Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 260/4934/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 07.10.2024. Зареєстровано: 08.10.2024. Забезпечено надання загального доступу: 09.10.2024.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		Р І Ш Е Н Н Я
		і м е н е м У к р а ї н и
		 
		07 жовтня 2024 року м. Ужгород№ 260/4934/24 Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Ващиліна Р.О., розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії, -
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, в якому просить: 1) визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони звільнити інспектора прикордонної служби 2 категорії - водій інженерно-позиційного відділення першої прикордонної застави першої прикордонної комендатури старшого сержант, 9/6 т.р., солдата ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», викладену у Протоколі засідання атестаційної комісії від 13 червня 2024 року №26 та за результатом розгляду рапорту від 23.03.2024 року; 2) зобов`язати військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони звільнити інспектора прикордонної служби 2 категорії - водій інженерно-позиційного відділення першої прикордонної застави першої прикордонної комендатури старшого сержант, 9/6 т.р., солдата ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»: у зв`язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю.
		В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що він проходить військову службу у складі органів Державної прикордонної служби України. У зв`язку з встановленням його дитині інвалідності в березні 2024 року він звернувся до командування загону з рапортом про звільнення з військової служби, який був залишений без задоволення. Такі дії відповідача вважає протиправними, оскільки наявність підстав для його звільнення підтверджена належними доказами.
		19 серпня 2024 року відповідач подав через особистий електронний кабінет в підсистемі «Електронний суд» відзив на позов, в якому проти заявлених позовних вимог заперечив. Так, зазначив, що окрім позивача, вихованням дитини з інвалідністю також займається законний представник дитини  ОСОБА_2 , яка зобов`язана її виховувати. Тобто наявність у дитини-інваліда законного представника прямо забороняє звільняти з військової служби військовослужбовця, про що позивача було проінформовано у встановленому порядку. 
		29 серпня 2024 року представник позивача надіслала до суду відповідь на відзив, в якій з доводами відповідача не погоджується, оскільки вважає, що такі не узгоджуються з нормами п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у редакції, чинній на день подання позивачем рапорту). Звертає увагу суду на те, що відповідачем неправомірно застосовано редакцію Закону від 18 травня 2024 року, оскільки законодавчі акти на мають зворотної дії в часі.
		 
		Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
		 
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 (далі  ОСОБА_1 ) був призваний на військову службу у зв`язку з мобілізацією та станом на день виникнення спірних правовідносин проходить військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 (військовій частині НОМЕР_1 ) на посаді інспектора прикордонної служби 2 категорії - водія інженерно-позиційного відділення першої прикордонної застави першої прикордонної комендатури.
		23 березня 2024 року ОСОБА_1 подав на ім`я заступника начальника першої прикордонної застави АДРЕСА_1 -Сіверський першої прикордонної комендатури рапорт, в якому просив звільнити його з військової служби у запас на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», через такі сімейні обставини, а саме: у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я. Поданий рапорт аргументував необхідністю здійснення постійного догляду за дитиною-інвалідом.
		До такого долучив, серед іншого, довідку ЛКК №154 від 01.08.2023, копію паспорту, копію паспорту дружини, копію свідоцтва про шлюб, копію свідоцтва про народження сина, довідку про реєстрацію місця проживання особи.
		За результатами розгляду такого рапорту рішенням атестаційної комісії Військової частини НОМЕР_1 , оформленим витягом з протоколу №19 від 16.04.2024, вирішено клопотати перед начальником прикордонного загону про звільнення в запас ОСОБА_1 у зв`язку із сімейними обставинами після надання посвідчення дитини з інвалідністю.
		Поряд з цим, за результатами розгляду поданого ОСОБА_1 разом з посвідченням дитини з інвалідністю рапорту рішенням атестаційної комісії Військової частини НОМЕР_1 , оформленим витягом з протоколу №26 від 13.06.2024, у звільненні позивача було відмовлено у зв`язку з наявністю законного представника (опікуна) дитини-інваліда, ОСОБА_2 , яка зобов`язана її виховувати.
		Вважаючи дії відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби протиправними, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
		Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
		Нормами ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов`язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону. 
		Вказане кореспондується також з положеннями ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі  Закон №2232) (в редакції, чинній на момент звернення позивач з рапортом).
		Згідно ч. 2 ст. 1 Закону №2232 військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
		Ч. 3 ст. 1 Закону №2232 передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
		Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (ч. 5 ст. 1 Закону №2232).
		Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія якого в подальшому була неодноразово продовжена та наразі триває.
		Воєнний стан в розумінні положень ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Окрім того, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України від 24.02.2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходить військову службу за мобілізацією в НОМЕР_2 прикордонному загоні.
		В той же час, позивач виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та звернувся до командування НОМЕР_2 прикордонного загону з рапортом про звільнення з військової служби у запас за сімейними обставинами.
		Отже, спірні правовідносини виникли з приводу звільнення з військової служби військовослужбовця, що проходить військову службу під час мобілізації, у період дії воєнного стану. 
		Так, підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232.
		Відповідно до абз. 4 пп. «г» п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону №2232 (в редакції, чинній на момент звернення позивача з рапортом), контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби під час проведення мобілізації та дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років.
		ОСОБА_1 вважає, що має право на звільнення з військової служби з огляду на те, що його син  ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є інвалідом з дитинства, що підтверджується довідкою ЛКК №154 від 01.08.2023 та посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим Департаментом соціальної політики Ужгородської міської ради. 
		Відповідно до ч. 7 ст. 26 Закону №2232, звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
		Згідно п. 279 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009 (далі  Положення) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин.
		У разі прийняття рішення про звільнення військовослужбовець подає по команді рапорт та в разі необхідності документи, які підтверджують підстави звільнення (п. 288 Положення).
		Так, судом встановлено, що у зв`язку з не бажанням продовжувати військову службу та з метою реалізації права на звільнення, передбаченого пп. «г» п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону №2232, 23 березня 2024 року ОСОБА_1 подав рапорт, до якого долучив, серед іншого, довідку ЛКК від 01.08.2023 №154 про встановлення його сину  ОСОБА_3 інвалідності з дитинства. 
		Однак за результатами розгляду поданих ОСОБА_1 рапорту до долучених до нього документів відповідач дійшов висновку про відсутність підстав для звільнення у зв`язку з наявністю в дитини-інваліда законного представника, яка зобов`язана її виховувати.
		Оцінюючи спірні правовідносини з точки зору основних засад адміністративного судочинства, суд виходить з наступного.
		До 18 травня 2024 року положення Закону №2232 передбачали таку самостійну підстав для звільнення військовослужбовця з військової служби як вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років. Будь-яких застережень щодо відсутності інших осіб, зобов`язаних здійснювати догляд за такою дитиною, вказане положення не містило.
		Поряд з цим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 №3633-IX (далі  Закон №3633), до ст. 26 Закону №2232 були внесені зміни, відповідно до яких під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах, зокрема: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати.
		Вказана законодавча норма набрала чинності з 18 травня 2024 року.
		Саме на підставі зазначеної законодавчої норми (тобто в редакції, чинній з 18 травня 2024 року) відповідач прийняв рішення про відсутність підстав для звільнення позивача з військової служби. 
		Однак аналіз змін до Закону №2232 дає суду підстави вважати, що законодавець не передбачив спеціальні правила щодо застосування цих змін у часі, а тому вони застосовуються до правовідносин за загальними правилами, тобто з дня набуття ними чинності  18.05.2024 року.
		Надаючи оцінку такому рішенню відповідача, суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		Відповідно до висновків щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, які викладені у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Єдиний виняток з цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, становлять випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		Зі змісту вказаних рішень Конституційного Суду України також вбачається, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
		Судом встановлено, що з рапортом про звільнення з військової служби ОСОБА_1 звернувся 23 березня 2024 року, тобто до прийняття вищезазначених законодавчих змін і тим більше до набранням ними чинності. З огляду на що суд вважає, що Військова частина НОМЕР_1 зобов`язана була розглянути такий рапорт за законодавчими нормами, що діяли на момент його подання, тобто без врахування внесених в подальшому змін.
		В свою чергу відмовляючи позивачу у звільненні з військової служби за відсутності підстав з врахуванням законодавчих норм, що були прийняті після подання рапорту, є порушенням ст. 58 Конституції України. 
		Принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя. Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року). 
		При цьому суд враховує, що позивач мав законні очікування, що його рапорт, поданий 23 березня 2023 року, буде розглянутий відповідачем у строк не більше тридцяти днів з дня реєстрації рапорту у військовій частині, тобто до 23.04.2024.
		В свою чергу такий строк розгляду Військовою частиною НОМЕР_1 дотриманий не був, що дає підстав для висновків про зловживання з боку відповідача.
		Вирішуючи питання ефективного способу захисту порушених прав позивача, суд враховує наступне.
		Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		В рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
		Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року).
		Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Окрім цього спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
		Щодо дискреційних повноважень військової частини при вирішенні питання про звільнення позивача з військової служби, суд зважає на наступне.
		Під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
		Верховний Суд також висловив свою правову позицію стосовно поняття «дискреційні повноваження». Так, у постанові №825/2228/18 від 02.07.2020 Верховний Суд зазначив, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.
		В свою чергу повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.
		Суд враховує те, що в спірних правовідносинах у відповідача не було двох альтернативних варіантів розгляду рапорту позивача за наявності законодавчо передбачених підстав для його звільнення з військової служби.
		Суд звертає увагу, що якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб`єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача.
		Таким чином, з метою обрання ефективного способу захисту порушеного права позивача, суд вважає за можливе зобов`язати відповідача прийняти рішення про звільнення з військової служби ОСОБА_1 на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232 (через сімейні обставини або інші поважні причини) - у зв`язку вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю.
		Отже, провівши правовий аналіз законодавчих норм, що регулюють спірні правовідносини, враховуючи вищенаведені обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а оскаржене рішення підлягає скасуванню.
		Питання розподілу судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
		 
		Керуючись ст. 241, 243, 255, 257, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		1. Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код  НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії,  задовольнити повністю.
		 
		2. Визнати протиправною та скасувати відмову Військової частини НОМЕР_1 звільнити інспектора прикордонної служби 2 категорії - водія інженерно-позиційного відділення першої прикордонної застави першої прикордонної комендатури ОСОБА_1 з військової служби на підставі «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», викладену у Протоколі засідання атестаційної комісії від 13 червня 2024 року №26.
		 
		3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення інспектора прикордонної служби 2 категорії - водія інженерно-позиційного відділення першої прикордонної застави першої прикордонної комендатури ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»: у зв`язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю.
		 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. 
		 
		 
		СуддяР.О. Ващилін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...