 
		У шлюбі у сторін народилося двоє дітей: донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які на час звернення з позовом є повнолітніми. 
		16 травня 2011 року рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області шлюб розірвано.
		За період шлюбу, з березня 1997 року до травня 2011 року, сторони побудували житловий будинок з господарськими спорудами, який знаходиться на земельній ділянці загальною площею 174,4 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - будинок). 
		Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 серпня 2019 року у справі № 307/3489/18, що залишене без змін постановою Закарпатського апеляційного суду, будинок визнаний об`єктом спільної сумісної власності та визнано за позивачкою право власності на 1/2 ідеальну частку цього будинку з господарськими спорудами. 
		З огляду на пропуск позовної давності Верховний Суд у справі № 307/3489/18 скасував рішення судів попередніх інстанцій, оскільки спір виник у 2013 році, а для поділу майна колишнього подружжя встановлено строк - 3 роки. 
		Суд касаційної інстанції зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили той факт, що будинок є спільним сумісним майном, набутим сторонами за час шлюбу, водночас по суті вказав, що позивачка втратила право на поділ цього майна в натурі.
		Вважає, що застосування позовної давності не позбавляє її права спільної сумісної власності на будинок. Тому єдиним ефективним способом захисту її прав на частку в цьому майні є визначення порядку користування будинком.
		Просила встановити порядок користування спільним сумісним майном - будинком шляхом:
		- виділення у користування позивачці двох ізольованих кімнат площею 22,9 кв. м та 27,5 кв. м (на плані технічного паспорта як приміщення «10 та «11»), що розміщені на II поверсі будинку, загальною площею 50,4 кв. м, а також сараю літера «Г»;
		- виділення у користування відповідачу ізольованих кімнат холу площею 24,6 кв. м, кухні - 19,8 кв. м, столової - 24,7 кв. м на І поверсі (на плані технічного паспорта приміщення «3», «6», «7»), кімнати площею 13,6 кв. м на II поверсі (на плані технічного паспорта приміщення «9»), загальною площею 69,1 кв.м., а також гаража літера «Г» ;
		- у спільному користуванні сторін залишити кімнати коридору (3,9 кв. м), гардеробної (4,7 кв. м), холу ( 24,7 кв. м), ванної кімнати (4,8 кв. м), комори (6,3 кв. м), які розташовані на І поверсі будинку (на плані технічного паспорта приміщення «і»,«2», «4», «5»), сходинкову клітину з першого на другий поверх та приміщення холу площею 21,6 кв. м, яке розміщене на II поверсі будинку (приміщення «8» на плані технічного паспорта будинку), а також земельну ділянку, кадастровий номер 2124482500:02:001:0127, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , призначену для обслуговування спільного житлового будинку, а також двір домоволодіння, вбиральню літера «В», ворота; 
		- стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати та витрати на правничу допомогу.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 12 жовтня 2022 року, що залишене без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, в позові відмовлено.
		Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що право позивачки на будинок, а саме щодо визнання його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку цього будинку, не підлягає захисту у зв`язку з пропуском позовної давності. Також встановлено, що  ОСОБА_1 не має права власності на це майно. 
		Суди керувались тим, що позивачка не довела, що вона є співвласником будинку і має право звертатись до суду з вимогою про визначення порядку користування цим майном шляхом виділення їй у користування конкретних приміщень у цьому будинку.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		У серпні 2023 року ОСОБА_1 через адвоката Марич І. Ю. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 12 жовтня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, просила їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц, провадження № 61-4509св18, від 19 червня 2019 року у справі № 643/822/17, провадження № 61-2199св18, від 23 грудня 2021 року у справі № 710/122/20, провадження № 61-6223св21, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, провадження № 61-24395св18, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446св18, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518св18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
		Закон не передбачає такої підстави для припинення права власності як застосування судом позовної давності.
		Аргументи інших учасників справи
		Відзив до Верховного Суду не надійшов.
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи. 
		У жовтні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з 01 березня 1994 року до 16 травня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області.
		Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 серпня 2019 року у справі № 307/3489/18, що залишене без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 18 травня 2022 року, будинок на земельній ділянці, кадастровий номер 2124482500:02:001:0127, визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ; визнано за позивачкою право власності на 1/2 ідеальну частку цього будинку та господарських споруд.
		Постановою Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 307/3489/18 рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 27 серпня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 травня 2022 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові з підстав пропуску ОСОБА_1 позовної давності.
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). 
		Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), заява № 76943/11).
		Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
		Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), також пов`язане з вимогами щодо єдиного застосування закону.
		Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції.
		Верховний Суд має забезпечувати єдність судової практики для того, щоб виправляти непослідовності та, таким чином, підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ від 12 травня 2012 року у справі «Альбу та інші проти Румунії» (Albu and others v. Romania), заява № 34796/09). 
		Існує тісний зв`язок між принципом єдності судової практики, з однієї сторони, та механізмами доступу до Верховного Суду, з іншої.
		У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулась з позовом до колишнього чоловіка про визначення порядку користування спільною сумісною власністю. Вважає, що будинок є спільною сумісною власністю та не втратив такого статусу, незважаючи на те, що у справі № 307/3489/18 за її позовом до ОСОБА_2 про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку цього будинку Верховний Суд постановою від 18 травня 2022 року відмовив їй у позові з підстав пропуску позовної давності.
		Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керується такими міркуваннями.
		Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
		Згідно із статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
		Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 
		Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 
		Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
		Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, на яку посилається заявниця, викладено загальний правовий висновок про те, що у статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. 
		Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано за час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. 
		Відповідно до частини першої, другої статті 369 ЦПК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
		У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 зазначено, що за змістом статті 358 ЦК України первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників щодо спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. 
		Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15, на яку посилається заявниця, постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 750/11539/18, провадження № 61-15087св20, від 15 вересня 2021 року у справі № 719/637/20, провадження № 61-11437св21.
		При встановленні режиму і порядку користування спільною сумісною власністю подружжя суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
		Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суд від 12 серпня 2021 року у справі № 644/5579/19, провадження № 61-5255св20, від 08 вересня 2021 року у справі № 761/44705/19, провадження № 61-10474св21. 
		Отже, для встановлення порядку користування спільною власністю подружжя необхідно встановити правовий режим та обсяг такого майна, оскільки суд виділяє в користування сторонам в натурі частки, що відповідають їх частці у праві власності на спільне майно.
		Крім того, правом на визначення порядку володіння та користування майном, що є у спільній сумісній власності чи у спільній частковій власності, наділений саме співвласник цього майна.
		У справі, що переглядається, позивачка заявила вимогу про встановлення порядку користування спільним сумісним майном - будинком шляхом виділення у користування сторонам ізольованих приміщень в натурі та залишення інших приміщень та земельної ділянки у спільному користуванні.
		Водночас у справі № 307/3489/18 ОСОБА_1 заявляла вимоги до ОСОБА_2 про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на ідеальну частку нерухомого майна.
		Постановою Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 307/3489/18 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , зокрема за вимогою про визнання майна спільним, з підстав пропуску ОСОБА_1 позовної давності.
		Верховний Суд, відмовивши у позові у справі № 307/3489/18, керувався тим, що суди дійшли правильного висновку, що спірний будинок був побудований за час шлюбу, а отже, є спільною сумісною власністю, водночас ОСОБА_1 з 2013 року знала про порушення її права, проте не зверталась протягом позовної давності за його захистом, не обґрунтувала і не посилалась на наявність поважних причин пропуску позовної давності.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення (рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), заяви № 22083/93, 22095/93, пункт 51).
		Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і  повноту із  плином часу (рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» (OAO NEFTYANAYA KOMPANIYA YUKOS v. RUSSIA), заява № 14902/04, пункт 570).
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, провадження № 12-122гс18, виснувала, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, провадження                                            № 61-12101св23).
		Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, провадження                   № 14-448цс19).
		У справі № 307/3489/18 Верховний Суд застосував позовну давність за вимогою позивачки про визнання будинку спільною власністю подружжя, тому необхідно визначити чи втратила ОСОБА_1 за наслідком цього право на судовий захист її частки у праві спільної сумісної власності. 
		У постановах 26 травня 2021 року у справі № 219/10470/17, провадження                             № 61-10362св20, від 18 травня 2022 року у справі № 307/3489/18, провадження № 61-13067св21 (ті ж сторони у справі), від 18 липня 2024 року у справі № 543/307/23, провадження № 61-4167св24, від 31 липня 2023 року у справі № 334/8205/19, провадження № 61-6583св23, Верховний Суд оцінював застосування позовної давності як до вимоги про поділ майна подружжя, так і до вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.
		Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
		Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц зазначено, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
		Отже, Велика Палата Верховного Суд зазначає, що вимога про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном не є ефективним способом захисту прав під час поділу майна, а враховуючи, що презумпція спільності майна подружжя не потребує доведення, а навпаки підлягає спростуванню, тому на неї відповідно не поширюється  позовна давність.
		Статтею 267 ЦК України визначені наслідки спливу позовної давності.
		Особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини перша-четверта статті 267 ЦК України).
		У статті 346 ЦК України передбачені підстави припинення права власності, у переліку яких немає такої підстави як сплив позовної давності. У СК України теж немає такої норми.
		Постановою Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 307/3489/18 суд фактичнопідтвердив, що будинок є спільним майном подружжя, проте відмовив позивачці у поділі цього майна за позовною давністю. 
		Верховний Суд вважає, що з ухваленням вказаного вище рішення будинок не втратив статус спільного майна подружжя і не набув статусу особистої приватної власності відповідача, а презумпція спільності майна не спростована.
		Відмова у позові про поділ майна за позовом одного з подружжя автоматично не встановлює (визнає) права приватної власності іншого з подружжя на це майно.
		Отже, той із подружжя, який втратив право на судовий захист у питанні поділу майна подружжя, не може вважатись таким, що втратив право власності на частку у спільному майні. 
		У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено обов`язок суду під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
		Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - викладена в першому реченні першого абзацу та закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, пункти 166-168).
		Критеріями сумісності заходу втручання у право власності з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
		втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
		якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
		втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, від 16 лютого 2017 року «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07).
		Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15, від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.
		Так стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
		Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), заява № 23805/94).
		ЄСПЛ, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції, вказував, що для того щоб бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 06 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine) заява № 61406/00, пункт 59);«ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоби його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення від 10 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 100/1995/606/694, пунтк 95); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, пункт158) (рішення від 16 серпня 2013 року у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07, пункт 29).
		Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту її права чи інтересу. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20, від 08, 09, 22 лютого 2022 року у справах № 209/3085/20, у справі № 910/6939/20, у справі № 761/36873/18 та ін.)
		Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності.
		Важливою також є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів як ефективність, тобто можливість за наслідком застосування засобу захисту відновити, наскільки це можливо, порушені права та інтереси позивача.
		Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні) (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 910/12832/21).
		Отже, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).
		Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19, провадження № 12-41гс23).
		З огляду на вказане Верховний Суд, вважає, що відмова у позові про поділ майна подружжя з підстав пропущення позовної давності, не позбавляє цього члена подружжя права на майно, захищеного, зокрема статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та не заперечує можливості у інший спосіб захистити своє право.
		ЄСПЛ у рішеннях від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Арменії» (Chiragov and Others v. Armenia) [ВП], заява № 13216/05, пункти 213-215, і у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan) [ВП], заява № 40167/06, пункти 269-274, вказав, що відсутність засобу правового захисту, здатного забезпечити відшкодування для заявників щодо втрати їхніх будинків і майна та пропонування розумних шансів на успіх спричинили також порушення статті 13 Конвенції.
		Законодавство України, крім поділу майна, передбачає й інші способи захисту прав співвласника майна подружжя. Тому з урахуванням спливу позовної давності за вимогою одного з подружжя як співвласника про поділ майна, підтвердженої судовим рішенням, постає правове питання: чи може такий власник захистити своє право у інший судовий спосіб, зокрема шляхом встановлення порядку користування спільної сумісною власністю або виділу його частки у майні і чи буде такий судовий спосіб захисту ефективним та належним за вказаних у цій справі обставин.
		Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
		Для віднесення справи до категорії спорів, які містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно в їх сукупності, зокрема:
		справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
		існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;
		існують якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, зокрема: а) відсутність усталеної судової практики застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, у тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо.
		З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми вказує, зокрема, відсутність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду, а саме відсутня юридична визначеність у регулюванні права власності на частку у майні того з подружжя, який з огляду на сплив позовної давності (підтвердженої судовим рішенням), не втратив права власності і бажає захистити його у іншій судовий спосіб (матеріальний аспект).
		З урахуванням принципу верховенства права звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів дружини чи чоловіка на частку у спільному майні, тому роль Великої Палати Верховного Суду може полягати саме у роз`ясненні особливостей інтерпретації приписів статей 72, 267 ЦК України в ситуаціях, аналогічних тій, щодо якої виник спір у цій справі, в контексті існування натуральних зобов`язань.
		Верховний Суд вважає, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування вказаних законодавчих приписів у такій категорії спорів.
		На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункт 39, від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункт 170).
		ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France) заява № 17862/91, пункти 31-32, від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v.Ukraine), заява № 20372/11, пункт 65).
		Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
		З огляду на викладене, існує виключна правова проблема, що зумовлюєвикористання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект) з метою забезпечення та захисту прав того з подружжя, щодо прав якого на поділ майна суд ухвалив рішення про відмову в позові з огляду на сплив позовної давності та формування висновку в частині того, чи можна вважати, що такий співвласник у інший судовий спосіб може захистити своє право, зокрема шляхом встановлення порядку користування або виділу його частки у майні, чи втрачає право на судовий захист своїх прав як співвласника у інший спосіб незважаючи на невтрату статусу співвласника майна зі спливом позовної давності, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду переконаний, що згідно з повноваженнями, визначеними процесуальним законом, саме Велика Палата Верховного Суду визначить правову доктрину щодо наслідків застосування позовної давності у спорах про поділ майна подружжя, правового статусу такого майна зі спливом позовної давності для одного із подружжя, та можливості застосування інших судових способів захисту прав такого співвласника, що забезпечить формування єдності судової практики.
		Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		УХВАЛИВ:
		Справу № 307/3096/22 за позовом  ОСОБА_1 доОСОБА_2  про визначення порядку користування спільною сумісною власністю передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                                 І. М. Фаловська
		Судді:                                                                                                             В. М. Ігнатенко
		С. О. Карпенко
		А. С. Олійник
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...